32-е серпня

 Узавтра до школи не піду. Скільки-ж можна вчитися? Візьму серпа й піду жати — хай буде серпень.

Баньки на дровах

 "Баньки на дровах" та ще й "з басейном" — сутий сюрреалізм. Спасибі, звичайно, що повернули нашій "баньці" питоме пом'якшення — бо московскі "банки" вже нав'язли на зубах, і, до речи, неясно було, де шкляне сховище, а де панцероване, де грошовиті банки, а де прозірні баньки.
Тепер усе зрозуміло, одно не гаразд: важко уявити баньку, поставлену на дрова, та ще й таку, що вміщає цілий басейн. Хай то гіпербола, й цілий басейн не влізе, але нащо на дровах вода? Їм-же колись горіти, як українському серцю палати?!
А може баньки на сирих розгорених дровах булькотять од першого жару? То чого тим хвалитися? Добрі дрова не спузиріють...

Їстівні припаси

 На крамниці напис — "Продукти". Подайте мені надію, що то — харчі! Вже й накепкувалися люде з "продуктів харчування": мовляв, харчування — то чин, і що-ж ним чиниться, що продукується? Який плід, який продукт?

Звідки взялися ті продукти: вироби, витвори, виплоди? Й до чого тут ісхована за вивіскою харчовина? Колись були "С'естные продукты" (так і писалося певний час), по нашому вони віддавалися як "Харчі". Занадто просто, не по вченому, не по матеріялістичному! Не чути виробничої поезії, поезії виробництва!
Тому — "Продукти". І мінімалізм, і абстакційонізм. Як мало буде їсти, чи й зовсім нічого, то що-ж? То-ж тільки продукти, невідомого походження й призначення... Не дай Боже!

Де-що з статистики

 Шило в мішку не втаїться: найважча в сьвіті мова — вкраїнська наша. Самі вкраїнці не вміють тою мовою й мішечного шила загострити, тому нікому не радять до неї й близько підступатися, а найпоперідь — самим собі. Застерігають діти, цуплять за поли онуки: не руш!
Найлегша мова в сьвіті — московська. Там тих носіїв і шило голить, те саме шило, з мішка. Така вона проста й до людей привітна, що не хочуть московці до чужого й братися, натомісь припрошають до своєї всякого охочого: призволяйтесь, людоньки! Й дурного-неохочого не обнесуть: нагодують його, такого проханого, до нехочу.

Прахтичний курс українознавства

 Де наше славне вкраїнознавство? Поховалося по книжках? По енцикльопедіях? А як воно туди потрапило? Чи наснажена від його людність? Як і де дозріває воно до теоретичного зерна? Й куди винасінюється?
Дозвольте замельдувати: вкраїнознавство доконечно відмовилося від будь-якого теоретичного курсу, воно взяло прахтичний курс. Українознавство ледве виходить із народу й одразу сторожко ховається за його спину. Містерії вкраїнознавства нашими часами майже переважно заховуються в традиції хатнього бенькетування. Парадоксальним чином ті містерії розкриваються не в сакральних оргіях для втаємничених, а в майже прилюдних иніціяціях, особливо, як-що таких заходів, вживано про чужинців, перспективних, сказати-б, українолюбців. А, як відомо, щоб полюбити Україну, треба знати її.
Чи ви відвідували колись гульню в містечкового голови на честь чужоземної делеґації? Ото вже жива енцикльопедія, говорюча! От де щире слово, от де щира правда й щира цехова наука, от де сіль і перець народнього звичаю! Коли я був при такій нагоді в-останнє, скажу відверто, нічого з рідних ритуалів уже не впізнав і, що найприкріше, нічому вже не повірив.
Mea culpa, mea maxima culpa! Тьху ти! Каюсь, людоньки! Далекий я від народу! А причина одна, а причина проста: вже не можу я стільки випити.

За неправість

 Я кругом неправий. І мушу нещадно понавкруги себе обгризати неправоту. Я її хапаю, кусаю, дрібню, товчу, ковтаю, а мені звідусіль простягають і підсувають нові скиби й кавалки скоропадливі праведницькі руки. Тисне мене власна моя неправда. І я вже, зціпивши зуби, тільки мну й колупаю її.

Наші університети

 Я довго й старанно вчився, але так і не навчився пити. Не довелося мені й пити з людьми, що пити навчилися. Вони прикро налягали на знадоби до тої науки, але таки і не вивчилися. Але штука не пити далеко вища за штуку пити. І тепер усім нам, вилученим за неуспішність із школи пиття, доведеться вступати до університету поздержливости.

