Позаплянова апоптоза

Клітини вкраїнського організму полюбляють оголошувати позаплянову, відрубну апоптозу. А де-які навіть і здійснюють її. 

Окремі кабінети

Цікаво було-б знати, чи лиходійників, уславлених і підпертих якимось тим своїм загалом, — уже підможено одностайно, до краю, до скону? Чи не лишаться вони потім, таємно від нової організації, якимись пекельними сьвятими про власних попаскуджених: десь там у таємній конґреґаційній залі, канцелярії чи хоч кабінеті?

Молода краса

Слава личить молодим. Не заслужена? Так це як краса. Бог дав, а потім і візьме. А як не дав, то хай уже та слава посмертна. Витягнуть, візьмуть, почнуть роздивлятися: чи такий був, чи сякий? Щось собі навигадують, почнуть супереки. А тут нащадки заступляться, спадкоємці. Буде на що подивитися - як на молоду красу.

Без товариства

Що в Бога день кудись ходжу, а костюма вдягнути зовсім нікуди - аніде нема пристойного товариства. Та й костюма пристойного так і не було.

Українська історія

Україна має дуже справедливу та щиру історію:
- Тут болить? А так? Стривай, іще буде сьвітові кончина, отоді якої ти засьпіваєш?
Історія дає нам навід на те, що ми не сьогосьвітні, а для раювання народжені. Тільки на те раювання ще заслужити треба - отут, серед оцих.

Що належить

"Джвандзи" пише за "узгодження імен і діл", що ніби дає лад сьвітові. Оце те, проти чого ми рішуче стали руба і затялися. Належні слова-назви нам гидко в рот покласти. Дозволяється хіба підсипати в грубку якихось дрібніших слівець, щоб хоч трохи присьвітити.
А вже діла, діла - аж голова біла! Але все якесь неналежне - хоч скільки давай йому лад, не поможе. А головна річ, що в належність ніхто не вірить: усі гадають, що то так, для приказки, щоб гладше збрехати. 

Обізнання з Сьвятим Письмом

Щоб уславити Пилипівку якимось подвигом (а в житті, як учили були нас іще за небіжчика СРСР'а, завсігди знайдеться місце на подвиг), надумав читати Сьвяте Письмо польською мовою. Добре вигадав: саме польська дає належну глибінь розуміння того, як-же мало я тямлю в Божому слові. Знайоміші-ж мови, навпаки, чинять мені небезпешні ілюзії обізнання.

Стосовно до голоду

Пригадую своє київське дитинство за СССР. Підступається до мене парубчук із дуже простим українським прізвищем (звісно, онук колгоспників, син сільських перехідців) і лукавенько так іспитує:
— Ти украинскій харашо знаіш?
— Так, учуся-ж у школі вкраїнській...
— А можиш пірівісті "На меня в лѣсу напала голодовка"?
— Чого це раптом?
— А-а-а! Ні можиш!
— Ну... мене в лісі напав голод...
— Ні голат, а галадофка!
— ...
— Будіт "На мене в лісі напала гола дівка", от как будіт!
І щасливий регіт, регіт без краю! Справді, дуже кумедна мова. А надто-ж стосовно до голодівки.

Кротів сон

Виживання здається найголовнішим завданням, але воно воднораз і наймізерніше. Виживання - то нірка без виходу. Але й входу, здається, ніде не було. Це як кротяче страхіття, та чи ти ще сниш, чи чуваєш, а гребти треба і треба.

Повні голови

 Ми геть позбавлені дару тиші та мовчання. Ми наговорюємо одне одному повні голови. І навіть найпорожніша істота наодинці з собою мовить, і мовить, і мовить. 

Із темноти

Ще зранку, йдучи на роботу, завважив на бордюрі коло сусіднього будинку незвичайне блюдко. Спершу навіть здалося, що в ньому на дні якась темна фарба. Придивився, а в мисочці відбиток лиця якоїсь старенезної бабці. Сьвітлина відверто аматорська, тьмяна, невиразна - як колись робили й тішилися. Це-ж хтось додумався на пам'ятання таке блюдочко відбити.
Старенька дивиться темними, майже чорними очима, як заскочена, покривджена дитина: що, мовляв, на віщо-ж ви мене в моїй передтемняві сьвітлите?  А потім на що з мого виду таку пам'ятку робили, кому стара баба треба?
А це вже, видно, хата дісталася тим, хто тої баби й не зна. І мисочку виставили: може підбере котрийсь, бо викинуть гріх. Але хто-ж таке візьме? І вже ті очі на морхлому, як яблучко, обличчі вдивляються в вічі кожному перехожому "онучкові" чи "онучечці", а без них - у пізнє небо, що йому була молилася нишком: як-же так, як-же так? Прийде ніч осінняя, ні з ким говорити... 

Сувора дружба

"Фейсбук" дає унікальну змогу мати сотні мудрих, удумливих, сьвічних друзів, who never actually liked you.

Нагоряна стежка

 Стою на стежці повним відром і боюся наплюскати.

Сім німецьких слів

Німці мають красні, щирі, милозвучні слова Beauftragung, Befugnis, Berechtigung, Ermächtigung, Legitimation, Vollmacht, Zuständigkeit на те, що в нас зветься просто "повноваженнями". І то ще без Kompetenz і Mandat. Ну що тут скажеш? Небагато ми в своїй історії мали тих Beauftragung, Befugnis, Berechtigung, Ermächtigung, Legitimation, Vollmacht, Zuständigkeit. Навіть за небіжки Австро-Угорщини.

