Жінки й коханки

 Читаю культурне повідомлення: "Жінки й коханки Адама Міцкевича". Вірші читайте — вголос, у першотворі! Жінки, коханки...

Усе

Умер Донцов... І якось усе. Усе.

Поки єсть

 Мамки завсіди хочеться. Батько-ж не потрібен. Поки він єсть.

Аби не вкраїнською

 Як радів той Микола Васильович Корнійчук (Карнєй Чюкофскій), що нашого Шевченка так любить московська громада, так бажає читати його — хоч і в поганих перекладах!
Знаєм-знаєм: аби не вкраїнскою...

Забуте милуваннячко

 Марко Вовчок — яка молодиця була! Трохи гордовита, де-що жорстока — ой, не чіпляйтеся, хлопці, до таких! Але липнуть, а надто жонаті козаки.
І таку жінку накрили академічною киреєю! Вдалося! Тепер нудно, а було-ж як весело!
І що тепер робити Оксані Забужківні з її скромними польовими дослідами суто вкраїнського сексу? Наплюснуть припудровану вчену перуку й не писнеш! А вкраїнський секс знову лишиться твердо забутий...

Наш федералізм

 Як почитаєш нашого дієписа, то й знати, що Вкраїна звикла бути в федерації. Тому й довірливо тягнулася до неї. Але — країною в складі федеративної держави, а не федеративною державою. Коли не було ради й доводилося відрубуватися, то так і казали: самостійна, незалежна. А ділити своє тіло — то вже вибачайте!
Ми й далі принюхуємося: Федерація Російська трохи той, тхне, а от Унія Европейска, може, запахне? Далеко на обрії майорять зірчасто-смугасті прапори З'єднаних Стейтів Америки...
Треба якось звикати, що плинемо самі, а не в армаді.

Ломоносівська генетика

 Відомо всім московцям, що генетику заснував Ломоносов. Відомо й мені, вкраїнцеві, бо на його вулиці я живу.
От московські генетики якось із'ясували, що пересічний московець має в собі тільки 15% тубільної московської крови. Стривайте, але-ж пересічний московець гордо володіє 100% Московщини! Яким правом, тепер питання?
Але це ще не все: в пересічного московця 20% українсько-білоруської крови! Що то за кров така? Не кривдься, українцю, не гнівайся, литвине! Для них ми щось таке спільне ніщо. Зате тепер зрозуміле зазіхання на білорусь-малорусь: 20% іще більше, ніж 15!
Отаке. А до вкраїнців на Москві признається тільки 1,5 відсотка. Їм крови, слава Богу, ніхто не міряв. Бо то герої, й сидять вони по не викритих криївках і схоронених схронах.
Що-правда, відмінно від упівців, московським українцям не потрібні ні школи, ні книгозбірні, ні наука, ні сама мова вкраїнська: герої не читають, герої мовчать...

Курбасів театр

 Курбасів театр схожий на синхронний переклад: треба тільки впіймати чужий ритм і зробити його своїм, а далі триваєш. Одна біда: синхронно перекладати можна все, що доведеться...

В бананово-лимоннім Синґапурі

 Днями йшов повз дощинку Вертинського на будинкові, де він народився. Дбаю думку: сам у Київі народився, в Київі живу. В одному місті з Адамом Киселем, в одному місті з Володимиром Щербицьким. Навіть у місті Михайловім Булгаковім, хоч давно почуваюся відвернутим від цього останнього. Але й булгаківський Київ мені знайомий і зрозумілий.
Тільки Київ Вертинського мені невідомий, для мене неуявленний. Так як чую його голос і виголос, його музикальну річ — але ні, Київ не міг спорудити таких згуків.
З Вертинським ми зустрічалися в бананово-лимоннім Синґапурі...

Инвестиційне підсоння

 Борис Срезневський добре тямився на вкраїнському підсонні — можна сказати, знався як ніхто иньший на сьвіті. Як-же тепер бракує вченого: міг би створити нам инвестиційний клімат!

Серце-горобчик

 Головне — то справити слушного пачпорта, а вже візи в тім пачпорті можуть бути хоч які. І сховавшись за тим пачпортом, серце-горобчик може презавзято по вкраїнському битися й навіть иноді вільним вільно цвірінчати по своєму.

Це Европа

 Після всього, що зроблено, й безвізу не треба: почуваєшся европейцем і в замкненій українській хаті. Ніхто тебе не бачить, а ти на покутті в вишиванці сидиш і сам увесь такий доброзвичайний...

Передостанній гетьман України

 Розумовський — останній гетьман України. Скоропадський — останній гетьман України. І завсіди останнє гетьманство скінчується на московськім питанні. Ніби рука Москвина, шорстка долоня московська, тії пучки цупкії ставлять масну капку-крапку на нашій гетьманщині.
Вірю, що ні Розумовский, ні Скоропадський, ні Мазепа, ні Полуботок — не останні вкраїнські гетьмани. Має ще прийти змагар-переборець.

Наш пісний цукор

 П'ятирічний Тиміш цікавиться у вранішньому сні:
— А цукор пісний?
Котрий-же це тепер рік, яке століття? Тільки й відомо, що Великий піст. Ось вона — тяглість і наступність українського православного благочестя!
Не забути переказати терським та гребінським казакам, що їдуть визволяти земляків од католицького ярма.

Собі свій

 Тепереньки мало бути ориґінальним — треба буть ориґінальним як усі.

Не наївся, то й не налижешся

 Цілісінький день пробую перекладати. Треба їсти, а я куштую. Не нализався, а вже отруївся. Й отак сидю, вмліваю та скнію. А все-ж не мовчу.

