Позбутній звичай

Культура - то звичка, що стала звичаєм. А потім і зникла.

Душу, а не шкуру

Треба вміти в тяжко замурзаному братові розгледіти українця. Бо й він тебе бачить: он кліпає очима.

Дві науки

Західня наука схожа на семинариста, що не скінчив курсу через марксівського метелика і тепер із тим самим метеликом пішов просьвічувати приголомшений темний люд. А наша нагадує причинного козака-характерника, що біжить од людей топитися, але виринає, хоч лише на те, щоб іще зареготатися, розігнатись і тяжко бемкнути у дуб головою.

Профіль героя на горорізьбі

Психологічні досліди переконливо довели, що я - напів мелянхолік, а ще напів - холерик. І кволий, і марний. Так, ніби щирої понурости чи пальоности не вистарчило-б на те, щоб як слід сісти маком чи на мак посіктися. Ні, таки треба згромадити в собі всю безпорадність, вироблену людством, щоб уже як мак начетверо.
А я такий живу, і в голови не кладу! Хоч у мисці нема, зате ложка є. Захалявна ложечка про героя. 

Каліка не родиться — робиться

 З мовою-калічкою вкраїнці почуваються добре: здорові лежать, сидять і навіть ходять. А от якби мова вигоїлися, то багато кому стало-б і не ходько, і не сидько, і навіть і не ліжко.

Без поділу

Доспіху в людства аж надто багато, і дуже воно ним хвалиться. Постачання густе, ще й попит величенький - знай торгуй і міняй. Продати доспіх можна, а купити - зась: насипають тобі на торговищі самоцьвітів, а витягаєш удома череп'я. Продавці кричать "маю! маю!", а дати не можуть, тільки що гроші правлять і беруть. І роздати те добро не випадає, бо тоді не матиме ніхто.

З мосту - та в воду

Нині пречудовий день, щоб із мосту та в воду - ачей не втоплюся. Понад три роки лагодив дописника. Тоді вже три роки тому пустив його човником на хвилях "Фейсбуку". Публікував усе нове, а ще допубліковував уже згромаджене, вишмаровуючи воза салом. Копати зілля треба рано: як удосьвіта не виставиш, то й сонце його не побачить. Але тепер уже годі: геть виписався, наче соцмережаний дотепник. Щось із себе ще надточу й похвалюся людям. Однак таки тісненько стало в малій формі.
Гасло моєї творчости завсігди було таке: "Скачеш ти, бабо, дрібно, та се тобі не потрібно". Та й нікому не потрібно - сором один. А баба таки пританцьовує і присьпівує, дякує шановній публіці. Вибачайте, що по п'яненькому...

Сині панчохи

На пляжах дуже багато татуажу. Є дядьки з "рукавами", а є з... як-же його назвати? З "холошами"? Чи з "чулками", як казала небіжчиця Явдошка. І ті сині "чулки", не прирікаючи носіїв на вчене дівування, хоч не лікують, але добре маскують неминучий, бодай-би запався, варикоз.

Як Шухевич

Стільки мовсковців, як у Туреччині влітку, я не бачив ніде й ніколи, навіть у самій Московщині. І такі вони щирі, що легко розчиняють у своїм середовищі й турків, й интернаціонал Митного Союзу. Не чуть демографічної кризи, не вигинув і не висклів ніхто!
Я починаю розуміти, як почувався Шухевич, коли він, як кажуть, нелеґально навідувався до ще не вкраїнського Криму трішки відпочить од своєї невпинної, приреченої війни: тішиться сонечком, морем, бере санаторійні купелі, відбуває всякі процедури, не дуже зграбною, але задьористою московскою жартуючи з пікантними медсестричками. Українською зовсім не говорить, щоб не виказати свого галичанства, бо в паперах написано, що він - Червоної Армії якийсь заслужений хохол-капітан. Одна рука голубить і пригортає вятський медперсонал, а друга знає, де в гімнастівці захована пігулка ціяніду, чи ніжно намацує руків'я "трофейного" "Вальтера". Очі бачать, а ноги чують, куди бігти, як-що буде змога втекти...
А турецьке... чи, той, кримське сонечко таке ласкаве, так мелодійно хлюпочуться сині хвилі теплого моря, так само поважного і показного як поранений хохол- капітан. І все не вщухає, не вгаває західливий базар повсюдного московства, що ніби тут і вродилося, а насправді щойно приїхало... 