Міцніще й мовчазніще

 На всьому просторонищі так званого СНД тільки білоруська мова мовчазніше за нас мовчить і міцніше за нас зафіксована на письмі.

З угавом

 Говорити вкраїнською — то найпростіший спосіб звернути на себе неприємну увагу. Писати вкраїнською — то найпростіший спосіб звернути собі на приємний угав. Що таке угав? Це місце посеред того обширу, що він живе без угаву.

Життєпис

 Ото живемо ми, ніби пишемо, не перечитуючи. Я здавна дивувався з тих, хто вів щоденника. Як-же це воно? Дня ще не прожито, а вже занотовано. Й отак, не виправивши помилок, не викресливши повторів, не вирвавши дурниць, не підглянувши до ближнього в його щоденник, покладаєшся спати. А чи прокинешся?

Із палеолінґвістичних розкопів

 Пойнятно — це коли можна пойняти, то-б-то злапати, вхопити, затримати, хіба-ж ні? Це пойнятно думці. А я все тому нещасному суржикові докоряю! Пойнятно-ж!
Ну, ладно, це-б-то в лад, ладне все воно таке. А я все рию-рию, хапаюся за корінь, а воно язик — і вислиза. За те й мова, за те й річ...

Із філософської спадщини

 В українців немає екзистенціЯлізму. Бо він не може потрапити із своїм "Я" до сучасних філософських словників. То з міркуваннів колективної безпеки.

Сумнів новонаверненого

 Цікаво, як умирають у "Фейсбуці"? Я маю на увазі, не від занехання face book, облікової книжки, а власною смертю? Це филозофичне питання. Як-що друзі не зрадять, не знімуть з обліку, то муситимеш жити вічно. А друзів тільки більшатиме, бо мертві не мають сорому.

Тікай спокуси!

 Суворе чуття вкраїнскої мови виховується тільки через випробу її розкошами.

Раз на тиждень

 Увага! Що п'ятниці вкраїнський Facebook відважно намагається говорити вкраїнською. А вже в суботу, тяжко зідхнувши, ще з печи простягає руки до московських милиць і костура. Прохання підтримати! Бо ще трохи, й український Facebook остаточно втратить підстави називатися українським: лишилася одна сьома частинка, та й та не боїться ні помилок, ні москалізмів, ні суржика.

Із невибльовного

 Де-далі, то все невпокійніше дослухуюся до того, як люде на вулиці гомонять. Народні вуста від'єдналися від народніх очей і навіть ушей та вух.
Несе мене "бусик" із Київа до Баришівки. І що ближче під'їжджаю, то дужче лунають голоси якихось літніх господиньок. Від української говірки зосталося саме шмаття, на всі боки розлітаються неможливі для нашого виголосу "бє-пє-мє-вє-лє". Найчастотніше рідне слово — "работать".
Чую бадьористе:
— Да! Ми уже приєхали! Проїзжаєм "Нашу пиво"!
Авторську деклямацію тут ретельно збережено. Саме "нашу", то не помилка. Майнула за вікном наливайка з псевдодавньоруським "є" на кінці слова "нашє". Не добачили кумасі, а то-б сказали й "наш-є", як записано, хоч воно й невибльовне. Давно не читали нічого по нашому, а вищу осьвіту, закладаюсь, мають. Старенька сільська вчителька сучасної вкраїнської мови в домовині скаче-перекидається, бо оце так навчила пів століття тому.
До чого мала докотитися та нечитуща громада, щоб по вкраїнському казати "работать"?! Оце ми тепер так працювати мем, як вони "работають"? На місці прадідівської мови, оснівної лексики й пенька не лишилося: "хліб" уже знову "хлєбъ", а то й "хлєп"; біда з хліборобством: "ни работає".
У праці маєм сконать, а тій "работі" хай таки увірветься бас і настане край, капут, амінь, рішенець, решта, рехт, гак, хата, ярмиз, саксаган, амба, опряга, капець, капурис і кінцевий каюк.

Чи буде це на гаразд?

 Клоччя, дрюччя, ломаччя, залізяччя й, нарешті, "благупулуччя" — й не просто собі так, а для щастя дітей і дітлахів. Упадуть у гаразд, як муха в сметану, й зможуть навчатися довгих невимовних учених слів.
А то живуть собі люди в добрі та в гаразді, а з "благупулуччям" не знаються. Хай тепер собі падають у гаразд, як перед тим упали мовні живоплоти, що застували мужикові й переступали йому дорогу на широку вулицю правди й науки. Уступіться, не застуйте! Поприбирайте з дороги все клоччя, дрюччя, ломаччя, залізяччя — насувається ясновельможне "благупулуччя".

