Відхожа натура

 Дуже вже розумію я акторів, навіть зірчастих: поглянеш ото на своє тіло — да й сплюнеш сльозою. А ще-ж кортить і випити, й закусити, й покурити тим тілом трошки! То-ж беріть і вживайте мене, поки натура не відійшла, лишивши по собі саму характерність. Але не беруть — пробують, хвалять, а не беруть. І хоч-би що ми робили, знали, вміли — в тілі воно міститься. Бликнуть скоса: а чого-ж то воно, сонце вашої душі, в такій тьмяній оправі з шкуряною спинкою? Матовим блиском ясніє подвійна корона думки й чуття, а під нею —  поганий вид і зморщки на виду. Лишається тільки дожидати нагоди коротесенько пропублікуватися в якійсь нікчемній, безпотрібній енцикльопедії з давньою молодою карточкою на цьому місці.

Як шило

 Щось таке думкнулося й зразу дмухнуло в шпару, як мишеня. Автор аж збілів: уже не вхопиш ніколи. На щастя, сяке воно й ходило: "таке сіре та мале, а хвостик, як шило".

Сіно

 До пана Томари в Ковраї поз'їздилися гості й говорили різними мовами між собою. При столі посадили домового вчителя, якогось Сковороду. Той Сковорода, на превеликий прочуд усіх притомних, на кожну мову відповідав тою-ж мовою. Що-разу гість питався: "Звідкіля ти, земляче, чи не з нашого села будеш?" Коли-ж довідалися, що воно просто вихователь, дивом дивувалися.

Потім, не попрощавши панства навіть анегелянським звичаєм, навчитель мовчки підвівся й пішов до озера, на луку. Знов мовчки взяв од отетерілого косаря косу та й ну косити. Дивуються пани, а разом і косарі: в голові такенний розум, а в руках держить косу кріпацьку. Не то держить, а косить і косить.

Ця пригода дуже нагадує заїжджену совіцьку анекдоту про дорожніх поліцаїв: коло їх спиняється авто, й водій усіма европейськими мовами пробує порозумітися з дозорцями. Не домігшися-ж він нічого, їде собі далі, облизня впіймавши. "Ото розумний чоловік", — каже тут один із поліцаїв, — "скіки мов зна!" "А що це йому дало?", — відказує другий.

Отак достеменно де-котрий перекладар, поговоривши з усіма гостями їхніми мовами, хапається не за булаву, а за перекладницьку косу. Ну, й що це йому дало? А сіно.

Ґльоб України

 — Ні, ну а як Ви ґльобально до того ставитеся? — питають у мене, пропонуючи до вибору: чи більше працювати, хоч за менші гроші, чи робити тяжче, та вже лекше брати. 

Відказую на те, що я — чоловік мало ґльобальний, а все більше приватній. А приватній интерес відомий: своя пазуха ближче. І своя губа теж. І гаразд буде, коли пазуха зайве не мокрітиме, а губа — не сохнутиме.

Але то речі приватні, тонкі — візьмім-же тепер ширше. Колись ходила анекдота за ґльоб України. Дуже кумедно, бо мало-ж України, щоб на цілий ґльоб, хіба натягнути на його, як ту сову. Але тепер Україна стала ґльобальна: можна справді спорудити цілого ґльоба, червоно-чорним позначивши нашу напувану кров'ю землю, а решту сьвіту розмалювавши відповідно до вкраїнськости територій. Ось великий клапоть — скоро буде на п'ятину ґльоба, жаркий, багряний — так розпашівся-розчервонівся від люти на нас і душогубств. Є рожеві країни: й закривавленому спочувають, але й криваво-червоного не огудять. Є чорні — суто земля, до решти байдуже. Є, слава Богу, бурякові країни, прихильні до нашої землі та крови. Далі вже маляр знає, як змішувати барви ґльбальної політичної мапи України.

Де взятися змістові?

 Люде вивалюють одне одному на маківку купи контенту. І так раптово, так ізненацька — вдарило в голову, але далі вже купи не держиться, хіба якийсь шнурок за шию зачепиться: "Шибениця старенькая, линовки новенькі." Чи якість торочки на вухах повиснуть.

А от де вони, такі контентні, змістом напуваються-насмоктуються? Озирнешся навкруги, та хоч і зазирнеш у їхній улюблений "довкруж" — їй-право, нема ніде змісту ні крихотки. Здається, щоб розкидатися контентами, треба-ж плекати в собі якийсь зміст, якийсь gist, шануючи слухи ваші. І де те дерево їм росте? Ну, пізнання там, добра та зла, чи що... Не скажуть, хитренні, — тільки просять ловити сокиру.

До канарейків

 Анекдоти — предивна річ. Иноді серед них натрапляєш на геніяльні причти, такі глибокі, що кортить закликати автора на діялог. Але автора — агов! — ніде нема. Ніби щось там війнуло, навіяло, всилило й забралося собі.

