Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Гарбузами

 От чоловік, диви, щиро, непохитно, невтомно пише й пише, й пише. А мова, бач, українська, ніби рідна, т'але красуня горда та пишна, з горіха зерня, то-що, віддячує йому за те писання-женихання тільки натурою, а саме гарбузами. Не мо'на витримати! Та якось витримує.

Наші обриси

 Один надзвичайно працьовитий історик літератури пише геть про всіх письменників, але чогось не нариси, не життєписи, не есеї, а чи то "сільвети", чи то "сильветки". Ну, як на те пішлося, то ми, письменники, як, власне, й прості люде, маємо ще й силюети й навіть обриси. Один із наших так був і написав: "На темному небі чорним обрисом виявлявся з боку Марків вид." Бачите: на темному, чорним. Але-ж навіть і в тому Маркові було либонь щось опріч темного й чорного, щось таке варте сьвітлішої уваги.

Наш аґент Іванов

 Аґентурна карієра Петрову-Домонтовичеві склалася карколомна, т'але й блискуча. Навіть і цього свого таланту він нікуди не закопав: не сидів, не нидів, а дбало й методично працював, як ізмалечку научали тато-панотець, як, урешті, й звик. Все йшло в добре зроблену роботу, а, отже й на добро. А за решту талантів, пан Петров, гадаю так-би сказав, пояснючи обставу в глухій кухні, звертаючись до чужої жінки Сохвії: 

— Та пропала-б пропадом уся моя розмаїта наукова праця, як-би на її сторожі десятиліттями не стояв вірний справі й ділу товариш Іванов! А те, що встиглося-б до 1936-го, посмертно пожерли й розплювали-б усеїдні київські провінціяли.

За-раз

 У самім слові "зараз", у його будові, криється часова умова. От подумаймо, що з того, про що ми тепер кажемо, що воно робиться "зараз", робиться за раз? 

Без наказового

 У теперішній українській мові наказового способу геть-чисто немає. Принаймні в тих, хто не хоче по московському "давати" (давайте брати, давайте орати), бо чує приглушеним ухом, що щось воно не теє. Т'але де ви тепер почуєте "нумо брати", "нум орати"? Та ніде. А "берімо", "берім", "орімо", "орім"? Яке безглузде риторичне питання! Тому й лунає чарівне "так": "Так! Беремо плуга й оремо-оремо-оремо! І ніхто не оремо!"

Ні вигляду, ні надії

 Підступаючись до власного акме (ακμή) й зазираючи в долину через маківку апогею, я сподівався, що вже під теперішній вік свого життя буду як-раз добрячий і мудрий. Чи міг я знати, що з громохмарної гори буде схід у паділ сьвітового горя? Та ще й у складі некерованої валяви?! І надало-ж тобі, сьвіте, зробитися отаким незґрабним і кострубатим! Тільки тебе виную за теє, що досі єсьм і не добрячий, і не мудрий, за теє, що й не видно навіть і в прозір ані вигляду, ні надії.