Смертні істоти

Мало кого мені так шкода на цьому сьвіті, як добрих учителів української мови: вони мусять преживати безперервну культурну смерть, що не скінчиться навіть і по сконанню тілеснім.

Нещирі вкраїнці

У Кременчуці Страсною п'ятницею клієнти завели до "Макдональдза" — як-раз безскоромникам у полегкість. Гарненька дівчина-менеджер, одмінно від просто продавниці, на нашу мову не переходить навіть після третього звернення вкраїнською. Тоді кажу:
— Ви так гарно по московсьому говорите, мабуть десь там училися?
Сприймає як комплімент, але заперчує рішуче:
— Нєт, я щіра украінка!
Перепрошую чемно! Навіть нещирі вкраїнці таки говорять своєю мовою, а вже котрі щирі... 

Кепський парадокс

Це справді парадокс: щоб лекше жилося тому, хто візьме та й вмре, не має народжуватися той, хто міг-би жити.
Усі там будемо? Але тут було-б кому чергувати. 

Панські таланти

Чоловік дістав досить талантів, щоб пристойно перебути нездаре життя. Але чуттєва примха одружитися зобов'язала до повної хисту й змісту нудної панщини.
Не рація, а емоція змушує раба викопувати панські таланти.

Мука мученицька

Не кожен убитий — мученик. У пеклі мучаться, але правдивим мученикам місце тільки в раю.

Народня дипльоматія

Московська дипльоматія дипльомована головно на те, щоб брати заручників. І що народніша та дипльоматія, то головнішими будуть у ній заручники. Що людяніші ті люде доброї волі, то добріше й вільніше беруть вони заручників.

Culture de masse

Я - за містечкову вкраїнську культуру. Але містечкове вкраїнське безкультур'я оголошує Московщину батьківщиною й родиною haute culture. А я рішуче проти того.

Притиск цинамоноцьвітности

На колір і смак товариш не всяк. Я до недавна товаришив із британськими криваво-червоними шкарпетками до синього костюму. Але не що давно спіткав канадські блідо-рожеві до гнідих черевиків і зрадив Британію. Хоча лишився у межах Британського Брацтва (Commonwealth).

В самотині

Самітність иноді підступно запевняє нас, що ми нещасливі тілом, а не душею. 

Гадане щастя

Як полюбляють українці оздоблювати свою мову щирими москалізмами! Гадають, що від того вона стає більше подібна до московської, а тому краща й щасливіша.

Згуба крови

Намагаюся перекладати рівнобіжно з ірляндської ангелянської: сапаю, соплю, хекаю. Слухачі відчувають пристрасть і швидкість, але нічогісінько не розуміють.
Ось яке то горе — загубля рідної мови!
Згуба крови — втрата на вазі.

Владичнє право

 Навіть у справах правних не можемо перебутися без церковнослов'янського "верховенства". Кажемо-бо: "верховенство права". "Верховність", "зверхність", "владичність" — вже нам не блискає, вже не виграє.
Як-же від мене, годованця церковного, чоловіка вишуканих мовних уподобань, сподіватися, що я згоджуся читати псалтирні псальми в українському перекладові з синодального московського, хоч-би й самим патріярхом Філаретом Київським виконаному?

Ergo sum

 Я суджу, осуджую, отже, я мислю й істную.

Страшний Понеділок

 Скільки тих, що ще вчора так вітали Христа зілям і гіллям, уже тепер, а не в четвер, як Петро, зречуться Його: не від страху чи відчаю, не від тяжкої зневіри, а просто з недбайности, легковажно?

Лазарове воскресіння

 Вербна субота. Нині можна їсти рибну икру: зернясту, кав'яр, ґалаґан і просто всяку дрібну икричку. Можна тому, хто її має, хто її їсть, кому не ліньки йти по неї на базар чи до крамниці. В кого купило не притупило, слава Богу.
А що-ж сталося? Икрина — заплід нового життя. Лазар дістає його сьогодні на землі, а людство дістає обітницю нового життя замогильного, инакшого тогосьвітнього живоття.
Де ми при тій події воскресіння, при чині чудотворства? Ліпші з нас — за спиною в Христа, разом із Ним прийшли до гробу. Багато хто з просто тутешніх шарудить ізбоку, з підозрою сподіваючись ігрища, в готові до посьміху.

