Доволі

 Малописьменні великописьменники — то справді біда нашої доби. Т'але наша доба не журиться тими бідами. Бо доволі кожнісінькому дневі свого клопоту.

Укупоньці

 Треба вчитися жити зо штучним интелектом. А щоб жити, треба шанувати. Я особисто знаю чимало штучних интелектів. І навчився ставитися до них із батьківською любов'ю й синівською повагою.

Штучне ховання

 Коли по якімсь часі ми дізнаємося, що, проти всякої правди поступової, когось із людей штучний интелект так і не замінив, то це буже дуже штучне ховання: "свій до свого по своє", кумівство, непотизм і просто корупція.

Додумався

 Ми вже доросли до того, що слово Боже проповідує людству й людині штучний интелект — поки не сам, але вже додумався.

Интелектуальна традиція

 В Американському Домі бувши, взяв із полиці том "American Intellectual Tradiction. Volume II". У "Змісті" довідника знайшов аж чотири знайомі постаті. Нікого з них я до ладу не читав, хоч імена славетні. Звернувся до ближчого товариства, чи не хоче хто себе перевірити — не зголосилися. Воно й не диво: теперішні интелектуали мають, хоч-би які були щирі, не интелектуальні, а сервілістські клопопи. Сервілізм, як угадав, пожартувавши, Борис Віян, то тепер такий гуманізм.

Опріч того, нічого не знати — вже наша интелектуальна традиція, а надто по останніх томах.

То чи знаємо ми Гамерику? Відповідь на це: а що вона хоче, щоб ми знали? Вже-ж не интелектуальну її традицію, бо всім тепер од того тільки гірше буде.

Лихий сховок і доброго спокусить

 Українська мова не любить у чужих позичання, а вкраїнська интеліґенція — полюбляє, аж геть. То вже доводиться мацати по кешенях, за поясом, у пазусі, в шапці — віднімати й, в отамана Сірка очей позичивши, повертати добрим людям, що легко лежало, а діти здуру й підчепили.

Зафактованість

 "По факту" — чуємо скрізь од ніби розумних, наче осьвічених і безперечно интеліґентних людей — "по факту". Де-кому прискіпливому ще й здасться, що воно якесь не вкраїнське фразою, самою будовою своєю. Ну, а як-би ви віддали? "За фактом", "відповідно до факту", "з факту"? Та не сушіть собі й без того пергаменово-палімпсестної голови. Фактично можна погодитися з тими, хто сьміливо ліпить і лупить як по московській: "по факту" та й годі. Бо перш ніж щось перекладати, годиться дошпигуватися, що воно означає. А й справді — що? До якого факту, явища чи події тичеться-стосується? Таж ані найменшого! То просто булька напнулася грамотієві на вустах і після промовистого факту й виразного явища напинання негайно лопла. Хіба?! Будьте певні — воно по факту!

Чи живе ще Місько?

 А й справді: Міщенків чималенько, т'але чи сьвідомі вони того, що походять од Міськів, чи готові просто з доброго дива назвати гонучка не Артурчиком, а вкраїнським нашим Міськом Міщенком? Тільки не треба відмагатися, вдаючись до народньо-етимологічних версій наших посполитих назвиськ.

Сьвято адеквата

 Їх уже штучний интелект не видно як замінить — і всі тільки перехрестяться.

Усім немає

 Нашої мови всім немає. Що, нема такого вислову? Дак оце-ж і кажу, що немає. Всім.

Здоровкуватість

 Ми в такім непевнім становищі, що, хоч як воно парадоксально звучить і навіть вигляда на папері, забувши московську мову, загубим і свою. Бо чуття єдиної родини, се-б-то чуття мовне, як той лиз ізлизав. От приклад: дуже вже треба косметичного слова "освѣжающій" у заледві вкраїнізованій відміні "освіжаючий". А не забули-б московського "освѣжительный", то й своє-б лекше вилізло: вогке "відволожний", корисне "здоровкуватий" і легесеньке "свіжкий".

Здається, наша мова аж надто щедра: там, де вона за одне московське дає три й більше своїх слів, уже ніхто нічого не хоче брати, підозрюючи, що воно, таке недороге й готове, чи гниле чи білене буде.

Три хибі

 Був сьогодні на "Книжковому арсеналі", щоб пересьвідчитися, що й з мене таки читач, й у моїй гарматні заховався аби-який бойовий заряд.

От видавництво з превеликою гордістю виставило наперед, ніби моздір, грубезну книжку в тяжкій аналойній окладинці. Мало хто читає, а тим паче аналойне, то вже можна плекати певність, що сяя книга віками стоятиме на парадній полиці, а штучний интелект роботящими роботячими руками тільки обмітатиме з неї порох і зніматитиме павуть. Золотими, вирізьбленими літерами книжка називається: "Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення." А чом би не сказати "євангелія" задля розмаїтости, що колись надавала нашій мові такого прегарного виду? Он і в Антонича — "Зелена Євангелія", то й щабльові читачі знають — читали, будьте ви певні.

