Мойсей і Навин

 Про мир — судді й народ, про війну — отамани й розвідачі. Про мир — Мойсей, про війну — Навин. І там, і там — молитва, але тільки в неволі вони змішуються.

За відірвання

 Ми, теперішні, мало що можемо дізнатися про людину в зносинах, бо не то що не вміємо, а не хочемо нікого слухати. Ми де-далі, то все більш сприймаємо зносини як власний виступ, й не терпимо коли нам перебивають думку й мову. Нема єднання, бо єднання чи відірвання буває поза словами й гадками, слова й гадки — для дальших взаємин.
Перекладар змушений слухати річ і сприймати думку аж до памороки, і в тій нестямі звіряний прозір може майнути легким, але гострим як бритва крилом.

Гідно й лагідно

 Як-що чоловікові доводиться рівнобіжно перекладати жінку, то це треба робити не жіночим і не жіночним голосом, а так, як слід і говорити з жінкою: гідно й лагідно.

За бестіянство

 Ми тяжко хворіємо на бестіянство, тяжко хворіємо. Хоч і слова на ту хворобу наша мова належного не має, крім отакого: манірного й, як і все в нас, бароккового. В українців, історично — вчорашніх селян, все худоб'яче, товаряче, скотинне, скотиняче, скотяче й навіть бидляче має в устах господаря ніжний добиччаний присмак.
Знаю й звідки ту пошесть принесло до нас. Але самі ми недугуємо, через свою тяжку негіґієнічність. От і не вимовиш ту негіґієнічність — "г", "ґ"! Не вимовиш, а справдити мусиш.

Мовні норці

 О, мовні норці, забуті своїм одплилим кораблем! Ви врятували його від мин і пробоїв, а гуляща публіка плює в глибоку воду, що ви вбезпечили, воду, що тепер ваша навіки!
І все-ж поважно ясуєте ви своїм, твердо стоячи на з'ясованому. Мова — ваше повітря, слово — ваша поверхня.

Видима неправда

 Пам'ять — то єдиний ворог олжі, що доживає до її смерти.

Потерпи Господа

 Кінець 26-ої псальми, старовіцький поклик: Потерпи Господа! Геть-чисто всі переклади: надійся на Господа. Але яке-ж воно безоднє-глибоке, нутряне, оте церковно-слов'янське потерпи! Хто-б сьмів назвати ту мову мертвою, коли вона панує! Давня мова вся наснажена синкретизмом змістів, ще не спрощених з'ясуванням.
Пізнати буття Боже в собі й на собі, понести те буття — якого-ж треба терпцю! А комусь досить і довірливо потерпіть волю Божу про себе, волю, що читається в скруті, негаразді, страху, недузі.
І живуть на сьвіті люде, що їм важко потерпіти саму думку про те, що є воля Божа, що Бог причетний до їхнього життя, може торкнутися до його, що Бог єсть! Для таких це запрошення: потерпи Господа, потерпи милостивого й мудрого Пана над собою! Високо над собою...

До себе

 Колись люде читали тільки сьвяте. І тільки вголос. От уміння читати до себе — велике придбання людське. Ото й читаймо до себе, раз навчилися. Сьвяте Письмо, раз отримали. Бо вже час... 

Прикмета доби

 Прикмета доби: слова все складнішають, а гадки простішають. І розбігаються врозтіч, спростілі...

За народолюбство

 Я забув іще сказати, як я люблю свій народ. Не наш, а свій — це маю стару панську звичку.
Ось ви як любите? Надзвичайно дуже? А я — ще надзвичайніше, ще дужче!
Народ — то не бабця, навіть як-що то ваша бабця. Бабця помре, а народ мій є, народ мій завжди буде. І вгору йде, хоч був запертий в льох. Як помогти йому бути, де єсть, і вгору йти водночас? Керролівська, королівска загадка...
А кадрова політика, тоб-то HR: я мов тих чужих дуже не знаю, з писаного вичитую, але певно, що то Не Rозтовкти й Hе Rозбестити.
Хоча всі вже, здається, повтікали... Як я люблю свій народ!

Не воно

 Подивилися мужики на мою мову й не признаються до неї:
— Нє! Ти шо? Ето не воно!
Любіть і знайте мову вашого народу. Звісно, як-що ви його маєте. Бо не всі...

Демографічна криза дурниць

 Кортить навести безліч цитат. Навести стільки, щоб було тісно першотворним гадкам. Хочеш сплеснути язиком, а нема як: на його вже сіла безсовісна цитата. Бачте? Не треба! Таж і мудрих думок нема кому їсти! Демографічна криза дурниць. 

Без газет

 Газет не читаю й не буду — то мій власний обскурантизм. Давно вже на себе думаю, що неук і нетяма. І правдиво розважив! Правдиво? А начхать!
Порядні люде все вчаться, а я з них тільки сьміюся: стали говорити більше дурниць і дурниці більше закрутисті.
Лучче бути дурним із Шевченком, ніж розумним із Кулішем. Бо чого Куліш не знає, того ніхто не зна. А треба виходити по-за межі того!
Виходжу, а там ціла вулиця й усі вже п'яні, й давно тако, бо дуже вже впевнені. Самі розносять неплатні газети й самі читають. А я газет не читаю й не буду...

Пропалий універсал

 Як і сто років тому, всі все знають. А як-же: причиняються до того атеїстичні привиддя, безбожницькі голоси. Хоч кого зупини на вулиці, за ґудза візьми — ні в що не вірить, а знає геть усе. Й не з науки знає, а дано йому в відчуттях.
Дуже багато послідовних толстовців: прийдуть — то й що? візьмуть — то й що? Що-правда, я не знаю, чи передбачене в толстовстві мучеництво. Хоч сам і постую, а скажу: навряд. Веґетаризм мало сприяє страдництву: до страдництва таки треба м'ясива.
Повно християнських пацихвістів, парадокс: не новітньої якоїсь віри миролюбці, а, що називається, традиційної, повної сьвятих воїнів, що воювали за свою землю оружно, в складі підподілу, а за віру вмирали особисто й беззбройно.
Ні! Ще живе пам'ять: скажуть, кого бить, і скажуть, що за віру. Живе й рухає тими, хто суне за віру бить: як ти морудєш, то за віру, а як тебе, то за лиховірство.
Дієслово, подароване добою, дієслово бездіяльне — не визначилися. Коли треба бить, то не битимуть ні за що. Коли не треба — вже напевно накладуть по шиї. Кому? А то вже як доведеться.
Історія з Кліо: нема ніде. Впала з воза під колесо Фортуни. А колесо загрузло й... трісь!
Ні, цього разу так не вийде: Історія повторювалася-повторювалася та й затнулася, як ножиці, загризлася. І Хвортуна не виручить — треба перти або драчки. І чимало тих, хто обира таки добру драчку — з харошай дракай не плутати.

Мільйони руських душ

 Прочитав "Окаянные дни" Бунинові. Діється посеред України, а Вкраїна не притомна, нема. Бо Вкраїна не така, не бісової віри. Дні окаянні, а вона — ні.

"Вотъ уже истинно: «Ратуйте, хто въ Бога віруе!» Неистовымъ крикомъ о помощи полны десятки милліоновъ русскихъ душъ. Ужели не вмѣшаются въ эти наши «внутреннія дѣла», не ворвутся наконецъ в нашъ несчастный домъ, где бѣшеная горилла уже буквально захлебывается кровью?"