Чом-же ми не з Лазарем? Чотиридень смерти, тісної темряви, міцного зачину, вже відчутного тілесного гниття. Є знання того, що померлого дожидає ще поки доконечне для всіх пекло. Але пекло все не приходить по свою здобич, хоч вона вже зазовно душить. Що з язиком, чи дасться хоч стогнати? Смерть уже тут, стереже, тлін квапить, але темнота все не завдає собі на плечі нової клажі.
Як-що є щось гірше за небуття, то це — гірше. Як-що є щось страшніще за приречену смертенну нудьгу, то це — страшніще.
І от такому віддирається камінь од гробу, такому — білий день і раптова жвавість. І Його лице — вже йнакше: не друга, а Господа.
Взавтра Лазар вийде з усіма вітати Христа в Єрусалимі, разом із натовпом, що незабаром зречеться й забуде Господа й його, Лазаря, забуде. Ще попереду сьвідоцтво про смерть і заперечення смерти. Лекше було повірити в те, що Він воскресить, ніж у те, що Він Сам воскресне. Але камінь, одвалений од гробу, завалив таки вірним вхід до пекла.
Ось чому в вічі дивиться нині Лазар, ось, що сьогодні можна. Але чи здоліємо? Сьвятий знає...

Велике говіння

 Учора були народини мого тестя, а нині в британської королеви уродини — ну як я можу зостатися в боку? Як Великий піст, так сьвята й сьвята. Злучитися календарями з католиками? Тоді ні вони, ні ми не постуватимем ніколи.

Повсюдна познака

 Ніхто не зна, в якому краї може раптом високо затріпотіти червоний обшморганий клапоть Великої Москви.

Натуральний закон

— То чи я таки твар тремка чи собі право маю? — доїдливо питає недовчений студент Розкольників, — не Бога, а ціле достоєвське товариство питає.
— Серед нас ти — твар, а межи чужими скрізь право маєш, — одказує товариство.

А я руда родилася, чорнявому судилася

 А таки як мало в сьому житті маємо ми до вибору! А як-що маємо, то як мало обираємо. А як-що обираємо, то як мало той вибір важить. Виходить, що треба мати загострений слух, щоб постерегти в повітрі викличне гасло до значущого вибору.
Почути, не проґавити, ще й присудити як слід.

Рот не город — не загородиш

 Скільки-ж людей, навіть не знаючи мови, змушує її хоч і не щільно, але тяжко брехати!

Зелена тятива

 Підходжу до метрової стації "Лук'янівської" й раптом чую голос із виразним полтавським виголосом:
— Зелений лук! — і боюся бути протятим свистовою стрілою Робіновою Гудовою з Шервудської діброви.
Коли-ж ні: то ставна височенька бабуня пропонує де-що на продаж. Таких одразу знати: порядна здоровлям і звичаєм путяща. Ще якось після всіх колгоспів заховалася серед нас ця селянська первостать.
Кажу:
— Так то-ж цибуля!
— Нехай буде цибуля! — лагідно відказує сільська господарка.
Хай буде. Поки я живий, не брязчати цибулі зеленою тятивою...

Дійся Божа воля

 Сто років тому всі ті наші полум'яні революціонери, послідовні демократи, всесьвітні соціялісти без України не уявляли ні свеї революції, ні демократії, ні свойого соціялізму. Тепер-же ми без України уявляємо все, чого душа забажає.

Крізь призму

 Цікаво, скільки "like'ів" заробив-би тепер у ФБ Платон зо своїми ейдосами? Маю підозру, що йому довелося-б розглядати ідеальний сьвіт крізь матовану призму нуля вподобань.

Боговірний Чехів

 Маю щастя знати чоловіка найбільше схожого на Чехова, на боговірного Чехова, як-що можна собі про таке здумати. Але мій боговірний Чехів нічого не пише: він сьвященик. Боговірному Чехову нема про що писати: про Боже все записано за Богом, про людське все написав Чехів небоговірний. 