Наші причетники

 Хто такий stakeholder? Хочу признатися до вини: то я колись пустив у світ геть хибний переклад, назвавши стейкгольдерів "біфстексодержавками" ("бифштексодержатели" по московському). Щоб спокутувати свою провину, до панівних "зацікавлених сторін" і вживаних (від мене) "причетних сторін" пропоную додати "причетників" — так воно буде легкомовніше й рідномовніше.

Зацофані наддніпрянці

 Коли Антонич 1928 року прийшов учитися до Львівського університету, львів'яни почали взивати його "зацофаним лемком", бо той лемко не знав "поправної" вкраїнської мови. Але Богдан-Ігор був до мов дуже здібний і дуже швидко опанував літературну говірку. Його навіть брали за наддніпрянця.
Тепер у Київі знавця вкраїнської мови конче запитають:
— Ви зо Львова будете, галичанин?
Звідси бачити, що наддніпрянська мова пішла до Антонича й пішла разом із ним.
  

Антонич був хрущем, а я був травнем

 Свою поетичну обдарованість змалечку вимірюю одним: я завсігди розумів Антонича. Звідки я знаю, що правильно розумів? Антонича не треба розуміти правильно, його треба просто розуміти.
Єдино правильно потрібно розуміти тільки поганих поетів. Залишається незрозумілим лиш одно: навіщо їх розуміти?
Те саме стосується й до звичайних людей. Хто хоче записувати прозу життя до своєї маленької, коротенької книжечки? Ми всі нишком пишемо свою таємну поему... 

Байдужі та злі

 Не треба кривдитися з того, що люде байдужі та злі. Коли люде байдужі, не забуваймо, що вони можуть бути й злі; коли люде злі, пригадаймо, що вони насправді байдужі.

Блудне болото

 Ми всі живемо на Блудному болоті, Блудне болото — одне на всіх. Хтось щойно шукає туди стежок, хтось гостро принюхується до його міязмів. Хтось прислухається до зідхання його драговини чи загадкових вигуків бугая. Хтось по сухому гаптує доріженьку для ловитви болотяних метеликів чи збирання трав на зільник. Хтось мудро перескакує з купини на купину.
Хтось уже обкаляв патинки, хтось промочив ноги, хтось утопив чобота, хтось загруз по коліна й кричить пробі.
А комусь уже під горло підійшло. Комусь чи всім?..

Велика Литва й мала збіліла русь

 23-ій рік триває погоня білого лицаря з червоним рятунковим хрестом. Усе в готові: баский кінь, гострий меч, міцний щит. Але лицар не зна, що його опіканці сплять, закопані десь під Масловою пірамідою. А мова, хоругва, герб — то все на вершині.
Уся еліта записалася в посполите рушення під назвою "Загони народньої міліції особливого призначення". Особливе призначення еліти — лупцювати немолоду, дурну, хвору, вбогу не-еліту. Особливе покликання — говорити по московскому. Ти намагаєшся схвильовано розпитати, чаго цябе схвацілі, а на відмову гучить заспокійливе й снодійне: пройдёмте с нами, Вам всё объяснят. Ти їм державною, а вони тобі — наддержавною.
А країна спить під копитами білого вершника, спить і не чує...

20 літ перебуваючи в метрополітені з малолітніми дітьми

 От уже четверту дитину воджу за ручку в метрополітен. Забачивши мене, метрополітен що-разу вмикає своє оповіщення:
"Шановні громадяни! Перебуваючи в метрополітені з малолітніми дітьми, будьте уважні та обережні..."
А я-ж не молодшаю, з роками силкуєшся бути ще обачнішим і пильнішим — але де там! "Може, годі вже тобі перебувати з малолітніми дітьми?", — ніби глузує метрополітен.
Ну кого після такої пропаґанди закортить перебувати в метрополітені з малолітніми дітьми?! Ніхто не сікається, до п'яних, волоцюг, жебраків, злодіїв і шахраїв, що без кінця й без краю перебувають у метрополітені.
Є питання тільки до дітних: і нащо тобі здалися ті малолітні? так приємно перебувати самому...

Дзюркіт крови

 Ніяк я не надивуюся з того, що песиголовці "з українською кров'ю" так кровожерно ставляться до Вкраїни. Ніби тої кварти нашої крови, що хлюпощеться в жилах чи не кожного опричника — мало: хочеться долляти по самі вінця — долляти й перелляти, щоб і по вусах, і по бороді текло.

Без боясти

 П'ятирічний син зняв розмову за зміїв: чи суть вони в Київі? Кажу, що либонь отруйних (найцікавіших) нема, а як і є, то від людей ховаються, людей бояться.
— А чому бояться?
— Люде вбивають.
Малий тоді починає говорити сам до себе:
— Я-ж не можу себе боятися, себе треба любити!
Так він розкрив мені таємницю всього гріха на землі: себе не боїмося, себе любимо. Не боїмося того, чого й змій остерігається, любимо те, з чим і змій стрічи тіка.

Повна чаша

 Іванові Козловському вчора могло виповнитися 117 років. Згадую його — я малий, він старий — і вірю: могло! Ще тоді вражав і лякав він мене як чоловік, що міг і зробив геть усе, що дано й можна було зробити. За його не скажеш: він-би ще пожив і скільки-б зробив! І такими часами пожив і зробив, коли мало хто міг жити й робити. А небіжчик, здається, добре жив і чинив, скільки змога.
От стоїть перед Господом повна чаша: все до краплини, по самі вінця. Навіть дивно, що були в нас, українців, і такі приклади. Це все музика, мабуть, це все сьпіви божисті...

