Війна не подужала, не вбила моєї зневаги до псевдонародньої интеліґенцької мішанки — натомісць обернула погорду на гірку відразу. Коли бачу оті "веселі" історійки, що мають утвердити мене в українськім дусі, гидую тим усією силою вкраїнського єства. З якого переляку ми мусимо бути напів такими, як ті, кого вже не боїмося? Чом зневага не поширюється на те словесне сьміття, що вони нанесли до нашої мовної хати?
Немає коментарів:
Дописати коментар