Сьвітова простота

Простота завсігди й скрізь і мовний звичай мала простий. Просто в нас та простість уже небезпешно наблизилась до сьвітової порожнечі. Підступаючи до безодні, наш народ іще встиг виректи: дурний гірш од злодія.

Материні діти

Українська мова до своїх мовців - як та щира мати: то й що, що воно недобре говорить, то-ж дитя! Кажете, підросло, а все балдика? А для матері дитина - назавсігди дитина: хай собі здорове лепече! Її діток дуже вже Московщина мучила, злого научала. От і повиростали не такі як людські... але-ж любі які, милі!..

По брутальнім шморганні

А до нас, кажуть, іде новий правопис! Він обіцяє дозволити нам на те, щоб инколи висловлюватися рідною мовою не на московський штиб, а суто по своєму. Це вже як когось дуже вже закортить. А закортить?
Відай, той новий правопис - син Московщини і знищеного чорною вдовою по брутальнім шморганні Старого Правопису.

De facto

У турецькому відпочинковому містечку Кемер проти дверей до крамниці "DeFacto" поставлено аж три лаві. Невід'ємна частина відпочинкової програми - те, що так промовисто висловлюється ангелянським гаслом "Shop until you drop!", чи пак "She shops until he drops." Ото щоб чоловіченьки не попадали дочасно, і стоять ті лави. Більшість дожидальників-відпочивальників - кругленькі московчики, схожі на стрибучий копаний м'яч нещодавнього московського чемпійонату. Одному такому, ще молодому, але вже гаразд копнутому, нарешті пофортунило: до його викотилася так само округла дружинонька з двома пакетами, натоптаними ганчір'ям до сферичности. Дружньо всьміхнувшись рідній похнюпі, вона негайно сягнула до одного з круглих мішечків:
- А я тобі подарунка купила!
І витягла на серпневу турецьку спеку пару чорних, як антрацит, шкарпеток!
- Моск-моск-москв! Спасибі-ж тобі! Саме цього я й сподівався!

Филозофичний розпач

Хвилозоп ставить перед своєю хвилозопиєю всілякі мудрі питання. І уявімо собі, що він зненацька дістає на те все одну просту, неуважну, байдужну відповідь. Це либонь гірше, ніж віру втратити. Бо віри й не було, зате були мудрі питання.
Розпач - то прості питання, що їх нема до кого звернути. 

Зажнивна відповідь

Цілісінький рік вона ставила йому епістемологічні питання: на віщо ми живемо? на віщо разом? на віщо ці бідолашні діти? на віщо ти без кінця робиш? І на решті в кінці серпня, як золотий серп прихмареного, обжинкового сонця, зійшла відповідь: щоб одпочити в турецькій неволі. 

На втіках

Рік тому я бігав у Швайцарії, а теперки - в Туреччині: від сьвітової кризи не втечеш. Її треба зустріти й гостити вдома: наліпити вареників з вишнями, а варити - так нема на чім, але значно, що хазяїн. Рідна хата чим має приймає: їж, Левко, хоч і глевко.

Роса хвилозопиї

Хвилозопия розіллята в усьому нашому бутті, існуванні, ба навіть животінні: хоч і не куштувавши її овочів, не ївши, легко налижешся її роси, скоро-но висолопиш язика, щоб заговорити.

Сон не бере

Життя - некріпкий, бистроплинний сон. Але човникареві міцно не спиться. І сон навіть легко його не бере.

Розглянувшись

З будь-якого готельного вікна видно і турецьке море, і турецькі гори. Між морем і горами - приїзний сьмітник. Коло сьмітника - менший і дешевший готель.

Піст included

Ой, твердий ти посте, Спасівко! І мудре панотецтво як-раз призначило тебе на золоту відпочинкову пору. Це коли десь коло моря шаленіє наша хіть, нападає нас вовча жадоба, хилить додолу густі лози чеснот кляте опійство. А на голих, червоних, як у пекельного рака, грудях і черевах, православні хрести. От ізвідки пішла та приказка: голий, каже, як турецький сьвятий.
Слава Богу, що готель all included, ба навіть ultra all included: то турки, чия власна культура така, що постом тільки зовсім не їсти, наварили й подали стільки городини й садовини, що й справді all included. І піст included.