Як той котик

 Живу, як той кіт: хоч-би що ті коти робили, а моєї хвали заробити не можуть. Отак і я серед людей...

Марко поруч

 Марко Поло не їздив нікуди. Хто був у Венеції його зрозуміє: навіщо кудись іще їхати?! Навіть мешканці Русанівки, "київської Венеції", на ті водяні шляхи дивитись не можуть. До того, як звісно всім, де народився, там і знадобився.
А книжки-подорожники читати любив. Але мало їх тоді було. От він і собі написав. Гарно-ж вийшло, всіх одразу закортіло кудись плисти. А було, не було — чи-ж нам не байдуже?!

Забава навгороді

 За Шекспіра нам мало відомо, на його карб багато суперечок. Це незапереченно доводить, що небіжчик був українець. Сказати за Шекспіра, що він вкраїнець із його, — то сказати добре замісць нічого.
Трусисписи — з діда-прадіда чорнушинські козаки. Цей рід оселився в Чорнухах узадовзі перед тим, як туди прибилися Скороводи (Сковороди). Були Трусисписи — реєстрові козаки, значні. Свого сина Уляна Волешолома (Вільяма) звичаєм тих часів вирядили вчитися до Лондоно-Могилянської академії. Але юнак, відбувши мовні курси, обрав акторський хліб. А далі всі знають.
Як і багато хто з українців, Шекспір-Трусиспис українською говорив мало: до того спричинялася його шаноблива повага до рідного слова. Кожне вкраїнське слово, як звісно всім, має бути як лопата чорнозему. Тільки шкода, що в Британії чорноземного ґрунту не знайшлося, — довелося розкидатися місцевим піском і болотом.
З усім тим, у кожній шекспірівській цитаті відчувається первісна вкраїнська ваговитість і приховане в контексті вітання рідній землі — своїм городам, як той казав:

What sport shall we devise here in this garden, To drive away the heavy thought of care?

Вигадані змагання

 Ах, жалько мені всіх тих українських змов, того підпілля, тих організацій, замахів, плянів і замірів, що чекісти їх видумали!

Хай буде Менське

 Природня вкраїнська мова не знає "мє", в нас і кози мекають. Ну, хіба-що почуєш "мєсто": вже звикли за кілька століть: щоб дістати місце, треба просити чи вимагати "мєсто". А так нема.
Єдиний виняток (в Голоскевича, Ізюмова) — Мєнськ. Поляки, як захазяйнували у ХVIII столітті вже остаточно, переробили на свій копил — Мінськ. А московці підхопили: не від раба перейняли, а від володаря. А раб не забув і 1916-го року знов сказав "Мєнськ". І так воно було аж до 1939-го.
Ну, то такий рік був, що, як хто не зна, то хай і не дізнається, а хто зна, той сам утямить.
А тепер-же чого з тим Мінськом? Хай уже буде місто Менське. 

Знаки на козаку

— Ви курите?
Молодим я іритувався: всі кругом курили, а я не курив і дуже хотів одрізнятися, виглядаючи здоровим.
Середні літа починають розрізняти: курощі даються взнаки.
Минув час, і питають знов:
— Курите?
Кажу:
— Ні, просто такий вигляд маю.

Життя тяжко потрощило й зрівняло всіх.  

Швидкісний Интернет

 Мертвий Интернет швидко мчить швидкісним потягом і тільки тому сам називається швидкісним. 

Бо в тайзі ведмідь

 Коли я не роздруковую квитків на потяг "Січеслав-Київ", то тишком сподіваюсь, що роблячи так, рятую таки рівникові (екваторіяльні) ліси, а не тайгу. Бо в тайзі ведмідь.

Братова шкура

 Пригадую ті часи, коли суржиконоші були справді достотно "репані": робота в полі, сонце й вітер, несприятні санітарні й побутові умовини. Властиво, змушене ношення суржика було однією з таких недогідних обставин суспільних.
Тепер не те: суржиконоші мають ясні очі, ясну шкуру, ясні зуби. Постав їх поруч із змореним борцем за щиру мову — вийдуть вони сьвіжіші, ошатніші, интеліґентніші. Це доводить, що на братові лекше поміняти шкуру, ніж душу. Саме тому ми шкуру, а не душу, на братові й любимо.

Гасове сьвітло просьвіти

 Я рішуче заперечую твердження, що в місті Львові винайшли першу в сьвіті гасову лампу. Не було такого, бо вкраїнці не знали й досі не знають лампи. У городі Львові засьвітили були гасову лямпу.

Бадьористий лежень

 Іван Тюхтій — найперший український осадчий у городі Монреалі. Приїхав із села Богданівки 1899-го року. А моя родина й досі в селі Київі кисне. І не ми одні такі! То хто-ж після цього тюхтій!?

Поліноокі

 Московець чує поліно в оці своїм, виймає його й іде вибивати тим поліном чужі порошини разом із очима.

Спосіб жити

 Здіялися надії наших сільських пращурів: робимо, як писарі, а їмо, як косарі. 

But now I see our lances are but straws

 Шаблі наші — як копистки, гармати — як сикавки, а списи — як соломинки. Але ми через ті соломинки ворога таки висмокчем.

Тайносказанно

 Чи знаємо ми, що народ наш матірщину злагідна, приповідно, тайносказанно найменував "московщиною"? Ах, яка словесна потуга до нас аж під церкву припхалася, посідала й сидить!