І хто ці "десятки мільйонів руських душ", що кричать по нашому? Чи вся річ у тямку "руський"?
І хто має вдертися, щоб укоськати ту горилю? А гориля все та сама: сто років захлинається й ніяк не захлинеться чужою кров'ю.

Мовні знавці

 Мовознавець із знавцем мов ніколи не помиряться, бо мовознавець читає фон Гумбольдта й де Соссюра... в перекладі знавця мов.

Мирний діялог

— І чого це вам сьогодні не спиться й не лежиться, "вчорашні шахтарі й трактористи"?
— В ямі ми виспімся, в зімлє наліжимся!

Гостра варта

 Мій знайомий має песика, як він ніжно його кличе. Хорошого кодла песик — московська сторожова. Невиправним патрійотом бувши, він, усупереч панським псюрникам, оголосив собаку київскою вартовою.
Ні, хай лишається московська — пильніша буде до своїх.

Тільки тим

 Як народ — чим ми можемо відповісти замахові на смерть і смерті самій? Тільки хлопчиками 2013, 2014, 2015 року зародження й далі. Більше нічим. Тепер ми не сьміємо ламати першу заповідь: "Ви ж росплоджуйтесь і намножуйтесь, буяйте по землї і множтесь по її." Наша земля буде там, де ми житемем із синами й онуками нашими.
Не ті часи? Трохи перебудьмо й подивімося, на що воно вийде? Доба небезпешно схожа на прикінцеву?
Мої батьки вроджені року Божого 1937-го. Тільки їхне покоління, відносно невеличке, показувало, що то — рік Божий і рік український. Мій дід мав мого батька, коли йому було без місяця 54, й нестерпно пахло смертю найближче й дальше майбутнє, напоготові стояла арештанська торбинка: ми не можемо пропасти лиш тому, що б'є лиха година.

За користацтво

 Сиджу в готелі "Дністер", дивлюся звисока на славне місто Львів, маю приємність заходити з ВШП Оленою Петльованою.

— Я ненавиджу те слово бенехвіціяр! — скаржиться вона.
— Чому-ж? Воно так смачно (це проти наддніпрянського смашно) й густо відгонить українською латиною, зручно припасованою до Львова і його позначних речей! Тут поважний бенехвіціяр у парі з бенехвектором як-раз доладний (це проти наддніпрянського доладній).
Але зірка вкраїнсткого перекладарства не кориться моїй саморучній ностальґії: пропонує вигодоотримувача. Що й казати, слово товаришить духові сучасного нашого діловодства! Поки діловод його врочисто виголошуватиме, мужик устигне бублика ззісти.
Треба щось і для мужика видумати. Хто користає з чого, той буде користач! І користати природніше для нас, ніж користуватися. Але користування саме насіялося, обсіли користувачі, журиться Огієнко, але вже клямка запала, пора перепорилася...
Про всяк випадок лізу в усесьвітню Павоть... На жаль, не першим я до цього слова доміркувався: воно вже є в "Російсько-українському народному сучасному словникові 2009-..." (по наддніпрянському був-би він народній). А я ще сьмів мати того словника за маловартісний і вторинний! Перепрошую чемно! Розумні люде збігаються думками, й виходить з того повновартна усна народня творчість.
А от користацтва ще не було. А знадобиться! Бо багацько їх є, зискачів-користачів...

Схід коштів або-ж правдивий самокошт

 Сиджу на зборах... ні, на конхверенції! Бо не сиджу, а працюю. Нарешті — перерва. Занадто коротка — молоденьке дівчисько, дошкульно вимахуючи стегнами, запрошує на панелю. Рішуче протестую: я чоловік поважний, мені на панелю йти не випада.
Ні, треба гнати пріч імперські навіяння: в нашій мові панеля — то лиш лиштва. Виходить, що на зборах, на засіданні, обговорюєм... fundraising. А що-ж воно за зьвір? А це такий збір, така складка, що воно — не дачка, а збіраниця. І ще трохи подумати треба: підозрюю, що десь ув анналах галицької самопомочи заховалося й поправне слово на той fundraising.
Але-ж, як то завсіди в мене буває, не в тому річ. На нашій conference з нашим конхверансом його, той fundraising, "хвандрайзінґом" називають.
Оце по нашому! Нічого збирать не треба, саме зійде, тільки пильнуй. Сядь, зверни лице до сходу й дожидай! І зійде кошт — you'll see the fund rising...

Коло Його

 Учені люде поважно називають Його "християнським Богом". Або й "юдео-християнським Богом". Бо стрівши Христа особисто, не можна Його не полюбити. Вони-ж бачать Його здалека, кивають на Нього, а хтось навіть і Йому, шанобливо торкаючись капелюха, повного голови.
Любов-же — це просто, надто вже просто для мудрих макітр: Отець, Син і Сьвятий Дух межи Ними. Не всі ми — вітці, але всі вітців мали, де-хто й любив, де-хто й люблений був, можна, здавалося-б, зрозуміти.
Тому так небезпешно наближатися до християнського Бога — обпалює любов'ю. З ненавистю ближче підступаються: звикли, не бояться.

Горізнач

 Оце чаклунське життя интелекту, де небо підвішене лиш для знахарства й характерства,  — і смерть прийде, а помирать ніяк: це-ж іще на віщо? Доведеться крівлю розбирать, стелю пробивать, душу пхать; а чи їй вгору, чи вниз, — мо', розкоп розкопати?
Гірше того може бути тільки лежання горілиць із напнутим над тобою ветхим полотном із намальованим на небесній землі духовним припіком з веселим вогнем і багатонадійним казаном на вогневі.
Достеменно як у татусевій Карловій комірці — пригадуєш, Буратіне?  

Кебітливість на зміни

 Айнштайн вважав, що розумність вимірюється вдатністю до змін. І де-які розумники такі до змін удатні, що розум спостерігача не годен одбити їхнього миттьового розумового стану.
Неминучо важливе є не тільки те, що ми вловлюємо неминучі зміни, але й те, як ми ставимося до тих змін. Саме наше ставлення виявляє нашу особливу вловиму сутність.

Оружні ледарі

 Огинаючись од роботи сьогоднішньої, "люде майбутнього" що-сили вдають, ніби вони просто живуть уже в завтрішньому дні. Насправді-ж то неробство, потягаючись, намагається простягнутись у вічність, щоб його зараз-же не віддано в москалі.

Що-найперше

 Випити з товариством густої, як ліс, імортелі, знесмертнивши її славне назвище, — й замислитися про те, як перебути разом найближчу вічність.

Орієнтовання в безвісті

 Яко перекладник правдивий, я пам'ятаю які двері прочиняв, знаю, які причиняв, а от де я тепер є, не вгадаю.

Болещі й радощі

 З журбою радість обнялась, але цілуватись не стала, не то що жити.

Уміння проречисто говорити

 От я, хоч і перекладар мов-би то, а говорити не вмію. А діти хочуть їсти. І вміють про це сказати.

Мовно-стилістична непорядність

 Пречудовий жанр навчального письменства — мовно-стилістичні поради. І нерозважний стан довкола порадників — мовно-стилістична непорадність. І непорядність.

