За помисли

Усяке по своєму дорозумовується, але ніяк не домудрується. Бо не мислі, а помисли. А ще зухвальство замісць завзяття, пристрасть намісць чуття, і навіть зневіра, а не жаль.

Машиноване прання

 Подумати, яке велике діло — пральна машина! Яке місце забирає в наших житках машиноване прання. Душі стоять геть і не замочені, не забанені — дожидають машини: барабан крутнеться, вдарить й усе сподіється.

Ручна робота

 На жаль, українцем уже тепер не можна народитися чи статися, ним можна тільки зробитися, виробитися — то тяжка промисловість із істотною часткою ручної роботи.

Власна діра

 Тепер суспільство, ціле, сьвітове, вимагає від суспільців, щоб вимагали. Покажи якусь свою зламану играшку. От у людини розбитий замок статі. Ген голова така, що клепки вивалюються. А ось родина розхряпана, поламана. Народність ушкоджена. Культуру свою так іздалеку віз, що все дорогою розгубив чи покрали, чи відняли. Пальці показують, де діра — і дай, дай, дай. 

І я свою дірку маю: українець, кажу. 

— Українець? А де живеш?.. Тю, так у вас-же держава своя!

— То й що, що своя?! А на місці вкраїнства — он яка діра! Хоч що кажіть, а ми таки меншина. І я сам, диви, який малий, і нас таких дуже мало. От і просимо. Подайте, не минайте!

Але-ж не дадуть. Погане, скажуть, у тебе те, що рване.

Базар культур

 Европа — то місце, де християнство стрілося з античністю. Перша зустріча була таки в Юдеї, але потім товариство пішло слідком за апостолом Павлом. Скажуть, що теперки Европа — то вільний базар культур. Але базарові й далі дає лад антично-християнська сторожа, що тямить регули, а не підстави.

Коло них

 Люблю спостерігати людей, що живуть міцно, справно та заможно. Вони твердо, хоч і хибно, запевняють мене, що в сьвіті буває добрий лад. Що сьвіт може за космос стати. Не диво, що прості люде тепер "космосом" і "космонавтами" взивають дурощ і дурнів: вони просто зневірлися, скорилися хаосові. А є таки нескорені, вірні. І я коло них упорядковуюся.  

Ораторія

 Кончина сьвітові не може бути просто руїною, де всі зразу заволають: "Ми так і знали, але то не ми!" Вона має стати з'ясованою таїною, має бути належна, значна, вимовна, цілокупна — як ораторія. Щоб і хор, і солісти, й оркестра були рівно перейняті розумінням події. Инакше то буде якось не есхатологічно.

Людська любов

Людська любов — мучитися, а не мучити, каратися, а не карати, мусити, а не змушувати. 

Умогляд

 Виходить, що з Богом ми пов'язані щирим розумом. Як твар ми, звісно, в усьому залежні, тому й тілом, і душею відчутно терпимо Бога, зазнаємо Його законів. Але в розумі можемо терпіти Богом, вже не як створіння, а як співтворці. Й тільки так можна бути співтворцем — у такому потерпанні. Звідти й поклик Псалмистів: "Потерпи Господа!". Потерпи пристрасті, то зможеш стерпіти й єднання в розумі. Розум тут, річ ясна, не ratio, не розсудок, не интелект, що, як з'ясувалося, може бути й штучний і ще ліпший за природній. Це той самий одволіклий умогляд, що на його скоса позирають практики людського життя-не буття.

А що-ж боже-вільні? Ніби увільнені від такого розумування, самим Богом увільнені. Але чи так чи ні — не хочеться дізнаватись. Не дай, Боже, збожеволіти.

Лютість і жадоба

 Як розуміти, що душа складається з розумного початку, ярого (вольового) й жадного (серцевого), то стає ясно, що матірщина, як душевна мова, служить тільки ярій і жадній силі душевній. Своїм складом матірна лайка дуже обмежена, до розуму промовляти їй нічим. Та й що вона скаже отими своїми простими словами? Навіть і з гурту пристрастей матюки вміють викликати тільки первісну лютість і жадобу.

За норму

 Як-що я зроблюся нормальний, то втрачу всю свою прикметність і вартісність, і, як виріб, зразу ляжу на полицю, твердо та тяжко.

Мовні створіння

Ми мовні створіння: нас створено чи то з мовою, чи то для мови, бо Слово було ще перед нами. Ми ходимо говорити, як на роботу — то наш чин, иньшого не дано. Звісно, як на роботі: хто бреше, тому лекше. Й тут мають певну перевагу спеціялісти: їм не ціпом махати, вміють. Але вже хто правдує, той бідує, то-б-то страждає, бо переживає думку. Брехня-ж не жива, хоч усі ми здебільша брешемо, й багато хто геть не здатен правдоньки сказати. Брехня не все в живі очі: що не має в собі живої правди — брехня, вмисна й невмисна. Думка може бути хибна, але має бути правдива. Тому й кажуть: "щира правдонька". 

Забанювання

 В українській мові слово "забанювати" є давно. В словникові Ніковського воно перекладається так: "застирывать, дурно вымывать". Я до "застирывать" иньшого перекладу й не доберу.

 І правда в тому значінні. Бо до кінця забанити нікого не можливо, хоч скільки його пери. Бруд  життя ніде не зникає, а то його сьвідки-брудинки. Кожен із нас до когось повернутий комічним (прихильним) боком лиця, а до когось — драматичним (угрущальним). До речи, "брудом" у нас називають і чорну білизну.

Своїм богом

 Вираз "своїм богом ходити/чинити" — ще один слід окремої хвилозопиї в нашій мові, що поки не запався. Думати по своєму й потім робити надумане — то нам од Бога дар, маленька літера як-раз і показує часточку Божого. Тільки власні думки чинні. Й вивласнити їх не може ніхто, бо то наше — не крадене, не вироблене, але дане.

"Десакралізація"

 Чималенько діячів щиро заходилося коло всякої "десакралізації". Санітарне таке слівце. Що-ж, розтягати храм Артемидин — то не мурувати його. Бо він Артемидин, а не чий! Ах, які дурні були ті античні будівничі! Не вже вірили?! Зробім-же їм мерщій "десакралізацію"!

Найлекше робити "десакралізацію" тим, хто вже не обізветься, бо нема кому. От античним грекам чи хоч українцям. Ану цитьте мені, хуторянство! Морозів хутір треба розтягти й зробити йому колгосп.

А проте "десакралізація" — то блюзнірство. Не лякає блюзнірство? А профанація, справа профанів?

Ghost stories

 Знати свою культуру до самого денця, а таки поринати в неї, пливати в ній, купатися. Чи це не чудова культурна цнота? Втрачена, здається, для нас усіх. Апотеозою такої культурної цноти було явище британського письменства кінця ХІХ — початку ХХ століття — "ghost stories". Ніби "мертвецькі оповідки", але як-же вони живуть своїм! Бо чин культури, твір, живе тоді, коли його знов переживають.

Рідні привиди! От я й поступовець, і не вірю в вас, але милуюся вашими тінями. Та й вірю нишком усьому привиддю нашому, просто не признаюся, щоб чужі люде не насьміялися.

