Ідеал сьвятощів

 Незвичайний народ живе поруч нас: на око звичайне недоброзвичайний, він носить у душі ідеал сьвятощів. Ми не різнимося з тим народом ані законами, ані ділами. Але ми кохаємося в добрах, а він — у добрі; ми в панстві, він — в панскості; ми — в маєтностях, він — у могутності; ми — в надбаному, він — у надхненому.

Вірність не випадає змірити числом вірних, її не можна сповнити повними люду церквами. Ані знадити речами, ані звабити очами. Вона — в нечутних пахощах, у добірних барвах. Для чужих — вона безмовна.
Там дука-срібляник духовніший за нашого безсрібника, там матірщина лагідніша за нашу масткословність. Там усе — летючий ідеал: як у нечитаній книжці, як і в незмисленій гадці. Тож, плазуючи, позираймо на небо: щоб бува не впав і не потовк нас.

У запіллі зла

 Був собі колись чи не був халіф Ватек чи Васік, нібито внук байковому Гарунові ар-Рашидові. З роду й з обов'язків монархових — правовірний і всемогутній. От і знудився, сердека. Звабив його Гяур принадами Палацу Попідземного Полум'я. От і вирушив той володар охотою з Самарри (не Самари) до Істахара, вдаючись дорогою до найвигадливіших викрутасів ґотично-естетичного, романтично-орієнталістичного гріха.
Так у Бекфордовому романі. Це, сказать-би то, аванґард, передове військо зла. Але примислені проавовірність і всемогутність можуть звільна посуватися й ув арієрґарді, з позаднім військом. Або й перебувати в глибокому запіллі зла. Там — чуття цілковитої безкарности й недіткненности через нечутливість до правди й байдужусть до чужих, невидимих мук; через нерозвиток хоч ґотичний, хоч естетичний, а хоч і романтично-орієнталістичний; через незглибну заклопотаність радощами неглибокими. Такому злу й у згубі ніколиться. Дуже квапиться воно до Палацу Попідземного Полум'я. Але просто до груби, з чорного входу, не вважаючи на музейні цікавинки парадного ґанку.

Наша недоля в піснях народніх

 Було колись: бальові романси a bel canto, літературна мова — як тьох, дак тьох. Минулося! Поспливали суворі черевні сьпіви, забуті закутні наші говори: юж мі так не буде, як мі било перше... Не штуки, а правди нас тепер закортіло.
І все зрозуміло всім — жадних едукованих протестів проти хлопської мови! Нещодавно в Трускавці мене пані запитали: от ви так гарно по нашому говорите, а що воно — кача, скажіте? Качка, кажу, каченя. Е ні, відказує, ви родом киянин, того знати не можете. Невідоме щось плине по Тисині!
А от, хто ж ми буде брати яму — всяк тепер знає, кедь ми прийшла карта нароковац...

Стиль московських лубочних лицарських повістей

 Ми всі читали в казках: побачив царенко патрета дівочого й затужив: нікого в сьвіті не хоче, тільки тої панни, що на патреті. Благословіть, батько-мати, на край сьвіту замчатися, між азияцьку дичу — суженої не огуженої в чужих сторонах глядіти. Вірили образові!
Котрийсь кам'яної доби ловець видряпав на стіні печери простацькі картини звіряних гонів — а ми вже й вивчаємо, нітрохи не вагавшися, побут передпотоповий.

Тепер не так — зображенню не вір! Не вір, бо то звір, як не вкусить, то злякає. Видиме стало хибним і невидющим. Читай і думай, а картинам віри не йми. Не того, що закуріли, а того, що то згуста буває неправдиве малювання.

Знадвору не видно

 Ікона — як шиба між вулицею й хатою, між унутрішнім і околишнім, між сьогосьвітнім і тогосьвітнім, того-ж то й шкло вона має й віконницю. Тільки то ми знадвору просимося, в шибу стукаючи: живемо-ж бо в сліпому завулку невиводної темряви, а Богова хата необміряна і все там сьвітиться.