За начепленість

 Як-що я, як мене запевняють, не доважую до перемоги в змаганні, то, запевняю, що я, зо свого боку, не хочу своєю недовагою тих змаганнів доважувати.

Мазепині народини

 Мазепа народився, добре пожив, а куди ворон його кісточки заніс? Вся Вкраїна — могила Мазепина. Принаймні та її частина, що під його булавою була. Вже не розриєш, не розвієш.
Хтось його навидів, хтось ненавидів. Одночасники мали до вибору. Ми не маєм. Теперки ми всі мазепинці, всі ми бандерівці. Вибору немає, вибір зробила історія.
Як полекша, то ми ще за своїх героїв погуторимо — суперечливі вони в нас. Суперечливі з Москвою, тому герої. Бо то геройська суперека...

Як мушка в бурштині

 Тебе ніхто не розуміє, не цінує, а ти сидиш нишком-нищечком, як та мушка в бурштині, — й красуєш: от нате вам!

Бачуча краса

 Українська мова — красовиця. Просто де-які мугирі не впали їй в око й тепер удають, що самі не бачать.

Вода й каміння

 На життю немає жадних смуг. Бо життя — то вода й каміння, вода й каміння.

Як пишеться

 Я завсігди хотів, щоб мова була під руками — як той орган: з усіма тими цівками, рульками, рурками, з реґістрами й мануалами. Сядеш грати — а воно тобі гуде, аж до неба дереться. Хоч — гортай ті ноти, хоч — не гортай. 

Так воно має бути й словесно, й писемно. Але: просто писати складно — складно писати просто.

Протягуючи й протягаючи

 Гарне слово знайшлося на stream і streaming, запозичив у литвинів-білорусів. Вони кажуть "працяг", "працягваць". А ми що скажем? А ми можем сказати "протяг". 

Чужі столиці

 З мене провинциял. Бо Київ — провинцияльне місто. Тому правда. Але правда й тому, що ми вже, слава Богу, не тулимось ні до яких чужих столиць.

Хрестопоклонний тиждень

 Середохрестя Великого посту — на середину церкви поставлено хреста. В середину життя поставлено. На тиждень. Мине середопістя, мине й піст. Колись люде хрестцями й хрестиками позначали увесь свій час і простір — який нині день, що там у Бога? Тепер не те — видима річ. Але й далі встромляється хрест, і далі стримить. Озирнешся — є. Й не озирнешся — там.

Четверте безвладдя

 Журналістика ніби знайшла волю, але згубила владу. "Тут я ставлю питання!" — цього вже й натями нема. Тут ставлять питання й одразу дають на них відповідь зовсім сторонні для журналістики люде. Умовні "журнали" захопили ті, хто за журналістів утричі ґвалтівничіші, високоповерховіші, ґрунтовно безпринциповіші. Жваві, як змії, перодряпи й горлані — й хто вони, як їм ім'я? Леґійон? Мало ліґійону! Вони називаються — всі! Всі — навіть самі журналісти мусять прикидатися бльоґерами, фейсбукерами, твітерами, а головне — експертами з усіх мислимих питань і подуманих речей.

І так гуляє, аж двигтить, усе наше віртуальне Запорожжя.

Интеліґентська мутація

 Але-ж справді — ота запопадлива готовезність розпонаджених, добре вгодованих, оьсвічених, позірно щасливих людей красномовно й прикро напікати все, що діється, не беручись за холодну воду, дошкульно бридити геть увесь окіл і цілий сьвіт, по штукарському навперемінки вдаючись до пещеної московщини, нищівної матірщини й травестійного суржика — та готовезність, кажу, то, либонь, іще якась есесесерівська интеліґентська мутація, що колись дала вижити, а тепер дає вільно жити й дихати на повні груди.

Невагомий талант

 Майстерність — дар, а кому не дано цього дара, тому дається більш — бездоганний хист не помічати майстерности.

Блаженні вивізники

 Нині в церкві бачив благенького, що тримав у руках двадцятигривенну банківку. Присуствоватий злидар згортав її в рульку, знов розгортав, зважував на долоні й тихенько сміявся сам до себе. Можна зрозуміти блаженного — полекшала папірчина! Але для вивізників то, кажуть, добре. Ми, перекладарі, слава Богу, теж собі вивізники: вивозимо й виставляєм Україну, хто яку має.

Далека віддаль

 Сто років визвольних змаганнів. Покоління народжених під час тих змаганнів уже відійшло, їхні діти доживають віку. Хто з нас побачить визволення? Не знаю, але змагатися треба всім.

Мовчу по нашому

 Буває вкраїнська мова державно-нормативна, змосковщена, а буває простомовна річ, змосковщена теж. Моя мова не нормативна й не простомовна. Моя  мова не вкраїнська. Моя мова не мова. Це я так по нашому мовчу.

Поема про море

 Уже три роки живемо без Криму, розпечатуєм ще нові три дні. Ніхто вже не голосить: ніби море висохло й там, за "адміністративними межами" — просто земля й земля. Одболіло, одсохло, одпало од тіла. Життя — то втрачати й звикати до втрат. Нема моря й поему про його можна скрутити, просмолити й запалити — щоб присьвітити в тій темноті, де тепер Крим. 

Суперечливий земляк

 Їдемо в Миргороді головною вулицею. Заступник міського голови пояснює:
— Цю вулицю декомунізували й назвали на честь нашого найвідомішого земляка — Миколи Васильовича Гоголя!
Я питаю несумирно:
— А чого то ваш земляк Микола Васильович одраджував наших діячів од української мови?
— Ну як вам сказати? Всі знають, що він був трохи несповна розуму!

