Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

Золоте яйце

 Мова знати, що своя, рідна, та десь якось не розвилася. Школа ловила — не впіймала, дід-сьвіт бив-бив — не розбив. А життя, як заведено, й далі собі мина в балачках. А курочка ряба терапевтично завіряється ще знести золоте яйце.

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Якось покривитися

 Звісно, мовчанка не пушить, головоньки не сушить. І черева не дме, та ввесь гнів тушить. Але тепер майже кожне таким ділом живе, що, перемовчавши, голодом посидиш, голодом потерпиш — тай тонко завиєш, тихенько заскавчиш. От хоч і усний переклад узяти. Денекотре й сиділо-б собі мовчечки: слова не любить, у книжку й не плюнуло-б. Дак коли-ж люта нужда до живого доймає, занишкнути не дає! Треба, треба й собі озиватися. Хоч із ангелянської мови то вже кожне потрапить хоч якось покривитися. А своя сама через губу скаче.

Тринадцятеро псів

 Тринадцятеро псів тягне людину на смику самотности. А сьвіт її ще трохи придержує на припоні гідности — зовсім кришечку. Кожен собака сам собі опрічно нещасливий і глибоко сьвідомий власного безталання. Зграю минають, навіть не брехнувши, не дзявкнувши, окремі особисті пещені муцики. Зграя має сузір'я неповторно потворних писків, але спільну з людиною, колективну горопашну душу, що ненастанно розривається на клапті самочуття. Чого це нас стільки? Чому я такий неприкаяний: нуджуся, маруджуся, попору не знайду? Кожен особисто, окремо виявився комусь персонально непотрібний. І не раз. І не два. І не три.

Мовчи та мак товчи

 Безперечно маю в собі всередині якого безґрунтого венеційського грапа чи маркиза. Він виявляє себе не шляхетністю, не порідком, не коханням у вишуканих речах, а невтишною жадобою нічого не робити. Интелекту біс-має, а штучний іще поки надбіжить, щоб накрити пеленою. То вже треба якось поратися, хоч "вареники варила, та й пелену спалила". Ну де ви бачили, щоб грапи щось робили? Хоча де я тих грапів бачив? Ні маркизів. То вже сидю й тру мак.

Земля без ґрунту

 Любить писати з русизмами — за говірну-ж мову й балачки нама. Слова-москалі, що приплентали на вічну невтяжливу службу в инвалідній дружині десь на краю свого широкого сьвіту, обмеженого великою мовою. Т'але-ж мова — то не самі слова. Тому пише ще фразами; кожна — як легка лопата неплодющого піскуну чи супіску, землі без ґрунту, грунту без землі.