 

У собі носом

 Найстрашніше в цій пандемії те, що вона тикає людину носом у саму себе. А ми до того не звичні. А вже ті, хто з нами в хаті сидить, — гай-гай... Уявіть собі: всі прокинулися, летять до зорі, а одненький космонавт не виходить з анабіози, в своєму, бач, космосі заліг. Ну, хіба-ж то по товариському?!

Два в однім

У зимовому дні їх, властиво, двоє: перший — короткий сьвітловий. Скоро стає темно, але ти тямиш, що то просто сьвітла нема, а ще день. І настає день темний, що невідь коли кінчається — коли годі скажеш. Отак двоє днів ув однім. Т'але й засьвітла, й затемна однаково нема коли бути часові, аж двічі нема коли.

Море мислене

 Хто справді думає, страждає завсігди. Зате й на страждання можна сказати, що то просто думки. Тоді море стражденне приймає тебе, як море мислене.

Мудрий по шкоді

 А я скажу, що мудрий буває тільки по шкоді. Бо те, що зразу в шкоді робиться, — чужа мудрість, позичена, не своя. Своє треба пережити й саме по шкоді, коли шкодується.

Лиха нескінченність

 То цікава гадка, що вічність супротилежна нескінченності. Бо вічність складається зо скінченого, а в нескінченності ніщо ніяк не може скінчитися. Так завсігди можна знати, де ти тепер перебуваєш: у поважній вічності чи лихій нескінченності.

Depressio

 Чи ми відаємо звідки й як приходить оте пригноблення? Знаємо, з якими подарунками йде, з яким почтом, як тоді надворі буває, але кудою йде — ні, не відомо. Тому й зупинити пригноблення годі: не ті двері, не ті вікна, не ті краї забиваються — а стоять забиті. Пережити, покаятися й знов виглядати. 

Що в Бога день

 Що в Бога день церква справляє якесь сьвято. Корисно пам'ятати про це: що-дня втілюється, вображається, розливається любов'ю якийсь сьвятий; стається якесь важливе диво, щось Боже, сьвяте діється. Так ми бачимо, що в Бога день — не можемо його втратити, мусимо його жити.

До пари

 Сьогодні не хотячи опинився близенько коло одної молодої, що говорила телефоном із своїм отим їм. У нас усіх тепер дівчатами зовуть, але як сказати докладніш, то буде молодиця. Гарна, бо молода, й ще поки сама. Я почув і побачив справжню любов. Тпру! Хто я такий, щоб знати, що воно таке — справжня любов? Чи хто вона така? За його й мови нема...

Але вона справді обрала собі його до пари. Ось вона комунікує, й тільки сам обранець, оборонений дебелістю духу, може не почути гасла. А так хвилі кругом розходяться й чоловіцтво бренить. А бреніти нема чого, бо то не тобі, а йому — дебелому, щасливому. Чи щасливо відкараскається чи в парі йому щаститиме?

Недійові люде

 Дійові люде, dramatis personae — хтось такий діє й у тому його біда. Ну, драма. Он Гамлет довгенько походжає, нічого не діє, а як уже вчинить щось, то бодай-би не чинив. Амеханія (αμηχανία) то в греків тепер "розгубленість". А чого губитися? Подумай, посумуй — приводів до того в житті чималенько. А то зразу діяти хапаються. І спасибі тим, хто хоч инколи походжає, як той Гамлет перед глядачами, поки метушиться вся акторська дружина.

Сонцевиворіт

Учора ніби був найкоротший день, але-ж і сьогодні наче не довший. Може й справді не так сонце сходить, як письменні начитали? Тоді день, і так маленький, сивий, як миша, й далі меншатиме, аж поки не вискочить у якусь чорну дірочку. Тоді вже просто темнішатиме ніч. І якось раз... Та цур йому, пек йому! Взавтра рано конче засіріє. Й трохи побуде отаке сіреньке.

Непридатні речі

 Цікава ця теперішня культура вживаного вбрання. Оті всі залежалі, віддавані без ціни розкішні жакетки, сорочки під шпоньки, шляхетні краватки. Бо, власне, сама культура й є ношена одежа. Ми вспадковуєм кшталт, не знаючи змісту. Новий зміст ужитої культури — ми самі. Навіть од нас самих виношений одяг забуває нас, і коли ми віднаходимо його десь у купі мотлоху, знов, яко незнайомцям, пропонує нам культурну форму. 

Краплисте

 Думка натягається довгенько, як та крапелина на високій стелі. А впаде долі ваговито — ніхто й не похописться, хіба ганчіркою витерти.

Запив Іван, загуляв, не до мислі жінку взяв

 Дуже з його хвилолог. І навіть читач, а то вже відзнака серед хвилологів. Але мене не чита, принаймні не злюбе ніколи. Сам пише похапцем, ніби на базарі крадене глита. Тому зрозміло, чого я йому не до мислі. Якби вподобав, то так-би вже не писав.

Я такий

 "Я такий" у нашій фразеології — то те саме, що й "я гадаю", "думка така". Не знали? От уже десь блиснете тим виразом, як біленим мідяком. Принаймні я сам так-би вчинив. І тепер зрозуміло, чого ми звідусіль чуємо: "я такий", "я така", "він такий". Думають, гадають.

Час часує

 Вирнув один мій допис, а я маю звичай їх перевіряти, як хто вдасться. Читаю ото й думаю: та це ніби недавнечко й було! Пригадав, як біг і кудою, й що там оком уздрів. А думка була про час і глибоченька така, поетична. Яка думка? Ну, звісно, що минає він, сплива.

Коли-ж глянув на дату — а вже чи не чотири роки тому було. Летить! Чого-ж мені здається, що наче вчора? Скільки влізло мені в цей термін того часу, що не часував, а, сказати-б, часовився чи що? Се-б-то сповнений був життям, а не минанням.

Влаштований хаос

 От і злобителі наші, й злосники кажуть, і самі ми ніби гаразд знаємо, що в Україні безлад. А як попросиш будь-якого вкраїнця розтлумачити, що воно й як, то в кожного так ладно виходить. Кожне собі міркує, ладнаючи свої логосики з мікрокосмиками. Й злітає рій — а то вже стрій. Наша справжність робиться дійсністю. І навіть реальністю. Того ми й слівце те так полюбили, без кінця запевняєм одне одного: реально, реально!

Ми того й непереможні такі, що в нас усяк чоловік майструє свою модельку сьвіту: вона хоч і не літає, але їздити нею можна, непомітно накручуючи під кунштацією звичайнісінькі педалі. 

Мізерне животіння

 Тепер усі звикли "виживати" — якгось иньшого слова рідко коли почуєш. Ніби на те, щоб багато вижити віку, треба вигризти якихось чужих зо сьвітової хати. А от животіє мало хто. Котромусь иньшому народові животілося-б із виповнюванням, запорожнюванням — ріс-би живіт. А в нас через животіння живоття йде кудись углиб, так ми бачимо.

Бо, справді, те, що з нами діється, — не виживання, а саме животіння. Коли починаєш животіти, то спершу важко змиритися з таким розумінням, кортить саме "вижити" — раз назавсігди. Та не судилося: мусиш приковувати увагу до тісного, незмістовного живота, й вона хоч і бігає, але недалечко, як пес на ланцюгу.