Назад у майбутність

 Небіжчик СРСР устав із ями й позадкував у прийдість. Тепера й трактувати його треба навбакир: PC-PC ("пі-сі, пі-сі"), мара добувається в подвійну браму персонального компа. Проте зацілілі мешканці Ес-ер-ес-ер-у тудою за ним не підуть: вони хапаються за газету "Вєсці" своїми блідими та зажовклими, наче зів'яла квітка, неелектронними своїми руками.

Пиво булої Батьківщини

 Пише й пише, ліпить і ліпить: "Пиво твоєї Батьківщини".
Гаразд пам'ятаю я ту "Батьківщину", що почаналася з великої літери й закінчувалася великою літерою, власне, складалася з чотирьох великих літер, в українській відміні — як суворий авторський повтор: СРСР. Лиха то була "Батьківщина": до де-кого з батьків і на пиво скупа.
Аж тепер узялась напувати. Маємо-ж ми прізвище Непийпиво? Ото — козацьке!
Кому належить те пиво, хто його варив? А "Батьківщина" знай наливає лагідно, ще й припитується з далекосхідньоевропейською вимовою:
— Anything else?
— Thank you! Not at the moment!
Verweile doch! du bist so schön!

Дух загубний

 Чи завважили ви, чи постерегли, як легко добалакуються та єднаються носії позірно несполучних порідків суржика? Суржик нашкурний легко доходить до порозуміння з суржиком легеневим, мозковий суржик несилувано годиться з суржиком природжіння. Якби на мовні пачки наліпили лячні сьвітлини понівечених знарядь мовних і вимовних, друзі-суржиконоші вільно почастувалися-б одне в одного й закурілися-б. Дух загубний єднає їх більше від духу живущого. 

Баня на дровах

 Що в кого болить, той про те й гомонить... Останнніми часами мені на всіх шляхах і дорогах трапляється знак "Баня на дровах". Баня на дровах — то наш духовний образ, що прикидається дурником-суржиком, щоб нікого, бува, не зворушити занадто. Наш образ неба, до неба простягання, баня, стоїть на недбало, ніби на підпал поскиданих дровах. Ані підмурівка тобі, ані стін, а на небо деремось. Гадаємо, що коли ми без стелі й даху, то нам до неба близько. Розпаляться дрова, зав'ється дим, розжевріє-розогніє наша хата під банею — й задихаючись, обпікаючись, поліземо ми на небо.  

Як я перебув День незалежности

 Зранку разом із шваґером, власним сином, його сином і ще одним небожем подалися маршем до кума на літняк аж у Глеваху. Маршували таксівкою, прихопивши з собою прапора — День незалежности-ж!
Я такий, що маршував-би маршрутівкою, але не такого шваґера маю — він багатий чоловік: їдьмо та й їдьмо.
Ну, поїхали, побули, почастувалися — в кума свій хлопець та й наших трійко, перевесники. Сонечко на захід хилиться, треба прапора знімать та й на Майдан уже сунути. А як сунути? І шваґер знов: таксівочкою. Набираю "Таксі "Тройку". Не "Трійка"-ж таки, а "Тройка"!

«Эх, тройка! птица тройка! кто тебя выдумалъ? Знать, у бойкаго народа ты могла только родиться, — в той земле, что не любитъ шутить, а ровнемъ-гладнемъ разметнулась на полсвета, да и ступай считать версты, пока не зарябитъ тебе в очи».
Оператори-диспетчери чужоземної контори, слава Богу, ніколи хлопською мовою губів не поганили, знав я те й, як то кажуть, шанував їхнього сьвідомого вибору, аби, думаю, везли. Але тут усе так спалося-збіглося, що й День незалежности й Глеваха й усе, все, все...
— Таксі "Тройка"!
— З сьвятом Вас!
Суворо:
— Здрасці!
— З Днем незалежности!
— Я вас слушаю!
— Слава Україні!
— Уже здаровалісь. Маладой чілавєк, машинку будім заказивать?
На серці — розмай! Там молодий чоловік уже обіймається  з машинкою. Романтичний дівочий голос не має ні числа, ні ймення — в закривинах етеру владарює самий тільки рід, жіночий рід. Уже й ціну правлять, уже й їдемо ніби — тільки запрягай. Нагадую, платить шваґер, сам зголосився.
Потім дзвонить якесь бурмило й каже, що наче ошукано його; воркоче щось невиразне про поплутану диспетчерку, а до Глевахи воно не їздун.
Ну, що ви скажете? Мушу знов докучати тій трудівниці та ще й у сьвято.
— Ну, што, папробуїм паіскать...
— Ви-б про сьвято й по-нашому забалакать попробували чи що...
— Я вас панімаю і етава хватіт, ф школі учілась рускай, гаварю, как хачу!
— Можна якогось рідномовного оператора?
— Хто вам будіт в празнік искать украинскаво апіратора, ждицє СМС!
Дочекався: звісно, "машинкі в нашем районе нєт", це вже діло принципу.
 Перетелефоновую вже не заради машинки й чую:
— Рускаязичнай апіратар слушаєт!
А нехай-би тобі добро було, апіратаре! Та ти хто така, де ти сидиш?
— А ти хто такой, гдзє ти сідзіш?!
 Ну, де я сиджу, здається, вже кілька разів доповідано: Глеваха. А хто я єсть... от що, добрі люде...
Але "Тройку" моя особа насправді не цікавить. Як не цікавить це "сємьорку", "туза" й саму "винову кралю". Чи телефонувати ще в "Тройку"? В роздумах проминуло вкраїнське сьвято, День незалежности. Згадалася всячина. Кудись завезуть, а там, не приведи Господи, "тройка" засіда... Лучче не турбуватиму тих випускників московської школи...