До Горація

Гай-гай, бідний Йорику! Мастак на невгавні жарти, пречудовий химерник, ... але ніхто за ним не записував.

Надпоривний гимн

 От читаю пожитечну книжку вкраїнську, гисторичню книжку, що намагається покликати нас бігти чимдуж од Москви, малої й великої: бувайте здорові! А слово тої книжки, що пописалося під надихом фальшованої мовно-гисторичньої традиції, так і заклякло навіки; стоїть під московським вікном, набирає хліба в торбу й ніби примовляє: а йдіть здорові!
Де вже те здоровля! Чужа мова, московська чи й ангелянська, то барма козачкова, шати влесливого вдавання. Як сказав наш Шевченко: "В мережаній лівреї донощики і фарисеї..."
Як ізнімуть ті лівреї, то шкура там яка? Чи не дзюбата, чи не чухрана? Чи хоч мита?
Що лишиться по нас? Бо ми, проти передступників наших, — непосидющі безцільні бігуни, що тільки й устигають, — як ті давні парахвіяни Софії Київської, — надряпати на неоцінитих іконах свої перебутні універсальні забаганки, аж до самого Бога звернені.
Кому пофортунить, по тому лишиться кілька слів — попілець могутньої метушні. То хай ті слова не рохканням будуть, хоч-би й за Вкраїну порохкотілим, а надпоривним гимном, хай і з невинних уст вийшлим.

Поки сьвітло в хаті

 Шибаєшся вдень, гайсаєш, устигаєш, усе з льоту ловиш, нічого з зубів не випускаєш; очемеріння особливої відміни: the lights are on and everybody's home. Приплентуєшся додому — вигашуєш ті сьвітла, негайно виганяєш всіх із хати, — і летиш у порожню пітьму.
Засьвічуєш лямпадку тьмяної молитви — й та розкрилена чорна порожнеча виявляється занедбаним тісним прикомірком. І кортить іскулитися й заснути без сновиддя аж до самісінького запалення сьвітел і людного забігу в хату.
От і кортить, а не можна... 

Без страху й плями лицар запорозький

 Безперечно, те, що ми маємо тепер в Україні, становить одродини лицарства й духу лицарського, шляхетної його вартности. Проти такої вартности можна опір ставати з усію потугою злого й мерзенного. Але те, що опирається лицарству, є незугарне під його бармуватися. Тому лицарський дух ізмагав і ще змагатиме, викриваючи нікчемну плоть усякої земної снаги.

Бекетівська мрія

 Написати романа з одним-одною думкою-гадкою, що розпачливо гайсає в лябіринті з вогких побілених речень, без вікон глузду й дверей розради. Такого, здається, й Бекет не домігся.
А романи без думок були: там уже сам автор блукав у лябіринті мрій без вороття. І не хотів вибувати, буйний, коли робили йому критичний вилім: Троянці нап’яли всі жили та вмиг пролом і заложили...

Про тебе й у шпиталях шепчуть

 Моя майстрівня — то шпиталь для слів: слабих, убогих, калік, що потерпіли в війні, проти нашої мови точеній. Усім, здається, місця стане.

The Adventure of the Blue Carbuncle

 У правдивого письменника доводиться, як у гусака, в волі чи то й у бельбахах пошукати, що він проковтнув.

Не горлове діло

 Отак полапаєш слово за горло — а воно й здохне. Німувате було...

Стерте нерівенство

 Судячи з того, як даю собі раду, — я народжений мати наймитів і наймичок. Але їх уже четверте покоління як ніде не видно. Це невиправна неправність нашої незугарної доби.

Над прірвою в семантичнім полі

 Головна чинність мови полягає в тому, що вона змушує мовця таки думати.

Нововступникові

 Дуже мені до душі, що на електронових ділянках (сайтах) наших вишів єсть шпальта "Вступнику". І слово для нашої мови нове (що для мови пів століття яких?!) і хворма сьвіжа. Без знаку оклику, але клична: ніби тихенько прикликають майбутнього абітурієнта, злагідна так. Нема того, щоб утулити нецеремонну, суху рубрику "Вступникові" з звичайнісіньким, як пісний бурсацький борщ, давальним відмінком. Ні! Припрошують гарно, манять, як кота мишею: брате, почастуйся нашою наукою! Між иньшим і вкраїнської мови трохи навчишся. Та-ж без української мови не буде й бути не може вкраїнської осьвіти жадної! Бо чим-же повчать, як нема чим?
І не сперечайся з тим, спірнику-вступнику, не заходь у суперечку! Ще вчора ти був по-дурному напришкуватий претендент, узавтра будеш переляканий нашою істинною правдою студент, а позавтра — розчарований абітурієнт, abiturus — той, хто мусить піти.
Ох, і до чого таки та наука доводить!

Plus quam perfectum

 От! А ми вже забули були: забули болі, забули бувалі; забули, як били; забули, де бували, — забули, що були. Забули, що в побіленого на сьвято салдата стріляє алябастровий ППШ. Забули, що ґраната його не забула вибухнути, а загадалась на кілька травневих десятиліть. Два життя перешуміло й забулося: одних тридцять п'ять на пам'ятку вихилять, уп'ять тридцять п'ять — без пам'яти кружлять. 

А от тепер пригадалося — й більшим, ніж звершене...

Линвохода

 О, сьвіте, ти — не театр! Ти — цирк! І під самісіньким високим твоїм шатром уже широко ступнула з стрімкої вежки в високу порожнечу Вкраїна, линвохода без линви, льонжі чи жердини. На Вкраїні — немазький червоно-чорний трикорт: на йому не помітні ані червона кров-любов, ані чорна журба-боротьба.
В амфітеатрі нескінченні односередкові кола спокійно стурбованих масок: глядач сподівається, нічим не зраджуючись. Україна міцно висить у просторі. З оркестри підводиться підхмелений московський перебієць і починає криво кидати ножі. Западає вижидальна мовчанка в публіці... 

Розпізнання хороби

 Жахна діягноза: цілковита духовна непричетність до дійности. Жорстока не так для того непричетного, як для самої дійсности.

Безперестань

 Я — не те, що я маю. Я — те, що я можу мати. І так — що-дня.

Новий земельний поділ

 Стань навспинячки на ліву ногу, постій, підмахуючи руками: на своїй землі стирчиш. Похитнешся, тупнеш — свист, ґвалт, оплески: от-же й заступив на нову Росію.

The tune of our catch

 Порожнява трима перед Україною мідяне дзеркало, тільки не щоб показати нам нас, а щоб дізнатися, чи ми ще дихаємо. "He that dies pays all debts: I defy thee. Mercy upon us!" Не треба було винаходити кіна, не треба було винаходити в кіні документалістики. Кримське кіно — то камера вгрузла оком у розкришену нашу землю. І так цілий рік не чутного й не видкого — як дихання, ворушіння. Птахи піднебесні падають згори й хапають дзюбами грудки.
Подивімося натомісць у Шекспіра: "This is the tune of our catch, played by the picture of Nobody."

Мусиш лізти

 Гай-гай! Якби-ж то можна було не лізти що-разу з відкритим огнем у ту напхану папером яму під хатою! Але ні — мусиш лізти, запалюєшся і гориш.