Десь инде

 Инде — це те, чого ми не можемо знати, але знаємо, що воно є. Слово це починається з "и" — неширокого звуку, що в нас звичайно криється десь у середині слова, поміж иньшими гомонами, як ухід до криївки. Цей звук нам скрізь поприбирали з перших місць, спитуючись наглухо позабивати всі двері до инде.

Тиха поезія

 У богословії я не насьмілюся згрішити вчительством, але не перестану бути поетом: то тиха поезія, проти неї шарудіння слимака здається цьому сьвітові оглушним скреготом, бо гуркоти її грому лунають десь инде. Оте инде цікавить і бентежить мою думку. 

Стояти й держатися

 А ви завважили, які в наших интеліґентів переконання бувають тверді? Це того, що вони з простих вийшли. Як земля не ореться, то обліг аж цупкий робиться: є на чому стояти, ще й держатися.

Своїм шляхом

 Тому правда, що душа тиха, поки маком сидить. І стільки в тій тиші маку, що всього й не перебереш, хіба дещицю. Але вже як порветься, то така бистра, така яра й пожадлива, що розум і гнатися не думає, а так — своїм шляхом іде, бо иньшого не зна.

Як той Вій

 Міт народів — то переказ його правди. В цьому розумінні він важливіший за історію, бо в історії, як звісно багатьом народам, правди нема. Але народній міт має бути повернений лицем до своїх, а до чужих — спиною. Бо як повернеться лицем до сьвіту, то почне дивитися на сьвіт, як той Вій.

Ми й оце тепер одчуваєм на собі той прикипілий Віїв погляд з ненавистю до історії в мертвущих очах. Ніби й народу нема, а нечиста сила коло чогось позбігалася, й страшно народам із віялами мітичних карт у руках — з однаковими спинками й таємними для всіх вартостями. Але Вієві байдуже до чужих тузів, у його своїх — повен тас.

Надихачі

 Ми живемо такою добою, що дуже вже багато кругом людей-надихачів. Як кішечка, підкрадеться й аж дихне "на!". Всі гадали що воно нікчема, ледащо, приший кобилі хвіст, а воно — бач! Так уже надиха! Котися й ти тепер за ним — п'ятим колесом до воза. Там, де віз на дрізки розчалить, п'яте колесо піде колом догори, як той місяченько.

А ти думав, що твого життя стане тільки на те, щоб трошки культурки згромадити, дітям угноїти, бо ти ще "недоріка був: як зупиниться на якому слові та почне дихати, то аж посиніє, доки вимовить." Так уже вимовили, вже "на!" дихнули, дихай собі тихо, не синіючи. Віддихайся й уперед: туди, де заховалося й аж дрижить не надхнена майбутність.

Стид Божий

 Вірити в Бога, чути Його присутність — і впадати в тугу, тратити надію! Це не страшно, а страшенно соромно. Сором перед Богом стати. Не страх, а стид Божий.

Де-що важне

 Ми знаємо Бога пасивно, як чужу, не говірну мову: так собі, де-що тямимо.

Без "хіба"

 Спасибі тобі, пандеміє, що теперки ввесь сьвіт говорить "я знаю" тільки з українським, запитальним виголосом: "я знаю?.." І вже навіть без "хіба".

Підпертий космос

 Одно ладнає космос, а друге — таки хаос. І такий ладний хаос, що космос тільки мружиться, на кий похилившись.

Нелетючі метелики

 Ми всі роздаємо якісь картки, самі не знаючи, що там написано: куди кличуть і що дадуть. Ми всі живемо на вулиці, а поночі впорожні тікаємо ховатися від тих, хто взяв і може повернутися з роздушеним, нелетючим метеликом у руці.

Думи мої

 Узавтра пущу свої діти в люде. Вийдуть, і може котрий привітається за руку з моїм дитятком — уже маляті сьвіт засьвітиться.

Життєдайність

 Рація життя не в тому, що здається нам раціональним. А в тому, що раціоналізує його що менти, що хвилі, — в життєдайності.

Щоб не зайняли

 Коли любов щаслива, вона прикидається простою. Щоб не зайняли.

Самоповність

 Треба спершу викинути з голови все, що не є ти. А потім щільно напхати її тим, що ти є, щоб чуже не лізло до тісної, веселої хати.

Бандуристий обзив

 Не слід забувати, що "псавтир" — то струмент такий, от хоч як і кобза наша. Коли читаєш книжку, треба, щоб гуло. Гуло, приглушуючи всі непотрібні голоси, навіть і голос власних мук. Щоб почути бандуристий обзив.

Вічний українець

 Мені минає двадцять дев'ятий. І так оддавна минає — вже й діти затямили, більше не питають, скільки рочків батечкові. І то не тому, що з мене кокетник. Просто треба тривко вік вікувати, щоб дожити до якогось висліду, хоч першого от пуду, хоч під назвиськом "output". То що-ж зазирати в пашпорт і вмирати, не діждавши хліба з ниви?

Санаторійна зона

 У Київі мусиш жити вдарений Києм. Але мало хто до того дороста. Так мало хто, що нишком чудуєшся: як-же то ніхто не чує княжої руки? Зате всі відчувають мільйони київ. Иноді здається, що тих київ більше, ніж прибитих ними ший і голів. Дуже вже все безтямно живе, несьвідомо, ніби в санаторійній зоні, де тільки корисне й шкідливе, тільки наказане й заборонене, а сьвіту ніякісінького нема.

Ніби про відоме

 От про Бога можна сказати наше улюблене — "влада". Він усе держить, він — Уседержитель. Ми дивуємося, як держиться видиме, бо воно-ж так не стоїть. А воно держиться невидимим, невідомим і ще неспізнанним — владою, зібраною, як віжки, в одну руку. Про цю руку шепчуть молитви — ніби про відоме мовляють.

Культурне середовище

 От саме середовище, а не товариство й не окіл, і не крайобраз. Саме в хемічному, фізичному розумінні. Пруст згадує своїх бабусь, що дуже вірили в те, що виховувати почуття треба через читання належних книжок і сприйняття належних витворів мистецтва. Сам пан Марсель покладався єдино на здобування й усьвідомлення власних вражінь. Добре йому було переживати старий, вигідний велико буржуазний сьвіт з його добре вгноєною культурою. Було чому справляти дрібні, тонкі вражіння.

Ми-ж животіємо в сьвіті культурної наруги. Кругом понароблено багато такого всякого, що лізе в живі очі, кричить-вищить, грубіянить усім людським змислам. Доводиться літерально затулятися ширмами належного, затуляти вуха належними гармоніями, мацати, нюхати, смакувати належне, бо ще, бува, затруїшся від середовища.

А зовнішній окіл тим часом скрізь водить свої неналежні танки, виставляє свої неналежні кунштації та вистави. Щоб видобути й утримати коло себе гідне прустівської уваги вражіння, треба надійно обмуруватися потрібним. І вже з тої цитаделі, пильно виглядаючи, шукати за людиною.

Діялогізм

 Иноді мені здається що може "популізм" і не зайве слівце, не те саме, що демагогія. Бо за демагогії Гаврило говорило, а демос слухав. А за популізму популюс верещить, а Гаврилові й байдуже. А таки й у популістичному суспільстві буває діялог, діялог між верхами й низами, між сусідами на двох поверхах. Хоч кожне нишком має друге за дурне й брехливе, а все-ж якось говорять між собою, й у тій розмові щось деколи й з'ясується. І суспільством живе собі тихцем.

