Київ і його кияни

 Ніхто либонь не сподівався того, що Київу випаде колись нагода побути майже наодинці зо своїми киянами. Кияни вийшли лагідні, привітні та добрячі. Здається, вони заслуговують по війні на якесь не ординське нове життя в своєму городі. Та й сам Київ заслужив уже на людське, не навальницьке ставлення.

Горе пересьвідчення

 Знати, як Москва нас воюватиме, було не тяжко. Тяжко персьвідчуватися.

Не ліпиться

 З будь-якої дурниці можна виліпити порядну думоньку. Тільки не з кострубатої мовки. Бо не ліпиться.

Кошенята

 Манюні гадочки як ті кошенята: понесуть топити, але кицька таки вилизала їх, довірливо передаючи до людських рук.

Не свербить

 От написало людиною, що їй десь там гостро свербить. І вже півтретяста їх кинулося чухати, гоїти, прикладатися до любого подразненого тіла. А як кому якась думочка заклюнулася, то буде сьвято, коли двадцять п'ятеро на гадоньку клюнуть. Бо не свербить.

Щиренький креативник

 Людоньки, вкраїнська мова — то дуже легко. Не лякайся ніхто нашої мови. Багато хто й хвалиться: приїхав до Київа, кумедно переклав свою московску — й уже попихає тутейшою. От і в "Єдинах новинах" якийсь дуже творчий креативник іспромігся на гарне гасло: "Сміливість не завжди кидається в очі, іноді її бачиш у очах." (напишеш "ув очах", то зразу всі полохливо порснуть геть на всі боки). І байдужісінько йому до того, що в нашій мові в очі ніби нічого не кидалося, хіба пес який. У нас, бачте, впадає в очі. Тільки не кажіть креативникові, щоб, бува, не злякався пса й не втік од нашої мови на якесь культурніше поле. А таки я сказав-би так: "Сьміливість як і не впадає в око, може ховатися в очах."

Поведенція

 Ніколи не сподівався таких часів, коли ориґінально буде носити краватку, твинчик і черевики. Але-ж настали — і я ориґінал. Бо тепер така на одяг поведінка, що ніби спортовець не добіг до війська чи військовцеві ніколиться на спорт.

Expropriationism

 Ось якого слова мені бракувало в ангелянському словникові: експропріяціоніст (експропріяціонистий) вивласнює багатющу культуру, щоб, не знімаючи личини, відкласти свою скромну личинку. З його яєчок виходять гробачки.

Rammstein

 Це треба було зібрати сорок оборонних міністрів, щоб я зрозумів, за що так завсіди любив Rammstein.

Псевдоекзистенція

 Псевдологія мені не загрожує, бо я проваджу псевдоекзистенцію: життьова картинка яскравіша за правду й сама є така брехня, що й брехати не треба.

Не вище за муравлище

 Вчора говорив із одним ангелянином-британцем і тяжко зажурився. Не з приводу Британії, а, звісно-ж, України. Можна на цілий сьвіт признаватися до толерантности, визнавати за свого кожного, кому тільки заманеться приписатися до куреня, й лишатися безперечним, безумовним автохтоном, як-що ти живеш не просто в товаристві, а в середовищі, де спільна культура (як хто має) править і за повітря, й за воду, й гущу на дні. Де кожному в жилах тече культурна кров, непереборна жага споживати й виробляти своє: кому малесеньке, а кому й величеньке.

Українцеві-ж ніхто не повірить (і він сам собі), як не вдягне вишиванки. Й коли вже вбереться, почнуть запевняти, що, хоч і в вишиванці, а однак він не такий і ще не сякий. Скільки ми чуєм: "Он де-які й вишиванки носять, і по своєму гарно говорять, а какие же они украинцы? Так, голота якась чорнорадна.

Великі культури в рідній (а кому державній) мові купаються, плюскочуться, понаковтуються й не тонуть. А ми пишаємося (й нас величають), бо говоримо різними мовами. Вавилонської вежі ми не змуруємо, хай сьвіт не боїться. Дай Боже вивести мур, щоб збройно не ходили. Наша дзвіниця — не вища за муравлище.

Людинник

 Уже всі відзначили: вкраїнці в небезпеці обертаються на комашню, нашого мурашинника дрючком не розколупати. Чи от іще образ — бджоляний рій: кожне несе мед, кожне загине, а кусне. Тут ми — непереможна купа, нездоланна щільна хмара. Чи не тому й за мирного часу не терпимо ми поміж себе жадного визнання, викшталтування чи вивершення, крім отого кружільного заокруглення, отого ключчюватого, віхрюватого, пелехатого зависання хоч-би й над усім сьвітом?