Як подоба

 Не кожне може прийняти історичну постать, але кожне мусить постати історично.

Обаполи знаного

 У рівнобіжному (синхронному) перекладові забуваєш усім знане, й пригадуєш невідоме.

Raison d'etre

 Працюємо охотниками в Українському кризовому медія-центрі. Колеґа-перекладар відходить до господи й напучує мене напослідки:
— Не вживай слів, що їх люде не знають!
— А про віщо-ж я тут сиджу? З мене-ж просьвітитель!
Ще за юних літ обізнався я був з одним старшим парубком, що мало знав слів і речей, але так ніби призабував, примовлючи:
— Ну, ти скажи, то й я скажу!
І таки казав, і таки кажу. Бог так урядив, що люде від людей научаються.

І сьвіт Божий, як Великдень, і люде, як люде

 Анічогісінько в сьвіті Божому немає такого, що може справити до паскудної московської лайки. Не забуваймо, що й за напростішим словом маячіє, мріється і бринить Логос.

Суятна на нас година

 Хто сказав, що не можна щура наганяти в тісний кут? А куди-ж його займати? Щур не може без людей жити, а людям — зо щуром не випада, бо самі вже в суточках.

Як жовта суб-Марина

 Куди-ж тепера попливе тогобічна праска марки "Крим", чвара південних морів? Які хвилі розтинатиме, до якого берега простуватиме? Де потопатиме, де виринатиме? Де на чисте море виплине, де сухою з води вийде?

Свій не свій, а в горох не лізь

 Що таке народ? Спільна мова, спільна віра, спільна земля. Мова й віра ніби спільні, а землі не віддають. Дивуються на Москві...

З остраху

 Наша мова має бути лагідна-лагідна. Бо її вже й так усі бояться.

На прикмету

 Протилежність — забезпека незалежности. Треба нам мов ока в лобі шанувати своїх міжмовних омонімів. Щоб пішохід не ходив, а пішоходом ходив пішоходець. Пішохід — то тротуар. Просто тротуар такий рикучий, що цур йому, пек йому. А вже як пішохід ходором заходить — то не дай Боже.

Хтось неопасливо скаже: та нехай собі, ми вже так ізвикли. Не тра звикать! Витереблювання міжмовних омонімів мало за мету вгамування української мови: щоб московитові легше зносити, а малоросові лучче й не носити.

Мене згуста повідомляють, що, от, відмінили й те, й се. Питаюся: а в чому відміна? Відміни нема, а місце порожнем стоїть. Тож і міжмовних омонімів, ані відміняти, ані скасовувати не треба. Ті омоніми, як дуби, посаджено на прикмету проїжджачим, щоб знали, де що наше єсть.

Стоїть хата на белебні

 Пригадується мені, як відвідував я Гааґу ще перед кризою... Совіцькими часами на цьому байку можна було-б і скінчити думно. Як на тепер проваджу далі.
Вертаючи я з виправи до рибної ресторації, минав домівки простих нідерландян у середмісті. Вітальні були майже впорівень пішоходів, вікна — як четверта театральна стіна, й пішохідці могли бачити осьвітлений кін хатнього життя.
Уздрівши я таку дивовижу, якось нагло згадав, як у славутській господі моєї бабусі при смерканні негайно запиналися, ще й заколювалися пришпилькою половинки. Це пояснювалося так: ітиме хтось, завважить незапнені вікна, полізе підзирати. А то ще п'яниця котрий каменюкою шиби поб'є, щоб мешканці на очі не навертались. Слава Богу, ніхто не поліз і вікон не видер. Минулося.
Тоді в Гаазі я запитався в сопутника-голяндця: що то за знак? Відповідь була цілком проста: давніших літ нідерландяни геть усі були протестанти. А вони такий звичай мали: назвався християнином — лізь на чільне місце. Маєш бути прилюдний в усьому, крім купелі, вихідки й постелі. Християнинові повинно бути на видноті. Так воно й по християнстві лишилося.
До чого отся байка? Хоч круть, хоч верть, а приватнього життя і зазору немає. Його зужиткував містер Ґуґль. Скупий складає, а щедрий поживає. Тепер мусімо бути на видноті, хоч і мамонити. Доведеться жити по правді, бо нема де схоронитися. Але правдою може виявитися й публічність Содому й Гомори.

