Дуже добре її пам'ятаю. Нічого елітарнішого, нічого віддаленішого, нічого так страшенно далекого від народу, після того вже й не бачив ніколи. Хоча тії вже елітаристі були зовсім близесенько: знімеш шапку, підкинеш і перекинеш легко через ніби високо піднесену голову. Бо-ж тільки ступінь ступити. Т'але який-же широчезний, невступенний був той ступінь! Тепер і відстани в суспільстві ніде такої нема. Ми вже легко — лиш руку простягни — мацаємо за писок і багацтво, й старшинство, й гідність саму.
А починалося-ж воно звичайно, як у людей: тямучий до науки сільський хлопчина переїздив на науку до Київа, несьвідомо, та легко далаючи звуковий барієр. І зразу в житлогурті надибував скромну старанну колгоспну дівчину з довгою косою. Виявлялося, що й там, у далекому кутку нашої тепер славної, а тоді приголомшеної Вкраїни, в кутку, куди найчумакуватіші старости зроду-віку не заїздили по наречених, теж колупали книжку такі схожі на наших українські дівчата. Побралися, на культурному безлюдді поробилися якимись академіками, й дорогою привели діти: хто рідненьке-одненьке, а хто часом і двійко розумненьких, гарненьких дитинчат. І яке-ж життєрадісне, життєздатне було те друге культурне покоління! Поїдеш до баби — корені свої народні, міцні, відчуєш. Повернешся до Київа — з балькона престижної сталінки споглядаєш людців, що непотрібно вештаються зеленим, затишним середмістям: оті мешканці хутора Відрадного, Дарниці чи Вітряних гір. Ти сьміливий, вільний, красний і на вроду й ув ідейологічному розумінні, й хороше водять тебе батько-матір — вистроюють як на баль.
Головне — вірити й тямити, що то — меритократія. Що-правда, слова такого не було, то можна й спроста сказати — по заслузі. Бо ти меткий, уродливий, молодий. І батьки такі бистрі були: взяли самі себе за чуприну й косу й витягли з болота в злото.
Т'але вічно несправедлива до наших земляків мачуха-історія ледве дала запленитися й зродитися третьому поколінню, а далі знов попорозкидала солом'яні хатки. Хто не виїхав учасно на Москву, мусів захлинатися в розбурханому потоці нової сільської й містечкової зміни.
А хто не мав і такого, хто змушений був залишитися поколінням другим і останнім? Ось пані на незабудь краси й гідности чужого, чи не краденого в мерців аристократизму, міцно замкнула його в очах, що, як дві парі кришталевих кліщів, стискають у погляді ще не вмерлий, хоч і пригаслий, совіцький елітаризм.
