неділя, 30 серпня 2026 р.

Не міщани

 Недільним вечором прибуваю на стацію метра "Лісова", неошатний і неохайний після гарячої літньої маршрутки. За часів мого київського дитинства "маршрутне таксі" було дивом, міською екзотикою, з куперозною мережею судин-ліній на тоді ще маленькому, як кулачок, лиці Києва, на його маршрутовій схемі. А тепер це перевозовий чи транспортовий засіб або засіб до перевозу й переїзду, дуже народній засіб, хоча наш добрий народ такі панські вирази вже давно позабував, як коли й знав був.
Змышуюся з нашим добрим народом, давно вже змішався. Люд на пероні аж комашиться: либонь вертається по вихідних-виїздних помагати столиці на будні. В цьому розуміння від часів "пійонерського" дитинства теперішньої "Лісової" нічого не змінилося. Бо й тоді сільські й містечкові людиська виходили на метровий перон просто "з лісу": напарившись у твердій "електричці", незручно настоявшись у торохкітливому підгородньому автобусі. Вже тоді вони були неошатні й неохайні, хоча до Київа на трудову чи торгову гостину їхали, вбравшись по вихідному, по сьвяточному й наче-б-то по міському. Тоді вони звертали на себе увагу справних городян і намагалися по сільському дуже розбалакуватися, щоб кияни завчасу не насьміялися з їхньої щирої мови: хай уже потім буде "сюрприз". 
Одначе тепер, хоч які неошатні та неохайні, прибульці нічим не порізняються від київської юрми. Бо з їх чи таких, як вони, та юрма й складається. З таких, як вони, як я, як ви, городян, що вже не поробляться міщанами.

Причепився гарма-дарма, задивився, що я гарна

 Славлять, що гарна з єї працівниця. Гарна, та ще й працівниця. Отже, не то гарна, ба й розумна, сумлінна, трудяща. Дак а кому яке діло, що гарна? Чого причепилися? А якби була негарна, чи хто сказонув-би: ох і негарну-ж працівницю маємо, хай Бог простить!
Та ні-ж бо, я таки за красу. Хай буде гарна. Бо що таке краса без споглядача, без le miroir à deux faces його віч. Саме віч, бо очей тут мало. Вічність минущої краси неможлива саме без віч.

Кіт і Гуска

 Антоничеві батьки перед шлюбом мали йнакші прізвища: батько — Кіт, а мати  Гуска. Переназвавшись ув Антоничів, вони дали прийдешньому сьпівцеві коротку (27 років) нагоду доброгласности. Бо чи може поет називатися Котом або Гускою? А хто може? Це люде, сільські, вулишні, колись так прозвали, а пригляньтеся-но, письменні: який-же з мене Кіт, яка з мене Гуска? Проте чималенько наших поетів гордо та гідно перенесли простомовне дідівське прізвисько не то на охвиційні, ба й на поетичні папери. Честь-же їм наша й українська народян хвала!

У журналі

 Життя ніби йдеться до шереги прикрих записів-констатацій. Але так здається реєстраторові, що бачить у журналі тільки закладене місце, та й у те не докладно не вчитується — лиш нотує зникоме й одразу згортає книгу.

За безправність

 Ніколи людство не було справді безправне: закон ворушиться й у печері відлюдниковій. І справді правного людства ніколи не буде — хіба "правове" невсипуще, вузлувато приставлятиметься.

пʼятниця, 28 серпня 2026 р.

Чотири слові — дві хибі

 Добуваючись у метро, сподіваєшся на дозвіл увійти, й бачиш запевненого написа: "Вхід дозволено одному пасажиру". Долаєш турнікет — і разом у нашій мові дві хибі.

Моводослідче

"Лісодослідна вулиця" а чого-ж! Шкода тільки, що не лісодослідча