Похвала графоманії

 У супрузі з хистом графоманія конче потрібна для вироблення письменника. Без підмоги хисту графоманія розвиває майстерність і стиль. Без майстерности й стилю графоманія гамує пекучу згагу й жагу, що йнакше могли-б випалити всеньке около.

Згрецька

 Криза — це що? Речінець і рішенець. То коли-ж? То що?

Драгоманія

 Тяжко любиться мені оте слово "драгоман": прохолода по гарячій спеці, серпанкова запона, орієнтальні пахощі притлумлюють орієнтацію. Яка там праця? Любомудриє струмочком — од джерела; джорелисті витлумачення й дзюркотлива самозаглиблена розмова. Слово маю на те, щоб ховати думки, коли зраджують гадку очі мої... Прикриті долонею, ще й приплющені. Джерґотливий чужий тарджуман гарнесенько стався собі свійським доброгласним драгоманом. Чи недочулося, чи збрехнулося? Штука для штуки буває! Штука до штуки тичеться. Штука штукою єдино клопочеться й турбується.

Добро з розуму

 Добрий прощає через добрість, а мудрий — через мудрість.

Переглядаючи сьвітлини

 У ХІХ ст. "хлопомани", як-от Драгоманів, були занадто гарні, щоб справжніми бути. Вже в ст. ХХ  націоналісти, як-от Бандера, були занадто справжні, щоб бути гарними. У ХХІ українолюбці гарні, як Бандера, й справжні, як Драгоманів. 

Все добро — своє

 Когось і здивує, що грізною для батьківщини добою де-котрі починають патрійотично... цупити. А то просто люде зненацька протяті гадкою: загрожене — то-ж моє! І так боронять своє, пригортаючи до грудей і підгортаючи під себе.

Пихи на три міхи

 Час уже вкраїнським християнам, здіймаючи річ, ошамненько проказувати: "Господи, благослови!" А закінчувати: "На тому все і Богу слава!" Бо гордота кидає в яму, а з тої ями підводяться очі, сповнені ненависти до горішніх чоловіків. Їх затягнеш у свій рів хіба лжею.
Нічого ми не діємо, а пишаємось, злостивимося й брешемо самим словом. Ось три спокуси: чорна "слава", кривава "любов" і темрява "правда". Амінь. 

Знай і борони

 У "Вірую" ніде немає слова "Росія" — ми сподіваємося воскресіння мертвих, де кожен на свойому місці по-під Богом стане. А поки не вмер, маєш рідну землю перед собою, під собою і за собою: карбуй у серці, міцно стій, знай і борони.

За Нерона-сподаря

 Українці великі отримали свого першого православного сподаря в особі Петра... Першого-Великого, його ще мало з антихристом не поплутали. Галичанам випало першим православним самовладником мати Йосипа... Сталіна. Тому не варто дивуватися з того, що вкраїнські православні багато вірні, але мало піддані.

За воду немає питва

 Людина їде, де ліпше, тягне за собою, що гірше. А тоді з дива не виходить: чому це скрізь отак зле.

Чоловік стріляє, а Бог кулі носить

 Теорія змови, назвіть її хоч і конспірологічною, є шкідлива, бо не дає нам здійснити нашого призначення: знати Божу волю й виконувати її. Я-би замісць конспірології запропонував теорію поділу й прогальовин: треба робити діло в межах знаного й пізнавати незнане.
Повсякчас змовляються лиходії, раз у раз розсипає Господь піскові вежі, що тицяють у небо грізним вилукуватим пальцем. Як-що чоловік уляже стуманілому одубінню, оточить себе привидами ґросмайстрів і маґістрів, то вже не стрілить. Бо Бог куль не носитиме.

