Нині, неділею, пішов до церкви дуже вже пізно, але, ламаючи всі реґули відправи, таки подався. Навіть на казання не встиг, і, як завжди буває в такому разі, почав гадати: а нащо прийшов? А прийшов я до Христа в гостину. І де-які инші люде, що також до Його загостили, зустріли мене, такого незвичайного, любовно.
Наша змажка патріярхатів і безсила незмога створити для Вкраїни єдину місцеву церкву пояснюється нехіттю втручати Христа, а, отже, Його і навіть нашу, просту, людську, любов, до церковних справ. Для невірників то річ світова, але-ж вірні! До Чийого Тіла злітаються орли?
Навіженством було-би гадати, що людина йде до церкви, щоб послужити гонорові якихось владик чи, не дай Боже, циніків, що мають християн за дурних овець, готових, ніби гадаринські свині, кинутися з кручі в море на злий їхній розказ. Тут маємо від Самого Христа раду: "...усе, що скажуть вам держати, держіть і робіть; по дїлам же їх не робіть: говорять бо, й не роблять. В'яжуть бо тяжкі оберемки, що важко носити, й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть двигнути їх."
Люде йдуть до церкви по любов. Ми не потрапимо любити всього християнського світу, чи всього православ'я, чи цілого якогось патріярхату - ми ледве навчилися потрошку любити де-кого з тих, хто приходить до нашої церкви постояти. Сьогочасній людині лекше "спілкуватися", робити спілки, ніж єднатися, ніж бути теплоносіями та тепловимінниками. Ми ледве-ледве любимо, але якось любовним павутинням таки звільна обгортаємося. І така Церква єднання та любови - то наша Церква, християнська й православна. Ось туди ми ходимо і там у нас не перестане.