Поки ще не йдуть

"Через красномовство та поезію мрійну люде не йдуть на смерть", - сказав Грінченко. Він помер 1910 року. Тоді ще не йшли. І тепер поки ще не йдуть.

Вовча трава

 Наші славні перекладники, хоч-би з якої мудрої мови перекладали, роблять це таки своєю (й нашою) вкраїнською. Але не поринаючи, а так, плавом спускаючись. От, приміром, перекладають із старогрецької, а щиро вірять, що з "давньогрецьк.". А чи не з "древнегреческаго" бува?
От про мене хоч вовк траву їж. То-б-то бреши як щеня про те, що з чужої книжки вичитуєш, а вже до книжки вкраїнської пхай тільки добре, вартісне, своємовне, а не висівки.

Із чужої

Немає гіршої гіршини, ніж сприймати свою мову як переклад із чужої. Навіть як на перекладаря. Надто як на перекладаря.

Двоє слів

Повне веселого впізнавання й радісного визнання "врёшь!" і тяжке, як келеп, нищівне "брешеш!".

Чужі слова

 Як розумові глибоко дослідити походження слів, то в интелектуальнім одчаї всі вони починають здаватися чужі. А иноді ця тяма дається серцю просто в одчуттях.

Усім полегкість

 Всі вкраїнці заслужили в Бога на якусь полегкість: сьвідомий українець на суходолі несе за плечима легку торбу з кістками, а несьвідомий легким човном перевозить через Стікс важкі надгробки.

Велесебіє

 Люде, що ледве залишилися тьмяними парсунами в історичнім музеї, й гадки не мали, скільки може бути СЕБЕ!

Безталанна мова

Безталанна ти межи мовами, мово ангелянська! Всі тебе знають, навіть і я.

Під завісою

Захід, як його син Нерон, що примудривсь таки зстарітися, воюючи, по корчмах ночуючи, і не може вже сказати пишної, але правдивої фрази: "Qualis artifex pereo!", не може з міркованнів похилої пристойности й старечої кокетерії. Хоча знає, що завіса близенько: чи то на один із передостанніх антрактів, чи то вже справді Бог край покладе. 

Титаномахія і титаномаґія

Конкуренція знялася давно, бо суперництво — річ не вчорашня. То коли вас хто назве титаном навзаводництва, не пишайтеся й не лякайтеся. Так, ви справді син неба й землі. Правда й тому, що ви вже дуже виснажені боротьбою з якимись гекатонхейрами чи циклопами, просто кажучи, марами та страхіттями. А вас тим часом уже йдуть воювати кращі за вас боги. Але титани мають у собі якийсь чар, якусь маґію. Просто треба знати своє місце в харчовому ланцюжкові й намагатися бути приємнішим... на смак.

Up the Rabbit Hole

Коли я на життьовій путі несподівано став на свою перекладницьку, так зветься, кар'єру, то зразу провалився й увігнався в крілячу нору та й почав падати, вдаючи, що то я так плавом спускаюся. Побувавши-ж я на дні, теперки намагаюся потроху тою самою дірою нагору вилазити. Хитрішого виходу не знаходжу, тож або воно не нора, або я - не кріль. 

Горолоґіюм

Наша Вкраїна — то всеевропейський горолоґіюм, обложений тими, хто волів-би зупинити чи прискорити час. Облога не знімається, бо потуги спиначів і наганячів невтральні одна до другої.

Наміряне лице

Ніщо не потребує від українця такої рідної щирості з собою, як чужа йому гіпокризія.

Коректний розсестер

От цікавий я знати, чи полекша, як до розбрату в нас коректно приєднається ще й розсестер?

Хвилозопський камінь ІІ

Чи всяка публічність має конче скаменіти в публічності?

Люби як душу

Я знав, я знав, що жіночого роду не тільки таємнича душа, але й люба душа.

Правописне

Дуже хочу бути интеліґентом з великої "И" і з малесеньким "ґ".

Голод відхожий

Голод, що приходив до нас, знає, що не ззів і не наївся. Він десь шибає, наряджає до гроба гостру сторожу-кустодію, розшукує печатки на гріб і щоб конче йому була з хрестом! Щоб не вийшов наш Лазар довгочасний.

Велике та мале

Велике має пнутися, надиматися аж поки не запухириться. Мале мусить стискатися, тверднути поки не загостриться.

Пахущий кущ

 Господь — садівник. І кожен із нас у Нього — як пещений, пахущий кущ. Садівник кохає, а кущ красіє. Просто не завжди пізнає себе в люстрі похмурого дня.

Як вино

Можна-ж сказати, що краля гарна, як та троянда? А як вино? Ну, червоне вино? А біле - можна?

Urbānus, oppidānus, municipium

Шкода, що не вчив я латини: кажуть, дуже та мова цікава, хоч і мертвенька вже. От urbānus - це вам киянин уписаний в книгу реєстрацій. А є ще oppidānus - не киянин, тому нікому не цікаво, звідки й хто він буде. Але опроче киян і нагнаних киями, Великого Київа й Великого Некиїва, буває ще municipium - це таке місто, і не одне, що саме собі славне, то ще й столицю коли лайне. Але тамтешні люде однаково про всяк випадок пишуться киянами і здебільша мешкають у Київі.