На нехтування кидаючи

 Чи можуть яничари з цілого серця зневажати християнських воїнів, що циновими божечками відбивають цинові яничарські куляги? Ні, то хижа хіть скреготлива.
Чи можуть нащадки зневажених, упокорених, розхряпаних народів щиро ганьбувати народами поважними, нескореними, зацілілими? Ні, то ница ненависть безсила.

Вартове завзяття

 Скоро я показуюся на порозі якої встанови з краваткою на шиї, як то й належить ошатному поважному панові, до мене необарно кидаються добродії без краваток, що держать там страж: хапаючи за руки, за ноги й ледве що не за горло. Оце я називаю цивілізаційним вибором.

Ідеологічний опиус

 Ідеологічний піяк — то колишній интеліґент, що вже наважився політикувати, але не потрапить симпатикувати. П'є все, що тече, але нічого, що горить. Гніт нагнітає, а ґніт нагоряє.

Військові частини мови

 На Украине... В Донбассе... Воюють прийменники, бо, здається, речівники вже втратили до чину волю й ту зачіпку, тот предлог. Супроти Донбасу я можу ще й погодитися. Донбас — то-ж басейн, Донецьке сточище, еге-ж? І хай у тому сточищі пливає, пірнає, поринає й виринає те, чому там  борсатися належить. І хай потопає потопельне.
На Україні-ж тепер лиш сидіти чи стояти випадає, притискаючи нашу неньку до могили, трощачи задушливі груди, ламаючи кістки. Чи можемо на те дозволити в материній хаті, в Україні?

За однослів'я

 Богословії не повинно-б мінятися від того, де стоїть богослов, чи на даху, чи на землі.

Оглянулась на мої старощі

 Радісно привіталася зо мною молода красунечка, а я й гадки не маю, хто вона. Що це — лебедина вірність чи воронова старість?

Споконвіку і до віку ходить колом без кінця

 Припав мені до серця політтехнологічний образ "астероїдних груп". Так як бачу ті вічні мертві брили з закарбованою в них перекаліченою пам'яттю про колись ніби живу й здорову планиду. Астероїди вони, зоряні щадки, чи астероїди, що висисають снагу з тіла небесного, вдаючи, що водять понавкруги його танок? Над їхнім трупом ніколи не зберуться орли. Міцні вони, не вгризеш. Камінно тверді в переконаннях і завжди в готові каменувати.

Вийстя та вшестя

 Я за одно дбаю: походження мовленого слова й людини, що те слово вимовила. Від цього все починається, цим усе завершується.

Виключно-тяжка обставина

 В житті є головне й не головне. Головне завсіди слід вирізняти й у жадному разі не плутати з не головним. Саме тому ми майже всі цікавимося самим-но не головним.

Ми вже спрахтикували

 Мало знайдеться людей, що для них не своя смерть НЕ є нічиєю. Такі й смерти не бояться.

Бог випробовує сьвятого

 Хоч-би як хотілося, а не могло вкраїнське православиє навіки лишитися в барокковій колисці того Київа, де вулиця Лаврська сама собою була й Мазепина. Золотою добою не береться віра на спробунок.

Здоров'я льотом вилітає, а по воловому вертає

 Сьвіт трохи прихворів на вкраїнство й ніби як стидається. А тут уже й лікар, спасибі, признався — та ще й з левативою напоготові.

Лемент православного

 Як ми бачимо, вкраїнство ніде не стояло без громади, церкви та школи. І в греко-католиків все воно було.

Твердо вщеплене

 Сьвідомість — то річка, що тече для себе невідомо звідки, невідомо куди й невідомо кудою. Але скрізь у ній відбивається невидимий Бог.

Що надто, то вадко

 Трощити чужі розумування власними мудрощами — то щира втіха мислителеві. Однак вона руйнує мислездатні елементи неминучим надуживанням.

Василь бабі сестра в третіх, а я йому сваха

Українська й московська мови ближні, але не такі підхожі як гадає більшість наших мовців. Тому не змога нам дати собі ради в Україні, не знаючи московської, й тяжко-важко жити, як слід по своєму знаючи.