Живі відпочивальники

У Бельдібі до всіх відпочивальників звичайно звертатися московскою мовою. І не мучте нікого свею ангелянською, не клопочіть голови, пригадуючи, за кого вас ото востаннє вважали в Лондоні: італієць, данець, німець? А який-же осьвічений, хай Бог помагає!
Просто тут земля відпочинку СНҐ. Хоч який презавзятий патрійот, а українець ще ніяк не вилізе з тої сумної, сумнівної курортної категорії - "русскоговорящіе". Чогось і досі там наше місце: на війні не такі, як усі, такі, як ніхто, за мирної доби ми все ті самі.
Дзвінко, загонисто лунає вкраїнська, але в волів на водопійлі гучніший, оглущливий загальнозрозумілий хлепт і сьорб. 

Старший меншим не буде

Як каже дідусь, двічі по два - чотири.

Хто опрошкує, той вдома не ночує

Скільки людей, рвучко завдавши собі на плечі щільно напакованого ранця, рішуче, бадьоро та зосереджено, простують у безглузду глибину життя. А вітер віє у спину присмиком...
Звідки я знаю? А щойно відтіля!

Кризи еліт

Галичане будують націю, а наддніпрянці складають народ. Як на еліту сухо, то, хто ще може: лиймо, пиймо, будьмо!
У нас-же тільки панства нема: у поляків "панство" - то держава, а в нас - панство та й годі. Наробім свого зі своїх, щоб не закликать чужинців. Он брити запросили були сердюків-саксонців, бо криза, бач, еліт. От-же тепер перевірили ДНК: де жили брити, в людей жадного сліду брицького нема, саме саксонське, навіть ув еліти, так помогли кризі. 

Сизенків Хутір

 Їду з Баришівки на Київ, минаю СЕзенків. Ви собі що хочте кажіть, а я таки вірю, що то СИзенків, мого приятеля й доброчинника Сизенка хутір — таж у нас, наддніпрянців, те ненаголошене "е" до "и" близенько. Ото й записали по народньому, а не по письменному.
Саме тепер пан господар сів на покутті, під образи, нарешті знявши городську чемерку й багату смушеву шапку з оксамитовим шликом. Лишився в самій вишиванці з щедро вишитою дбалими жінчиними руками пазухою. Аж і поворозку з китичками на шиї розпустив. Ну, й широчезні шаравари поки-що на йому. А вже ті чоботи жовті! Змащений добрим смальцем оселедець гадючиться з голови на скроню, на щоку й до самої скатертини, змагаючись із козацьким усом.
Стара вже квапиться, подає обідати. Хоч і Спасівка, а в характерника борщ гаразд затовчений салом, та й на столі вмліває рожеве, наче трояндові пелюстки, сало з часником. Біжать-набігають, точаться холодною сльозою квас, узвар і всяке питиме. А що вже в печі їдимого — то стара сама знає, нам не скаже, а старого помаже.
Ет, заїхав-би до товариша на чарку й закуску, та не хочу турбувати ані чужого затишку, ані своєї мари!

Ревне-Рівне

Можна помандрувати з Ревного на Рівне. Як минатимете Бориспіль, то згадаєте невеличку таблицю "Ревне" - там вихідний пункт. Десь не далося Ревне Есересерові до довгих, липучих  рук. Не назвалося Ревне "Колгоспом ім. Анрі Барбюса". І то правда: нам тепер більше ревного, ніж рівного треба. Занадто багато рівного.

Листи здалеки

Кума засьвітила давню сьвітлину з далекого Криму: "Я у Феодосії". Новий правопис уже либонь дозволить нам писати "Теодосія". Хочеш, пиши й далі по московській, але можна й по своєму. Теодосійці-тодосійці-тодосьці-хведоськи вже тим не обуряться, хіба насьміються. А нам лишиться Хведоська на забаву.

Спраглі комашки

Треба дуже любити людину, щоб цікавитися її «котиками», «фотками» і «метиками». Ясно, що на таку любов у сьвіті сухо. Але-ж як спрагло тягнуться своїми нечулими сисальцями до всякого фалшивого цьвіту бідні «котики», «фотики» і «метики»!

Простовисний стан

І чого це я сиджу без грошей? Треба попоходити, бо ляжу.

Хоч сьвятих і повиносили

Ні, хай там уже як, а Бунин - то сьвяте: це єдине, що в мене лишилося після того, як усе винесли.

Краби-рибобійці

"Крабові палички" - з риби. Отак хижі краби розуміють свої палички. Але що це вони з рибою? І, головне, як? Обступають ту рибу - й ціпочками її, кийочками, дрючечками, дубчиками, патичками, шпичками. А те що, вийде з тої облоги, називають цинічно "крабовою паличкою".
А от ми, люде, рибу любимо...