Usageaster, poetaster і criticaster

Не тільки в нашій мові є багацько дивовижних слів, є їх трохи і в ангелянській. От, приміром, usageaster. Це той, хто сьміливо виправляє всім мову, але щось не до речи. Ануте, озовіться такі! А є ще poetaster - це такий поетик, дуже манюній, як ніби підсьпівач. На цих перших двох насварюється пальцем criticaster - ви вже здогадалися, що за один. Хіба не диво? На щастя, ми не маємо таких типів, тому й слова не потрібні.

Зате близько

Злодій і жебрак Бога бачать хоч коротко, зате близько.

Не чим-дуж

А добро-ж буде нам, коли справді доведеться перекладити з московської нашою мовою: скільки щирого здивування, несподіваних відкриттів! Чи ти ба, й так люде говорять! Але до того ще далеченько. Не чим-дуж.

Несуміжні галузі

Вечеровий потяг "Харків-Київ" - подейкують, що експрес. Так чи так, а ще нині в столиці будемо. Поважна жінка з мудрими примруженими очима терпляче спиняється коло кожного кріселечка й дрібненько розказує, що живе сама й тому їй потрібно багато грошей. Оскільки люд кругом мізерний, то хай іскладають хоч по "копійці".
Подорожні ховають очі - чи то соромляться відверто слухати брехню, чи вірять, але шкодують заробленини. А я навпаки слухаю уважно й пильно розглядаю прохачку. Нарешті вона спиняється й коло мене:
- Чоловіче, Ви на мене так дивитесь! - із глибоко робленим зворушенням змушеної сьпівати прими-балярини проказує невчасна відвідувачка.
- Та й Ви на мене, пані! Гадаю, ми обоє виявляємо фахову цікавість. Як шкода, що наші галузі геть несуміжні.

Сприйняття дизайну

Сприйняття дизайну дуже залежить од того, як давно ви робили ремонт у своїй хаті.

Без альтернативи

Щоб над міру не натужувати пам'ять прийдешнього покоління, що вже потроху висне в хаті й огинається, - щоб переглянути й збагнути ввесь "Расьомон", досить буде історії УПА. Там наше й ми - таке як є, й можна цілком обійтися без ворогових альтернативних історій.

29 років

Я гаразд пам'ятаю, що мені саме 29 років. Але, маючи такий вік, тяжко пояснити те, що раз-по-раз пригадується із колишнього: багато ближче до дна, ніж оті 29. То либонь моя історична глибиня.

Автентичне виконавство

Нашій мові потрібна нова виконавська школа, що буде уважною до старої музикальности, - школа автентичного виконавства.

Не своїми руками

Якби Крим хотів бути Московщиною, його-б не загарбали ніколи. Московщиною завсігди ставало тільки те, що криваво, запекло не бажало нею бути. З тої запеклої крови все й складається - нічого иньшого не приймає велике безкордоння. Але земля - то не тільки люде, що підтоптують її під ноги. Земля здається байдужою, бо вона знає, як усе мінятиметься. 

За калавуром

Наша правнича мова - це приклад мови, що забула сама себе, щоб наново вимудруватися в подобу мови чужої (вгадайте, якої). Цією своєю чеснотою вона нагадує словник Караванського, де є геть усе, чого немає, зроду-віку не було й не може бути в українській мові. Після того всього читання поправних словників дає вражіння ґотицького роману: усі з юридичного малечку знайомі слова, а надто вирази, десь у тихому куточку раптом обертаються на прочвар. Але в доброму ґотицьому романі в кінці все пояснюється й спростовується, а в нашій правничій мові все й далі живе собі відмінчатком.
От, приміром, вираз "під вартою" - не дай Боже пробувати, але-ж вираз затишний, свій. Ну, а як-же ще сказати "подъ стражей"? Бо зразу-ж кидаєшся під варту "стражи".
А от "приставили його за калавуром". Старовина, га? "Держати за своєю сторожею", "привести з вартовими", "взяття за ґрати" і "заарештування", "віддати до арешту", "припровадити з вартою". "Тримати під вартою" теж єсть, але то - "подъ карауломъ".
Звісно, наша мова розвивається, здебільш уніфікуючись, роблячись зручнішою для чужомовного земляка, що змушений каратися з українською, тож тепер уже "не маємо те, що маємо", а тільки те й маємо, що є. Коло мови гостра варта стоїть.
.

Або-що

Я що-дня когось українізую. Бо кожен духовний чоловік має що-дня робити щось ніякове, непохватне й з погляду загалу безглузде: поливати сухе дерево, носячи воду дірявим відром; саджати капустяну розсаду - в сніг, на пісок і догори коріннячком; копати криницю на косі, або-що.

Прудка вкраїнізація

 На диво всій країні, Харків українізується багато хутчіш, ніж Київ чи навіть і сам Дрогобич. Тут скрізь уже пишуть "Европа" — "Європи" не побачиш і на Московськім проспекті.

У майстерні

Майстер має втішатися в своїй майстерні: бо поки там триває розкішна гульба, за порогом нетерпеливиться пишна ганьба, поки там царює глузд, за дверима стереже глум, поки там догоряє ґніт, надворі розпалюється ґвалт. 