Біда, коли нічого сказати. Біда коли стали на речах справді дурні. Не буде діялогу, не викрешеться гискра, щоб запалити люльку хоч і солом'яної згоди. Настане золота звада з пропорційним, рівним, справедливим перерізом і перетином.

 

Гідне вічности

 У власних віршах я не знаходжу того, за чим шукаю в поезії. То дуже сумно. Але справжня поезія смутком провалу перекидає місток через провалля істини, місток до знаття. Ото-ж моя поезія, коли мовчуща, таки справді нечутно мугикає щось гідне вічности.

Glorious summer

 Now is the winter of our discontent... Таки справді... Вже-ж не коли, як тепер, така зима, дуже нагідна як на наше незадоволення. "Не-за-до-во-лен-ня" — воно таке довге, що могло настати тільки після належного "о-чі-ку-ван-ня". На решті діждали...

Чи буде ще коли така зима, щоб усі підстави на невдоволення дійсністю? Й чи буде ще коли так мало надій на 'glorious summer' й 'any son of York'?

П'яна промова

 — Шановні друзі й... е... дружині! Шановні гості й... гостині! Шановні люде й... людині! Ми рішуче скасовуємо спільний рід! Не треба нам ...міністирчині, щоб остаточно віддерти історика від історикині... Живий про живе й дума. Хоч іще затято опираються речі: не став контролею "контроль", а душа й далі зветься "душем",  крема — "кремом". Чи-ж воно по чоловічому?! Де в чоловіків тая контроля, на віщо їм та душа з кремою?!

Кадидати та доктори

 Що в нас роблять кандидати та доктори наук? Кадидати ще кандидують, а доктори вже лікують.

Не в тім річ

 Дурень думкою багатіє — лежить на печі та й гадає: "Як лягти на піч, то вона зігріє. Як лягти на лаву, дерево нагріється, а ти задеревієш. Як напалити пічку, то вона пригорне. Як запалити лавку, то згорить і хату тобі спалить. А піч стоятиме, ще й зігріється коло неї погорілець. Лавка — річ у космосі хати. Піч — то її вогненна душа. Як той космос димом здиміє, розогніла душа полетить собі в сьвіт широкий. Не дурно-ж і народ каже: не в тім річ, що в хаті піч — то біда, як нема."

Занадто ориґінально

 Мова юридичного перекладу, як нам казано, має бути згідна з первописом або, як мовляють самі творці юридичних перекладів, "вірна ориґіналові". Але як-же та юридична буде кому вірна, як вона своєї хати не держиться? То було-б занадто ориґінально.

Занадто пізно

 Хоч мислимо ми й образами, та висловлюємося, щоб вимислитися. Думка постає тільки тоді, коли сказано. Хоч і завжди занадто пізно: образи вже повтікали в безвість. 

Чорнотроп

 Українська зима без снігу просто гола й порожня, ще спасибі, що темна. Бо нема чого показати без листя й трави. Зелене приховує, те, що ми в себе наробили. А добрий сніг красить просто геть усе, роздаючи нещасному мотлохові багаті білі кучми й кожухи. Хоч і без білизни, та зате-ж білина. Й ото тепер нічим покрити грішного тіла нашої землі, наших недолугих міст, де, як здається з архітектури, те, що крало, лишилося сидіти там, де покрадено, як здурілий злодій на лантусі посеред обідраної комори. Тільки коли завиє хуга, він озирнеться на сьвяту білість і почне пакувати піч чужим добром. І запалить усе, бо справді-ж нікуди нести.

Лиш у душі

 Чогось так смутно, ніби я дійсне якийсь поет, що носить сьвятий страх за плечима. Ніби взавтра й справді прийде зима, а не просто слухняний календар шелесне листом. А з зимою прийдуть Голод і Холод із старої книжки про Гаявату, що я знайшов був колись у діда на горі.

Прийдуть із торбами на життя: хоч кусника дай, хоч ціле. Поки ще порожні торби сидітимуть за порогом, як сірі жаби, мовчки сидітимуть, неживі. Й усякий дрібний клопіт лозиною виганятиме з ледве теплої хати — голодних, на холод.

Якби з мене поет, то був-би я мудрий: закидав-би гадку, як вудку, до вічних вод. А витягав-би рибу страшку та красну в своїй страховинності. Т'але я не характерникую з ладом і римою, не химерю. Й місяшна тінь часу на ріже мого порогу, щоб зручніше залізти гостям із торбами. То просто серце завмирає, відчувши, що воно не в тілі, а лиш у душі.

Уже ні

 Як старі речі вивезти кудись на хутір, то вони служитимуть до смерти. Так колись і люде були — та вже ні.

Теплий логос

 Як на холоді скласти мерзлий одяг із замерзлим тілом, то буде тепло. Так і логос: коли все збирається в потрібному складі, виникає тепло.

Постійно-побутова культура

 Мало за чим я так тужу, як за культурою постійно-побутовою. Вкраїнське красне письменство в тому не налюбилося, поки було красне. За культура побуту їм постійно правила вкраїнська мова. Теперішнє просто письменство вже й не налюбиться, бо не має культури в побуті.

Уперта гармонія

 Помережили душі ті соцмережі. Яка тяжко знайома та наліпка "соц": усі знов гуртом мають бути такі, як треба. Тільки не в одну дудку грати, а в різноголосі фальшиві гудки.

Мереживо з дірок. А взір такий тонкий та ламкий, що й не розбереш гармонії. Хоч на неї хтось уперто гра та гра.

Можебна химера

 Иноді мені здається, що немає ніякого вкраїнського космосу. Немає, бо не може бути. Щось нам тяжко, непоправно пороблено. Хоч і не правно.

 Геть і якогось одненького мікрокосмику нема, бо все тільки смик та смик — дере вкраїнський хаос, безлад не первісний і тому такий злагоджений.

То, звісно, химера. Але яка-ж можебна! 

З непорозуміння

 Поет має лякати й лякатися. Поки не сказав чого страшного — ти не поет. Тому поет-гуморист — то якесь непорозуміння сталося. Але стривайте: гуморист помер, а його сьміх лунає, хоч не всім уже втямки, з чого то він так реготався тяжко, бо часом і робленим сьміхом заходився через нікольство. Подзвіння сьміху — от уже страшно трохи. Таки був там і поет.

За пам'ятущість

 Нас учили, що людина — то пам'ять. А тепер виявилося, що більшу пам'ять має машина. Колись гадали, що на дуже пам'ятку машину цілого астероїда треба, така завбільшки буде. Але-ж з'ясувалося, що можна й до кешеньки сховати, а пам'ять таки велика.

Коли машина — то пам'ять, то що-ж таке людина? Людина — це пам'ять про гадку. А хто не мав гадки, то вже про дурість.

Що хотів сказати автор?