Цехова таємність

 Насправді ніщо не перекладаєтся — то просто більш або менш щільно прикладаються до цехового одвірка причинені причинні двері, більш або менш голосно долина з полишеної хати мова там притомних. З більш чи менш гучною оркестрою стрічає себе в цеху сам передовик хору.
Хіба можна це перекласти, не переложивши з мішка в мішок? Те, що дається перекласти, не варте заходу. Доладність не перекладається.

Наша дума, наша пісня

 Нам треба писати про себе не зникомі статті, а зразу думи й псальми. Щоб, коли вже візьмуться віковою цвіллю дрюковані докладні брехні й гересії, згорять самопалом олександрійські бібліотеки з купами підборних документів, — наша правда гула, як ліра, й наша душа гриміла, наче кобза.

Моя дочасна вічність

 От покинув був дивитися новини — й  у сьвіті нічого не оновлюється. Перестав читати статті — й у сьвіті нічого не стається, сьвіт настав статичний. Припинив розбирати трактати — й у сьвіті нічого не розбирається й не трактується. Сьогочасність — то часова зморшка часова, вікова дівка вікова.
Треба щось чинити...

Уявімо собі

 Уявімо собі, що встояв тисячолітній Лакедемон, заховався в оксамитових брижах гостинної історії: й досі спартіяди пасуть свої ілотські табуни. І досі Лікургів стрій має право по своєму, по московському, переробляти лад український (интерполяція).

Що вісім років задумливі геоманти, солопіючи, мацають очима далекі небесні блискітки й просять ті блищики показати на нових архагетів. Поки охвіровники наосліп мандрують байдужним Усесвітом, триста комінників пильнують, щоб не сколихнулося море зігнутих спин — ілоцьких (треба — ілотських) і перієцьких (треба — періекських). Завмирає поважна Ге-Русія (интерполяція), не апелює апеля (Ἀπέλλα): зледащілі гіпомейони, випанки-мофаки, зайди-неодамоди.

Між виборами ситі спартанські парубійки й досі в супроводі деспойонавтів й еріктерів ходять боронити лаконських ілотів і втихомирювати тихомирних ілотів месенських.
А ще спартанці й досі воюються з агоськими й аркадськими містами, хоча ті міста вже давно до иньших місць перевезлися й по йнакшому називаються. Втім, умирати доводиться лиш ілотам. До зброї ставати не вільно, повинно підставлятися під зброю.
І-і-і — досі! Уявімо собі... Історія нічого не пророчить і не провіщає — вона сьогодні показує нам, що вчора — то викапане тисяча років тому.

І дзиґарі теленькають

I wasted time, and now time doth waste me;
For now time hath made me his numbering clock:
My thoughts are minutes...

 Колись люде вміли жити з вежовими курантами в місті, терпіли в хаті дзиґарі, а ті-ж що чверть години гримким голосом нагадували хазяям: ви тут поки-що, вічний час іде до господи! Сам дзиґар стояв при стіні, ніби буда, готова пустити в себе й проглинути й щастя дочасне, й злидні довічні. Колись-то ми всі вміли спати під вимогливі удари вічности в браму нашого хибкого існування.
Тепер того кордонного вартового ніхто коло себе не хоче бачити: хай той тривожний кордон відсунеться подалі. Зате коло кожного так чи так б'ється-колеться небачена й нечувана давніше секундна голка. Малому й молодому весело ниточкою снуватися за тою голочкою, ще й переганяючи її часами. А далі бачиш: то шпада, рапіра; і що не випад — то все проти тебе, що не випад — то toucher.
Ти сам свій годинник, як думки твої — хвилини, то живчик твій — подригування секундне: втямлення, захакавшись і стогнучи, біжить за згаяним життям, і не здожене...

Завидько з заздрости нудився

 То наші городощі змушують нас журитися чужими заздрощами. Здебільша буває так, що, вголос висловивши зазрість чи й осуд, наш ніби-то злобитель квитається з нами, ото-ж, хоч і не думаючи, а прощає нам невмисну поману, то-б-то просто забуває за нас. А ми, як-що й далі з тим морочимося, то й собі гірше робимо й гірші за того завидька буваємо.

'Tis new to thee

How beauteous mankind is! O brave new world,
That has such people in't!

 Україна ніби та попрятниця, що її просто з роботи вивели до бальової залі гостям на показ: ґречні пани в білому вбранні ласкаво оглядають її, й кожне хоче її порадити в тому її нехарстві. Хто підкаже, які шнуровиці тепер модні, хто напутить, коли білі рукавички в добірнім товаристві знімати й чи давати кавалірам ручки цілувати; хто навчить, як шкурі засмагління  уникати, яку завдовшки газову спідницю пристойно носити, скільки шарів годиться підкладати.

Як-же хороше! Багато тих чистих лагідних панів і паній на сьвіті! Скільки тої науки корисної, бо красної!

Контракт із сьвітом

 На Контрактовім майдані, де камінним господарем стоїть Сковорода, вийде з метра сільський дядько, подивиться на Сковородині кам'яні постоли, на Григорієві закаменілі онучі й подумає, як-що любомудр: "Сьвіт і не ловив мене, а таки впіймав!"
Побіжно впіймав, не вмуровуючи, навіть не спиняючи, навіть до поли не торкаючи. Сьвіт, як ситий, злегчений кіт, взяв і знечевля все-ж придушив горобця. Ні м'яса там нема, ні смаку, ні пір'я доброго, — а от придушив. Нащось це сьвітові було треба.

Неділо

 Сьвітова політика — то не брудне діло. То просто неділо. На тому тижневі самі неділі, та ніяк не зберуться до церкви.

В один бік

 Діти нас не зрозуміють — вони зрозуміють своїх дітей. Розуміння йде лиш ув одному напрямкові, ніколи не звертаючи. Це називається поступом. Так людність намагається здолати все, ототожнюючи себе з людяністю.

У котика й мишки

 Україна — це незалежна мишка, що чемно й гарно виглядаючи з-під котової лапи чи й вуса, мусить у партері розкланюватися на всі боки й виразно запевняти публіку, що то лиш гра й їсти котика вона насправді не збирається.

За короля Ліра

 Україна досі чинила, як король Лір. І як король Лір, могла би заперечити долі:
— I am a man more sinn'd against than sinning.
Але наші гонителі не читають Шекспіра — вони в Шекспірі живуть. Вони вимагають незаперечних сьвятощів і дива. Отже, мусимо йти до кінця.

Все попадало

 Життя не стає навчитися чинити добро, проте невдатність личить молодощам, а незугарність не лицює до старощів: озирнешся в-останнє — все попадало, всі попадали, наче скраклі. В пам'ятку мені чомусь одповідь із якогось поза тим забутого фільму: "Не чиніть людям добра — вони того не люблять!"
Може й не люблять, але тут годимо Богові, а не їм. Шкода лиш, що так неметко виходить.

Someone's oyster

 Сьвіт прикинувся скойкою, щільненько стулився, ліг на дно й весело пускає бульбашки з пухирцями.
Ворітечка двійнесенькі, роздвойтеся! Але двійчатії ворітечка не одчинилися, тільки вічко в шпарці забігало.
Тоді прийшов ловець по матицю:
Why then the world is my oyster,
Which I with my sword will open...

Воно собі порівняння

 Курці нагадують погано загашені сьвічки або смолоскипи, що вийшли в білий день, покинувши в печерах своїх похідників.