Терпіти й розуміти

 Еспанці не можуть зрозуміти, як то воно виходить погано говорити чарівною, сьпівливою, калиновою еспанською мовою. Українці не можуть терпіти, щоб хтось поправно говорив чарівною, сьпівливою, калиновою мовою українською.

За потенцію

 Просто зранку, мляво, як не своїми, чалапаючи на панщину, здибав блудягу: на засмоктаному та закушленому лиці в бурлаки — безпросьвітня безхатність, а на грудях хвудболки — лицарське гасло "Dream, Believe, Achieve".
"Здійняв і кинув ворогам залізну рукавицю..." Хоче. Може. Буде! Moritūri te salūtant, нудний таланнику! Як вродилася щасниця, то поправиться й п’яниця!
Що-ж, немитий Дон-Кіхоте, я приймаю твоє викликання!

З великим опалом

 Телеплазми від мене треба просто ховать. Я до власної ТБ-скрині не зазираю, за новинами шукаючи, але через свій фах мушу тулятися по готелях, а там висять великі видутки-обереги від назолистої справжности. Готельні телевізори звичайно занімілі, тому вони схожі на немигке третє око в лобі якогось марного містика, сліпого до сьогосьвітніх вогнів. Плазма нічого не говорить, навіть не шепче, але показує знаки, наприклад, байдуже ствердужує, що хтось "в опалі": мовляв, пасія опала. Холодний та безстрасний аскетизм той опал апатично засуджує, а грішний сьвіт, тою осудою не остуджується, а, навпаки, опалюється: тож пальоний опал болить на порожньому лобі сьогочасника.
Наш москводумний земляк уже здобувся на здогад: в опалі чоловік через немилість, неласку й гнів найвищої влади. Ну, хай не найвищої, а переднайвищої, бо най-вища там, де небо. Туди показують, та не туди цілять.
Лихо та й годі: відпали ласки не тільки невідомі герої містичних телесюжетів, але й редактори: їх опала сарана невивірених слів. Редактор не чита словника — це його тоненьке, але довге самогубство. Нас-же опадає туга-нудьга.
Вже сонечко зійшло, росиця опала, а моя жнійка не бувала: сидить редактор, пальцем не кивне — й не заговорить. От біда нас опала з тими редакторами — я просто в опалі шаленому!

Теж-перекладачі

 Теж-перекладачі — то найлютіші вороги перекладачів просто. Просто перекладачі аж ніяк ніде не фахівці. Тільки-но спробуєш висловити якусь, не при хаті згадуючи, експертну думку, взяти якусь біду до розваги, як почуєш: "Ньо, урагова!"
— Чого ньо, чого урагова?
— А я лучче знаю!
— Це ж чого так? Ти хто будеш?
— Я — теж-перекладач!
Теж? Ну, тоді амінь! Нема ради з теж-перекладачами.

