Самоповага

 Там, де в де-котрого, не проти ночи загадуючи, народу "чувство собственного достоинства" — чуття непевне, з обмацуванням, чи воно своє, й примарою гідности, що сходить, як місяць про вовка, — маємо не "почуття власної гідности", а просту, міцну надійну самоповагу.

Сальвуючи

 Головне чутоба вкраїнського мовлянина, чутоба, потужніша за самоповагу, — то почуття вагання й безрадности. Від того невідчепний мовний сумнів й охоронний гуртовий стріл балакливою мішанкою й завсіди готовою на випал лайкою-московщиною.

Обертання

 Ти — витвір, а в тобі має бути вицьвіт, а далі — виплід. А по виплодові ще й вислід, що веде в часову млу.

З любов'ю ІІІ

 Я дістав свою мову з любов'ю й із любов'ю віддам її — хоч на схов у вічність.

Наше краєзнавство

 В Україні краєзнавство — то знання про вже геть потрощене й іще недобите.

Ми — троянці

 Подивився Ноланову "Одісею" лиш на те, щоб упевнитися: в уяві своїй сприйняв її належно. Бо, направду кажучи, склав собі остаточну думку, кіна не дивлячись. А тут проста статечність вимагає чину: пішов, подививсь і пересьвідчивсь. Те, що зробив Христопор Нолан, по вченому зветься апропріяція (appropeiation). Це буде супроти експропріяції (expropeiation) — привласнення проти вивласнення. У культурі вивласнення неможливе. Культуру вдається припинити, як теперки крадуться припинити нашу, або привластити, як давно привластили в нас, що змогли, ті самі займачі. Тут логіка злодійська: все вартісне й пожитечне з живого зняти, а самого забити й покинути. Та мертва культура далі істнує й належить сама собі.

Перший Великий Рим одрізнявся од самозванчого третього-зайвого тим, що взяв собі мову античної Греції, схилився перед її культурою. Славетні римляни мали грецьке за високе й не спитувалися, височіючи, нависати над привлашеним. Одначе до британських островів Рим пристав уже либонь просто Римом, без марципанів, не кидюючи герцьких перлів у гнилі болота. Може цим пояснюється те, що британський режисер читає "Одісею", розбирає код спільноевропейської культури, де й на українців є місце, настромивши на носа гамерицькі окуляри. Христофор Нолан однаходить Америку.

Тим часом ПАСШ (Північні Американські Сполучені Штати) чи З'єднані Держави Гамерики пішли з кону сьвітової влади, й нишком, наче гоноровий артиста, слухають, за лаштунками, що їх у греків не було, як викликає публіка. Проте од привлащення европейського всього ніхто й не думав одмовлятися, навіть про око. От і в кіні все зроблено по гамерицькому: сумнівні европейські перекази постановлено на міцну виробничу базу: фільмування на добрій натурі, чудова (до речи, шведська) музика, гарні, модяні чорні панцери в вояцтва, перкониливо змайстрований Троянский коняка. Ідеї про теє, що й dei не ex machina (ἀπὸ μηχανῆς θεό), а прості перехожі на пішоході, що їх минаєш і зразу забуваєш. Все, щоб іздригнулося й затріпотіло на відповідь будь-яке гамерицьке серце. Та не тільки що в Америці. Бо культурна експансія (ширення) вже давно в американських мріях поглинули й проглинули плянетарного кіноспоживача, взяли всесьвітнє око глядачеве. Вся Земля, як передбачається, читає Гомера, не клясично переученими, а полив'яними очима Йвановими Безродичевими, Михайловими Незгадайловими.

То чи подоба картати виконавця головної ролі за теє, що з його all-American boy, заблуканий у трьох алепських соснах прекрасної Античности? Критикувати решту акторської дружини за те, що вони просто кораблева команда? Їхній зір застилають сьози від вітру натурного здіймання, а не натурального старогрецького катарсису. Не великі очі й кричущі роти старогрецької трагедії, а сьогочасно-актуальний вираз байдужого нерозуміння показується на геть випадкових обличчях. А ми, живі троянці, втоплюємо свої очі в кільватер по реконстуйованій триремі — чогось нам млосно й нудно... 

Псевдонароднє

 Де гульки, там і ґульки.