Від краси

Ніхто не заперечить того, що в Україні багато краси. А дуру ніхто не заперечить? То можна вже виснувати, що ми здуріли від краси.

У коноплях

Кажуть, щоб уже бути тим письменником, то тра списувати на день бодай зо дві сторінці. Еге! Як я хоч раз за їдним присідом вечера за обідом спишу аж дві сторінці, то там уся правдонька вкублиться. А кончина сьвітові ще далеко, чого вискакувати, як Пилип із конопель? Посиджу поки в коноплях.

Мислені кабани

Логічне мислення в мене потроху відходить, їй-бо, - лишається мені лиш поетичне мислення. А може я вже просто безглуздію? Ну, дарма: у нас дурнями, слава Богу, нікого не здивуєш. Вони в нас гарні, гладкі - як мислені кабани.

Дуріємо

 Мова в своїх особливих хвормах — то осібний спосіб мислення. А кажучи спроста — своя тяма. Ми губимо свої хворми — стаємо безтямні. А кажучи спроста — дуріємо.

Кабани та космонавти

Мій тесть малює диких кабанів і диких космонавтів, а я оце зара' про них напишу. Гадаю, що без кабанів і космонавтів і дядько не дядько - кожен пасе свої.

Багато потребу

По мені лишиться багато непотребу. І багато потребу по мені не лишиться.

І те небо в нас, хрещених, зветься небесами

 Прочитати всі добрі книжки й лиш тоді померти. А я читаю ду-у-уже повільно! Але може й мені те колись стане нецікаво. Не як неукові, невігласові, а як тому письменному, що вже вичитує знаки на небесах. Бо невидиме до часу небо зветься небесами.

Старече право

На землі перед старечим виселенням кожен має право на старече висилення. 

Не хтів нічого

 Що я оце хтів сказати? Та нічого не хотів, а от кажу й кажу. Це клопота пророків і дурнів.

Переживаючи

От я й здобувся на трохи прикре для себе виявлення: наше улюблене "не перейматися" як рівнознака до ще анальфабетичнішого "не переживати" у розумінні "не турбуватися" - ще одне спричинене интеліґентами непорозуміння. Ніде по порядних словниках такого значіння в слова "перейматися" не знайдеш. Ах, яка нуда! Ставлю ще одного мінусика.
А з переживанням ось яка штука: не турбуватися може й простий, а вже щоб не переживати, як-що глибоко вдуматися, то вже сьвятим треба буть, не менше того.

Щоб він

Кожен чоловік-християнин має здобуватися на обов'язок і спонуку конче зробитися сьвятим. Тим паче, що того самого завзято допоминається й жінка-християнка. Ну, щоб він...

Моє гасло

Гасло мого життя: "Хто живе, той переживає. Головне - не падкувати."

Боянські одномовці

Нам полюбилося старосьвіцьке слівце "співвітчизники" - таке-то вже широке, гарне! Де там тим "землякам", "одноземцям", "отчизникам". А "одномовці"? Так і країну розруйнувати можна. В нас, бач, кожне як хоче, так собі й говорить. І кожне хоче по вченому, по московському. Тому воно й спів-вітчизняне.

Культурка й суспільствечко

- Кохане моє суспільствечко, любцю, чого-б тобі хотілося?
- Та відчепися ти, культурко, набридо осоружна! Усе я маю, а чого не маю, того й не треба!
- Та чи не тра чогось по хазяйствечку, по господарствечку - я-ж до всього тімаха?
- Та йди собі з торбою, саме й наварю й повиїдаю, не в тім'я бите.
- А хто-ж тебе порадить, хто приголубить?
- Тю! Я саме себе люблю, без твого телячого лащення!

Савани зла

Вийдеш на широку полонину зла, вдихнеш у себе її чисте повітря, й побачиш у прозірній далині чудові савани. Там у невеличких табунцях, як і годиться чистокровним тарпанам, пасуться огирі зла, княжі табунні жеребці. Вже не належать вони сьвітові цьому, вже не підлеглі вони нашому судові.  

Хліб та книжки

"Смерть корнета", як слушно оповідає Леонід Кисельов чи його тато, таки справді не просить їсти. Але біда не в тім, а в тому, що вона вже й не дає їсти, а дітям і далі треба хліб та книжки.

Щиросерда мрія

Оце я сидю в Levi's #501 і думаю: наше покоління мало щиросерду мрію й брутально втратило її. І то не тому, що минули молодощі, а тому, що настали джинсощі.

Домовлений матч

У нас цинізм поборює страх, але то домовлений матч.

Летючий острів

Я не вірю в сьвітовий уряд, не вірю в сьвітову змову, але віру в Лапуту, летючий острів. Ондечки він - не міт, а літ!

Дар тихомир'я

 Сьогочасне суспільство запевняє чоловіка, що він усе парубок, і далі пропонуючи пригоди, коли вже треба спокою. А спокою кортить дуже, й чоловік платить і платить за те, що тільки дарується.

Те, що маємо

Цікаво, чи обійдеться вкраїнська мова без однієї-єдиної родини? Бо одна-єдина родина дуже справно перебувається.

Панство-всезнавство

І що-найперші з нас вірять, що знають. Того й не дізнаються.

Без наміру

То добре, що пророки в нас тепер без імени, як і належить мудрим. Бо ніхто їх не повбиває, не порозпинає, не битиме по школах, не гонитиме від города в город. Хіба випадком.