Honōres mutant mores

 Якби-ж то ми мали таки вселюдну середню осьвіту, таки хоч середню осьвіту й таки хоч осьвіту середню, не довелося-б нам тепера на ділі робити вже вищу осьвіту цілонароднім осьвітнім одбутком. Ми деремося на вищий щабель лиш тому, що нижчий підгнив. І так незабаром уже навіть од незручного мурівника вимагатимемо доконечне й Honōris causa й emeritus professor, й homo trium linguarum, не спершись перше на хребет homo erectus. 

Мова збоку

 Дивлюся на себе в профіль: "Вивчав українськА мовА та літературА". Ну, хіба не сором було отак вивчати?

Не така І

 Мене зчаста питають, як буде те чи се нашою мовою. І я завсіди знаходжуся на слово — на щастя, їх у нас жменька, тих слів.
От як буде, скажімо, "продолговатый", га? Отож-бо й воно! А в нас, щоб ви знали, на ту красу й простоту одинадцятеро чоловіка рівнознак за підрахунком панства К. та Є. Задовгенясто буде для сільського трударя! Чом-би просто не сказати — "продовгуватий"?
Але люде питають, мушу відповідати. Запозирливо вислуховують відповідь, скрушно зідхають, стинають плечима, похитують головами: щось таки не так, щось таки не те.
Не така наша мова, ой, не така!

Порожнини Космосу

 Один чоловік повірив, що його — тільки душа, що він — зореплавець у скафандрі тіла. Повірив, що й у землю не ляже, так царствуватиме. Й добре йому літається, надумав літати вічно: от тяльки скафандри мінятиме — на модніші, зручніші й штудерніші.
Безлюдна земля по його відльоті стоїть байдужа та глуха, як хата, звідки щойно вивели біснуватого. Я втомлено присів на призьбі свого зорелета. У скафандрі гадючиться й кублиться пустка — то здіймаються млості, перегукуючись із мороками в порожнинах Космосу.

На побрідки

 Мало хто з наших сьогочасників справді подорожує. Правдиве подоріжжя, це коли кілька місяців туди й невідомо чи назад. Це коли їдеш місяцями, а потім роками дякуєш Богові, що повернувся, й іще просиш дякувати своїх ізнуджених оповідками прагонуків. Це коли під тобою вилягають коні, верблюди, слони й навіть ослюки. Коли попереду зникають поводарі, поруч — сопутники, а позаду — валки й усе-все-все.
Ото мандри! А літаком до Єрусалиму й там дві днині — ну, це перепрошую...

Аж до горла

 Війна — це коли "так" або "ні"; коли зникають усі сполучники; коли золотий перетин — то лиш оптичний мірник; коли всю золоту середину, все золоте проміжжя аж до чужого горла забирає собі звитяжець.

То чиє-ж воно?

 Хто Криму не віддав, той горя не видав.

Самітно в садочках пишняться тюльпани

 Стільки в нас попорозстрілювали після найкращих і найліпших уже просто кращих і ліпших, а далі так і добрячих та плохих, що лише Сьвятий знає, з яких міхів ми ще й досі вичавлюємо оті крапелини краси, правди й добра.
Мабуть, таки помагає те, що наші розстріляні й по смерті вродою пишають.

Окраса краси

 Ніхто, крім молодесеньких дівчаточок, не здумає красити для краси весняні пелюстки.

Беручи до розваги

 Кльовн розтлумачує кльовнам суть кумедії — така в нас тепера дискусія. По нашому так і зветься — "розвага".

Спосіб продукції

 Усі тепера пишуть. Це вони так моляться.

Усім по сім

 Звичайнісінький день у Фе-Бе: семеро задоволених запитів дружби, семеро задовільних дописів і семеро вподобань. Розумію: приходять, читають, розчаровуються й собі йдуть.

Сповідь опанованого

 Иноді кортить-таки сексизму. Та й нечулого чоловічого шовінізму багнеться. Але вже з літ мені це вийшло: вже бігаю так помалу, що добачаю, як лежать на землі навіки загублені дві копійки.

