Кумедіянська буда

 Що ближче ми пристаємо возом до Европи (а на возі таш), то ближче виставляння рахунків нагадує виставляння народніх вистав.

А я було чую, та вже німую

 Скінчилася моновистава. Авдиторія вірно німує. Т'але так по товариському. Чи, той, companionably. Бо невідомо, чи потраплять наші земляки по товариськи в мовчана гратися. А британці, бач, уміють. І полюбляють.

Юю

 Он порошок зубний лежить чи стоїть — написано "відбілюючий". Ну, а як вам писати, що він вибілює? Инакше й не скажеш. І те "-юючий" дуже виразно звучить. Усякий природній мовлянин, українець щирий одгукнеться душею на вибільний поклик.

Чим прикритися?

 Як по нашому буде "укрываться", "укрыться" в розумінні сховатися, захиститися? Та так і буде, а не "укритися". Укритися п'ятами можна. То чи надійне наше "укриття", що має прикрити од їхнього "укрытия"?

Культура знесення

 Чи можна культурно знести? А касувати культурно можна? Це останнє здається ближче. Однак знесення чи навіть знесення відбиває самісіньку суть cancel culture. Ну, не відміна-ж воно — хоч скільки відміняй.

Минущі заходи

 Слухаю The Passing Measures Давидові Лянґові. Мінімалізм — що тут скажеш! Нічого доточити. І любиться мені — ще й тому, що давно, можна сказати, постійно, перманентно, ніби пергаменно,  живу посеред жвавих, оперативних, а все минущих заходів. Вони здіймають таку куряву, що й сонця не видно. Чи місяця вночі. Застують усю вічність і неминучість. 

Козацькая здобиченька марне пропадає

 "Свої болі — пусте, сьвітове горе велике." Так, здається, має думати Вкраїна. Воно й слушно виходить. Наша біда показала, який тепер сьвіт настав. Про христинина то й не несподіванка зовсім, але чогось не лекшає: знав я, знав та ще й вірив-вірував, а що з тим удіяти? Чим зарадити сьвітовому горю? Лягти вмерти. Дак уже не раз виглядали кончини сьвітові. Полежиш-полежиш, а кончина все не йде. А в животі бурчить і бурчить. Одно напевно, як і дума думала, а пісня піяла: козацькая здобиченька марно пропадає.