Знововіреність

Найдивніше те, що интеліґенти ще й досі вірять одне одному - в слові й на слово. Це либонь уже наново їм віриться - наче ніколи й не хрестилися, й не зрікалися.

Скінченна доба

Европеєць, що колись загарбував, завойовував, привлащував, мандрував, одшукував, перетворював, тепер тільки колупає. Колупає свою білу шкуру: що, може, десь щось наколеться, протнеться, ростягнеться. Кінець довгої доби, що ще вчора здавалася нескінченною.

Кулак і кулачок

Кулак хохлацький стиснувся так, що з каменя пісок посипався. На його тисне кулачок український, що з сиру тобі сироватку видушить. Але-ж тисне й дошкульно тисне! І це диво дивнеє...

Крик із зашморгом на шиї

 У метрі знов новий курйоз — ахвішка "Не затягуй петлю на шиї професії: поважай вчителя!" А це, дозвольте спитати, чи не вчитель написав? Бо тоді треба затягнути трохи тугіш. Та ні, не міг то бути вчитель, хоч який придушений. Учитель зна, що в нас на шиї — "зашморг". Що по нашому — "не затягуй зашморга". Що в нас чергування: "поважай учителя". Ні, то мабуть удячні учні понаписували. І з тих, що все з московської назад перекладають.

Виплив смутку

От я свій смуток на папері виливаю. А є-ж такі люде, що беруть смуткомийне відро, підкрадаються до дверного просьвіту і вже той смуток... А вулиці-ж наші душевні - вічно середньовічні: вузесенькі, темнесенькі, без рівчаків, і ніхто, от ніхто не прибирає. Отак минаєш, ледве човпеш і так, а на тебе несподіваною печаллю ще як лине! То смутно комусь на душі, але вже трохи веселіше, як, пойнятий смутком, упадеш.

Поліпшення з покращанням

От як у таких літах поліпшуватися? Ну, хоча-б покращуватися? Тіла не одуриш. Хіба що худнути - єдиний приступний запобіг. Приступний і неприступний. Обіцяє ситому, що взавтра вже, взавтра. А взавтра знов і снідати, й обідати, й вечеряти треба. І всякий принагідний приготов і перекус. І закуска, і заїдок. І поранок, і передобідок.
Може піст поможе? Віри нема, а худнути треба. Скоро, скоро вже Пилипівка! І будеш як той пророк у пустелі: сухий, як верба, і жвавий, стрункий, у гарнім пальті. Ах, поліпшення! Ах, покращання!

На лови

Ангелянин один подивився на мій піджак "Harris Tweed", на такого самого картуза глянув, на картату баєву сорочку з кудлатою тартановою краваткою та тільки й спитав:
- На лови?
- А так, - кажу, - звісно!
Ніде правди діти: в первісному розподілі праці мені колись дісталося саме полювання. Ну, й збирання трохи. А на що вже там полюю, кого ловлю, де й що збираю - чи воно важить? Головне - нести щось до дому в цупких руках, щоб було доїжно. Мене не одуриш тим сьогочасним реквізитом і реквізитами. І ротів не одуриш. Холоднеча, голоднеча, небезпеченство прибирають чемних форм, але я їх таки пізнаю. І все тягну, цуплю, волочу.
Але знаю тут одну печеру, червінню все пообмальовувати, щоб ніхто не бачив. І там воно - на віки. 

Підсонньові зміни

Чи вже там холод, чи ще ні? Огрівання в хаті ніби є, а холоду справжнього на двір приманити не може. Календар тягне сонечко за поли геть од землі, а воно, як п'яна кума, все ніяк не націлується. Треба вже на коня, а воно ще за кожнісінькій цвяшок у підківці п'є. Тягнуть уже й за пояс, а воно тільки досадливо відмахнеться - та й знов собі обійматись із земелькою. Отаке сонце. А підсоння знай гріється...

Бурі й збіги

 Якісь такі дні бувають — чи їм бурі, чи їм збіги! Бурі може й маґнетові, а змітають геть усе: й хазяйствечко, й здоровлячко на справляннячко зметеного хазяйствечка. А збіги так збігаються цупко, ніби то обставин, а потім розбігаються, як військові збіги, покидавши мізерну зброю, що й боронитися нічим. Своє покидали, а твоє покрали — ось які збіги. І чи це тільки сьогодні, якогось 15 листопада, чи й узавтра вас виглядати, бурі мої, збіги?   

Соціокультурно

Ах, які-ж ми соціолінґвістичні, соціокультурні, пробачте на вченім слові! Як скоро повернулася чемна, але тверда, як рабська пам'ять, московська до відповідей на чемну чи збуджену вкраїнську. Щось не вивойовується. Але треба товкти, як мак на кутю. І намагатися всьміхатися, пригадуючи, що то не смерть, не виведення з громадянства, а лиш іздавна знайоме "не треба, то й не хочу". А вже знов не треба - соціокультурно, соціолінґвістично.

Осамотніла харизма

От побила всіх харизма, але саме й тільки з ангелянською мовою. І проповідують щось не те: щось таке сьвідомо крадене, сьвідомо неправдиве. А з українською щось нікого духовне не душить. 