 Нас у школі зчаста питали: що хотів цим сказати автор? То-б-то спонукали до незаконного тлумачення, що спитувалося відгадати те, що й сам автор забув чи не зміг зробити. Витлумачуючи красне письменство, ми залучаємося, немов додаємося, до вічного творіння, що зав'язалося вузлом на творі красного письменства. Такий твір і далі твориться, перебуваючи в своїй комірці не руїнного часу. Вічним ми назвиваємо те, що ніби вічно пишеться. Це противага клясичному, ніби навіки впорядкованому, завершеному.

Але питання про те, чи хотів щось сказати автор, чи мав що сказати, є цілком правне. Занадто багато писано й пишеться без жаднісніького наміру (й змоги) будь-що сказати. Тоді ми не маєм auctor'а — створювача, діяча, додавача, посилювача. Тоді, як то кажуть, не вам говорити, не нам слухати.

Автор не може сказати того, що хоче сказати. Він хоче одного, а виходить иньше. Бо змога творити більша за авторство, хоч-би яке сьвідоме. Творчість — то всесьвітній процес. І що більший з мене автор, то далі я можу відбігти того, що хотів сказати. Бо я хотів сказати дурницю, але я хотів сказати й думав, як того домогтися. От і вийшла байка.

Імкий спосіб

 Українців дуже вабить живцем запозичене слово "смисл" — таким живцем, що аж позаддя позоставалося. Вабить невластива путній українській мові універсальність: де не знати, що воно таке буде, ліпи собі "змисел". Бо "в чоловіка змисли: очима дивиться, ушима слуха." І не треба нічого "осмислювати", то-б-то добирати глузду в тому, що споглядаєш. 

А так ми всьвідомлюєм, утямлюємо, отже, пізнаємо спостерігаючи те, що є, не вигадуючи йому якоїсь сторонньої рації. Споглядаємо, щоб потім надавати розуму побаченому.

Нам репресовано не так мову, як спосіб мислення тою мовою. Але тому, хто не навчився думати, імкий спосіб і ні до чого.

Чи хор заслухається?

 Гуртом батька дуже зручно бити — добре й вигідно. Як казав був Кобзар Трусиспис: "By many hands your farther was subdu'd." А от чи легко батька гуртом лю-бити? Церква віками вже намагається гуртом любити Вітця. Разом не так зручно виходить, більше зокрема — й зветься воно аж сьвятістю. Важко гуртом любити навіть щось чи когось: у нас усяка спілка починається з "геть та й геть".

Виходить, любов — то як подумки сьпівати посеред базару. Чи хор заслухається, чи зачарується?

Живе жива

 Жива мова — говірна. Говорять нею, орудують — от і живе. А роз-мовна мова то просто розмови. Про те чи вже вмерла, чи ще живе. Не діждуть розмовні мовці, бо живе жива.

Керівник справ

 Борократія так зветься, що ніби воно якась влада: клято вхопило й не пускає, держить. А воно — процес. Тая процесуальність виявля себе найперше в мові. Бо в чому рух, як його не розкажеш, а тільки показуєш? От хоч "керуючого справами" взяти. У простій мові він "керівник справ". Але стривайте, де-ж тут процес?! Керуючий-же справами й сам іде, пританцьовує, й справи, діточок своїх, веде.

А його "відділення" замісць відділу? Не окрема герметична скриня, а щось таке відлучається, відрізняється, відмежовується. От де маєш екзистенцію! А славлені бюрократичні кордони лиш на те стоять, щоб усякі мікрокосмики не лізли й не заваджали висталятися цій чудовій драмі істнування.

Акме

В античних греків акме надходило саме вчасно: років так коло сорока, коли мочі вже не морочать, а немочі ще не мучать. Чого-ж до мене та змужнілість так пізно прийшла? І чи це вже вона, чи ще буде? Чи ще я помудрішаю й, озирнувшись ось на ції "літа молодії", скажу, що воно тоді ще зелене та кисле було?

Що-правда, тепершнє суспільство не квапить акме. Нікому та дійшлість дуже не потрібна. Є діонісійський культ вічних молодощів, дак ті мало чим можуть довести, що вони вічно молоді, крім того, що вони вічно п'яні. Тут де-далі, то все глибш узнаєш значіння народнього вислову "на цьвіту прибитий". Приморозило цьвіт і овочу не буде. Зате, як добре приморозити, то ті квіти життя незмінно квітуватимуть, наче п'яними набальзамовані троянди, аж поки на порох не розсиплються. 

А змужнілість не дуже то й потрібна. На її вже похиле (бо давно за сорок) дерево кози дуже скачуть. Кругом вона винна, як колись невістка. Знають ніби мужність, але її терплять лиш як півпарубочу нестримну дикість.

А воно, диви, мудрість принесло. Кому треба? Мені, мені! 

Наш мирний мікрокосм

 Українці люблять мікрокосм і звикли до його. Нас учено, що ми колгоспники, а ми ні — мікрокосмонавти. Мікрокосм ізчаста показують: нічого собі так — покощена скринька, на замочок замкнена. Ніхто не зна, що там єсть — річ у собі, кажуть, о. Дуже нагадує щось таке скінчене на одну особу.

А що такеє отой наш сковородинський мікрокосм? Ладик у Ладі. У Великому Ладі, бо безладу вкраїнці таки справді не люблять, хто щирий. Але чи потрапить хто вбгати вкраїнця в мікрокосм? Степовика, не політа? Полісів у нас тепер ніде нема, самі меґалополіси. По тих меґалополісах, правду кажучи, мало космосу. Та й довкола їх теж якось порозхристувано.

Ти тут увесь неантично пошарпаний усякими дрібничковими, безглуздими турботами буденщини. Твоє так зване буття — ще одна пастка пропащого сьвіту з його пропащими часом і простором. А ще-ж, кажуть, і розвиватися, й мінятися треба. Рости й діяти вже не тре, а розвиватись і мінятись — тільки давай. Бо в них там, диви, все в'ється та міниться.

І в мікрокосм од того не сховаєшся. То як комірка на відеоконхверенцію: відімкнув, засьвітив, показав: а я — ось тобі мікрокосм. Вікно є, дверей нема: ні на вихід, ні на вхід.

Аж страшно! Й одразу приходить екзистенціялізм:

— Страшно? — питає. — Так ото-ж! Але тримайся: я привів персоналізм із волюнтаризмом. То наші експерти, то може якось порадимося.

А ще-ж десь маєм Сьвяте Письмо. Там багато чого написано, як сьвідчать читаченьки, а ми просто знаєм. Якось з'ясується, бо ми-ж таки християни.

Без ідеї

 Приходять думки. Довгі, нудні, тяжкі — грюкають у двері. Я їх питаю:

— Ідею привели?

Озираються до хвоста: ні, не привели. Здибали дорогою півтори ідеї — дуже квапилося воно кудись на публіку, вже-ж не до мене.

— То ходіть собі здорові! — кажу.

Забираються, виходять. Довго, далеко — як козацький похід. Когось там десь турбувати з ненашого розказу і показу.

Так ото-ж

Мій улюблений хвилозопський вислів український — "так ото-ж". З його не знати, чи ми спостерігаємо що, чи пізнаємо з досьвіду, чи переживаємо, але знати, що маємо свою таємну хвилозопию. Ось думонька пролетіла, гадонька — просить уваги, відвісти, мислі відвітної. Ну, маєш: так ото-ж.