Подоріжжя од Полтави до Гадячого й далі до Пирятина

 Як-раз учора відбув таке подоріжжя. До Полтави, як знано всім, переможцем повернувся Мазепа. Полтавці довго його не пускали, а коли пустили, то поставили спиною до Ворскли, не давши втішатися чудовими виглядами на річку й за річку. Трафаретний гетьман заступає дорогу відвідувачам, що йдуть уклонитися мисці з камінними галушками й посидіти на щастя в великій ложці. Мазепа ніби промовляє до перехожих:
— Не будеш мазепинцем, то нагодує тебе Москва бетоновими галушками чи самого всадить у ложку й проглине!
Але вірнопідданих полтавців важко настрашити Москвою. Зате їх легко здивувати Вкраїною: рідною мовою, твердим триманням Великого посту, тим, що Опішня — то Опішнє, Ромни — то Ромен, а Лубни — то Лубні.
У Гадячі-місті здивувалися, що воно Гадяче. Хоча місто таке непевне, що дивуватися — годі. Чи то запасна столиця всієї Вкраїни, чи то засновна столиця Вкраїни Лівобережної; чи то замашні креси Речи Посполитої, чи то резервний кордон із Московщиною. Чи то Вкраїна Хмельницького, чи то Малоросія Розумовського.
Гадяче всі одне одному дарували, але воно якось вигадючувалося. Гадяцького трактату ніхто й не думав додержувати — то що тут трактувати?! У Гадячому мені сказали:
— Ми вже місто обласного значіння, то тепер маєм назватися північною столицею Полтавщини!
Так я їх питаю:
— А чому тільки північною? І чому лиш Полтавщини? Хай буде Гадяцький ґебіт, але геть уже незалежний!..
"Тут ви побачите вже таку Україну, що українішої й нема!" Українка сказала, Леся. Побачили, їдемо далі.
Полтавські поступовці запевняють, що Чорнухи нікому не треба. Не були потрібні вони й самому Сковороді. Але чорнушинським козакам Сковороди треба: вони поставили дорогому любомудрові хату-музей. Жадної справжньої речи, зате все справне. Сьвіт не впіймав філософа, а громада його держить. Земля тут, кажуть, недобра, якась неполтавська. Мабуть просто патрійотичніша, от і виснажилася. Тутейші люде ставляться до великої Вкраїни, як я до Европейської Унії: як вам мене не треба, то мені — вас. На в'їзді до Чорнух треба вивісити гасло: "Не треба та й годі!"
А от уже Пирятин — передова варта нашої Руси, се-б-то кінець Европи. Як настав Майдан, тут одразу вивісили корогву Европейської Унії — щоб Дике поле знало куди воно пре. Маґдебурського права від 1592 року ніхто так і не посьмів скасувати.
Я Пирятинові вірю — сам правобережний, далі вже мені їхати нікуди, десь тут і моїй Европі край.

Нерозумні арлекіни

 14 березоля народився Амвросій Бучма, актор театру "Березіль". З його був либонь аби-який культурний політик, але, певно-ж, неаби-який актор. Цей великий артист казав, що любить виповняти дією павзи, працювати з речами, мовчати на кону, й уважав, що саме так виявляє себе як самостійний мистець. Таким робом Бучмине акторство зазіхало на авторство.
Тепер скрізь — кін і всі — актори, й українським звичаєм кожне філософствує в своїм акторстві більше за самого Курбаса. Але ніхто й не дума робити павз, щоб устромити в них діло, ніхто не працює з речами, а надто ніколи, ні за які хвиґи-миґи жаден мистюк не буде тобі мовчать.

Що-далі на сьвіті, то більша біда наставає

 Серед нас де-далі, то все більше глуздливих і де-далі, то все менше глузду.

Гострих заходів уживаючи

 Перш ніж звернутися до суржика, гаразд поміркуй, чи вибрав ти вже всю силу з самої вкраїнської мови. 

Лежень-час

 Час ізнову нерухомий — сам спинився, сам ліг і застиг. Люде бігають коло його, метушаться, погейкують:
— Дурню, вставай, підведися!
Ні, лежить і пережива сам у собі якісь загрозливі космічні зміни.

Життєдайна вода

 Я не знав, що синхрон — то спорт. Стільки років віддав йому, а води в вічі не бачив. Либонь, коли опаную сухий синхрон, нарешті піде життєдайна вода.

Ваш вихід!

 Малого Тимоша (5 р.) учора, як то кажуть, поставили перед хвактом: він іде на концерт. Треба віддати Тимошеві належне: він завсігди знайдеться на слово й таки має в собі якусь принаду. Але не можна сказати, що хлопець ладен до послуги, коли треба засьпівати пісеньку, сказати віршика чи станцювати. Це — важлива увага.
Бо ось, тримаючи маму за ручку, Тимошик наближається до палацу "Україна". Загледівши потоки людей і сьвяткові ахвіші на величезній хоромині, він недбало цікавиться:
— Це мій концерт? Це я виступатиму?
Ну а хто-ж іще?! Для чого ті люде позбиралися?! Є відповідальність перед публікою за те, що ти такий гарний і видатний, noblesse oblige!
А я все думав, що то я не маю страху перед публічним виступом! Де мої п'ять років? Але й там годі шукати такої певности та відваги. Колись рабів добре не пускали! Але то гаразд, що тепер у нас пускають не рабів!

Дужче за слова

 Перекладарі — то невгавущі словесники, що найдужче кохають заплатну безсловесність.

