Наче сонце

 Обтяженість гріхом — і якась вона безіменна, як у старого лицаря, що ніби стрімко сидить на панцерованому гармасарі. А що там на коні вороному під ясною зброєю? Мо' не то неміч, ба й пустка вже, бо плоти нема, а душа шмигонула від гріха. Цілу дорогу мигтить мені в очу, наче сонце, цей образ.

Під дно

 Такий норець — легко й зразу пірнає під усяке дно, щоб легко плисти під судном. Чим воно дихає, знати не можна. Чути тільки легеньку гуркотнечу від мірного руху рук і ніг. А голова? Десь на лінії тіла, важкою думою втримувана отам під дном.

Пропащий час

 Михайло Драгоманів слушно назав свою книжку про вкраїнців під Московським царством: "Пропащий час". Пропало Московське царство, а пропащий час нам триває: мусимо марудитися з невмерлою, хоч і пропащою імперією, що вперто гайнує сьвітовий час, цілу нескінченну добу. Коли ти вже справді пропадеш, часе московський? Годі вже тобі валасатися!

На споминку про Білгородську

 Кияни (а може й киявляни) невідомо, чи родимі, т'ле з тих, що кругом охоче голосують, постановили переназвати вудицю Білгородську. Зникла з провідника по Київу рідкісна в йому заціліла природня назва. Тим самим учинився чин девкраїнізації й ізнов колонізації. Вулицю назвали ім'ям гідного сина вкраїнського народу, та для цього відмовилися від історичної пам'яти про нашу Слобожанщину й граматичної пам'яти про нашу, пробачте на слові, топономастику. Тепер і на булій Білгородський панує такий любий нашим мовам-метропліям, польській і московській, присвійний родовий. Пам'ятаєм своїх, забуваючи своє.

Неподобна річ

 Назвиватися в Україні Альоною так само доречно, як Алєсєю. Треба помандрувати з акучого в окучий московський говір, віднайти Ольону, потім Олєну й уже зовсім стати на ґрунт із предковічною нашою Оленою. Тоді й Олеся надбіжить. Альонка колись полюбилася вкраїнському містечкові саме своєю чужорідністю, як не що давно Діянка, а колись Анжелка. Кортіло й вразити, й разом загодити пана-московця немужичою музикою невсьвідомленого походження.

Учасна ката-клізма

 Дуже воно не до речи, що катаклізм, слідком за иньшими запозиченими з греки й узагалі чужими словами всталеним звичаєм не прибрав собі собі в нашій мові милого жіночого роду. Мали-б ми тоді ще їдну промийницю-левативу, тільки що потужнішу: ката-клізму. Бо тепер саме сьвітові ставиться багацько ката-клізм.

Поснула гадка

 Думка спала й ніщо не спало на єї.