понеділок, 10 серпня 2026 р.

Поет і хвилозоп Олелько Дендиюк

 Предивна оказія в мене з "Фейсбуком": як не гляну в стрічку — а там, диви, москвомовний поет і хвилозоп Олелько Дендиюк. Не вважаючи на те, що ніби вкраїнець прізвиськом, поет старанно віршує тільки московською. Про що, не можу сказати, бо вже з перших рядків знати, що воно культурна, осьвічена, вміла, а таки графоманія. Хвилозопия теж: не то не продуктивна, ба й неориґінальна. Що маю з тим Олельком чинити? Делікатно обираю option "Not interested" і ще й з'ясовую про не надто кмітливих працюків: "Doesn't match my interests". Ну, бо й справді так: писати московською, то Олелькова річ, така його культура й таке має зацікавлення. А мені як спаде охота, то солідно почитаю Ївгена Абрамовича Баратинського, шляхецького походження був поет, а з хвилозопиї — візьму "Матеріализмъ и задачи философіи" Памфилові Юркевичеві: був наш родом і побутом, але трактати складав чомусь теж по московській.
Дак от подаю заяву, тицьнувши в "Submit". Система зрадливо присягається, що I'll be seeing less of such content. Варіянту з питанням "Why am I seeing this?" давно не подавано, тому поетова й хвилозопова постать, як і належить такій постаті, лишається таємнича.
А навзавтра — знов Дендиюк, буцім випадком випало. Згуртувавши й згромадивши сьвятий дідівський терпець, до йоти єдиної й до титли єдиної старанно повторюю процедуру подання заяви. Вже кілька місяців так — і досі не помоглося: наче перій, лізе несіяний Дендиюк; де не може п-е-рієм, просмикується як п-и-рій. Вживати яких жорстокіших заходів що-до пана Олелька — не здіймається рука, бо бачу, що з його, як і з мене, підтоптаний самітний письменник. Його, яко письменника, теж давно ніхтогісінько не любить. Жалько товариша, та чи я в чім причиною, що маю йнакші зацікавлення проти тих, що міг-би виявляти, т'але все ніяк не виявить його потенційний читаченько?!


Річ загального спожиття

 Як річ загального спожиття чи споживання обернулася нам на річ "широкого вжитку"? Намагаюся в'явити той ужиток: який він широкий. Це-ж хтось колись не полінувався й пере-переклав. І багацько такого в мові пливає, хоч горічерева: пливе риба тай велика, тільки видно пера. Пливе знаючи, що вона — річ широ-о-о-че-е-енного вжитку.

субота, 8 серпня 2026 р.

Family

 Їду Київщиною, до себе на хутір. Десь коло Лебедина бачу — "Family". І пояснення про мало тямущих — "сімейна крамниця". Чи вона сімейна тому, що там торгує фамілія, що вона фамільна, чи там щось таке для родин цікаве продається? І що воно таке — отой суто сімейний крам?

Робочі теми

 Робочі теми відрізняються від говірних. І як на теперішні київські часи, дуже відрізняються. Бо всі говірні теми стали журні. А робочим темам мається їх заступити. Які-ж спитаєте, теми робочі, що аж робучі? Як на мене, то от, приміром, Горецького музика чи Епіктетова прахтишна етика.

Добра й київська

 За пізнього СССР'а знову почулося з приводу походження: "он/она из хорошей московской семьи". Тоді вже опернатіла нова совіцька аристократія — шкода тільки, що недовго й побула. В провінційншому тоді Київі теж були "хорошие киевские семьи" — "добрі київські родини", й мені поталанило багато таких знати. Моя власна сім'я до таких не належала: була просто добра. Ну й, звісно, київська.

У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодачка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Мертвий провулок

 У Луцькому колись був. Це либонь тоді, коли місто Луцьке ще не стало Луцьком-городом. Але назва таємнича, готицька. Хоча просто означає, що воно — сліпий заулок, зазубень. Що там у кінці — безвихідь. Бо провулок, як передбачається, ніби якось кудись провулюється, а тут — ні: десь там умер. Людське життя — як місто переназване. І чимало в їм мертвих провулків, теж наче переназваних, а от не перемінених: що ніби жилося, та так нідо чого й не дожило.