Труси як грушу, люби як душу

Тих слів так багато, і розбігаються, наче таргани. Ото люде й ловлять - цілі простирядна літають із каталогами вкраїнських слів: отак по нашому, отакі наші! Ну, ще виразів жменька: "знай нашихъ" - "отакі наші". І все в одворотному перекладі: трусимо, як грушу, довідкову мову, щоб оддала нам душу назад.
Аде душа мови - то-ж напрям думок і змістова пов'язь. Мене зчаста питають: як буде те по нашому, як буде се. І я майже завсігди знаходжуся на слово: такий, бач, імкливий. Але-ж ті самі слова позначають багато різного: перекладеш слово і натрапиш у перекладі на зовсім инакше кубло всяких значіннів. Страшне, нелюдське це питання: що ви маєте на увазі? А на оці?
От уже від кого тільки не почуєш: "я біс понятия". Ну, котре письменніше скаже: "Я поняття не маю". А як по рідному буде оте старослов'янське "понятиє"? Та це-ж просто, скажуть: "гадки не маю".  Я гадки не мав, що він тями не має, ось наприклад. То виходить, що "понятиє" - то тяма? Словник Кримського-Єфремова слово "поняття" наводить, але не знаходить йому місця серед прикладів: "умозорні розуміння", "високі втямки добра і правди", "мала тяма в чомусь". Ізюмов розкладає докладно:
 "Понятие –
1) (понимание) розумі́ння, -ння (чого́);
2) (способность понимать) тя́ма, -ми;
3) (представление, мысль) тя́ма, -ми, ду́мка, -ки."
От на третій пункт можна ставити "(в)тямок" і буде гармонія і симфонія. Отаке маю розуміння.
Але-ж мова приладновулася до референтної:
- Так, що там у вас: "понятиє" єсть?
- А як-же, паночку, єсть "поняття" - он і в словнику виставили!
- Ну, ото хай і буде, а всі ті сільські "втямки" негайно на сьмітник!
І негайно викинули. А вслід написали історикомовну статтю, що "втямки" були, власне, не сільські, а міщанські: бо Нечуй був запеклий сьпівець київського міщанства. Але тепер, слава Богу, тим "тямкам" - амінь. І тямі капут.
То чи є життя без "поняття"?

Не стромляй пальців між двері, бо прищикнуть

Ідеологія — то що-ж? Сповідання думок. Як на сповіді, то вже нам звісно. Думок у Бога багато: бери та стромляй. Але то як пальці між двері: можуть прищикнути. І сповідати важче, ніж гадати: так, знаєте, хочеться збрехать! І на язиці ввесь ти — сам себе мало не ковтнеш: все, що поцупив, підслухав, все, чого нализавсь. І найголовніше в ідеології: саме цей тремтючий, лискучий, скакучий язик. 

Пробіг пес через овес

Тому не спаде на думку з'ясовувати природу сьмішного, в кого сьміх натуральний. Хіба що захоче вияснити природу кумедного в суржикові. Люде-ж бо з його сьміються.
Самі носії суржику носять його в торбі не на сьміх: не мали вони калачів із ярої пшениці, то й їдять, що дають. То їхня мова — й на плач, і на сьміх. А ще на сьміх людям. Ті-ж дотепники, що суржиком хизуються, носять його навиворіт — дуже весело. Кумедію родить, звісно-ж, невідповідність: от який я високий, а блягузкаю, ніби малі оті раби німі — так я їх возвеличу.
Що-ж, магай-Бі! Як у Руданського в "Кривій бабі":
"Та як сам зареготавсь —
Так і трісла ґуля..."

Брат твій сей мертвий був, та й ожив, і згинув був, та й знайшов ся

 Ну, от ітиме вночі п'яний український мужик, кленучи ненависне своє поле, щось злісно, хоч і скоренько-невиразно бурчатиме своїм суржиком, з дна черева лаятиметься гнилою московщиною. Перечепиться через купу — ні, не кала, а буряків — тяжко впаде, тяжко заб'ється, роз'юшить носа, підведеться, ледве відсапуючись, крекчучи, спльовуючи, сопучи...

І раптом над злиденним, пізно осіннім полем зійде, аж випливе, щедрий український місяць. Дядько візьме до рук бурячину: вже тепер поглянути на врожай. І пригадає: це-ж і мати сапали, й баба, й прабабця. Хотячи закурити, наперід прокашляється, але не знайде в кешені кухвайки смердючої, розкришеної останньої цигарки. Набере повні груди колючого духу, щоб ізнову розбатькуватися й... зненацька заведе "Una furtiva lagrima": мужні низи, оксамитовий середній реґістер і крилаті, синівські верхи, що й через хату перенесуть...