Головна річ

 Немає ваги, говориш ти ваговито чи легковажно, красно чи коржаво. Головне — говорити швидко. А для стислости стиснуть, як грудку сиру в кулаці. Що поллється — байдуже. Головна суть — не затримувати потоку цілонароднього говоріння.

Правдива справжність

 Переклад — то сьвідомий вихід із справжности. Ми кажемо розмовникові: ви чули ту справжність, але нічого в ній не втямили, а ось прошу вас пройти сюди, тут у мене правдивий одбиток незрозумілої вам, та й незбагненної для вас справжности; подивіться, помоліться на мій язикотворний образок, бо він зараз випарується назавсіди; а потім я вам іще покажу трохи химерної справжности: тільки не лякайтесь і не ридайте дуже — ми з вами разом подихаємо на шибу, поводимо пальцями й усе здійсниться.

Чимдуж від гобоїстого

 Ходив сьогодні слухати Баха. В Арнштадті цей композитор бентежив вірних "дивним хоральним супроводом", за ним ганявся з коцюбою негеніяльний студент-гобоїст. Можна зрозуміти непозбувну бентегу громади: приходиш до церкви послухати знаменний розсьпів, а там гучить отаке! Чого тільки не передумаєш, слухаючи! Чого тільки не втнеш, наслухавшись!

Два дні з життя Шевченкового

 9-го березоля всі раптом як загукали: "ШЕВЧЕНКО!!! ШЕВЧЕНКО!!!" Неначе й справді щойно народився, й усі вже знають, що з його буде: геній, пророк, батько нації. Бідний Тарасій! Не буде йому з нами християнського спочинку.
А 10-ого вже тільки шептались поміждо собою, наче й справді в хаті смертенного. І стихло все — як умер хто знов.
Дарма, буде ще одинадцяте й цілий рік — нишком напоюватись, пересякати...

Один мізерний ювілей

 Саме п'ять років тому я завів собі оцього дописника. Порадив один знайомий, коли я сказав йому, що барвисті гадки спершу натрутно шумлять, а потім одлітають без сліду. Я довго вагався, сахаючись розголосу, але нарешті 9-го березоля року Божого 2012 два Тараси — Шевченко й Боровець, а ще Нарбут і Пимоненко мене таки надихнули. Це сталося на ТБ, коли танцювали всі.
Наприкінці серпня 2015-го року близький друг сказав мені:
— Тобі треба пересаджувати те все до "Фейсбука". Скільки в тебе переглядів на місяць? Близько сотні? Ну, то там буде триста!
І ось сьогодні 3800. Не без додаткових зусиллів — трохи штучних, правду кажучи. Але перескочив денно доти недосяжну цифру 3700, розміняв 49-ту тисячу. Для п'ятиріччя — багато це чи мало? Знаю, що мізерно. Поспіх доробку не дуже більший за манюсіньке еґо, що його породило.
Але що-ж удієш? З одного боку, я не вартий і тої уваги, що ледве видер у публіки, а з другого — чи варто писати свої маленькі дурниці, самотньо сидячи в національній бібліотеці, куди несуть і несуть книжки, але ніхто не ходить? Чи можлива то річ — кидатися наперестріт натовпові, що саме біжить за блискавкою? Чи хто здатен своїм струмочком заглушити московський гуркіт і суржикувате скрекотіння, скувати не собі, а цілому народові нове срібне народнє горло, зупинити всіх і все й сказати "Слухайте!"? Чи не гріх відтягати увагу й гаяти час тих небагатьох, хто ще міг-би розговоритися з замовклими, завмерлими геніями?
Питаннів купа, а відповідей Біг дасть...
Ще подумаю й десь попишу...

Маєстат нації й держави

 Нині народився Боровець, Кобзарів хрещеник. І, звісно-ж, він Тарас, і звичайно-ж, він Бульба. Чоловік селянського роду й лицарського духу. Без пам'яти УНР не було-б і його УНРА. Мало хто з героїв тої доби викликає менше сумнівів, ніж олевский романтик Бульба-Боровець.
"Тутейший поліщук" — один із незаперечних героїв. Але й суперечливих слід нам знати докладно. Вже й східній, і західній вітри навівають нам забуття: мовляв, багато в вас, українців, сорому й ганьби, гідних непам'яти. Та легше примиритися з власною історією, ніж коритися чужим кривотлумаченням. Легше тямити, що було, ніж вірити, що не було й не буде.
Десь в Україні народився сьогодні новий Тарас. Треба, щоб він підріс гідним Тарасом. Бо для нас багато важить і він сам, і чарівне його ім'я.

З нічиїм наслідком

 Данило Посунько й Іван Піддубний тричі боролися, й усі три двобої скінчилися з нічиїм наслідком. Бо боролися обидва за Росію.

Гноєві кулі

 Багато хто пише суржиком і тішить тим широчезні авдиторії. Широкі, як Чорне море, й так само втрачені для вкраїнської мови, як і воно. Цікавий я знати, що за душа водить тим суржиковим пером? Ні, я не бажаю стрінутися в темному провулку з завзятішим за мене дужим суржиконошею: як здолано мене, то ганьба буде всьому вкраїнству. Ні, я тільки хочу, як Шевченків емісар, побачити заховану в тому панцернику душку: як вона гноєві кулі ліпить і закидає їх у рурку скоростріла. Чи вона темна, чи вона бліда, чи вона кров'ю заюшена — цікавий я знати!..