Як куратор

 Щирий чоловік пробуває не в кухні-їдальні й навіть не в їдальні-вітальні, а в ґалерії ідеальних мужчинських образів, створених од його жінки. Із доглядача має стати за піклувальника.

Відбивок у дзеркалі

 Не треба весь час тримати перед чоловіком кривого люстра. То йому так треба, як сліпому дзеркало. Бачитиме біса й казитиметься.
Чому перед чоловіком, а не людиною? Бо жінка коло кривого дзеркала не затримається й миті. Чоловік не звик себе розглядати, то спершу може й не завважити чи не зважити, що його образ підмінено.

Коротка історія всіх церковних розколів

 Хто не бреше, той мовчить, а правдолюби спокушаються.

Дай одвіт

 "Русь" позичено й не повернено. Куди микнули тебе, Русь? Не догукаєшся. Бо ні кличного відмінка, ні зовного. Не встигли бубонця приладнати, а вже повели. Що на тебе тепер купують, що на тобі возять, з чим тебе їдять?
"Русь" — од нас. "Росія" — з греків. Интернаціоналізм? Чи націоналізація?

Марсіянські терикони

 Не будуть на Марсові яблуні цьвісти, про це здогадується навіть дивак і віршник. Бо яблуня любить пускати глибоке коріння, так ніби вона — українка. Але скільки гною, скільки оранки! І ні крапелиночки води, ні дмушиночки повітря!

Красна гадка

 Красними словами можна хоч яку гадку знекрасити.

По ґльобалізмові

 Підступним антиґльобалістичним ударом вражому сьвітові могло-б стати надання кожному землянинові однієї блакитної плянети, всякого краю громадянству — пачпорта Російської Хведерації. Хай той лист визволенний десь собі лежить у довгій шухляді чи висить на валині, як Дамоклова карабеля; а людина — плянета його знає, де зуспіє, де спобігне її чужий Закон, — та й по ґльобалізмові! 

Напоумка статочному

 Статочному читачеві електронних видань не варто спускатися до коментарів.

Небачене воювання

 Серік довга випала Петрівка, забарна. А відомо-ж: Спасівка — ласівка, а Петрівка — голодівка. Ще в п'ятій рана залізли в колодязь нашого двору хлопці, що темну нічку-петрівочку не балювали-бенькетували, а гріх долали. Тіло не обтяжене їдлом, а душа — клопотою. У руці — наш український коктейль, як не Молотова, то якогось броваря. Дзвенить, як козацька шабля, гостре, в кровину, слово. Ледача околиця ще намагається довгоспати, та де! Вам до нікчемної праці, а їм — до бою; а вони, зморені, здолані борці, тут і ляжуть у клюмбу, в грішну землю вгризаючись.

Не зневажмо нашого юнацтва за те, що не взяло вона гори над своїми, а більше нашими пристрастями й похотіннями. Але-ж бились, і як! Ще не край тій борні, не кінець тій змажці! Завтра, ну, позавтра, знов стануть до лав ці шаленці, знов здійметься над бойовищем сморід недобрих вражих цигарок, скікне запальна гискра, закотиться нестямне око, крикне-свисне на кінного піший-пішаниця. Сьвіт і почує, й побачить, а проте не второпає, що то за воювання.

Український евфемізм

 Українець удається до матірщини з міркувань сутої цноти. Евфемістично лайку по матері в нас по батькові звуть московщиною. Ніщо не змусить не по людському здержливого вкраїнського мужика залаятися страшною своєю лайкою. Допечений до живого чи так собі оживілий, він однак звернеться до чужої мови, ще й трохи повихиляється, адже знає, що перехожа панія чи панна нізащо не зрозуміє таємного чужого, ще й мужчинського слова, а, як і розбере котре котра, то ніколи в сьвіті в знаки не дасть: на те в нас виховання.
Отак добірні манери, з матереним молоком увіссані, не дають українцеві надужити своє слово. А чуже — на те воно й чуже: нещире, уявне.

