Family

 Їду Київщиною, до себе на хутір. Десь коло Лебедина бачу — "Family". І пояснення про мало тямущих — "сімейна крамниця". Чи вона сімейна тому, що там торгує фамілія, що вона фамільна, чи там щось таке для родин цікаве продається? І що воно таке — отой суто сімейний крам?

Робочі теми

 Робочі теми відрізняються від говірних. І як на теперішні київські часи, дуже відрізняються. Бо всі говірні теми стали журні. А робочим темам мається їх заступити. Які-ж спитаєте, теми робочі, що аж робучі? Як на мене, то от, приміром, Горецького музика чи Епіктетова прахтишна етика.

Добра й київська

 За пізнього СССР'а знову почулося з приводу походження: "он/она из хорошей московской семьи". Тоді вже опернатіла нова совіцька аристократія — шкода тільки, що недовго й побула. В провінційншому тоді Київі теж були "хорошие киевские семьи" — "добрі київські родини", й мені поталанило багато таких знати. Моя власна сім'я до таких не належала: була просто добра. Ну й, звісно, київська.

У затінку

 Дуже спека була й кругом тільки й чуть: "тіньочок", "у тіньочок". Ніби відчувають, що тінь — то не затінок. Як хто постоїть у тіні, то хіба в моїй тіні, т'але то не від сонця. А холодочок-же вам що? Таке промовисте слово! Ясно, що в пекоту кортить не холоду, а саме холодка, ніжного холодачка. Чудово воно в Коцюбинського: "Нащо вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться сьвітло й сьміється — раде, що й там знайшло свого ворога — темряву."

Мертвий провулок

 У Луцькому колись був. Це либонь тоді, коли місто Луцьке ще не стало Луцьком-городом. Але назва таємнича, готицька. Хоча просто означає, що воно — сліпий заулок, зазубень. Що там у кінці — безвихідь. Бо провулок, як передбачається, ніби якось кудись провулюється, а тут — ні: десь там умер. Людське життя — як місто переназване. І чимало в їм мертвих провулків, теж наче переназваних, а от не перемінених: що ніби жилося, та так нідо чого й не дожило.

Отака дурня

 Принагідно розшукався оце по старих добрих словниках за словом "дурня". Ви-ж усі його добре знаєте, й ніяк уже без його обійтися. Дак коли-ж нема такого! Рідкісний новотвір. Бо в нас теперки всі новотвори: подеколи від дуру интелиґенцького, трохи з ангелянської родом, а найбільше — з походження свого щирі москалі. То й тут можна зазорити, що... промосковський воно евфемізм. Хай Бог просить, однак, якщо погріхував дурно на питому нашу народню творчість. 

Хоч-би як воно було, а слово в мові нове, ще голодне. І як усі нові, не конче потрібні слова, як стій заходилося жерти супротивців. Отак ззілися дур, дурощі, дурування, дурниця, дурність, дурнота, дуранляси й навіть дурний розум. Хто де їх чуває? Хіба культурна дурість лишилася, збоку мнеться.

Отака дурня, малята.

Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.