Одне маленьке життя

 Усе своє життя, одне маленьке, але єдине життя, я кладу на те, щоб жаден московський зичливець не сьмів сказати, що наш Край розсівся на невкраїнських, дарованих большовиками землях і що наша мова не стала шотляндською лиш через те, що велика імперія не спромоглася на остаточну політику замоскалення.
Як-що навіть покласти моє життє окремо й не торкатися до його, то все одно неправда лишиться неправдою. Нашу землю, волю й мову дав нам Бог, а не червонястий велет-большовик з комуністичної ахвішки. Жаден оселедець не впав-би на дно під косою імперського прокуратора без волі Божої, жадної мазепинки не зніс-би гарматень московський. Наша Січ не сьогосьвітня єсть. Инакше не випиналася-б вона в цей сьвіт із такою сталістю.
А як хто Богові не вірує, то що-ж? Упаде в свою землю й одне малесеньке життя журналистого москвача, й одне мацюпусіньке життячко до всього байдужого хохла. Право на самовизначення злиже лиз усесьвітнього закону. Що проросте з тої земельки? Що Бог дасть. Кому він те дасть? А кому схоче... А хто заслужив...

На рівнім місці

Як-що людині що-разу поступаються на рівному місці, то вона поступом починає не так ступати й котитися, наче з гори.

Так багато

 Колір значить так багато, але-ж це лише сьвітло й повітря. Сьвітло й повітря значить так багато...

Тільки лежні справляєш та сидні, тим у нас тільки й єсть самі злидні

 Я шаную Куліша. Зчаста посиджую коло його, склавши руки, у вулкановій безодні нашої спільної нездійсненої мови.

Тілько не Бог

 Нас усіх хтось ненавидить. Тілько не Бог.

Робіть Україну!

 Мій друг, панотець Дмитро, запевняє мене: "Твої діти — то й є правдива твоя Україна".
Любіть Україну! Робіть Україну!

In vino veritas

 Скільки тих істих потопельників знайдено в чарці, на сухому денці! Без сліз.

Християнська категорія

 Мене запевняють, що щастя — то християнська категорія. Ну, то щасти нам, Боже!

Право першости

 Дружина розповідає за почуте в есересерівському Новосибірському (мова московська):
- О, Господи!
- Не "Господи", а Советская власть!
І досі так воно. Од Конашевича і досі...

Подайте, не минайте!

 Збіраю одинички й двійки — гривні для старців. Коли-не-коли цими старцями виявляємося ми — я й моя родина.

Несправджена наша мрія

 Болгарія сидить у Наті, в Еесі, коло власних, хоч і півпорожніх храмів, щось приказує своєю мовою. І все те — до Росії з любов'ю. Несправджена наша мрія...
А чи справдиться насправді мрія болгарська?

Хто як схоче, той так і скоче

 Знову зажурилися на Московщині: як його казать, чи на Вкраїні, чи в Україні — сам Шевченко їх не розсудить. А це вже, братці, хто як скочить: як на Вкраїну, то вдряпуються в плечі й у шию — пазурями на ногах і руках. Та ще й іклами вгризаються.

Бо так їм лекше

 Шерльок Голмз дивував доктора Ватсона тим, що не знав, що Земля — ніби-то кругла, що ніби-то обертається довкола Сонця. Не знав, бо так йому лекше було своє робить. Отак і московці: не знають, що країни мають креси, що Московщина не єдина країна під сонцем. Не знають, бо так їм лекше.

Дух і літера

 Дух уже ніби збірається на силі, щоб зорнути: голий підперезався та й зовсім зібрався. Починає спливати, й що-разу заплутується в безвиході немічного тіла. Сідає тяжко й починає розбирати літери на стіні свого лябіринту.

Встигаючи другим

 Щоб бути першим перекладником на селі, треба скрізь устигати другим.

У нас парад

 Дуже крутять носом московці від отих наших віншувань: слава Україні, героям слава. І чого, мовляв, величатись країною вбогою з героями-гайдамаками? Може-б, трохи стямилися вони, якби дізналися, що та "слава" в нас замість "гура" чи "уря". У-р-р-р-я-я-я, героям! Україні, у-р-р-р-я-я-я! Гуля наш батюшка, гуля! Чи знов не до шмиги, не там гуляєм?

Ваша розчина, а нам місити

 Настала пора зізнатися, що то я, особисто я вигадав і виліпив так звану вкраїнську мову. Не надто й химерив: взяв трохи виликоросійської, новороської,  малороської, підкарпатсько-руської, карпатсько-руської, закарпатсько-руської — отак із тої російщини, рущини й рощини, ось так із тої розчини вимісилося мені тісто, як казав один поважний пастир, на "языкъ базаровъ и вокзаловъ". А дурний народ мене слухає й сам потягає.
Хай це буде моє власне есперанто, мій волапюк, моя плянова мова, моя квенья! Хіба-ж то не здобуток? Московським мудрагелям годилося-б пошанувати мене!