Кав'яна гуща

 Не кишкайте, не полохайте. Каюсь, так-сяк накалапуцькано. Але хай тепера хто скаже, що це мова теляча. Це мова розпашілої сьвідомости. Попозгадують!

Голос чути в лісі

 Треба почути стрільців голос, поки він гомонить. І мовчком до його чалитися.

Так кравець крає, як сукна вистачає

 Я лекше дам мудрому німцеві засадити всю Вкраїну неїдимою картопелькою, як колись Січ, ніж дозволю міряти її й нарізати з неї дачні ділянки для спопелілих панів-господарів псевдоісторичної доби. 

На погреб героїв

Ті, хто зміг і поліг,
Хто Вкраїні поміг,
Хто поклався на щит свій дірчатий,
Із огненним щитом

Побратимів своїх
Буде в небі тепер зустрічати.

Хто кілком і дрючком,
Хто лицем і плечем
Боронив отой Яр наш Хрещатий,
Той із чистим чолом
І вогненним мечем
Буде вічно стояти на чатах.

Яма — проти гори,
І Батурин горить,
Щоб навік переможно сіяти.
Стій у сотні палкій,
Щоб ходили полки,
Щоб усій Україні стояти.

Метахвизичний Батурин

 Ми програли вже другу битву під Батуриним, але цього разу перед стінами, а не за стінами стоячи. Бо в ямі проти гори, щити дірами сьвітили, буки — шкалубинами. І це супроти гарматнів, отаких здоровенних! І знов бігав серед нас полковник Іван Ніс, знов перекладав Стефан Зертис, знов підсьвічував таємним ходом старшина Соломаха.
Кожен народ помалу починається з великої поразки. Десь у ярочку, при болітці. І вгору йде, хоч був запертий в льох. Горді замки й цитаделі баронів-завойовників пишаються до часу. Їхнє місце й міць — для невічної оборони й вічної руїни. Латаної руїни музейного животіння.

Бернард Шо

 А шо? Так звали старого, і не цурався він своєї Ірляндщини! То близький нам народ, от шо! Тільки шо писав не по-своєму, а in plain English, що по нашому буде на общепонятном языке. І тут, бачся, ми схожі: такі старожитньо-клинописні, шо аж без'язикі. А шо?

Так колотить усіма, як вир водою

— Ой, яке сьодні число!
— Шосте!
Доки-то все добре. І мова говірна.
— Так це в мене у пудруги дінь ріждініі!

У-у-у! І-і-і! Кажете, пересолив? А ви спробуйте скоромовкою!
У-у-у! І-і-і! Дінь-дінь! Дзвінко та весело! Ще подруги й за стіл не сідали, а вже.

Ворог і триворог

 Сто років тому Церква мала чимало ворогів — більше, ніж Бог. А що як тепер насунуться часи, коли в Бога буде більше ворогів, ніж у Церкви? Ворог пильний, і сила в його.

Псар Едіп

 Начувайся, горопашна Україно! І землею, і водою буде битися з тобою маломістечковий дядько на прізвище... Українець. Він, звісно, приклав собі сердюцьку прикладку, та, може, ще десь і наголос в "українцеві" посунув, бо не знає первісного значіння того слова заколупистого. Чого ти, ненько, ще йому не розчовпла, не розтовкмачила, де його не догледіла?
За Українцем суне купа Незнайченків, Забудюків, Недоріківих, колись ходачкових Підмоскальківських... Боже, поможи!

Дивуючи сучасників своїх

 Чимало питомих рис і слів української мови нашому сьогочасникові здаються заздрінні. Це тому, що його смаки законено в пробівці й стерелізовано в перепусті.

Шишаком докинути

 На місці старої Вкраїни постала якась "Нова Росія". Мабуть земля вольна, нова. Лиш коли оновлювалося, аж шкура на людях репнула й облупилася. Нова земля аж по стару воду. "Не нуженъ мне берегъ турецкій и Африка мне не нужна..."