Петрушка з пастернаком

От не дає спокою та й долягає мені та картина й фраза: закипає казаночок. Як перекладаєш, то ніби десь близько коло півізсунутої покришки ти мирненько собі підкипаєш і приварюєшся, як та петрушка. А далі як стій плиг під накривку - і вже сусідній казаночок. І там ти вже пастернак, і теж кипиш, і теж доварюєшся. І скрізь весело сьпіваєш юшечної пісні:

"Танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком..." І добре таки, що ти не риба й рак, а пастернак і петрушка.

Буду плавать, пуринати

Полюбляю перекладати нікому не відомісінькі зустрічі без ніякого заздалегідного повідомлювання. Це нагадує океанські попідводні течії: заринаєш невідомо де, не знати куди вперед головою, а виринаєш, де знаєш, коло бережка.

Ронин

Я бачу межи нами чималенько вправнених і вправних самураїв, готових стинати низоті ті чужомовні голови. В такому сьвіті я — ронин. І князь мій чи то вмер, чи то залишив отчину. Катана здебільша править мені, мандрованому, за ковіньку. Як де коли й сікну чи рубну, то так нишком, істиха.
Але головно я ділюся своєю до мови любов'ю, своїм ненастанним її коханням — по ронинському принижено, але заметливо. Моя мова висне на полах, лізе в пазухи, під сорочки, в піхви узятих іржею мечів і шабель.

Річ атестації

Як хто пише, то чого мати себе лиш за письменника? Будь уже несистемним філософом. Однак ніхто не чита, то це вже річ атестації.

Велике діло

Напекти коржиків - то велике діло. Бо в справді великому має бути багато малого.

Людське око

Що можна приховати від людей? Геть усе. Бо вони нами, людьми, не цікавляться.

Незнане

Читаючи таке, можна не знати чого набратися. От незнане, власне, й вабить читача.

Тонкий дотеп

Як я скажу якусь грубу дурницю, прошу залічити мені на карб тонкої дотепности.

Задума

Треба так глибоко замислюватися, щоб уже не вийти із задуми. Бути в задумі - туди нам треба.

Потайна панна, а потім пані

Вона все говорила загадками, ніби про таємнощі. Щоб не пошитися в дурні. Ба ні гірше: щоб не пошитися в дурні.

Кінець змагання

Поки силкуєшся бути найліпшим, ще живеш. Як уже здаєшся собі найліпшим - то кінець змагання.

Серед дахарів і взяхарів

Загадкові слова в нас: "даха" і "браха". Маловживані, либонь сакраментальні. Тільки й сказано: будеш даха, будеш і браха. У людині щось дає і щось бере дане. Потім бране дається знов, ізбагачене. І між жінкою й чоловіком так, і в людстві. І в двоскладовім сьвіті. Якась виходить свого хову хвилозопия. Але суголосна, однодумна багато чому з духовного.

Ви кривите пики мов блазні

Бути кльовном - то славне приділення небагатьох, але скільки понавкруги безславних наслідувачів!

Долілиць

Любов так хоче звільнитися від нашого жіноцтва й чоловіцтва. Поки не пізно. Поки янгол не вилив слину життя із сурми. Хоче звільнитися, але не може. Тому ще рано починати гамселити одне одного за жіноцтво й чоловіцтво — мало там хто чого хоче! Он уже й хвилозоп калатає в дно бочки не з того боку, шукаючи виходу не туди, звідки його розглядають, як кузочку. Дві собаки: Чуйко й Бачко. Все чули, все бачили, поки ми глухли й сліпли від свого жіноцтва й чоловіцтва. А поети тим часом усе рвали й рвали перами папір. А далі вже й рукошма. Це поезія? Ще ні? Уже?
А любов так хоче звільнитися й злетіти — туди, де Бог. А Бог скрізь, а не тільки там, звідки смертельно падати. То все наше жіноцтво й чоловіцтво: воно так добре навчилося плазувати. І невідомо куди виповзе — все долілиць та й долілиць. 

Мантія

Втома - це як керея, що з роками стає мантією, гідною короля. Треба навчитися як належить тягти її за собою. Тоді ніхто не добачить, чи є там корона: на тій висоті чи в тій далині, на тій довжині мантії, що так довго витикалася з утоми.

Негаразд і неправда

 З поезією все гаразд і все правда, поки поети не починають кудись кликати. Не ходіть: там негаразд і неправда.

Даха й Браха

Даха й Браха. То найліпший переклад, щоб оддати Инь і Янь. Як-що будем брати.

Баняк-чавунець

Треба щось вигадати - спішно, негайно!.. Але щось не вигадується. То вже хто яке головище має. Коли голова - віхоть, то ще щось витиснеш, а як баняк-чавунець, то вже не вичавиш.

За малопринадність

Дуже багато людей живе лиш на те, щоб була за ними стежа. Поза стежею їхнє життя стає малопринадним.

За говорючість

Оте старозаповітне "покволий у мові і тугоязикий" у нас дуже поширене й стосується до багатьох. Але які-ж вони до того говорючі!

Довження

Повільні люде дають собі раду: вони якось уповільнюють сьвіт, поки в нім тривають.

Кругом опера

Подивився "Йова", виставу Влада Троїцького. Дуже до речи і саме впору: Україна стоїть посередині кону, як "препарований" рояль, а кругом опера.