Ось ця, наприклад. Сидить чоловік у хаті, марнує день до вечора. Аж ось хтось шкребеться в двері. Пішов таки відчиняти — аж там малесенька така смерть. "Та ти не лякайся", — каже, — "то я до канарки твеї прийшла."

Він живе, як німий канарейко, а вона поки до його канарки, а там побачимо. Життя нема, смерть прийшла, але так — до дрібної пташки. А ти-ж хто будеш? 

У людини смерти нема, ми вічні. У часі треба дбати за вічність — у-часно. Вічність як мінливе тепер, де, крім його самого, ревнивого, нема нічого на "те-": те-лехвона, те-левізора, Ин-те-рнета.

Смерть танцює довкола нас бо зна, що то все тільки гра, забава. А ми й купилися — весело їй! Але вільно ходити лиш малою — до канарок і канарейків.

Звихнення

 У толерантних людей толерантність тяжко перенапружена — аж до втоми звитяжного заліза. Тому в неурядові години вони можуть виявляти люту нетерпимість. 

Роля народу в маленькій історії

 СССР пустився духу, так Духу й не спізнавши. Правосильне заступництво Духу в тій країні належало мирським пленіпотентам — духом сьвіжого сіна пашіло від скошеної луки. Але "Дух, де хоче, дише, й голос Його чуєш, та не знаєш, звідкіля виходить і куди йде...".
Тойді в нас було за звичай розпускати патяки за ролю народу в історії. Кожне знало, що саме нічогісінько не важить — бо народові в історії роля. Народ іде, гуде — й кортить незавважно, але прикро повернути коня й постояти в засідці десь у придорожніх будяках, під шляховими вербами.
Умер СССР — і наодріз облишили геть-усякі народньо-рольові дурниці. Повернулися до питомого: старшина винна. Шануємо старшину, повземо з замашним батогом у зубах: бий, батьку, але, будь ласкав, ходи отаманувати! Скоро ти нам надокучиш і кинемо ми тебе, батечку наш, пане-отамане, принагідно пустимо тебе так, щоб "по-під льодом геть загуркотіло". То як зима. Та скільки там тої зими? Жорно на шию й геть за облавок, Дніпрові на приніс.
Тепер, слава Богу, народ повернувся до свого владдя. Може воно й не вкраїнський народ, але, скажімо так чемно, по панськи, народ України. Ті, хто в хаті, а свої вони чи чужі — того вже ніхто не розбере. Їх узивали пасивною більшістю, а вони стали більшістю гнітючою й загнітили своїм запалом хліб народовладдя.
До стерна не підступишся: незнайомі люде душаться до млости, разом учаться капітанувати. Вони гуртом, їх пригнітила гуртова відповідальність. Команді розказ одпочити, екіпажеві команда не застувати. Можна посидіти нишком на койлі. Хто не знає, що таке койла, може тихенько висідати на берег, поки не відчалило бистре судно.
Витерти піт із натрудженого чола моряцькою шапкою з европейським помпоном і махнути на все рукою услід важкій гузі відчаленого корабля. Рушай! Напрямок на Мальстрем.

Та воно, пак, і не сто, а п'ятдесят буде

 Мені, щоб заробити сто любок, тре написати п'ятдесят шедеврів. Не називаю любок "вподобайками", бо поки вимовиш "уподобайка", вже вподобали чужу байку.

Наперебій

 Рано пораненьку задзвонили в дзвони — шукають, не знайдуть перекладаря. Аж осьдечки я! Але не судилося: за хвилину передзвонили — вже відшукали найліпшого. Й не важко воно: найліпший у нас од людей не ховається. Та й найліпших у Київі, слава Богу, вистарчає: переведи конкурс — переможуть усі.

Не поперед батька

 Оце їхав метром і нехотячи слухав, як один парубок захоплено оповідав товаришеві (й собі, захопленому), як ізробить добрячу наколку на живіт, на груди й через плечі аж туди на спину ("бо там місця багато"). Він уже сам усе гарно понамальовував і показав татуювальникові. Той запевнив, що на таку картину піде багато часу й багато болю. Що-ж, мають бажання й мають час. Зо словесного змальовання прийдешнього шедевра стало ясно, що то буде вельзевул на порозі пекла, з перетинчастими крилами, закиненими аж за плечі й на спину татуйованого. І багато сповненого болем часу в нечистого за плечима!
Новому поколінню здається мало пекла — треба додати гарту! Але як-же мені не хочеться лізти туди поперед них, по-ряду черги! Однак юрба веде — не за собою, а таки поперед себе.

Я прийшов

 Щастя — це коли мене зрозуміють. Бо не розуміючи мене, вкраїнці не можуть збагнути й себе. Хто захоче пізнати, колись спізнає. Й коли за дверима на питання "хто там?" пролунає переконливе "я!", радісно прочинить, вигукуючи:
— Там я! То я прийшов!