Без табу

 Сьвітити на сонці тілом уже геть немає глузду. Без тату ніхто й не добачить тої рожевої порожняви. Хмари в штанях, хмаринки під спідницями. Де та кров, де та плоть? Зобразіте знака й я, може, спізнаю дух.

З землі ніякої приходьки

 Цікавий я знати, як чується в Московщині вкраїнська меншина? Їх-же вже мабуть ознаймували, подали жалобну вість: мови нема, люду нема, держави нема, нації нема, крови й кости нема. Тонкотілі вкраїнці, невидимі, певно, вже просмикуються крізь стіни. А стіни скрізь.

Замість куль і шабель у нових діячів стало слово ледаче за зброю

 Колись барокково пишномовна, наша вкраїнська, як мені де-коли ввижається, ся влякає, на коліна клякає тепер посеред тлуму мандрованих, не ріднодумних, але вкраїномовних интеліґентів, що-мить дістаючи то штурхана, то паца по шиї. З палким, гірким, але-ж німим докором дивиться напасникам услід: паничу, я вас за чуба посмичу.
А я, перекладарем бувши, силуюся, коли сила, затулити собою її безголів'я. Все впораємо, уквітчаємо, причапрячимо. Але хоч завершуйте думку, балакаючи, — молю вас, благаю!

Не вкупі

 Не треба свавільно випечеровуватися з власного тіла: Господь і злучить, і відлучить. І це стосується не тільки до, як той мовляв, трансцендентальности. Нащо насильне вицуплюватися з українця й вікувати опріче, як той корч під водою?

Без поради та запомоги

 Заходив по довідку до ректорату своєї старенької альма-матері, університету Володимирова имени Тарасового. Там мій одинокий український голос просурмив відступ у лунких коридорах, забренів, ніби крик крикуна в пустелі, що не кається ніхто. По наськи ніхто ніде не гомонів. Навіть красунечка в вишитій сорочці без паска й запаски. Ну чого ще не зробили Тарас із Володимиром, щоб і в нас як у людей мова була?
Дарма! Знай собі шварґотять по чужинськи. Може щось учувають, не доведи Господи?
Щасти тобі Боже, славетний університете, де так прагнув закоренитися Шевченко! Чи вже перебажав? Можна й по смерті добирати, живі всі в Бога.
Цей ректорат замешкав був колись сам Юрій Нарбут, тут по хатах просторої кватирі стояли такі любі його серцю старожитності. Ще було їх... А тепер нема.
Справді сумно, сумно аж за край. А що як назвати той ректорат "ректоратусом", "ректоріюмом", "ректорнею"? Чи не поможе? Бо й ректорів-же міняли — не помага.

Зозулястий край

 Гай-гай, який-же з Леоніда Бикова українець був! От тобі й Слов'янське-Краматорське! І як-же він літав! Так літав, що й Київ його не приймав, летовища такого не було.
Який-же з його був Максим Перепелиця! Українська вдача, вкраїнська воля так і перли з його по казенних касарнях і казематах. Ми тепер як голки при місяцеві назбіруємо вкраїнську ідею, а він її ніде діти не міг, як ніде правди діти.
І знов він злетів, українським соколом звився, коли "В бой идут одни старики". Всі бій бачили, а він: "Мы ж над моей Украиной пролетали..." А де-ж пролітали? А десь коло того-ж таки Слов'янського-Краматорського, більше нема кудою.
Тепер там теж багато чого літає й бої. Нема чорно-білого кіна й життя, зозулясте все. Протагоністи, антогоністи — зозулясте все, хоча знов хрести, знов зірки. І ніяк знати, чи за хрестом правда, чи за зіркою — пентаграма.
Господи, всіх праведних своїх Ти відаєш! Тільки Ти так можеш, щоб чоловік з "Історією СРСР" у голові й піонерським багаттям в серці любив і боронив Україну. До смерти боронив.