Розминулися

 Він визнав, що в культурних людей Великдень був тиждень тому: саме ото коли дуже холод уночі, пригадуєте? Але тиждень тому в найближчій церкві пасок не сьвятили. А до дальшої він не пішов. Та й до ближчої не збирався. Христос воскрес і йде, воскреслий. Однак його дорогою ніде не здибав.

Контентна душа

 І мовив він у сорок років: "Ну, годі, душе моя, тобі робити! Їж, пий, утішайся, бо мої комори вже повні. Відтепер їхню повняву збиратиме-складатиме оця жінка. І може ще діти. Хоча діти (одно) — то вже хіба навряд. Але ти їж-їж. І запивай."

Апостольська спокуса

 Уже віддавна де-кого мучить спокуса: от прийде він до раю, а там Христос: "Оце той камінь, що сам вийнявся з-під Моєї Церкви!" А він на те: "Дак ото-ж така в мені сила: народжене тяжко лежати, легко покотилося!"

Тигровий пітон

 Нема на те ради, що воно пітон. І от тепер той пітон майже ненароком ковтнув превелике зло. Ніхто не зна, скільки часу пітон перетравлюватиме свою здобич, коли знов зможе поживитися чим корисним. Пітон увесь зосереджений на нестравності, він увесь тепер — самий шлунок. Але що йому сниться-верзеться від того нетравлення, де його болить — чи нам уже не все одно?

Не важливо

 Те, що говорять московці, ще иноді цікаво, але вже ніколи не важливо.

Щит од сьвіту

 Брехня опанувала його геть усього. Звісно, та опанованість чоловіка не вичерпує, бо він таки людина. Й оте не вичерпане, оте затвердле на дні до нерозчинности, править йому за щита оборонится від сьвіту, що так і гне, щоб викрити дорогоцінну, натуральну брехню. 

Як не гомониться

 Навіть тоді, коли нема з ким розмовляти, треба говорити нашою мовою.

Lion hats

 Lion hats are higher than lion hearts. One can see them everywhere, hovering over the spaces empty of lions, empty even of lion heads.

Сонний страх

 Повсякчасна, прикра готовність смерти заколисує, присипає страх.

Мовне значення

 Мова має значення — вона всіх значить. Мова навіть має значіння, але значені не знають, яке саме.

Некорисні ідійоти

 Дуже втішно бачити, що добре знайомі ще від супокійних часів ідійоти лишилися мирними. Й навіть якось і тепер заспокоює те, що лишилися вони ідійотами, що не стали вони політами, не пішли в посполите рушення. Що не корисні вони ворогові, а просто собі наші, безневинні ідійоти.

Гульня з собою

 Уже скільки тижнів триває запальна, газардовна гульня з собою, спіритичний сеанс одночасної гри. Кругом тих шахівниць понаставлено, ніби гаками зчеплені до бою козацькі вози десь у дикому степу. Тю, а де-ж хвигури, де їхні постаті? Нема нічого. Але в голові таки гадючаться-кубляться якісь хитромудрі, безсонні ходи.

Defenestrated: у вікно неможливостей

 Підходили видивлятися-вихилятися в вікно можливостей, а побачили неможливе й якось усі повипадали. Довгенько летимо — з вікна земля здавался й ближча й м'якша: "Мудрець-же физику провадив..." Якийсь веселий дурник і вигадав те "вікно можливостей" і вималював про нашу біду на сліпій стіні.

No war of attrition

 Скоро-но почалася війна й ми не здалися зразу, нам з усіх боків почали чемно пророчити оте war of attrition. Теперки той вираз, наче туман, якось собі тихенько почав розходитись, бліднути й зникати. То було, як уже полюбили говорити, передбачувано: не той тепер сьвіт настав, нема ніде такої снаги, щоб отак виснажуватися. Може ми ту снагу ще десь і знайдемо, але передше знудяться глядачі-спостерігачі, далі ввірветься ворогові гемонський терпець. Здається, вже нема на сьвіті нічого довгого, протяжного, й дожити треба до ближчого, ще наснаженого вінця.

Насилу перелаявши все село

 Оце вже вкотре, буваючи я на Майдані, завважую на мішках покинутої варти самотній український прапор із соромітним написом на сьвятому полі. На прапорі може бути місце на ймення Боже, на славне ім'я Українине, на полкову назву, але не на гидку лайку, що становить головну потугу й суть того народу, що його ми саме намагаємося здолати. Та лайка намісць молитви хоч і стала тепер славетніша за багато лагідніше й винахідливіше псякування зо славетного запорозького листа турецькому султанові, таки лишається супротивна нашій осібній культурі й традиції. Перелаяти ворога ми ніколи не зможемо, бо він так думає й говорить, а ми тільки придурюємося. Нам треба, шануючись, перемогти й нарешті остаточно зробитися народом із путтям, честю й повагою.