Без візи: зеленеє жито ще й овес

 Слід визнати, що безвізовий режим — то таки режим. І, як ми тепер уявки переконалися, — суворий режим. То такий режим, що де-коли де-хто сидить без візи. Як ото тепер я, приміром.
То й що? Нащо мені музики? В мене свої язики: я заграю, поскачу — і нікому не плачу.
Усе 'дно я — европеєць, носій европейської культури. З лямою носія через плече. А кому, кому  европейської культури піднести?

Просто не схожий я на европейця, от люде віри й не ймуть. А це тому, що вдягаюся на штиб американський. Дайте мені тоді безвізовий в'їзд до З'єднаних Держав Америки! Обіцяю не в'їздити, просто хочу завізуватися.
Вони самі приходьки в землі тій обіцяній, от і бояться чужих — можна зрозуміти. Тілько тубільці нічого не бояться, бо в них цілорічно зеленеє жито — зелене: хорошії гості в хату йдуть, не встигають чим мають приймати. Казинів поназаводили, а хліба нема: зеленеє жито ще й овес. Зате не треба візи: хто кочовища тримається, тому віза ні до чого.

На підставі дичі

 Ще не маєм ані культури, ані цивілізації. Тільки суспільство на підставі дичі.

Пекучий звук

 Біжу на перебіжку без телефона на передрам'ї. Зник для Всесьвіту, мене немає.
"Smart-phone" — це жвавий голос, ви не замислювались?  А ще — пекучий звук.

Не чую...

Цілина кеніґсберзька

 Москов бере чужу землю й їде обживати її як нічию, ще незайману. На ній він не бачить нікого й нічого. Навіть Бога. Тому й величає себе богоносцем.
Того треба страшно боятися всім народам.

Погінка на грішника

 Янгол жене грішника й ламає свого списа об мідяне чоло шолому, об крицевий панцер, об камінне серце. Янгол кидає зламаного списа й бере нового.
Усі ми грішні, але хто хоче бути списом?
Ми, українці, — грішний народ. Але який народ хоче бути тим канчуком, що розіб'ється об нашу спину й, непотрібний, полетить у пекло?

Приходя до мене молодці-соколи...

 Наше покоління, безумовно, є церковно-історичне покоління. Бо то та верства, що по трьох безбожних каденціях таки повернулася в церковну обгороду.
Шкода, що виглядає воно тепер так, ніби будуть ті приходьки самітними й одинокими в прибутті свойому: так ми показалися, так нам усе показалось. Нас навіть не примітили — ні в церкві, ні в суспільстві.
Хто там був перед нами, хто там після нас буде? Не бачу, не знаю.
А таки вірю, що буде нам лекше, ніж тим поколінням, що перейдуть і переставляться, до віри не приходячи. 

За низькотравність

 Щось си зробив, чи щось ся зробило з моїм дописником: пише дрібним, як маком насипає. А показує, що шрифт "звичайний". Не знаю, як змінити. Приломлююся. Бо така моя звичайність — дрібна-дрібнесенька.

Боса Оксана

 Коваль Вакула привіз Оксані з Лондона слово "use'ати". Тепер вона може ходити боса: це ще ліпше, ніж хвалені черевички аглицької цариці.

Заради наших Алл

Звертаємося до 'днієї нерідномовної Алли:
— Пані Алло!
Не відповіда. Поляпали по плечі:
— Ой, це ви до мене? А я й не второпаю: ніби хто телефоном дзвонить!
У Голоскевича єсть "алло", але вдруковано, що треба "галло".
Всі українці, шикуйсь! Заради наших Аллів і Алл говорімо відтепер "галло" телефоном!

Козак Мамай і чужа молодиця

 Українська мова — як чужа молодиця: за бридку й заступатися неохота, а до гарної підступитися страшно.

Пікантна історійка

 Навіть посеред кружляння й виру пікантної історійки кортить істиха поговорити з вічністю.

До сьвітляків і блищаків

 Хто пише вдень, тільки марнує час. Удень за роботою нічого не видно. Вночі треба писати — до сьвітляків і блищаків.

За відлуку

 Кажуть мудрі голови: треба відімкнути Москві SWIFT. От, як стане темно, то тоді побачимо.
Ні — треба, щоб Москва відлучилася від Интернету. Бо вся вона там, разом із телебаченням.