Що скажу Панові?

А я свого таланту навіть не закопував — просто викинув через лінощі й страх. Так буває — страх заповзає в лінощі, наче в лігво, й схороняється в тому схроні.

Викинув і не глянув, куди. Навіть старця не потішив, бо й не нахилиться, що то білений мідяк гадаючи.
Викинув, і на оглядини нічого не принесу. Що скажу Панові?

Комашня за Хвинеґаном

Живе письменник: дав Бог хист, увесь талант срібла розчиняється в вині, з кришталевого каламаря виплазовують на папір нескінченні, химерно сплетені черви ниткових думок і слів, що лежать хмарно, неприступне, сповиті в білявих мряках, мов у заклятім сні.
Безум у вині? Бігом до надсьвідомого мосту й шубовсть у води глибсьвідомого, де дном, мов сом, лізе психоаналіза.
Сліпий писар, п'яний і сліпий? Треба гоїти йому очі, гоїти до кінця.
А смерть у темноті? То зупинка перед дверима до правдешнього мороку. Ми всі сидітемем перед ними й читатимем довгі, як ніч, рядки, не посилаючи по каганця.

Говорить безумний

Безумний говорить у серці своїм: "Нема Бога!" Зіпсулись вони, й обридливий чинять учинок, нема доброчинця!..
Безумний? То не до церкви-ж його гнати! Негайно до психоаналітика, до гурту анонімних безбожників, до соціяльного працівника, на йоґу, врешті-решт!
Комусь допоможе медикаментозна програма, комусь — автентичне музикування, псалтир і гусла.
Чому вони зіпсулись, хто їх зупсував, що зіпсувало? В чому прихований глузд позірно обридливих учинків?
Нема доброчинця? Запросити, провести семінар!
Наша доба знімає слушні питання й дає на них слушні відповіді. Ніхто не залишиться безумним без того, щоб було з'ясовано йому потреби, визнано й застережено йому права. І ні, не безумний він — особливий!

L'Homme qui rit

Був оце допіру в Січеславі, місті, що для qого таємницею залишається власне їм'я. Місті, що 'днією рукою закидає кітву в здвижовину радянщини, а другою напинає вітрило українства. Місто, що признається до Вкраїни, ледве повертаючи вкраїнським язиком.
Із піднесеним почуттям патрійотизму йду вечеряти до "Пузатої хати". При гарному столикові коло вікна — хлопець і дівчина, якісь тамтешні адміністратори. Тепер називатися вони можуть як завгодно — промоутери, тур-менеджери, імпресаріо — аби не наймити. Замісць чухати об роботу руки, чухають об неї язики. Балачка статечна, повноголоса, на відвідувачів не надто зважають, ніби то — коти.
Аж раптом до гурту пристає якийсь їхній знайомий, теж призовних літ, кличе курити. Це йому вдається зробити самими матірними словами, жадного цензурного. Знати, що хлоп із порядної родини: гнилі слова артистично суперечать його червонощокому, гладенькому видові без ознак найменшої життьової драми. В руці має книжку.
— Що це ти читаєш? — грайливо, як той Полоній, питає подружка.
— "Людина, що сьміється"! — знов не вдаючись до літературних засобів, одказує хлопець.
— А про що це?
Павза. Кілька завзято скручених лайливих вигуків.
— Ну,..., як,..., так,..., я,..., тобі,..., скажу,..., про що,...?
А й справді— ну як? Яке лихо змусило цього природнього чоловіка встормляти свою встелену сіном голову між Сциллою і Харибдою романтизму й реалізму? Який гаспид загнав його в пастку науки, та ще й мордує грубими романами? Яка тварюка безсовісним шантажем вимагає від його осьвіти?

А треба ще й бачити й чути оте цікаве дівчисько. Ні я, ні ви ніколи в сьвіті не розтовкли-б йому, про що вона й до чого, ота непотрібна книжка! І воно сьвідоме нашої несили, от і збиткується.
Нарешті пішли курити. Димом вилетить із сьвітлих голів всяка дурниця ХІХ-го століття! А коло вікна лишився досьорбувати пісну юшку чоловік, що сьміється.
Ну й про що це все?

З ласки панської щастячко

Це історія одного непорозуміння. Страшно сказати скільки років тому ми мали в хаті платівку фірми "Мелодія" (иньших фірм тоді не було), що звалася "Співають зірки французької естради" (й иньших зірок тоді не було). На довгі роки мені запам'ятався Сальваторе Адамо (ставте наголоси, де хочте: бельгієць сицилійського походження). Не так сьпівністю пісеньки своєї, як назвою її "Маленьке щастя, дозвольте, мосьє?".
Стрепенулася тоді моя закутана в гоголівску шинелю душа: трагедія маленької людини, гідність маленької людини, право на кришечку щастя...
І зчаста потім ці невибагливі ревні слова зринали мені в голові. Оце як-раз на Тарасові народини йшов я собі на роботу, і трапився дорогою якийсь добродій, як глянути — мій перевесник. Майбуть, одяг мав без кишень, бо все своє майно мусів нести просто в руках. У правиці — дбало розкурену цигарку, таку йому зранку дорогу, що геть і лікоть тої руки мав щільно притиснений до тулуба. Під лівою-ж пахвою затис іще пачку цигарок і літрову пляшку дешевого пива. Маленьке щастя — дозвольте, мосьє?
"А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую..."
Або ще:
"А в мене діти не кричать,
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.", —
напевно виголосив-би й той дядько, як-би взяв участь у радівомаратоні з читання шевченкових віршів. Не візьме, от саме тому й не візьме...
Надумав я те все закарбувать у пам'ятку, й поліз із'ясовувать, що то за пісня така була зворушлива. А воно не пісня, а дві: Маленьке щастя (Petit bonheur, про народження первістка) й "Дозвольте, мосьє" (Vous permettez Monsieur  —   дозвольте — й що? — потанцювати з Вашою донькою!).
Усе діти та й діти. Що не кажіть, а шансон, хоч і щирий французький, то не ораторія. А мій дядько заслужив таки на ораторію. На слова Шевченка. Маленьке щастя, дозвольте, мосьє?

Після нічогого

— Як ся маєш?
Ми й досі на це питання щиро й докладно відповідаємо. На дві відповіді може знайтися тут православний християнин.
Перший ступінь (від чудового до нічогого):
— Слава Богу!
Другий і останній (після нічогого):
— Слава Богу за все!

До нестерпучости

Знову мимоволі повертаюся до слів покійного митрополита Володимира, вимовлених ще року Божого 2011-го: "У Великий піст головне — не їсти одне одного." Ходячи тоді Великим постом вулицею Лаврською-Мазепинською, можна було побачити ту апофтегму під сьвітлиною самого владики. Золоте слово так запало мені в душу, що за рік, постом, я зробив про це грайливого дописа.
Але те речення, на превеликий смуток, виявилося пророчим. Поваб до людоїдства — головне пояснення того, що з нами намагаються зробити. Назви ворогом і їж на здоровля! І скільки-ж охочих їсти! А ще вчора пестили квіточки й боялися травичку гризнути! Їхнє справжнє вчора було давнесенько, але вони його не забули.
Починаймо відмову від зьвірячого з тваринного м'ясива, потім додаваймо до того яйця, молочину, рибу — як хто зможе. А одне одного не їсти — до нестерпучости важко. Не мучмо вірних! Адже-ж вони себе вірними зовуть...