Власне наше, питоме — то те, що не перекладається. Що перекладається, то вже вселюдське буде. А нашого "так ото-ж" людство не їстиме. Перкласти його можна на чужу таріль, але то вже й чужа страва споживатиметься.

Зазираймо в себе й звикаймо до темряви. О! Вже щось ніби мріється. Так ото-ж...

Гарний дядько

 Гарний дядько — то в Україні, слава Богу, й досі професія, фах. Звуку "ф" у нас нема, а професія й фах "гарний дядько" — є. Як далі буде — невідомо, а поки маємо що наявність, що присутність "гарного дядька". Тому я спокійний. Подивлюсь раненько в люстерко — й іще спокійний.

І чого це мені наверзлося? Ага! Сьогодні міднародній день чоловіків — у календарі-ж сказало. Що-ж, важко теперки буть за чоловіка. Жінка каже "будь, будь!", але чогось важко. Акме (ακμή) щось ніяк не надбіжить. А літа вже такі, що либонь десь розминулися.

Мій день хвилозопиї

 Нині всесьвітній день хвилозопиї. Його переносять з дати на дату, майбуть на те є якісь хвилозопські підстави. Хоч-би як називався й позначався той день, віншую ним найважливішого для мене мислителя — себе самого. Бо якби я не мислив, то й дня такого в мене не було-б. Помисліть лишень! Парменид сказав-би тут, що й мене самого без моєї мислі не було-б. Так далеко я не заходжу, бо мене, бачте, Бог створив, відмінно від Парменида, що сам собі збувся. Чимало людей живе, не маючи ні днини хвилозопської. Створено їх — от і живуть, бо так треба. Як вийшло-б на Парменидове, то їх не було-б, коли-ж неправда тому: одні мислять, того й другі істнують, а не тількі самі мислителі.

Чого я називаю філософію (φιλοσοφία) "хвилозопиєю"?  Бо, на превеликий жаль, ми в своїй мові не маєм грецького звуку "φ". А як не почнемо мислити по своєму, то не буде в нас власного вкраїнського мислення. Тільки вчені, дуже мудрі вкраїнські люде повторюватимуть без кінця:

— Філософія, філософія, філософія!

Упалий сьвіт

 Коли сьвіт падав, то вже впав увесь, а не так, як Колізей: отут позападався, а там, диви, стоїть. Он греки відбудували Партенон і зразу стало видно, як упав увесь сьвіт. 

Луна по селу

 Гадки не можна прикликати, вона сама собі ходить. Але-ж змушений думати таки кличе! Й збігаються на гук якісь миршаві цуценята: "Аби одно гавкнуло, чи цявкнуло, так і йтиме луна по селу".

Українські логоси

 Із Франком знайомишся й він одразу рекомендується: "Франко!" Вже першим звуком видає щось природньо невкраїнське. Й отак усім своїм генїєм він поривався за межі нашого сьвіту. Але зразу за межами спитувався насипати просьвітницьке окопище й мурувати енцикльопедичні мури. А тепер хтось у казематі міцної Франкової фортеці пробує із скіпочок складати вкраїнські логоси.

За наміри

 У православному християнському побуті річення про те, що "Господь судить за наміри", дуже відоме. Ми його чуємо здебільша, коли каємося, як Возний, що через нікольство службове й за всякими иньшими клопотами, не чинимо ніякого добра, хоч і маєм у собі прихильність до доброго християнського  звичаю.

Але добро мало чинити, його треба чинити з наміром, а не через недогляд. І намір має всьвідомитися, вґрунтуватися в думці. Тоді може прийде той розум, що ним Господь судить за наміри.

У русі мас

 Сім'я може бути й легко буває буржуазною, але це не означає, що, природою своєю, родина — осередок капіталізму. Родина — це осередок містерії. Так, сюжети з умиранная й воскресення, розчарування й утаємничення, пригоди всяких учасників містерійної єрархії ніби без кінця повторюються, але насправді повторитися достотно ніяк не можуть. Бо тут містична спілка, куди кожен виливає джерельце свого инобуття. Як казав був наш Франко: "В рух мас вносить кожда душа частку свойого льоту".

Травматологія

Поламаним надавали цілих іграшок — з мірковань терапевтичних. А вони потрощили й тепер приносять той лім самим травматологам: "Ось ваш логос, ось вам логос!"

Синиць повні жмені

 Є причина на те, що в духовності ми лишаємося рабами й навіть не силкуємося наймитувати. Синівство в Пана ввижається таким далеким, що вся та довга дорога через відомо недосконале робітництво здається за надмірне зусилля. 

Тим часом духовна праця, духовний піт, духовна втома мають свою солодку винагороду, свій солодкий спочинок, що передує сонному всиновленню. 

Загадкова рабівська приказка: лучче солом'яний дід, як золотий син. І повні жмені синиць із ученою спостережею журавля в небі. Й рабські заколоти коли не коли, з нищенням усієї найманої роботи.

Думкарня

 Головна хвилозопська проблема перекладу мабуть полягає в тім, що слова (аж із двох мов) уже всі відомі соборним усім. А ще в вічності перебувають усі можливі зв'язки з повні відомих слів. Тому істнує й нескінченна кількість відмін у перекладі, як-що доводиться перекладати не окрему фразу, а цілу думкарню.

Тим часом дійсний (а не гаданий) перекладник далеко віддалений не тільки від нескінченності зв'язків, але й од майже скінченної словесної множини.

Маємо віддавати змісти, а натомісць лишаємо їх собі мірою розуміння. Щось застрягає в нас і ніколи вже нікуди не йде, бо ориґінальна думка припинила своє виробництво й, як іще почне, то хіба з якогось иньшого місця. Всі не займані правдою місця заселяються тінями-симулякрами. Й ми ходимо поміж них, у штучній темряві, складеній із безмірного незнання, непорозуміння й облудно завчених, не власно вироблених думок.  

Куди стрілити

 Може воно й добре, що вкраїнська мова не застигла, не задубіла в кшталті — ще можна мислити, текти. Правда тому, що кругом не тече, а плаває всяке сьміттячко, що коли видно, де дно, на дні видно й непорушний бетлах. Але припнутися, примоцюватися до совітчини не вдалося: тісно, душить.

Іще говорять не думаючи, але як уже зачнуть, то кожне слово буде як лита, влучна куля. І знатимуть, куди стрілити.

Піднесена постать

 Є така мука — довго стояти з простягненою, занесеною ногою, з піднесеними, розмашними руками. Але-ж цілісіньке життя отак доводиться стовбичити, ніби вдалий кадер у якогось сьвітляра. Чи то було кіно? Ніхто й не дізнається.

На дні скриньки

Ми надію висмикнули, ніби той штукар карту з талії. Не повний тас, двох карт нема: віри й любови. Віри нема підставної, такої, щоб із логосом. Недурно й народ наш каже: якби-ж то знаття, не було-б каяття. Знаття нема, то й каяття — не спокута, не метанойя.

Тому ця надія на те, що якось минеться, що відбрешешся, викрутишся, вискочиш. Те, що в Пандориній скринці на дні знайшли. Нікому не треба, а ми вхопилися, наче комашка лапками. Вхопилися — й знеживилися.