Вірите? А я вірю...

Безмежна гармонія

Скільки людей дивиться в дзеркало й нічого не бачить там, окрім вічного сумніву. А потім без сумніву сьвітлиться і показує сьвітові свій відбиток. І стається дивнеє диво: знаходиться стокротно більше людей готових екстатично галаснути: краса! краса! краса! Воістину гармонія Всесьвіту не має меж: тебе багато, а їх іще більше. 

Сумний, культурний гегемон

На середню клясу маєм гоже слово - полупанки. Оте полу- дуже добре віддає середність. А ще підпанки та недопанки - гаразд показує, як ми пнулися й недопнулися. А нащо-ж лізли? Бо хоч трісь, а пнись. Бо кругом тіснота і тискнява. 

Idem per idem

Сьвіт дуже вже помішався і високо знялося питання ідентичности. З розмов чути, що йдеться за самородність, а слово "ідентичність" тим часом напроваджує на тотожність. Ясно, що все воно постало з потреби довести тожсамість особи, посьвідчити її якимось посьвідченням: ти хто, такий? Але-ж тепер силкуємося вияснити, що за особа: ти хто такий? - уже без коми.
На перше питання відповідь: той самісінький, знову я - ось і посьвідку маю. А на друге? Сам чоловік чудується: я неповторний, самородний, але-ж до кого-ж подібний, з ким такий самий?
От на те й потрібні чужі слова: щоб умерти для тями й не жити на болоті безглуздої хвилозопиї - ідентичність та й годі. І неповторність повторюється...

Мовне опійство

Я розумію, що чоловіка може закортіти до недовченої латини й недотовченої старогрецької ще додати й арамейську. Але на віщо до мертвої московської й неживої вкраїнської тулити третій суржик - то вже нерозв'язна таємниця. Це якесь мовне опійство.

Хто після Галі?

Мандрівницька контора (турхвірма по теперішньому) назвалася хвацько - "Поїхали з нами!". Як-що це заклик чи спонука, то, задається, треба було-б сказати "Їдьмо!". І "з нами" буде вже зайве. Але-ж ні, скажуть вам, от і в пісні народній сьпівається: "Поїхали з нами, з нами, козаками, лучче тобі буде, як в рідної мами!"
Так стривайте, то-ж на Галю моргали! І де та Галя? Ще на вертала... То їдьте вже самі, козаченьки! І так не помаленьку...

Сінешні двері

Наша вперто тримовна интеліґенція із тих своїх трьох саме суржикові віддає право на реготливість. Таж сьміховина вже віддавна правила за заслужену резервацію вкраїнської мови! Не те щоб сама мова її резервувала, але то була піч, де старенька, кахикаючи, крекчучи й кленучи, думала тихенько дожить, добити віку. А тепер її вигризають і з тої дурниці. І куди думають вивести? Чи не в коридори влади? 

Все, що треба знати за московське артистичне життє

Артист віддає себе людям, тому те, що йому зостається, має право бути ідіотом і навіть підлотою. Але тепер, на жаль, настала така війна, що кабаре й шапіто виявляються знаряддями масового знищення.

Звідки випал

У нас військова лексика вся пригадалася і вся геть пересьмічена московством. Наприклад, в українців був "огонь випалом", а звідки-ж ті "системи залпового вогню"? І таких прикладів не десятки, а сотні.
Та нехай, скажуть, аби всі живі-здорові були. А й правда. Просто так ми завжди пам'ятаємо, звідки прийшла війна.

За спілкування

"Спілкуватися" - довгеньке слівце, що його треба з удячністю повернути галичанам: то вони спілкуються, а наддніпрянці все більше порізнюються.

Ніхтогісінько

Спіткався з сусідою, і він швидесенько переповів мені своє життя. Було воно довге, але просте: дідусь його всеньке виробив, навіть без відпусток. Щоб вигодувати двох доньок зробився академіком.
А я, щоб прогодувати двох доньок і ще двох синів, зробився ніхтогісіньким. І мені ще простіше переповісти своє життя. Але мовчу, щоб люде на сахалися. Вони й не питають.