Joyce-stick

Джойсова жінка підозрювала, що її старий — не геній. Але ніхто їй не повірив. Дослухаймося до дружин! 

Поквітування

Семирічний син телефонує від бабусі:
— Тату, принеси мені двадцять п'ять гривень — на восьме березня! Можу дати решту!
— А ти що, гроші маєш?
— Ні, мама брала на бензину, лишила одну гривню!

За поинформованість

Запримітливому важко буває не подати до відома.

Ополоник пуголовків

Скачеш ти, бабо, дрібно, а се тобі не потрібно! І нікому не потрібно. А таки, коли хтось наполягає на своєму існуванню й бутті, він пускає у сьвіт пуголовка власної, хоч дрібної, але окремої істоти.

По складах

Я маю себе за письмака. Письмо має мене за читця. І дається мені по складах.

Усе в титрах

Хочеться заплющити очі міцно-міцно, щоб іще міцніше заснуть. Але ні — треба дивитися все: хроніку, журнал, рекляму, потім уважно саме кіно й пильно — титри. Найголовніше — там.

За очитаність

Добре, як хто читав Євангелію, Псавтиру. І страшно, як хто читав. Бо Євангелія й Псавтира — не книжки. І навіть — не книги.

Сьоме березотока

Серік 8 березня — як лютий поглум, як міна, вироблена немертвим СРСР. Старці з квітами без весни. Бо всі старці й в усіх просять: пів міста здатних до праці людей ходить і просить у чужих і для чужих. Чоловіки вже 6-ого випили море, наче з горя нещасного, наче в-останнє. Великим постом п'ють, неділя 8-ого — тоді вже можна, але ні — великопісна п'ятниця показує міру запропалости. У 8-е березоля годиться заплисти п'яним кораблем.
Міжнародній день, а сьвіт нічого не зна. Не зна, бо то тесмофорійські містерії, а сьвіт геть ізневірився.
А тут таке, що хоч удавай, а вір: третій тост за жінок, шостий, дев'ятий, дванадятий і далі — хто доживе, долюбить. Хто забуде, вріжуть краватку, бо симболізм.
Сьоме число — борт із парашутярями, дев'яте — далека, таємнича, тверда земля. Гепнім і будьмо!

Єдине тлумачення історії

Історична війна, війна за історію: звитяжець історію посяде, а звитяжений ляже в ровець позаісторичности.

Увага на берегах

Читай жінки, кохай книжок — менше гріха.

Московський чи російський?

Окреме питання, та ще й важне. Чи-ж сто років тому наші прадіди не знали, як називається імперія, що їх у себе прихистила? Чи вони не знали, з якого боку в тої імперії столиця? Однак послуговувалися прикметником "московський" при всякій нагоді.
Чому? А така прикмета! Загін русичів на московськім торфовищі, колись загороду заснував, а потім і город із городами. То був синок Матері городів руських. Коло города витворилося Московське князівство. Саме як московське змагало й підкоряло воно чужі князівства й землі неісторичних чи малоісторичних народів. Не доброю волею те робилося, а ґвалтом. Чи-ж не так?
До переможного загону русичів приставали спільники-сердюки, підлягали залозі раби. Врізана з руського вказівця крапелиночка крови посолила те пансько-рабське товариство, назавсіди в йому розчинившись.
А що-ж Русь? Ніде вона не поїхала, хоч ганяли дуже, тут і була коло Київа. Наженуть грізно, а вона коло садиби попоходить, та й знов осідає. Коли-ж Московщина забрала її під свою руку, то пані Москві заманулося називатися Росією, чимось великим із руською земелькою в пазусі.
Чи-ж може мати слово "російський" який стосунок до історичного племінного московця чи історичної землі московської, а надто в нашій мові?
Наші пращури на свій копил тихцем не визнавали Великого захвату. Називали те все діло по  старосьвітньому: московським і московщиною. А себе знали руськими, хоч за історичними умовинами й українцями в малих росах свого державницького сьвітанку.
Комусь нудно? Хтось жалкує? Римська імперія всі віки називалася за Римом таки римською. То чи відстала Московська?
Розумом, а не ґвалтом мусимо ми лукавство переважати, — сказав Куліш Пантелеймон. От послухали-б його, не довелося-б слухати Мини Мазайла. Але й то не біда. Міцніші тепер будем. 

Каленикові діти

Само з себе зрозуміло, що всі Калініченки — нашадки різних Калеників. Але калина — символ України, от і потягло калениченків до неймовірної краси. Вони могли ще зробитися калинняченками, але в нас, на відміну від англосаксів, майнові прізвища не прищепилися. Українців, власників калинових гаїв і навіть оберемків калинового хмизу (теж калинняків), зчаста ганяли без майна з горового боку Дніпрового на зарічок і далі, туди, де козам роги втинають; тому впізнавати людей за цією ознакою було не до речи. Бути-ж нащадком ласого на калину теребія калинника, се-б-то пирога калинового, якось не годилося.
— Та чого-ж вони Калініченки, а не Калиниченки? — спитає який цікавий. А от уявіть собі, що людина нарешті зажила міського запису (прапіски), зробилася горожанином. То невже їй межи культурномовними людьми калыныченкой назватися? Ні, вже лучче Калініченком.

Отутешнюючи

Рекляма запевняє: за державним стандартом сирок, плавлений. За державним стандартом він, на жаль,  — таки плавлений. А за вкраїнським — топлений. Розлучається держава з Україною. З ким лишатися вкраїнцеві? Не їстиму!
І чого це отутешнюючи (льокалізуючи) чуже, ніхто й не думає гнати плавом московські впливи? Бо вірять, що наша мова — то слинявий-пінявий тутешній сухоголовець, що без шлейок "Москвошвею" штані згубить.

Завтрішні голубці

У нас голубець — то й ягода-дурниця, й кущ ягідний, і голуб (може й папіряним виявитися), й танець, —  то-ж невідомо, коли доведеться поживитися й чи доведеться, чи дійдеться до потрави справдешньої. Тому й попереджаємо: кращий нині горобець, як узавтра голубець.

Дурнячі звичаї

Січеслав. Минаю ятку з нещасними, розхристаними книжками, вирваними з домової книгозбірні, де до них десятиліттями не торкалась допитлива людська рука. Тепер вони — безхатьки, в готові продатися за п'ять гривень на теперішні гроші.
Ні, цього я проминути не можу. Книгоноша має в роті тижневий складний дух-перепал і чорні руки, що не вилазять із ґаража навіть на те, щоб хоч трохи помитися. Рекомендується він, звісно, полковником:
— Я сам полковник, на пенсію ще трохи підвищили!
— Генерала дали?
— Все! Йди! — але добротливо, просить ще приходити по книжки. Хоча вкраїнських жадної нема: колишньому господареві, майбуть, були не до шмиги, а новий хазяїн і не читає, й не пише — він усний український творець народній, а се вище за читво й письмо.
Чого ти не на війні, генерал-сержанте? Розкажи казочку! Я казки люблю: там дурні вірять, що дурні, бо їх у цьому запевняють ще дурніші за них прибічні. Справедливі дурні вважають на всіх, як на за себе дурніших.