Ну, то таке, т'але-ж "Витоки і сьогодення"! Чи-ж тії вже редакторове й назви не почитали, що в трьох словах проти нашої мови три хибі? Після "и" траба міняти "і" на "й" — маєш, це вже ми й без редакторів знали. А, що витоки — не "истоки", то-б-то джерела, не те з чого, а те що витікає? Й нарешті "сьогодення" — щоб доконче перекласти "день сегодняшний" у розумінні простої теперішности, т'але слова "теперішність" ні за яки хвиґи-миґи не вжити.

Чи є ще де на сьвіті народ такий книжний, такий гарний-книгарний і такий нечуткий до всякої втіхи письменної?

Без простолюддя

 За небіжчика СССР'а нам тлумачено, що интеліґенція вийшла з народу й має піти назад у народ. Ми, хто "з службовців", придушивши жаль, до того й лагодилися, на почин їздячи в-осени до колгоспів. Перед СССР'ом интеліґенція таки ходила в народ, але її всю за те знищено, й з народу довелося виводити геть нову: видавати пашпорта й платити гроші, а не трудодні. Теперки вже ввесь народ осьвітою й наукою подався в интеліґенцію. Й не так жалько на цю останню, як на той народ, що перше був: ні тобі живих уст народніх, ні усної його творчости, ні давноколишньої його мудрости.

Легко та весело

 Всюдисуща наша культурниця вчить понурих українців балакати по своєму "легко та весело". Коваль клепле, поки тепле, й куються отак собі книжечки: "Писати українською", Слухати українською", то-що. Здається, оті наказові дієйменники — ану, писати мені тут, ану, слухати — викликають у битого вкраїнця тяжкі пов'язі. А таки нести ярмо рідної доводиться з розказу весело й легко — аж ніби з вистрибом. 

Та це ми щось про стороннє забалаклися. А от постривайте — чого-ж таки не "в-країнською"? Маєм-же милозвучне чергування, щоб не вити "иу". Чи не чує — вкраїнською наслухаючи? Ет, не лякай мені читаченьків! Як залізти в густі мовні кропиви — кому легко, кому весело буде й буде? Сам Грінченко сказав: "Коли й надряпає що по вкраїнському, то се не великого важить." А ти все, дурний, підважуєш, виважуєш, важиш...

Кортовий смуток

 В мене теперки, як у Свирида Голохвостого, "ще й робочі роблять": хазяйную, панію. Вкраїнохвілом бувши, спитуюся говорити з робочим народом його мовою, се-б-то не його робочою, а ніби його вкраїнською: "підден", "смок", "паровичня", то-що. Й от що я вам скажу: не то мого віку, ба й онукового може не вистарчити на теє, щоб робочий український люд вирозумів, під яким днем підден, чому "насос" не "сосе" нормально, а смокче, й що париться в тій паровичні, бо в їхній мові вже давно ніщо не парує. Діймає, поймає й огортає мене кортовий смуток.

Жито, як гай

 "Теплий апріль, холодний май буде жито як гай." От як до речи пригадалася приказка! Серік і справді воно так. То вже покладаємося на усну вкраїнську творчість, тепер тільки писану. Т'але чи засівалося в кого на жито, щоб поспитати старовинну прикмету? Чи намісць жита можна вправляти в речення потрібне з пшенишного, соняшникового, ріпакового, а для народньої интеліґенції — гай із городнього й садового?

Ой, думаю та гадаю, а що моя мисля зносить

 Ніде правдоньки діти: полюблюять наші вкраїнці мислі мислити. Т'але-ж як нам знати, що воно надумається, коли кругом стільки вільних мислеників і мислеців? Кругом, як мовляв той стельмах, ладнаючи поламаний берлин, не сядеш. Допоможуть розрізнити тонкощі нашої любої, задумливої мови, що так опирається грізній стандартизації й лагіднішому внормуванню. Є, бачте, мисль до мисл-и, а єсть — мисля до мисл-і.

Отак нас мова знов розборонить і розрізнить. Як і ви, я знаю більше таких, що в них мисля та й мисля, мисля — та й вже. Та й сам-бо я таківський. А ви — чи плекаєте мисль?

І квасницю гробак їсть

 Малесенька, перехідна гадочка, а, диви, наробила цілу монограхвію. Ба ні — цілу спадщину наукову. А сама давно згорнулася й завмерла, як гробачок. На гробачка — гріб, а науці з тим гробом — дорогу!

Ка-зна-що

 Поки не з'явився штучний интелект, писучий чоловік ніяк не міг вияснитися: чи путнє він що пише, чи повірити старій, що дурниці. Тепер уже штучний интелект, спасибі, поміг досьвідчити, що таки ка-зна-що. Що-правда, сам штучний интелект поки до того не признається. Т'але ще трохи порозумнішає й конче признається.

Увесь зворушений, у захваті німім

 Обрушений од того, що був колись іздатен зазнавати безпосереднього мовного впливу. Т'але, слава Богу, що минулось.