Сама довершеність, найвища досконалість

 Чоловік розчаровується, бо звикає вдосконалюватися, а далі бачить, що тільки псується. Не розчарується той, хто зумів удосконалюватись у псуванні.

Affectio

 Нікому не потрібна поразка, коли є перемога. Всі питають: хто переміг? І ніхто не питає, хто програв. Так лекше вкупі переживати поразку.

Дві війні

 Маєм другі роковини війни московсько-вкраїнської. У нас кажуть "ще перед війною", "вже після війни", маючи на увазі оці два роки.
На Москві-ж нашої війни якось не помітили, не завважили. Їхня остання війна 70 років тому скінчилися. Відтоді московський салдат, а по нашому москаль, на війну не ходив. І навіть не лагодився. Не було в їх ані подуги, ані побиванки.
Кажуть: ви такі маненькі-мацьопенькі, ми вас і не бачили; у нас вами опікується міністерство глибоко внутрішніх справ; гасло вашої тривоги десь заблукало в заплутаній безвиході складної, величезної, розгалуженої нервової системи нашого динозавра.
Випадає нам самим воювати, без супорників. Що-ж, коли хочеш перемогти весь сьвіт, іздолай самого себе. Достоєвський сказав. Віриться? 

З історіїї міста Сум

 Чехів пише в листі від 11-ого травня 1888 року з міста Сум: "Народ усе ситий, веселий, говіркий, дотепний. Мужики тут не продають ані масла, ні молока, ні яєць, а їдять усе самі — ознака добра. Старців немає. П'яних я ще не бачив, а матірщину чути дуже рідко, та й то в хвормі більше-менше мистецькій".
Який сьвітлий сум! Як хочеться повернутися до Сум, де всі ситі та веселі, по добрячому кидають дотепи рідною, несовіцькою ще мовою! Де мужики поважно сидять по веселих селах і вечеряють своїм добром, нічого, навіть батьківщини, не продаючи. Де старців немає, а п'яних не видно. І де мистецьки матюкається самий тільки Лесь Подерв'янський. 

За мале й велике

 Сьпівець псалмів, великий пророк і великий цар у малесенькій державі, все звертається до Бога, прохаючи й нарікаючи:
— Ось обсіли мене вороги — великі, могутні, щасливі потугою своєю. Але не знають вони, що Ти — Бог і що Ти — мій, Боже!
Це було колись і вічно єсть.
А онде нахваляється велика країна новітня з народами своїми:
— Гайда всі до нас! Ми такі великі, що тільки з нами Бог, тілько в нас Він зуміщається!
Доколи це буде?

За визнання

 Як Бог дав талант, то Він його й визнає. Просто скаже: то Мій. Якого ще визнання?

По Европах

 Українці найлучче виглядають у Празі. Виглядають Европи. Й щастя.

Пан ніхто

 Я ніколи не спитувався ні ким бути. І ось я став ніким. Хіба-ж то по правді?

600-річчя Великого Квітня

 Чому саме 600-річчя? В чому велич квітневих днів? Коли число?
Що-ж, дата кругла, почесна, зазирає в глибину віків, наших віків.
Це я, не дожидаючи, поки якесь "сорокаліття Жовтня" обернеться в незбагненний для нащаду образ, подаю до поетичного каталогу вкраїнського перейменовування як одну з можливих і бажаних відмін.

Що показав нідерляндський референдум?

 Він показав нам дулю, більш нічого. Знаймо. Пам'ятаймо.

Замісць сонетів і октав

 Про кохання нічого сказати. Про кохання ніхто до ладу нічого не зна. Багато чого писалося й пишеться, але то все з приводу кохання.
Ну, кому, крім Шекспіра, впливе в голову майструвати сонети, щире кохання переживаючи? Те все дотепництво добре для холодного, обрахованого женихання, до того-ж безплідного там, де до половини надпита пляшка пива, простягнута закоханою рукою, скаже більше, ніж усі словесні викрутаси.
Навіть мої улюблені ґотицькі романи, з приводу кохання написані, нічого про кохання не кажуть. І слушно чинять. Он у нашому Краматорському немає ні сонетів, ні романів. А кохання — Є!
І моє кохання говорить до мене по німецькому: так, що я розумію тільки окремі вигуки, знайомі мені ще з хвалшивих совіцьких фільмів про нескінченну війну.
Кохання — то війна, де ти безбройний, цивільний, випадковий. Але-ж то вогонь, але-ж то вибух, але-ж то смерть і рана! 