300 спартанців

"Лайкати" - то-ж любити, хіба ні? От спотикнеш когось із 300 своїх ФБ-друзів, критиків, мислителів, письменників, потиснеш руку й рамено, а далі хиб і чоло і скажеш істиха:
- А Ви-ж мене не любите, друже!
А потім прийдеш додому, кинеш оком, а там і далі Термопіли, "гарячі ворота", узвіз у Тессалії: стоять спартанці.

Своємовні

Своємовні вкраїнці трапляються по наших містах, як українізми по чужих мовах: онде борщ, ген там гопак, аж он і варенички. 

І взад, і вперед

Меї життьової праці ніхто не бачить, але, на щастя, вона простягається поза межі мого життя - і взад, і вперед. 

Із переносом

Московська мова в нас і далі ходить, то чи не накльовується слову "нахохлиться" нове значіння з переносом наголосу на третій склад.

Чужий хтось

Я лікуюся. Я лікую ся? Чи оте "ся" тут правдиве? Слово "лікувати" походить од запозичення, а "хворіти" - своє. І чи не правда тому, любі мої хвілологи? Хворіємо-ж бо самі, а лікує - чужий хтось.

Знімає цікавість

Як, власне, цікаво, що нікого воно не цікавить.

Не йметься віри

Як послухати та почитати всячини, то ніби все кругом "неймовірне". Так багато того "неймовірного", що аж не йметься віри.

Поетична мова

Правдива вкраїнська мова, на позір геть не універсальна в своїй незмозі всім "управляти", все "відкривати", з усіма "спілкуватися", на ділі боронить нас навіть не від банальности, а саме від заялозаности. У справжній українській мові, проти теперішньої балачки, слова зустрічаються рідкіш, і тим вона більше схожа на поезію.

Бозькі закони

Духовні закони, понад усякий сумнів, існують і діють. І вони, безперечно, суть універсальні. Незнання, ба навіть заперечення тих законів, як сказано, не звільняє від кари. Навіть і зламання духовного закону не звільняє, а лиш обважнює.

Мало міста

Місця на землі ще багато, але людству мало міста.

Цілкий стріл

Головне — влучно бити в одну точку. Я так і чиню, й точка вже давно застигла, не рухається. Й однак її поки ніхто не бачить.

Аби на морі штурм утих

Напрямок "мозкового штурму" ніколи не відомий: чи від мозку чи на мозок.

Серед живих

Животіти тільки серед живих - то означає вмерти й зникнути остаточно. Треба жити й з небіжчиками: не мерцями, а померлими. Не дурно-ж їх звуть покійними: вони по собі лишили певність і самі коло неї спокійнісінько позоставалися. Якби тут були самі живущі, можна було-б здохнути.

Добре добриво

Однією землею довго ходила одна орда. А орда - то, опріч иньшого, конячий гній, коняки. І народ тої країни думав, що ті коняки добрі будуть на вгноєння, на культивування культур. Тож ходили й культурно збирали за ордою. А рідна земля щось не надобрюється від такого підгною. Дивом дивується народ: багато, з-під коней та ще й ординських - тільки знай роди!
А земля хоч не родить, але добре добривом дхне. 

З відомого краю

Наші правоохоронці й військовики инстинктово хиляться до московської мови. Це либонь через те, що вкраїнець легко вчуває в тій гутірці репресію, а репресія й досі личить "відомстителеві тим, хто робить лихе". У нас-же за такого "мечоношу" довго був грізний чужий, чужий з відомого краю.

Капітал знаннів

Капітал знаннів зберігається в такій криптовалюті, що ніхто з обачних і торкатись його не хоче.

Скільки мов

Мене зчаста питають, скільки мов я знаю, такий розумний. Ну... лекше сказати, яких мов я не знаю. Ніяких.

Як усі

Як-що ви в Київі скрізь себе надибуєте, і такого ошатного, жевжикуватого, - то не Doppelgänger. То просто ви актуальний. І ви по-при люде. Не гірший за людей. Такий, як усі.

Crowdthinking

Тепер самому думати мало. Та й навіть зовсім не треба. Стоїть кухенна плита, а на ній - каструля з мізками: часом кипить, часом кисне. Кидаєш туди найдурніщу гадку й дивишся, що буде. Ти кинув, а до неї вже присмаки тої чужої, заправи, приправи! Яка приправа, така й потрава. Хтось там уже гуртом варить чи заквашує. І щось таки буде. Crowdthinking називається. Така мислена страва.

Доба незайманої вкраїнізації

Ні, то не "наші 20-і", то наші 90-і, коли розпочалася доба післясовіцького чищення в подобі пуризму. Тоді було незаконно репресовано й досі не реабілітованих слів і виразів. От, приміром, слово "setting" - зразу знати, що субстантив. Як воно буде референтною мовою? "Настройка"? Не годиться! Як по нашому "настраивать"? Настроювати? Не способиться! Хай буде... налаштовувати. Шо? Це в дорогу збирати чи лагодити, чи споряджати? Ну, в дорогу, то й у дорогу. І маємо тепер намісць "настроєння" своє "налаштування". А шо, гарно звучить. І звикли-ж усі. Тільки щось ніяк не рушить компетентна вкраїнізація. Попри налаштованість. 