Два брати рідненьких

Потопає два брати рідненьких, як голубоньки сивенькі: "серік" і "тогід", щоб їх на телебаченні не мали за чужу чужанину, ховаються під прибраними іменами по батькові — "цьогоріч" і "минулоріч". 

Левова наука

Багато чого ми, вкраїнці, готові вже навіки покинути в малоруській, але дуже вже російській нашій минувшині. Тільки не московську клясику. І сукупний то наш набуток, і любий він нам. Він і досі спільною мовою єднає нас із великими розмовниками колишніх часів.
Звісно, коли тепер думаєш про красне письменство московське, одразу починаєш гадати, а хто з них підписав-би листа про негайний виклик московського війска для замирення бунтівливих хохлів, що взяли про себе високу думку: ніби вони — укри. Тяжкий бере сумнів...
А хто-б уже напевно, ніколи в сьвіті не підписав? Найперше спадає на думку великий Лев, Лев Толстой, з любов'ю та пошанівком ізгадуваний нашим народом і як Левко Дебелий. Навіть площу під житло йому в Київі одвели, що-дня минаю, так і назвали: площа Льва Толстого. Воно майдан, але якось ніково: приїхав-би, старий, не зрозумів-би. Як казав мені один мовознавець, уже покійний: турецькі витребеньки то все — кайдан, майдан...
Ну, від часів нашої розмови Майдан позривав кайдани, але мовознавець того, на жаль, уже не побачив. А площу бережем таки для яснополянського лева. Не любив небіжчик війни. Ось його стратегія:
"Перешелъ тараканский царь с войскомъ границу, послалъ передовыхъ разыскивать Иваново войско. Искали, искали— нет войска. Ждать-пождать — не окажется ли где? И слуха нетъ про войско, не съ кемъ воевать. Послалъ тараканский царь захватить деревни. Пришли солдаты в одну деревню — выскочили дураки, дуры, смотрят на солдат, дивятся. Стали солдаты отбирать у дураковъ хлѣб, скотину; дураки отдаютъ, и никто не обороняется. Пошли солдаты в другую деревню — все то же. Походили солдаты день, походили другой — вездѣ все то же; всё отдаютъ — никто не обороняется и зовутъ къ себе жить.

— Коли вамъ, сердешные,— говорятъ,— на вашей стороне, житье плохое, приходите къ намъ совсемъ жить.

Походили, походили солдаты, видятъ — нетъ войска; а все народъ живетъ, кормится и людей кормитъ,и не обороняется, и зоветъ къ себе жить.

Скучно стало солдатамъ, пришли къ своему тараканскому царю.

— Не можемъ мы,— говорятъ,— воевать, отведи насъ в другое место; добро бы война была, а это что — какъ кисель рѣзать. Не можемъ больше тутъ воевать.

Рассердился тараканский царь, велелъ солдатамъ по всему царству пройти, разорить деревни, дома, хлѣбъ сжечь, скотину перебить.

— Не послушаете,— говорит,— моего приказа, всехъ,— говорит,— васъ расказню.

Испугались солдаты, начали по царскому указу делать. Стали дома, хлѣб жечь, скотину бить. Все не обороняются дураки, только плачутъ. Плачутъ старики, плачутъ старухи, плачутъ малые ребята.

— За что,— говорятъ,— вы насъ обижаете? Зачемъ,— говорятъ,— вы добро дурно губите? Коли вамъ нужно, вы лучше себе берите.

Гнусно стало солдатамъ. Не пошли дальше, и все войско разбежалось."

От тільки, на жаль, не щепиться поки така наука: салдати вже запевне не ті. А дурні? Війна покаже...

Procrastination

Знавці нашої технічної лексики будуть щасливі дізнатися про наявність у нашій мові слів "прогайка", "проволока" й "перебивка". Ці слова заквітчають любе нашому серцю розуміння "перекуру", також сповнене технічним змістом. 

Угайка

Родиме життя української мови в добрій злагоді з ужитком у народі й у краснім нашім письменстві, а також належним одсьвічуванням у словникарстві, обійняло історичний час пересічного людського життя, що склалося в середині ХІХ ст. й було перетяте після першої третини століття ХХ-ого.
Що-ж, таки справді правдиво-народня література може йти тільки поруч з народнім життям. Походили-походили, та й пішли собі. Дивлячись услід цьому тяжкому, але препишному спільному життю, хочеться гукнути в величну спину: "Постривай, красо, не йди, ти — чудовна!"

Хто подвох любить, хто подвох робить

От припало нашим землякам до душі слово "подвох". Воно й не дивина: такі-то вже ми проскочущі, ніде не спізнимось, першими вихопимось.
Ось чую хлопці веселі судять когось, пересьміюються: подвох, мовляв, любить, подвох робить. Яких подвох робить? Як? Ну, то діло молоде! Я-ж із тими, хто вже скаже: я не вмію так як ти: подвох разом любити.
Коли-ж не на те воно виходить! То все лиш жарти парубочі: каверзи, підкопи, підходи й підступи.
Ой, ґвалт! Ізнов-таки — великих слів велика сила! Як-же їх усі разом закарбувать? Хоч-би подвох!

За приплентачів

Колись за совіцьких часів, коли увесь добрячий та плохий люд вистоював у чергах просте своє життє, чимало знаходилося охочих якось у середину черги втулитися. Постоїть десь коло чесних почережників, поогинається, — та й уже ніби тут і був. І не надто воно змисне, і пика не вельми мудра, а ще й дуже крутіювата, але взяло — й усіялося.
І таким-же побитом повстрявало до нашої мовної черги на літературний вжиток багацько приблудних, безрідних слів. Ніби й січовик-товариш, і чувано за його, а ні до якого порядного куреня не записаний. Хіба згодиться коли московський загін через запільний перелаз пустити — отоді вже й припишеться.

Віра в наше небуття

"Я самъ хахолъ, но..." Ще вчора це було кредо нічогости. Сьогодні це вже кредо нетерпливости. Ото справді — стережися байдужних!

"Удольфські таїнства"

Де наше панське виховання, де наше панське виховання? Де наші пещені шляхетні душі, хоч і заховувані під лицарськими панцерами й шишаками, де той свого хову кінь?
Роман виховання чуттів — надто довга тяма, але й дорога-ж нелегка! В нескінченних змалюваннях природи ми приладновуємо свою натуру до Божого сьвіту, в нескінченнім випробовуванні своєї душі не жаліємо паперу, ані чорнила на з'ясування тонкощів доброзвичайности! Ось на що важив тихцем осьміяний сентименталізм.
Ось одгадка усіх "таємниць удольфских".

Чиста полотнинка

Моя небіжка бабуся, Царство їй Небесне, не любили Утьосова. Всі любили, а вони не могли. Чому? А тому, що дуже витончений слух мали. Не могли терпіти, як хто різнить у сьпівах. Можна сьпівати душею, але фалшити — тільки про одну душу, власну душу.
Мій тесть, дай Боже йому здоровля на многая літа, — маляр. Він салатів не кришить, а нарізає їх і складає, найперше зважуючи барву й будову. Вірить, що смак (душа) їжі піде на поводі за смаком-виборністю в компонуванні.
От я маю перед очима мистця-аматора. Чи я бачу його творчу душу? Ні, я бачу на йому "шкуру": крижаний технічно-синій верх (той колір, сказати по правді, я геть аж ненавиджу) і доморобно-компотовий тепленький низ. Не по чім б’є, як не по лисині! Очі не їдять тої одежини, чи їстимуть узуту в неї душу? Шкода й заходу!