Ґендерна рівновага

 Я нині цілісінький день мотлявся, батьком і чоловіком бувши, й дуже радів за київських чоловіків-українців: ніде не п'яні. Хто постує, хто протестує проти ґендерного перекривління й напивається таємно, за замкненими дверима, в виключно чоловічому, діонісійському містерійному колі.
Але довелося, над сподівання, з дев'ятирічним синком увечері вийти надвір. Що вам сказати: всі п'яні на місці. На першій-же лавці сидить один, тверезіший за ґендерну подругу: винувато блимає очима. Бо вона в його обіймах, але, з усім тим, "стан високий стрімко розігнувся" (моя улюблена цитата з Шевченка — не питайте, чому): вся випростана, неймовірно довгі ноги з-під неправдоподібно короткої плахти (без сорочки) творять одну лінію зо спиною, шиєю й головою. І в обіймах! Чи вона жива? Дай-то Боже!
Тепер-же я зрозумів, що воно таке — ґендерна рівновага!

Слов'янська одність

 Роблю, грішний, заготовини до своїх дописів, і ось одна провисіла років зо три: "Слов'янська одність". Що воно й до чого? Їй-Богу, не знаю! Чи щось ізметикувать?
От що: хай з'єднаються нарешті всі слов'яне й іскажуть Москві:
— Москво! Ти не панслов'янська, а ми не москвофільські! Ти — не ми! Ми — не ти! Єднайся з уґро-фінами й лежи тихо! Хай вас разом буде багато — ми вас не зачепим!

Неблудящий син

 Кажуть люде розумні й праведні, що в причті за блудящого сина все християнство вмістилося. Чи це означає, що кожен християнин у тій причті випробовує свій особистий, а кожен християнський народ — свій історичний досьвід?
Ми знаєм, що то притча за милість батьківську та синівське каяття. Через родинне людське пізнаєм Боже. Але перш ніж написати "Батько" з великої літери, розсудім помаленьку, як воно буває серед людей і народів. Побудьмо в шкурі старшого сина, по простому побудьмо.
От отець іще й живий, і жвавий нівроку, а молодший син уже поперед старшого хоче вирвати з його добр свою левову, старшинську частку. Ніби то вже гризе мертвого лева левчук, видираючи шмат сьвіжого м'яса.
Батько каже: "На, сину, бери!" А старший мовчить. От молодший бере ті статки й, як чуже, марнує по шинках із пияками й повіями. Не глядить, не шанує, не лічить, а тільки переводить і розкидає дурно ту Сибір, ту нафту і все, все, все. Батько знає й сподівається щирого каяття. Старший знає і мовчить.
От уже всі статки протесано, всі добра прогайновано. Бо чуже, ніби з убитого зняте, ніби в дурного вихоплене. Скінчилася гра, а їсти хочеться все одно. Що я вмію? Піду хоч свині пасти, доїдаючи за ними лушпиння!
Далі роздумався межи свиньми: таж батько й далі ще має добра до ката, пахолки й наймити на що-день м'ясиво жеруть — чи-ж не буде синові чим черево голодне натоптати? А від свиней ще й до перелюбниць пішов — ті його порадили: паняй, може нам іще які борги віддаси!
І до татка знов. А той дитяті радий. Кажеш під Херсонесом твоя колиска стояла, тебе мати колихала? На тобі Крим! Десь у Дикім полі бики ти малим підпасав? На тобі Донбас і бика вгодованого на згадку, бо не сам ти їси, а з товариством!
Тут уже старший звонпив і розчинив уста:
— Отче, я-ж первісток твій і на землі цій од Руси! Працюю на твоїх чорноземах, примножую багацтво твоє! Де-ж те моє хоч козеня?
— Сину все моє — твоє: й Крим, і Донбас, і Сибір аж до Зеленого Клину. Ти на всій тій землі сидиш, не треба тобі нею нашвидку без користи напихатися!
Повернімось-же тепер од нашої дурної байки до Господньої причти: передбачається що в блудящого сина щире те каяття, а як нещире, то починається иньша причта — за плач і скриготаннє зубів. Старшого брата, неблудящого, причта не засуджує, а повчає лагідно. Вірмо-ж, що все нам потрібне й належне дасть нам Отець наш Небесний, як вірно й неблудно з ним перебуватимем.

Теж руські

 Не можна зрозуміти: як-що ти щиро віриш у те, що існує єдиний руський народ, чого-ж не порадіти, що той народ витворив аж три мові красні та ще й з говорами, аж три красних письменства? Що той народ грає не тільки на позичену балабайку та чужу гармошку, а десь іще дримбає, трембітає, має кобзу, ліру, бугая? Що сурмлять по литвинських ратушах маґістрацькі музики? Що гуляє вертеп і батлейка?
Як не порадіти на те, що берло твоє руське зібрало під свою оруду всі християнські корогви, що всі барви — на твоїй палітрі, всі течії — в річищі твоїм? Коли ти віриш, що щиро руський і той барвистий гуцул, і стриманий бойко, й гнаний лемко? Що католик-литвин — теж твій? Що унія витворилася в твоїй руській землі, щоб поєднати все сьвітове християнство, увесь сьвіт хрещений?
Як-що ти докладно знаєш оте все, любиш, шануєш — аж трусишся; за кожну втрачену блискітку серце болить?
Ні, не тішить, бо вадить саморідність. А тотожність, тежсамість, однаковість ось яка: "Во мне намешано, я говорю по-русски." І намножуюся метастазами...