Учнівський цілунок

 Взавтра й вони вийдуть на ввесь Єрусалим вітати Христа своєю лободою. Взавтра й вони кидатимуть свої ватяні кухвайки під копитця Христового віслючка. Взавтра й вони віритимуть, що не спатимуть у саді Гетсиманьскім. І вже передали свого учнівського цілунка Юдою.

Лазарчуки

 Отже-ж ніколи не думав, що писатиму за котів та ще й вербною суботою. Коли-ж довелося. Хоч без пухнастих картинок, що, якби з'явилися, в моїм разі неодмінно зібрали-б мільйон любок. Ви завважили, що тепера настала поведінка на те, щоб писати "красІвий котІк"? І тільки так! Ніяка московська навала не змусить цих людисьок писати "гарний котик". Гарний котик? "Пхе-пхе-пхе!", — як казали були макбетівські відьми.

Так от наш гарний, завідський котик, що, британським вкраїнцем бувши, глибоко зневажа кожного, хто насьмілиться величати його "красівим котіком", загубився на війні. Загубився саме на сорок днів, а як-раз під Лазареву суботу знайшовся. Лазар чотириденний воскрес, а котик сорокаденний — із ним разом. Бо ті сорок день він таки перебував у своїм хатнього кота гробі.

І ось я подумав: а для якого життя воскрес кіт? Вічність і нехибкість хазяйського затишку — то-ж котяча вигадка, хіба ні? А надто тепер, коли самі хазяї, а не тільки що кіт, видивляються, а що прилетить їм з неба.

І Лазар воскрес не на те, щоб жити вічно чи навіть довго. Він воскрес, щоб побачити страшну, нестерпно тривожну Христову муку. Він воскрес, щоб побачити й досьвідчити утисків і гонительства на сьвідків Божої очевидности. 

Т'але між тим і Христос воскрес, достеменно так, як і він, Лазар. Від Бога воскрес! Отак і ми, поки ще невмирущі лазарчуки, сподіваючися життя вічного, щеневмерли з Україною й широко розплющеними очима споглядаємо, що то в Бога буде.

Заялозаність зла

 Я завсіди полюбляв (і може ще полюблятиму, як трохи оговтаюсь) мистецтво, що дає штучне, психологічне змалювання тонких побродиць зла: horror films, thrillers, suspenses і все-ляк-і там ghost stories. І сам-же проголошував те все "штукою для штуки", сьміючи не погоджуватися в тім із самим Франком. Бо як-же то так, що "штуки для штуки не буває", коли мене тільки штука для штуки й цікавить? Тепер-же, надивишися я на зло не вдаване, естетичне, а справжнє-справжнісіньке, досьвідчив: життьове зло нудне, дурне, безглузде. Людина поетизує зло, щоб своїм хистом, майстерністю вцяцькувати-оздобити те, що нищить її без причини й краси, без закону й зв'язку. Її, людину, що править за причину, має в собі красу, з'ясовує й установлює закон, зв'язує та розв'язує! Як вона, така, може бути за жертву нудному, дурному та ще й безглуздому? Але є! Ми дізнаємося про те, але знати не хочемо, й тому невтомно будемо вигадувати иньше зло, инакше: гарне й цікаве.

Блискуча слава

 Таки знайшла нас слава: накликали, то й знайшла. Прийшла, наслухаючи, що десь зчинився гармидер. Слово "буча" чи скоро знов зможемо вживати в прямому значінні, замісць гармидера? Слава його знає!

Гарматний покорм

 От уже чуємо: "гарматне м'ясо, гарматне м'ясо". Дуже вже по московському, так я вам скажу: тілесно, смашно, вбивчо. Одно слово, людожерство, люде жеруть людей. Не так воно метахворично замислювалося: "good enough to toss; food for powder, food for powder; they'll fill a pit as well as better men...." ("Горітимуть собі, пожива для вогню; підуть на гній не згірше від звитяжців.") Так і бачиш, як порох поглинає чоловіцтво. Що тут скажеш: трусить воєнним списом сам Шекспір!

"La chair à canon", "cannon fodder" з'явився аж по понад 200 роках. То тримаймося-ж сивої нашої, культурної давнини! Не запиречуючи того, що "гарматне мнясо" на нас суне, звімо його таки гуманно: "порохові покорм".

Не щоденникар

 Чи маєм ми таке слово — "щоденникар", як ув ангелян "diarist"? Ну, дарма, як не маєм, то відтепер уже матимем. От я пишу, але то-ж не щоденник, а таке — наше безмірне "таке". Що дізнає нащад про війну з моєї писанини? Ні, не вмієм ми, вкраїнці вести щоденника. Бо не знаєм, чи ще заведеться день.