Аж поки

То ми — хлопцi з Бандерштату:
Ходимо до церкви, шануємо батькiв.
Нiхто та’як ми не вмiє фест гуляти,
Поки сурми не заграли, барабан не забив...

Ось маєте помодерновий гурт із назвою, запозиченою з діточого оповідання (й кіна) совіцької доби, де прізвище Гадюкін належало зломисному підосланцеві в синіх окулярах, що виставлявся для саморобної шкільної драми.
Усім зрозумілий був глузмовитий патос українських "Гадів" врожаю 1991-го, безґрунтовні батярські претенсії викопних бандерштатців у щойно заснованій самостійній (ха-ха!), одідиченій Україні:

Назавжди єдина свята батярська воля.
Хто хоче їй вiдняти, тодi шо зробиш — фаєр!

Ті "копальні кістки вважали за останки колишніх велетнів", — і підставно. Що думали про те самі гадюченки? Майбуть то саме. Але traditio є traditio, передача є передача. І вкраїнський в'язень ту передачу таки отримав. Не зразу, але цілком. Наврочили? Напророчили? Ні, просто переказали:

А ми ся подивим, як потреба стане,
Хто полiзе в льох, а хто пiд кулi пiде...

Не буде з тої кози мняса

Ународовлення (демократизація) осьвіти — то ненаїсний беркут, що давно подер усе рухоме на кріваве шмаття й тепер сам ізмушений давитися самим падлом.

Роман без кінця

Европейська Унія — то сутий "Замок". Сам пророчий Кафка не може уявити не то закінчення, ба й продовження цьому романові.

Upper class urge

Ніщо так не розбуркує скуті мезальянсами шляхецькі гени, призабутий ходачковий потяг до маґнатства, як спотичка з снобством.

Так мені чогось сумно й боязно, аж моє серце мре

Нас усе ще сподіваються громадою загнати назад до Хохляндії. Хто трохи знає німецьку, може подумати, що то — висока земля. Коли-ж ні: літає в хмарах резервація. А де-хто з индіян в тій резервації ніколи й не мешкав — то лячно перебиратися.

Аж серце терпне

Моїм найулюбленим словом у московській мові завсігди було "ужасъ". І чи не мав я рації?

Від жаху серце крижаніє

Шукаю слабій дитині мультика по всіх каналах: здебільша такі анімаційні образи-образи, що навіть торопко від їхніх удавано дитинячих голосів.

Який у люстро дивиться?

Який біс у воду глянув, такий і з води виглянув, — ну то й що? Хто в ту воду видивляється? Й люстра ніхто бити не думає, бо нікого знайомого там не видно. Все відбивається через плече: ой, дивись яка мармиза! Ніхто себе й у дзеркаловому палаці не знайде, не пізнає — не озирнувшись, промине. Шкода й гадки.

Vox et praeterea nihil

Оставьте: это споръ cлавянъ между собою,
Домашній, старый споръ, ужъ взвешенный судьбою,
Вопросъ, котораго не разрѣшите вы..., —

пише Пушкін "клеветникам Россіи" (Пушкін, за пропонованим мною способом віддачі московських прізвищ на вкраїнскький копил, мав-би бути Пушчиним поруч із своїм другом Пущиним — від "пушки" й "пущі" відповідно).
Пише Пушчин як Мауґлі з пущі, що силою свого людського поетичного покликання може піднестися над змажками слов'янських вовків.
Але сила в тому, що й тоді, року 1830-го, й тепер, року 2015-ого, ми маємо супереку не між слов'янами, а із слов'янами. Хто сперечається з нами, слов'янами, — чи то надслов'яни, як вони самі себе мислять, чи то підслов'яни, як їх можна собі уявити, — не так важить, як те, що до нас, слов'ян, ходять исполнять печальные, кровавые обязанности (Вяземський), якісь сусіде, що перед ними ми не визнаємо жадного такого обов'язку, хоч вони й сновигають

...Среди нечуждых им гробов...

Каламутня на паперовім кораблі

Ми живемо як герої, затягнені до чужого роману: ґотицького, але написаного схибленою рукою. Нас душить забрезклою паперовою подушкою. Хто складав того невимовного монолога? Я вірю, що справжній, але хочу бачити всю полицю, як-що вже не дано бачити цілої книгозбірні.

Лінії розмежування

Ми колись так тішилися, що перетираються культурні межі. Нам їх попідтирали, й, народжене плазувати, крізь крапковання, на череві полізло зло.

Хоч не забуваймо

Читаю савтиру за вмерлими родичами — й чую, як заворушилися, загомоніли покійні. Читаю передпогромного словника — й чую, як заворушилися, загомоніли знані моїм покійним слова. Колись за коренізаціїї припленталися ті слова зо знесиленого села до городу разом із виснаженими своїми носіями. Місто не дало їм хліба, а як зачали змирати, спокійно переступало через їхні скарлючені тіла. Хоч не забуваймо...

Сонна краса

Старі люде кажуть, єсть така прикмета: вночі гроші сплять. Довідався до своїх — таки поснули. Чи прокинуться вранці? 

Білий квадрат

За де-які речі думаю, щось таки вимірковую, але не пишу. То мій совісний білий квадрат.

Коли занадто пізно

Тиран — то єдина дитина доби, одинак-утисник. Християнство радить народити йому братика. Але буває пекельно пізно.

Омовлення

Оновитися спроможемося лиш тоді, коли вхвалимо всі поправки до законів нашого мовного існування. Вже далі не можна жити, балакаючи. Час заговорити.

Тривання під вартою

На схід сонця став вартовий. І яке буде тримання під тою вартою, — жаден міжнародній суд не розсудить. Від нас-же залежить тільки тривання, тривання під східньою вартою.

Роман у листуванні

Кожний словник — то роман, роман із мовою. Роман, що набрав шлюбного кшталту. Там однаково цікаві аліянси й мезаліянси.
Кожний словник — то роман, роман про мову. Або виховання чуттів з нескінченними описами природи, або брудний реалізм, що цьвяхами неправедної правди прибиває читача до хреста сьогочасности.

І багато, й смашно

Знаю одного приємного дідуня, що вже пів століття сідає обідати, перше смачно сьорбаючи, а далі ласо плямкаючи. Родина, поколена різницями культурного стану, що-разу робить йому на тім слушну увагу. Але дідусева добрячість і певність і досі не піддаються: добрячість боронить родину від діда, а певність — діда від родини.

Люта година

Грізні дії, грізні дні. Саме своїм ідійотством грізні.

Після плавби

Незанотовані гадки повертаються, вони зринають. Але не як топляники, а як підводні човни з виповненим судновим журналом.

Історичні назви

Не наше стало Чорне море, геть почорніло. Навіки наше буде море Козацьке — геть покозачилося. Це — як назвати.

Спокій дорожчий

Раз давши на борг, усе думаєш: чи вернеться, зрадливе? Раз не діставши назад, назавсігди певний.

І зубами веретено колесо хапає

Нації треба геніїв. Я готовий.