Чи буде любов по такій надії? Любов — як дорога, а не стовп, а коли стовп — то вогненний, високий до неба.

Мотаючись

 Ми все 'дно стоїмо, але якось так мотаючись, щоб однаково нічого не бачити. Здавалося-б, став посеред чину, то вже стоячи хоч наслухай: може що скаже. Коли-ж ні — треба мотатися.

Приділена увага

 — Прошу уваги!

Просять уваги дуже багато, хочуть узяти все, скільки дадуть. А потім так тяжіє ота приділена вагота...

Концертова програма

 Тіло — хоромина душі. Це, слава Богу, всі знають, хоч і не дуже вірять. Тож треба пильнувати, щоб та хата була не плотська, а тілесна, то-б-то не вмируща, а жива.

 Ото душа прийде в ту хоромину й що їй там робити? А їй там самій ставати сьвітлицею, та тільки вже Богові ставитися. Це буде такий собор, що сам мовчатиме, але наслухатиме, й дожидатиме Божої музики.

Того й не так прикро, що з соборів поробили концертові залі, — то нам наука. Хай наша ненастанна молитва хоч трохи помовчить і послухає своїх відповідів.

Вражена голизна

 Як хто вже затіяв родину, то має знати, що вона буде логос. Родина це зібрання, де жаден із спільників не здолає вияснити чи заступити спілки. Хоч скільки бери, хоч скільки крути окремого сім'янина, а логосу нема, нема навіть до логосу ключа. Може тому людина вічно силкується спізнати доконану самоту. Витинає свою гілочку з саду, бажаючи не минущого плоду, а вічного квіту. Але квіту такого бачимо дуже мало, багато більше простої, суворої, враженої голизни.

Письмена в неписьменній душі

 Чи хто має справді в собі таку козацьку волю, що не потребувала-б і джури Олеська Кухля (Аль Коголю)? Чи хто справді такий живий, що не треба повсякчас сьвітлити об'єкти життя, щоб було видно? Чи хто справді такий сповнений любов'ю й щирою родовою снагою, що може бути й сам? Чи хто справді такий особливий, що не треба персоналізуватися через предків і нащадків, щоб його впізнано й визнано в ряду?

Ці питання написані в душі неписьменного, що не зугарен їх і прочитати.

Безсовісна історія

 Історія ніби об'єктивна, але не справедлива. Вона викликає сумніви, але не має сумління. Несе вість, але не має совісти. Історія так само провинна, як і людство, змушене її переживати. Але та провинність не показує в собі вини. Істричні винуватці — геть усі актори. 

Наче має закони, але не судить за ними нікого, бо сама — не суддя, ані конституційного, ані навіть  районового суду. Історія завсігди судить чи не тих, чи не всіх, вона сама — дієпис, писана драма, а її суд — розігрування тої драми на кону, змагальний процес із несподіваними переможцями в тій змажці.

Як хто хоче справедливого суду, то має звернутися до суду мета-історії. Але чи хто справді хоче його? Бо там носи, не носи тії... докази...

У стані вкраїнських перекладачів

 Наші дядьки вже й справді на тім сьвіті пасуть свої зайці. А в стані перекладачів можуть знати одну, дві й більше мов, але всі чужі. Й друга-остання завсігди буде московська.

Білий шум ІІ

 Люде люблять занурюватися в шумовиння днів, бо в йому не втопишся. Часовий вир — то иньша річ. А найбезпешніше водоймище — це ложка буде. Т'але для де-кого з хвилозопів таки вона замілка — то вже беруть купіль у білому шумі.

Маски та рукавички

 Хати в хвеноменології та онтології позападалися добою пандемії, не википіла їхня справа. Повернулися назад до речей, повернулися лицем до буття — й спостерігаємо знов котів і собак. Більше навіть котів, бо пси аж занадто наслідують своїх хазяїв: лізуть до речей, пропадають у бутті. Коти істнують без таких упереджень, тому, стежачи їх, можна забувати за свої поразки в сьвідомому пізнанні та бутті. Ще знаменнішими й значущішими, ніж коти, виглядають штучні троянди на ізоляційних карантенових шпалерах: вони собі просто сущі.

Містерія наша що давня, що проста: ми оберігаємо душу масками, а чин — рукавичками. Все, сказане під маскою, все, зроблене під рукавичкою, здобуває недоконаність і навіть небулість, неодбутість. Нас тут не бачили — нас тут не було, ми до того не торкалися — ми того не рушили. Й про хоробу ми будемо тільки мріями, манами. Як не можемо втрутитися, то вже якось витрутимось.

Дзвона чи дзвону? І

 Наше слово може й не озоветься. Але воно висить десь на високій дзвіниці, висить і грізно поводить литими боками, й шалено калатає не привішеним язиком. То вам дзвона чи дзвону?

Осінні мухи

 Думки сідають на голову, як мухи, бо є голова й наче треба висідати. Але махнуло рукою: не треба. Доведеться летіти далі, аж поки не вклякнеш десь у похолоднілому, осінньому сьвіті.

Доробити свого

 Чоловік усе життя плавав на поверсі, старанно виставлячи голову, щоб ухопити порожнього повітря. А тепер занурився, заглибився — старий. Кажуть "животіє", але там точиться суте життя, власний, тільки його чин, ніби незрозумілий і непотрібний тим, хто ще молодо плаває на поверхні. Спільне зроблене, треба доробити свого. Перебуло буття, триває неповторне істнування.

З пекучим поглядом

 Скільки людей прагне схуднення, то-б-то бажає здобути втративши, облишивши. Це аскеза. Все наше життя, а не тільки тіло, якесь обважніле, обтяжене зайвиною. Того й свободи нема: сидиш на своїх добрах і дожидаєш, коли накриє. Добре ще, як накриє мокрим, а не палким рядном. Сидиш, а доля прибігає подивитися, чи ти справді ще нікуди не рушив: "Вона прибігла до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда, як мара."

Мовчазна вічність

 Визнаття — то вже буде об'єктивація творчого, смерть твореного. Не сам живий, а честень йому, невідомо на які гроші ставлений. У кожній людині є суте поривання до творчого чину, вона може того навіть невсьвідомлювати, але воно є. Тут визнавати нічого. І там — нічого. Навіть вічність не розсудить. Бо вічність уже тут і по нашому вона мовчить.

Без знавства

 Лінґвістика зразу постала як духовність, як хвилозопия. Але тоді був той синкретизм. Потім його взяли й порозшивали — й тепер наш лінґвіст може писати статті геть без мовознавства, то-б-то не знаючи й не замислюючись, про що то він пише.

Мірка міркувати

 Перше Бог дає чоловікові хист, а далі — мірку на той хист. Щоб уже не заваджали ні слава, ні неслава.

Зимова груша

 Я — як та зимова груша: довго стиг, і вже тільки в осінні холоди, в зазимки обережно знімаю себе з дерева, обгортаю в бібулу й кладу в темну коробку на дальшу схованку. Й невідомо ще, чи смакуватиму я зимової доби. Нород от пояснює: який дід, такий його плід. Т'але-ж навіть який дід — геть незвісно. Вся надія на плід. І не на той дідів плід, що вже на всю губу живе своїм явним життям, а на тую грушу.

