Апартаменти й кавалірки

 У "Словникові чужомовних слів" 1932 року пише, що "Апартамент — розкішне помешкання з кількох кімнат". Розкішне визначення! Зразу знати, що з мене кавалір старого гарту, бо, й оженившись, я тільки заглядався на об'яви про найняття "апартаментів", але ніколи й не думав іти й те "розкішне помешкання" хоч подивитися. "То про багатирів!", — мрійливо гадав собі я, минаючи десь-колись у Криму потужного щита з спокусливою об'явою, саме коли "вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і мріння". А оце днями мене просьвітили сьогочасними вогнями. Виявляється, теперішній апартамент — то колишня kawalerka чи кавалірка в розумінні парубоцької кватирі: кухня-вітальня й купільня-вбиральня-спочивальня (чи пак ванькирчик). А обслуга — спільно-загальна. Одна на ввесь апарт-отель.

Сини та дочки

 Булих псів і сучок тепер годиться ґречно величати "хлопчиками" й "дівчинками". То тільки людей можна й далі називати "собачими синами" й "сучими дочками".

Котолюби та псюрники

 Любитель котівства по нашому зветься дуже лагідно: "котолюб", "котячий батько". Гарно, еге-ж? Зразу стає зрозуміле оте ніжне "воно в мене хлопчик", "це наша дівчинка" — любов, батьківство! А от хто, скажіть, дозволить на теє, щоб його величали "собачим батьком"? Чи навіть "суколюбом"? Доведеться кінологічно помиритися на старому, доброму, скромному нашому "псюрникові". 

Чим не криївка?

 Питаю в осьвітянина:

— А тут у вашому закладі схованку маєте?

Відказує гордо:

— В нас не просто укриття, а справжнє бомбосховище!

Сховище навіть мовно надійніше за те вкриття, що в мойому розумінні є покрив: рослинне вкриття, снігове вкриття. Сперше рослинне, а далі снігове — для більшої надійности. А чи не назвати "вкриття" по старому, по нашому просто криївкою? Чи тоді не дадуть спокою спомини про злигодні УПА?

Новопечерська займанщина

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий...

 

 Оце так звертався до Київа поет Микола Зеров якось навесні ввечері. Ті рядки спливли в удячній пам'яті, коли, знов о весні, т'але в обіди забрів був я, шпацеруючи, спершу в звичний киянинові несмак архітектів-нездар хрущівської пори, а далі натрапив на заставу вже нового, заможного й можного життя — "Новопечерські липки". Як сказав-би на цьому місці Куліш, "неможня річ сталася можньою", бо тут уже маєш усю київську буржуазність: і тобі Печерськ, і тобі Липки. Моя родина ніколи не видиралася на Печерські гори: з Подолу гнали на Куренівку, з Куренівки вискочили на самий спід Печерського бульвару, збудованого в кінці 1950-х, але ще спершу по людськи названого. Далі містобудівничі схаменулися й переназвали з якого бульвару в бульвар кого — цього разу Лесі Українки. З бульвару Лесі (однак не Лесиного) вже довелося нам забиратися на терени булих підкиївських садів — на колись Нову, всю в садах, а далі знов Ломоносова (серед викорчуваних садів) вулицю.

І як-же добре, що нова, культурна по новоміському глухо обгороджена "територія" зветься не "Липки Нового Печерська", а таки "Новопечерські Липки"! За гарною заворітницею, що вдень іще якось пускає чужу пішу піхотину, а поночі либонь тільки розкішне тутешнє жіноцтво, що статечно походжає, а не бігає в пухнастих сніговобілих спортових костюмах, — розляглася "Швайцарська Слобожанщина", та не Йогансенова, а така, якою в'являють її наші елітаристі: вся розгороджена, полініїна, схожа на дивний concours hippique про безкінних ходільників, і на штиб déjeuner à la fourchette застановлена страшелезними в своїй велико буржуазній "красі" горами-будівлями, ніби перенесеними сюди з зґанджованих кульманів якихось одкинутих у дубайському полісі невдах-проєктувальників. А тут за все вдячний киявлянський люд розкрив проєктам-вигнанцям свої щирі, теплі обійми. І чужопланетні гори-споруди наочно роздушили спустошені під велике будівництво печерські пагорки. Шкода тільки, що вельможні мешканці цього "царського" мешкання либонь уже давно повтікали з-під варти кудись із нашої це-Европи до Европи справжньої — вільної й мирної. То серед Божого дня нема кому,  проче мене, грішного, проходжуватися вздовж суворих ламаних ліній добре спорядженої квазі-швайцарської "бази".

Чи є в сьвіті місто, чи є всьвіті город, що може дорівнятися до тебе, природнім крайобразом, мій Київе? І чи є ще в сьвіті таке місце, де воскреслі гермокопіди понад століття так щасливо й немилосердно здобуваливалися-б на перемогу й усе брали гору над тим безборонним краєвидом? Бо їхнє зверху. А ти, Київе мій... усе стоїш, веселий, ясновидий...

Не так то просто

 Треба що-найбільше вживати слвоа "студіювати": тоді бо тямитемься й пам'ятатиметься, що не так просто вчимося.

З дрібними перлами

 От як це: не розсипати перлів перед свиньми? "В мене віночок з чистого злота, перлів дрібних та коралю", а кругом — самі свині й тільки болото... Що-ж іще чинити, як іще переплентатися?