Нерозкритий сон

 Весна ще рання, сувора, підозріла — а квітів-же, квітів! І то не сон розкритий, то-б-то не Pulsatilla patens, то якийсь попередній забіг сезону літо-осінь. То не синтетичні букети малого маляра-голендера, то міжнародній квітковий день, бо свого хову вже майже нічого нема — поховалося. Чужі квіти з'їхалися на фестиваль вічної совіцької літньої весни.

Два сьвята

 Легко й весело забулося 23-є лютого: як казав Шевченко, слава Богу, що минулось! А от 8-е березоля пишно квітує — таке не забувається.

Шевченків передодень

 Хтось сподівається квітів, хтось зустрічає сьвято, хтось святкує 8-е березня. А я сподіваюся Шевченка. Прийди вже, прийди!

У гурті й куліш із кашею їсться

 Сестра, почувши, як я смашно обідаю, спитала мене телефоном, чи не думаю вступити до товариства анонімних обжир. Беручи під увагу Великий піст і бажання заховувати, не ховаючи, образ побожости, на ту думку можна було-б і пристати. Але, на жаль, обжирі, на відміну від алкоголіка, важко лишатися анонімним: усе щільно прикладається до особи.

Над натовпом

 Щоб стати над натовпом, треба спершу стати у натовп.

Парія

 Краса в сьому світі стає де-далі, то все  неправдоподібніша. Навіть подоба правди цурається краси.

Всюдисуща обставина

 Християнин цілковито залежить од зовнішньої обставини й умовини. Цілий вік він учиться коритися тій зовнішній обставини й умовині, всіляко намагається зробити її своєю внутрішньою обставиною й умовиною. Та зовнішня обставини й умовина — всюдисущий Христос.

Минущі молодощі

 На вулиці молодість обігнала мене. Дві молодості на таких високих ногах і в таких тонких штанцях, що я тільки встиг прочитати синьо-джинсове "() )(" на обрії. Ох, минули мої молодощі!

Окраса хвилозопиї

 От Сковороду видали, а Юркевича — ні. А як поглянути на патрет, то й неписьменному ясно, хто з них хвилозоп. Юркевич був філософ солідний — з академічною осьвітою й академічними працями. А в Сковороди — ані однісінької вченої статті, його тепер навіть до аспірантури не взяли-б аспірувати. І бороди нема, навіть вусенят. Ні, хай уже посідає своє місце, як-що вже так традиційно й історично скалося, але поруч має стояти на сторожі правдивий учений із стосиком томів і пишною бородою — бо ті видатні були однакі тільки в СРСР!

Дискримінаційна мода

 Ця мода на струнких красенів у вузесеньких штаненятах, з небувало пишними бородами й непотрібно витонченими фризурами — то просто дикість! І де вони їх понабирали? Ми сто років звикали сидіти киселем, не надто стрижені, але дуже вже голені. У людей черево, сива лисина, ноги на всі боки гнуті, а тут така мода — заперечує все, що надбав собі чоловік. Ганьба та й годі!

На озері

 Нині бігав на Дідорівку порадіти теплому сонечкові та холодній водичці. В Голосіївськім лісі з-під торішнього вкраїнського листя вже вилазять якісь зелені, але ще негарні неабориґенні бур'янці. Кубла омели лякають своїм надприроднім фікусовим життям серед голої смерти безпорадного гілля. На грузькій землі стежинок де-не-десь ще безглуздо оступаються за зиму рештки білястого льодового панцера. 
Озеро досі цілком накрите міцною кригою, готовою заховати під собою зухвалого рибалку чи ходака по водах. Зяє тільки купальня-полонка для весняних моржів. На хибкій кладці височіє постать гарного 70-літнього дядька, схожого на небіжчика Зельдина, актора, що жив так довго й уродливо, що здавався безсмертний. Голісінький дідо надійно спирається довгими молодими ногами на гнилезні дошки, раз-у раз випростуючи рамена й широко обіймаючи руками порожній, але закоханий у його сьвіт. Сиво-лиса голова ідеальної форми разом з усім незнищенним тілом підставляється сірому сонечку. Він милується власним образом, убого, але догідливо відбитим у нечистій кризі, хмаристому небі й застиглому оці пролубу.
Мій добридень про його нечутний, хоча він бачить мене не вперше й не вдруге. Я мушу занурюватися в студену воду просто під стрімкими непорушними ногами, ніби ховаючи голову від ганьби.
Нарциз? Нарциз! Але не завинутий у соціяльне мереживо, а гордо голий, на своєму місці!

Повсідень

 Повсідень ми згадуєм дорогих нам небіжчиків: скільки вони ще могли-б ізробити! Як давно ми живемо без них і як давно нічого не робимо!

Подзвін по чительникові

 Усесьвітній день письменника зробився просто всесьвітнім днем: усі в сьвіті письменні й пишуть, а як хто вважається за неписьменного, може надиктувати: у пристрої щось письменне саме все позаписує.
Одна біда: письменникам читати ніколиться — виходить усесьвітній день бойкоту письменників.

На всі ґудзі

 Я довго думав, чого це диктори новин на ТБ сидять, як ніхто ніколи не сидів: із застебнутими на всі ґудзі піджаками, а під тим — випущена з синіх джинсів ділова сорочка. Тепер-же я знаю: піджак означає защібнуту власну мову, а висла сорочка й джинси — козацьку волю тілесного низу.

Книга історії

 Українців лякають деякі сторінки їхньої історії. Московцям лячно витягати книгу своєї історії зо сталевої скрині з сімома замками й за сімома печатками.

Відкритий кінець

 Відкритий кінець ув афоризмі завсігди себе виправдовує: хто не йде, то щось покладе. І кінця не буде...