І розбрат слів, і незмир поколінь

 То не по правді, що слово "романтичний" зажило в нас такої легковажної слави. Хіба щирі романтики були такі, як оті новітні романтичні? Чи-ж то Вордсворт і Кольрідж ходили з панянками під рученьки, цілували їм ніженьки, зазирали у віченьки? Чи може надсилали їм валентинки й квітуськи з марципанами?
Та ні-ж бо! То були люде в приватнім життю буремні, а найбільше в родинному, як-що хто це останнє мав! А хатнього не було, не трималися вони хати. Вони сьвітами вергали й ламали гнучі бадилинки особових доль! Не свійські то були люде, не свійські!
От і наш Шевченко був романтичний чоловік, цим усе сказано про його особисте. Й Ликеру він надибав собі романтичну, хоч сам під той час, як і годиться, вматернів і більше не міг бути за романтика. А вона була! І в смак, а не в полусмак! Ще-б пак, зрадити самого Кобзаря, та ще й з малим рабом отим німим!
Розбрат слів, незмир поколінь. Кохайтеся, середньовічні, та не з молодими!

Місця стане

 Город — не цураймося, теж наше слово — то загорода, місто — це торговиця. А до чого тут садиба, город, де тут жити? Оборонившись і від'ярмаркувавши — всі по домівках!

Надзвичайний майдан

 Якби-ж то всі вкраїнські площі з їхньою геометричною примхою називалися по людськи "майданами", то може не було-б і новини Майдану осередкового. А що-б було? Посполите рушення! Рівчаки й рівчачки — волепровідці по всій Україні. Отого нам і треба. Стирчання не вистарчить.

Заправа лиха не чинить

 Загилення й виможність — клопіткі батьки бездільности. Гарно водять, ні в чому не шкодять.

Воєнні несупокої

 По нерухомості — рух. По рухові — розрух. Війна самовизначення з самозванстовом. Це вже не вперше. І ще не в-останнє. Бо ще не кінець історії.

Пласка пустота

 Цинічна людина, хоч не має ні стелі, ні горища, ні даху над головою, не має також і неба. Там угорі — пласка пустота.

Хоч і не Навин

 Я здійснив історичний перехід від "о" до "і". Тепер дожидаю свого народу.

Сьміливий наскок — половина порятунку

 Усі бачать крілячу нору. З приходу вузенька. Всі бачать, але поринає туди лиш Аліса. І це не единий пересмик до Країни Див, таких ходів скрізь — видимо-невидимо. Всім видимо, але ніким не ходжено. Треба лізти. Відвага мед-горілку п’є, відвага і кайдани тре.

Воля волі

 Цех перкладницький визирає таким, що ходить слідком за першим-кращим, щільно притуливши до лиця личину з закоценілим виразом рабського наслідування. Але ніхто не заперечить, що переклад — то праця що-моментового вибору, а, отже, невідкличне прикре питання свободи волі. Це борня за свободу волі, що її звичайна публіка намагається всіляко уникати.

У лісі вовки виють, а на печі страшно

 Що воно за хижий зьвір ота насильницька українізація? Де він єсть? Хай нарешті вже мене проглине з зайвиною московської й англо-саксонської начинки? Де ті села й міста, що по них українство нагострили, як палю, де рідну мову забивають у пельку декляматорам "Сказки о золотомъ петушке"?
Де тобі! Насильницька українізація — це коли насилу додержується рідна мова по тих кутках, де її давно ганяють з рогачами, чи там, де вона сто літ плазує на череві й жалить у п'яти випадкових перехожих? Альтернатива такій українізації — вкорінення самохітнє. Заходімося коло того!
Але насильство, хоч удаване чи вигадане, легко породжує насильство супротивне. В українську мову стріляють іще раніше, ніж покажеться мовець із-за кущів. Десь вона виє, ненависна, бароккова, як скаженюка-вітер у бараковому комині. Страшить небачене-нечуване, смалений вовк у нічному степу. Де ти, насильницька українізаціє? Приплинь-приплинь до бережка! Все вже напоготові — й січне, й пальне.