Казав басиста, що бачив цимбалиста

 Призбирую фольклор, уже якось і звик. Почув од знайомого: "Каже мені басистий:
— Бас — як та скрипка, тільки що ніжніший!" 

Пилоглот

 Я поліглот, і завсігди аґітую за поправні рідні слова. От, наприклад, "пилосмок". З цього приводу виступлю тепер як поліглот-фольклорист.
Стара анекдота (записав од Наталі Заєць, село Київ, Київщина): "Навіщо видумувати непотрібне слово "пилоглот", як усі вже звикли до доброго слова "пилосос"?
І справді, дорогі друзі-перекладники, чи не почуваєтеся ви часом "пилоглотами"?

Як мед, то й ложку

 У бджоляра Прокоповича по смерті вкрадено все: майно, рукопис, навіть патрети. Це було далекого 1879 року. А серік запорвали навіть нагробка-пам'ятника: у людей життя не з медом — потрібна брондза. Лишилася тільки пам'ятна грошина вартістю дві гривні. Цікаво, скільки зцукруватілого меду можна на ту грошину купити?
А сердиті Прокоповичеві бджоли давно всі вигинули — нема кому навіть покусати липких од чужого меду рук.
А народ, той, що чужого не бере, склав із того приводу сумну анекдоту:
"Старий пасішник стоїть на Божій дорозі. Уся його родина зібралася коло смертельної постелі.
Старий ледве промовляє:
— А що я вам скажу...
— ?
— Усе на сьвіті — мізерія!
Притомні кивають головами. Дід глибоко зідхає:
— Окрім бджіл...
І аж очі склепив. Вже чути свашчину ступу. Але ще раз глипнув і мовив:
— І бджоли теж — мізерія..."

Shakespeare abridged and improved

Я гаяв час, тож гає час мене:
Двострілок ножнями втинає миті,
Щоб, не спинивши, віку вкоротить.
Дві лінзі: банька в сочку. Очі? В очі!
Я регочусь, дурний, і час, радий, регоче.
Вказівна пучка, чорний осередок
На цифербляті, вп'ята мені в лоб.
А мій вказівець тиче під чоло,
Щоб срібло сліз ловить над чорним вусом.
Ось на мені секундна голка вже
Години нашпиля і північ вибиває,
Показує на неї, як маґнет.
За зойком подзвін впав у чашу сліз.
І бачу я за шкеляцями секунди,
Години, дні і ночі марноти:
Мій потяг тут. Куди мене тягти?

Облизати ножа

 У нас одразу біжать у сусіди позичатися — ніби жартома, а біжать усі. Хоч українцям, у мові принаймні, усе Бог дав: і хліб довільний, і до хліба є що їсти. А про зовсім проханих і ніж є хліба й до хліба врізати.
А в тих сусідів, північних, болотяних, чужолісових, що? Тільки ножа облизати. Хоч-би не натятися!

Життєдайна вода

 Я не знав, що синхрон — то спорт. Стільки років віддав йому, а води в вічі не бачив. Либонь, коли опаную сухий синхрон, нарешті піде життєдайна вода.

За левитацію

 Пригадалася мені одна баєчка з життя йоґівського. Колись давно завітав до гамерицького краю индійський учитель йоґи. Зібрав людей-гамериканців, почав їх потроху вчити всяких вправ, а далі й на духовне по волі навертать. Отак повчивши легенько, побачив, що вони вже й самі потраплять вправлятися, призначив з їхнього гурту учнів-напутенників та й поїхав собі до коханої Индії, осередку всякого духовного гаразду.
За якийсь там час удячні учні шлють своєму ґурові листа: так і так, приїздіть до нас побачити, чи не схибили ми де на йоґівській дорозі, ще й потішитися мізерними здобуточками нашими. Старий йоґин приїхав, та ще й не сам, а з своїми наслідовниками индійськими. Посиділи, повправлялися, далі почали ставити питання вчителеві. От, кажуть, лишили ви нам манускриптика — "Як досягти левитації" називається. Ми почали помаленьку розлітуватися, й теперки шугають майже всі, але так низенько-низенько. Як-би то нам і всправжки злетіть?
Индійські гості тільки руками розвели: той рукопис, одказують, — старожитня надібка. Колись-то люде вміли, а тепер що-ж? Серед нас, теперішніх, ніхто не літа. А як ви вже ширяєте, то чого-ж вас і вчить? Ви самі кого хоч навчите.
Та й забралися собі здорові. Бо Гамерика — сила. І не тільки що цієї байки.

Скаля почуттів

 Мені ніколи нічого ніде не "зашкалює". Бо з мене вкраїнець, а по нашому "шкала" буде "скаля". Ні, не тільки в галичан, у наддніпрянців теж. Ми — єдиний народ. І нарід. Такий спокійний-спокійний...