Коло чарки

 У звільненому Краматорському безбоязько хизується вкраїнською назвою бар — "Добробут". Мабуть, тут і досі добробут пов'язують із "благо-состояниєм", що, своєю чергою, так полюбляє корчемний затишок. Сюди чоловіки несуть свій небагатий заробок і свої уявлення про істий добробут.

Мій подорожник

 Краматорський готель "Комфорт Парк Отель". Та й те сказати: не "Поребриною"-ж мали його назвати, хоча й готуються в Краматорському встановити честня московському (насправді пітерському) "парєбріку".
Комфорт єсть, парку не добачив. Кімната порядна, та й у купільні — кахлі. На мальованій кахлині — Париж (на те безпомильно вказує Ейфелева вежа). На надбережній, спершись на поручча, невклюгий чоловічий обрис безокою головою намагається дивитися на те, як вода й далі тече під мостом Мірабо.
То образ постояльця — завзятого мрійника, ідеаліста. Але не мій. Я йду дивитися, як плинуть води Казенного Торця під мостом імени Лазо. Поки не переназвали.
У Слов'янському готель називається просто — "Україна". Хай навісні голяндці голосують, як хочуть, а я вже маю в Україні свій люкс. Тут усе земне: в одній сьвітлиці — скромно оголена весняночка-паняночка, у другій — прегарна троянда пензля Сальвадора Далі летить над пустелею, куди їй треба. Це я розумію й зумію цінувати.
У Слов'янському вже по колишньому жалять комарі: тяжко відступила промисловість. Тут буде природа й я.

Полегкість сумлінню

 Я тепера цілком спокійний за свою долю: її нині визначають відповідальні нідерландяни. Яка-ж то пільга!

Кості незгоди

 Місце, де нічні кульші сходяться з нічними крижами, — чи то нічний клуб? Даймо, що так. Але де ми бачимо нічні клуби? Гадаю, що по нічних клюбах. І тим заперечую нашим теперішнім словникарям, що й ці останні пропонують величати клубами. 

Закон і Ласка

 Кінцем палицї, що держав у руцї, скоштував я трохи меду — за се менї смерть! І так воно єсть: не наївся й не налижешся.
Хоча й досі лизькаю солоденьке, бо вже скисло моє вино.
Смерть іще за горами, але вже вирушаємо. Хоч і возом, а рушили. Потроху, ледь-ледь посмикуючи, вирушаю до краю, де край.
І, на возі лежачи, поступом звикаю до Закону, що в мені, й до Ласки, що наді мною. 

На Петрівці

 Кримський із Єфремовим не дармо писали свого словника: в моїй скромній особі вони здобули вдячного чительника й послідовника. Решта купує свої словники на Петрівці.

Клавіятура

 Усім русихвікаторам на злість поставив собі в телехвоні литвинську мову. Чого це їм можна писати "клавіятура", а нам — зась? Це просто осудовисько!

Серед живих образів

 Що більше мов ти знаєш, то більше можеш видати матеріяльних згустків потенціяльної сили ідійотизму. 

Скрізний вітер

 Від якогось немолодого вкраїнця в метрі почув: "Такий тут сквозняцюра!" Я навіть виправити земляка не зміг. Здумав, що говію, й, до того, не уявляв, як. Ні згаду, ні спогаду. Протяжище?  Протяжисько? Мудрий по шкоді, скажу "бруїсько". Але Грінченка з товариством уже давно нема — то який-же-ж українець те вирозуміє?
І як сердитися на такий суржик, занесений "сквозняцюрою"? Сердитися не можна, проте бити все 'дно доведеться, т'але-ж без озлости.