До канарейків

 Анекдоти — предивна річ. Иноді серед них натрапляєш на геніяльні причти, такі глибокі, що кортить закликати автора на діялог. Але автора — агов! — ніде нема. Ніби щось там війнуло, навіяло, всилило й забралося собі.

Ось ця, наприклад. Сидить чоловік у хаті, марнує день до вечора. Аж ось хтось шкребеться в двері. Пішов таки відчиняти — аж там малесенька така смерть. "Та ти не лякайся", — каже, — "то я до канарки твеї прийшла."

Він живе, як німий канарейко, а вона поки до його канарки, а там побачимо. Життя нема, смерть прийшла, але так — до дрібної пташки. А ти-ж хто будеш? 

У людини смерти нема, ми вічні. У часі треба дбати за вічність — у-часно. Вічність як мінливе тепер, де, крім його самого, ревнивого, нема нічого на "те-": те-лехвона, те-левізора, Ин-те-рнета.

Смерть танцює довкола нас бо зна, що то все тільки гра, забава. А ми й купилися — весело їй! Але вільно ходити лиш малою — до канарок і канарейків.

Не Пруст

 Якби ти вмер у Прустовому віці, то не встиг-би дозріти до Пруста. А він устиг таки. Ось чому ти не Пруст.

Немовленість

 Корабель на мертвому од соли морі, судно, що напевне знає, що не потоне ніяким способом, — то вже яка пливба? Як гульба в шахи з немовлятком, а немовлятко — то, власне, ти сам. У щирого немовлятка духовна немовність іще від нерозлитої повноти, а в тебе що? Як немовлятко своєчасно не мовило, а пускає слину, то вже воно нікчема. Теж із запереченням, але вже не втілення, а життя. Провинний, упалий час нещадний до нашої аркадійської невинности: він винує, звинувачує й карає її на смерть.

Нетекуче течиво

 Дуже багато читаю де-чого мудрого, а своє геть перестав писати. Поки гортав белетристику, власні думки падали на голову, як тверді груші, що їх на зиму бережуть. А тепер одчуваю, що жива думка наді мною якось у собі не гусне. А як гусне, то вже тоді не тече. А треба-ж думчатого течива...  Чи не здуплинатіла моя стара груша?

Ой, літа орел

Орел літа, голодний. Уже перестали впізнавати його кощаву тінь. Але він не скаче по дорозі, як горобець. І поки не скаче, ще літа. Бо в ньому летить щось тонше й лекше за змарніле тіло. Те щось літа, а він огортає собою лет.   

Змінені міни

Оті всі нескінченні мандри пущених із кріпацтва передбачають виїзд на місце якоїсь ніби події, де ту подію можна прип'ясти до мапи, а потім і ти, й кожен, хто тою мапою проїздитиме, побачить того самого горопашного метелика в усій красі. "Я об'їхав сімдесят країн" — овва! Якби ти посидів у хаті й поміркував, залізши до лябіринту власного "я", потиснувши ратицю Минотаврові, то знав-би наперед, що того метелика на місці небіжки Австрії вже не побачить ніхто, а найперше — ти сам.

Того ніколи й не було нічого. То воскресла Австрія прикидалася була перед гостями. А тільки-но ви поїхали, знялася й полетіла собі кудись на иньші мапи.

І немає трохвею: на сьвітлинах ніде нема сумної, вбитої міни вловленої, прикрашеної рогами Австрії. Є тільки анхвіляда власних пик, що давно вже поміняли свої міни.

На панщині

"Кесареві — кесареве" то й є утямок панщини. Кесар — це суспільство: він-же митник, стражник, суддя. Пан, що загадав одбувати панщину. Либонь боронячи нас не від "зовнішніх" загроз на кшталт чуми, а від нас самих із дарованою нам з неба персональною свободою. Це той персональний автомобіль, що крізь його вікно ми можемо бачити сьвіт і спокійно їсти, поливаючи не сльозою, а вином загорьований на панщині хліб.

Вільна неволенька

Називати "свободами" суспільні дозволи — то блюзнірство. Свобода не має множини, множину мають тільки вольності. Я вільний, бо волю дав мені Бог. У свободі я не суспільний, а Божий, хоч і далі товариський. До речи, саме в товариськості свобода найлекше себе виявляє, в отих "діялогах".

Коло кожного суспільного призволу (ах, яке слово!) десь пильнує й "нульова толерантність". Більшість із тих призволень людині навіть не потрібні, а ті, що потрібні, можуть виявитися щиро дозволені, але геть нездійсненні.

Суспільство може свобідно оголосити навіть свою "нульову толерантність" до Бога самого, що вже й було. Бо суспільство відверто не бачить, де то воно до того Бога тичеться зо своїми "свободами" й вічною своєю неволею.

Читай розумне

Колись можна було сказати: "Читай розумне, синку, щоб не робити дурниць!". Але тепер однаково ніхто нічого не робить, а тільки говорять на камеру й пишуть на публіку. Тому треба сказати: "Читай розумне, синку, щоб трохи помовчати й поки не писати!"

За скупченість меду

Пів сторіночки Прустової майже кожному нашому поетові легко вистарчить на поетичну збірочку, ще й зостанеться. А вже поетичної думки — то й на цілу творчість, на школу, на покоління. Він розсичував те, що поети звичайно розводнюють.

Чоловік ув історії

Чоловік ув історії довго говорив за всіх. І все, що віками наговорено, то він і за всіх. За себе якось ніяково було, бо-ж одповідальність, покликання — иньші. То вже було за всіх так і скаже: "За всіх скажу, за всіх переболію, я кожен час на звіт іду, на суд..." Кожен час.

А тепер час промовив:

— Знаєш, я насправді — доба. То вже помовч там за всіх.

— То що-ж сказати, хіба за себе?

— За себе нецікаво. Ти вже за всіх дурниць намолов.

А доба курникає дрібничкових пісеньок. За де-кого, не за всіх.

Життя триває

В імперській культурі стражденне месіянство підкорених народів дістає нагоду втілитися в месіянстві переможному. Т'але така перемога веде в уже безвихідно глухий кут неправди й смерти. Неправди й смерти, звісно, історичної, культурної. Бо обивательське житів'я триває.

Творчі овочі

Я нарешті, завдяки Бердяєву, до кінця збагнув, чого я так люблю синхронний переклад і боюся листовного. Рівнобіжний переклад являє підставу, интенцію, потенцію творчости, що не передбачає витвору, об'єкту, а отже смерти, кінця. Зате є зміна, з'ява нового, ще небувалого, ілюзія того, що твоє небувале ще якось побуде, істнуючи. Хоч скільки записуй синхронні екзерцизи, хоч скільки буде там мистецького — кшталтованої, застиглої музики не почуєш, бо вона вся лишається в дусі. Тому в кожному синхронистому відчувається ота приголомшеність нагодою, змогою безкарного, бізслідного в об'єктивованому сьвіті творення.

Натомісць листовні переклади для самого діяча мертві наперед. Офомлені, охолоджені штучні овочі підуть на приніс чи на сьмітник. На вівтарі кожне побачить перекладеного його, а на сьмітникові — перекладаря тебе. Тому всі так захоплюються машинованим перекладанням: машини — королі стандартного виробництва, нікчемного для сьвіту, дорогого споживальникові.