Учорашнє немовля

Як подумаєш, що вкраїнська селянка мало не тисячу літ жила в ідеально незмінному завої народнього вбрання - поза модою, поза вибором, то й одхочеться дорікати комусь за несмак. То-ж утрата раю, то вічне немовля, що розповилося й упало в голизну та ганьбу.

Наші двадцяті

Двадцяті двадцятого перейшли в української интеліґенції чорними хмарами лихого пречуття. Те пречуття заливалося горілкою і навіть (серед найзавзятіших) занюхувалося кокаїном, але все ніяк не минало. Аж поки не надбігли тридцяті. Тридцяті не були кошмаром - кошмар передував тридцятим. Самі-ж вони були просто смертю. Смертю пробуджених од тяжкого снища.

Мистецький рух

За свою мистецьку концепцію чи методу Рембрант нічого не сказав. Тільки сказав, що він РембранДт, і ще додав, що має бути якийсь "найвеличніший і найприродніший рух". І слушно вчинив. Що з дурнями балакати? Я от не розумію нічого, але подобається мені той рух - десь і в мені він величається природничо.

From the depths

Непереборна справжність українського письменства виробляє в читацтва навичку до повсякчасного мисленого редаґування. І я вже роблю замах на самого Оскара Вайлда. От він тут пише: "The artist should never try to be popular. Rather the public should be more artistic." А я собі думаю: "Тре було замісць "public" поставити "populace", то було-б іще грайливіше: "The artist should never try to be popular. Rather the populace should be more artistic."
А грайливіше має бути на те, що то-ж гра, женихання короля-одинака до публіки-республіки: "Ось диви, я який - такий особливий. Любо тобі?" Та ніби любо. Але поки та облудниця не змусить женитися, не підмане, не зведе, не буде тобі ніякого "De Profundis"...

Наш Мидас-Золотоноша

Наш Мидас хоч-би що торкнув, то обертається в українство. Навіть донька в його Мидасівна й сини Мидасенки.

Не хлібом тільки

Їсти, молитися й навіть кохати можна й без московської мови. А всі думають, що тільки їсти.

Згадуючи Лючіяна

Завсігди його згадую, коли мене питають, чи маю працю не за три дні (як звичайно), а за три місяці. Кажу: "Ще не маю нічого. Я-ж не італійський тенор!". А думаю за небіжчика Паваротті. Він любив і вмів їсти й сьпівати. А я тільки незугарно, без любови їм.

Кривденки

Яка плідлива в нас Кривда! І все синочки - гарні, міцні соковиті! А кривоговорять - то аж заслухаєшся!
А та правда ще й не бралася, ще й на віру не жила, коли того миршавого наплоду діждеш? І чи треба дожидати, коли Кривденки в нас такі зугарні та гожі?!

Чай про Беатріче

Оселедець п'є зелений чай. Уже солоний, п'є - не чай солоний, оселедець. Поетично? Ти вже скривилася, моя Беатріче! Ну, гаразд, а коли кав'яр, пробачте на перекладі, "паюсная, солёная икра" цмулить зелений чай, хоч і в Брюкселі? Знаю, Брюксель тобі ніколи не подобався, Беатріче! Мені - так само, але то не він - то музика навіяла...

Невидимість

Коли виконається чуже слово і в Україні все стане прозорим, її вже ніхто не помічатиме: тільки сьміхотливі блищики на шибах і гуркотливі каменюки, що чомусь ніколи не долітають до Заходу, хоч на його важили.

Як ми дзвонимо

Подзвонили. А я не взяв. І не візьму. Бо вже не дадуть.

Наша відповідь на все

Нам скажи, а ми: так ото-ж таке... Ангелянською мовою перекладається куценько: well… - хіба що з трикрапкою, для повноти.

Любки та любчики

Можна любити, але не лайкати - це всім відомо. Тому "лайки" віддаймо не як "уподобайки", а як "любки". У хлопців - "любки", а в дівок - "любчики".
- Я тебе, вірная, залюбкував!
- А я тебе, соколе, залюбчикувала!..

Контекстомія

"Нема на сьвіті України, немає другого Дніпра...", - пророчить Шевченко і все правду каже. От нема на сьвіті Вкраїни, а ми-ж у ній живемо! І Дніпра другого немає. Десь несе свої не гноблені греблями води той Дніпро перший-єдиний, що плине в Козацьке море поз Україну й попри нас.

За абстрактне мислення

Кожен управнений просторікати про те, в чому не тямить ані же. І це діло добре робиться. Бо для багато кого то єдиний приступний спосіб абстрактного мислення.