Речові знаки

Автобус стоїть перед переходом, застуючи пішакам дорогу. В першу мить зеленого, з-за рогу автобусного вилітає на безтямній швидкості потужна автівка. Нам із сином лишалося метр до місця, де вона свиснула.
З такими людьми, на що може чоловік покладатися в цьому житті? Чи на кого? Яких іще доказів Божого буття потребуватиму? Сказано: "Тепер опріч Бога нї на кого не уповаю."

Дві сестрі

 Правда — як та ангелянська мова: її в нас знають геть усі.

Гаразд обміркувавши

 Хіба-ж не позначно теє, що, не вважаючи на все багатство уяви й поспиту, ми з Соломоном не написали жадного роману — тільки приповісті? Є про що поміркувати любому чительникові...

Злам репертуару

 Мені сьогодні вперше поступилися місцем у метрі. Не сподівався цього діждати й за пів століття: навіть моєму батькові майже не поступаються. З другого боку, віками чоловіки мого віку вірили, що пристарілися, й із почуттям ретельно й уповні виконаного обов'язку лагодилися вмирати. А й справді: скільки можна жити, вже вкотре переграючи нудну п'єсу повторних молодощів?
Підвівсь якийсь уперше молодий чоловік, але вже й не хлопчисько. Я-ж, коли повірив щастю, супокійно сів: не хочу більше бути молодим, важко бути молодим.
А може в Київі ще лишилися люде, що відчувають єством чуже виснаження? Що-ж вони, такі, тут у нашій столиці роблять ?

Нема краю тихому Дунаю

 Як-що одне в взаєминах усією восковою вдачею надається до дресування, то-б-то піддобрюється й поступається; а друге геть не надається до муштри, се-б-то все наляга й наполяга; то врешті перше опиниться в становищі шляхетної душею й лагідної істоти в клітці, а друге — таки людини на арені, хоч і в подобі циркового ґевала-муштрувальника.
Аж ніяк не випадає поступати, без краю поступаючись. 

Куди вліз

 Багато хто квапиться запевнити мене, що з українізацією я спізнився. Не вірю: я теж квапився й прийшов, коли встиг і куди вліз.

Дума про Сокола й Ганчаря

 Як-би здивувався вкраїнський письменник Олесь Гончар, якби дізнався, що по вкраїнському він Ганчар. Тяжко заскочило-би це Ганчаря. Чи може він знав і совіцьким правописом платив за право писати все-ж по наськи?
Це ще хтозна: знаю їдного вкраїнського Сокола, що пишеться "Сокол". Коли його пращур лейструвався козаком, то до реєстру вписали письменно, як у церковній школі вчили, а потім і в Могилянськім університеті "Академія" повторили. Соколиний той рід одтоді пишеться, а не від часів українізації.
От тільки сокОл тепер як сокіл літає, а ганчар таки гончарить поки-що, а не ганчарює.

Lost generations

 Яке з минулих поколінь не назвемо пропащим? Яке з теперешніх? Страчених од людности, всіх визбирує Господь.

Не Мономах

 Моїх дописів не читають навіть власні діти. Не буде з мене Мономаха.

Невідряджена експедиція

 Про багато слів люде навіть не знають, що вони є. Й де вони суть. Чи це означає, що ті слова вже мертві? Відповідь одна: ми не знаємо, бо знати не можемо. Треба довідатись.

За афоризми

 Афоризм — то хвіст, що ящірка відкинула. Ящірка вже давно зіслизла, а хвіст лишився: лежить, знаходять його — й ради не дадуть, що з тим хвостом робити.

Одна дума

 Маю однодумців, просто їх мало. Бо мало хто думає, навіть просто одну думу.

За конституційоналізм

 Конституція визначає нам, що таке народ. Але народ визначає свою конституцію.

Вживлювання нашої природи

 У Бога немає мертвих — усі живі. У нас Бог і Вкраїна, то робімо-ж по Божому. Це й до слова стосується: воно не вмирає.

Слово мертве? А хто-ж його вбив? Гляди, щоб то був не ти.

Не тямить голова, що язик лепече

 Хоч і перекладач я, й усе перекласти радніший, а таки ради не дам: чого це ми, ніби по своєму жебонячи, все перекладаємо? З чого? З кого?