Брацькі ями

 Нічого брацького, крім могил, ми від них ізнов не діждали. А їх самих куди? "Вродила мама, що не прийме й яма.",  — так сказано. Десь палає й нетерпляче жде, обливаючись палючою слиною, вічний вогонь.

На хибну адресу

У Київі чи не на кожній варті просто на мішки з піском вивісили ахвішки з пекучою вимогою до московського військового корабля. Минаю ті чати й нишком чудуюся: де вони тут бачили ворожі судна? Чи не поплутають, бува, нашої плохої автівочки з небезпешним напасницьким човником? Адже-ж чатові не всі муштровані, є й учорашні.

 

Війна спеціялістів

 Спеціяльні оператори пробують робити нам спеціяльну операцію. А ми проти тих операторів спеціяльно воюємося. Спершу здавалося, що випадає тільки гідно вмерти, встигнувши для гідности вхопити хоч рогача, але тепер ми бачимо війну спеціялістів. Швець, що знає своє шевство, потрібен для перемоги, хоч-би де він був. І простим шилом і копилом можна бити оператора, хай-би якого спеціяльного.

Пан Ніхто

 Колись була така детективна болгарська книжка, а ще кіно — ну, за шпигунів. Таємничий розвідник із країни перцю й цигарок — ах, яка екзотика! Але гарний дядько, статечний, хоч і ніхто, — то вже якось і віриться. В Україна завсіди вірила гарним дядькам, а миршавим у нас сором і на люде стати.

Дак ото й я хоч круть, хоч верть, а таки силкуюся втриматися в славній лізі гарних дядьків. Що й казати: воно що далі, то складніш. Одна пільга, що з роками стає все нудніше одноманітно грішити. А грішити перебірливо вже не до снаги. То мимоволі якось кращаєш морально. Хоча, чи прикрашає гарного дядька надмірна доброзвичайність, — то ще велике питання.

Зате тепер я таки справді пан Ніхто. Війна призначила мені таку не розвідчу спеціяльність. І нема в тому приниження, хоча воно й за пониження нижче. Инкоґніто приховує видимі хиби. Бо все перевдягом, потаємне, нишком. Ну, звісно, — як пан Ніхто. Лекше пояснити за кого ти був, ніж хто ти тепер є. А однак на свойому місці.

Шахидська торба

 Крим — то московська шахидська торба з ядерною вибухівкою чомусь просто в нас на череві.

Заслужене ім'я

Називати все те "орками", "рашизмом", "фюрером" — сута літературщина. Московці, Московщина, Москва справедливо заслужили на те, щоб зватися своїм власним страшним ім'ям.

Напів такі

 Війна не подужала, не вбила моєї зневаги до псевдонародньої интеліґенцької мішанки — натомісць обернула погорду на гірку відразу. Коли бачу оті "веселі" історійки, що мають утвердити мене в українськім дусі, гидую тим усією силою вкраїнського єства. З якого переляку ми мусимо бути напів такими, як ті, кого вже не боїмося? Чом зневага не поширюється на те словесне сьміття, що вони нанесли до нашої мовної хати?

До останку

 Аж зумієшся — скільки московських дідів перед смертю зичить нам смерти! Прощальний постріл на порозі пітьми — куляга вліпляється в густо залюднену недалеку вкраїнську будущину. Не нажилися, бач, не навбивалися, не надихалися воєнним смородом. Завіса впаде й іще поворушиться від сліпих, але гострих вихваток захалявного ножа. На жалобному обіді високо сягне хвацька чара: "А таки завзятий був дідуган — бився до останку!"

Академічний дід

 Богословський московський дід — цілісінький довгий вік богословив, сам себе славословляв, сяяв по авдиторіях незаперечно православним ликом. Боголюбив, себелюбив, не схиляючись перед авторитетами спудеїв. І якось та академічна богословія необачно вивела його на воєнні стежки. Українців, каже, треба мордувати, бо православ'я — то не справедливість, а любов. То вже з любови, з любов'ю доводиться мордувать. Правда, каже, не в крові, а в дусі. І Каїн, сповнившися вбивчого духа, не зважає на рідну кров. Усе знає яблучко-голова, все вимовляють голені заповітні вуста.

Поміняли нумери

 У перші воєнні дні почали зграями надходити вістки про термінову зміну нумерів. Телехвонові числа, правдива цифрова трансформація аж із двома чужими "ф". Х-у-у, пішла лічба, зайшла важлива зміна. «Тінь там тоне, тінь там десь…» — ніби й для згуку написалося, а на правду вийшло. Прощально гудуть спорожнілі вкраїнські сирени — облишені нумери — й заклично цьвірінчать нові західні: "Чи є в сьвіті де такії молодці, як ми, славні та веселі горобці?".