Ґулівер посеред гвінемів

 Насамперед доведеться пояснити, хто такі "гвінеми", бо хто такий Ґулівер (Gulliver) навіть і з "Ґ", чимало хто знає. Четверте Ґуліверове подоріжжя, як де-кому теж звісно, було до Гвінемського краю. Наймення тамтешніх краян, як і решата слів їхньої милозвучної мови, мало нагадувати коняче "ігиги". Бо-ж гвінеми, то розумні, але таки коні. Імперська культура була привчила нас віддавати їх "гуїнгмами". Коли зачиналася перекладницька традиція, транслітерація мусіла переважати над транскрипцією. Звідци houyhnhms — "гуингмы", а в нас, річ певна, колоніяльні "гуїнгми".

Але тепер можна скинути лінґвістичне ярмо й сьміливо сказати, що я почуваюся Ґулівером у краю гвінемів. Чого? Бо я зовсім ніколи не іржу. Нічого дивного, адже я чоловік, людина? Але-ж усі кругом запевняють, що "ржут". У нашій мові такий грубий сьміх ніби називався "гигикання" чи "гогіт". Я сам иноді регочу, але намагаюся не гиготати, не гоготати й навіть не гіготати, а навкруги тим часом усі гочать, а кажуть, що "ржуть".
Отак само либонь почувався й Ґулівер.

Неправдин син

Йому й досі сниться спростування, та просто ганебне викриття. Але у справжності він і далі вдає із себе.

Гуляючи в хованки

Скільки людей і цілих систем-постанов посліпло, стежачи й ховаючись по темних закутках!

Значливе неуцтво

Еґалітарність заперечує саму ідею осьвіти, бо правдиву еґалітарність дарує лиш неуцтво. Проте тільки еґалітарна медіократична осьвіта може забезпечити рівно значливе неуцтво.

Дивуватися й чудуватися

Аніхто не здивується, як письменникові дадуть Нобелівську премію. Ані будь-хто не зчудується, як письменник здохне в останньому своєму рівчакові. Ніхтогісінько дивом не здивується, як письменник ходитиме на панщину, а вночі недовго каганцюватиме над дурничкою. Такі часи...

Як буде

Де-які слова, й чималенько, треба носити просто за щокою, бо все те самісіньке питають: як буде, як буде? Та без вас, люде, ніяк не буде! Говоріть...

Головне питання

Несистемна філософія - як червоні оксамитні шаравари пізнього Запорожжя: кожне може влізти, бо широчезні. Головне питання несистемної філософії: як підперезатися?

Sprachgefühl

Sprachgefühl — милозвучне німецьке слівце запозичили ангеляни, щоб позначити в своїй мові... мовне чуття. Инакше ніяк було, тільки через Sprachgefühl. Це те, що в ангелянській мові тямить кожен носій, незалежно від того, чи знає він, що таке Sprachgefühl, чи ні. Sprachgefühl як явище притаманне всім ангелянам. Sprachgefühl як чуже слово допомага відрізнити того вченого від того невченого.

І от тепер я знаю, що втратили вкраїнці: в них геть немає вже жадного Sprachgefühl. Ніхто не знає слова й усім байдуже до явища. То дозвольте-ж заmeldувати!

Завмерле слово

Слово "безуряддя" все ніяк не відродиться. Але не з урядової то причини.

Двічі

Поезія приходить двічі: вперше тоді, коли всього замало, а вже вдруге тоді, коли все зайве.

Потреба

Людині потрібна людина. Але не для слави, не для звеличення, не для захвату. На те є Бог.

Панцер

Ненависть - то панцер, накладений на чуже серце.

Not now

Weekly report on my screen time is now available, but I won't be aggrieved, not now!

Дотепні, здатні і воздібні

А добре, що талановиті люде таки в усьому кебетливі. Бо так і голодом померти можна.

З мішком

Люде в Мережі, маючи три любчики на облавку винищувача - за необережно збиті серця, поширюють щось на цілий сьвіт із суворою осторогою: "Читати до кінця!" Ага, взавтра, з мішком!

Ще мить

Тепера сьвіт уперто намагається приготувати стратегію відрубного modus vivendi для двох статей, де поступки, напоставання і навіть сама боротьба випрадовувалися-б не служінням подружжю, спілці, а добирали способу на автономне виживання индивіда з огляду на статеву приналежність і ворожу присутність небезпешного й підступного суперника. Здійсненню цього величного проєкту поки ще вадить простісінька потреба на буденну кооперацію. Тому змажка досі точиться за ресурс уваги й часу, конвертований у практично все.
Просто кажучи, людству вже непотрібні наші кохання й плекання, люба. Але хай воно почекає... ще мить.

Рукавиці Діда Мороза

Цю правдиву історію оповів мені пан Валерій, а я вам переповідаю. Якось на передодні сьвята, а саме великого празника Нового року, один природжений киянин поїхав машиною до матері на село: бо саме перед Різдвом удома кололи кабана, то спадковому киянинові забаглося в Пилипівку сала й усякої сьвіжини.
Хоч діялося це не що давно, але тоді ще під Київом якось стояв на сторожі мороз із очима. Жигулька ледве завелася, але якось завезла на село й, наклавшися свининою, чкурнула назад до Київа. Наш киянин їхав дуже обережно, бо тими часами по дорогах іще колядували міліціянти-ДАЇнники.
Однак "чарівна паличка" спинила сьвіжий біг.
- Добривечір, старшино, а що я порушив?
- Ще не знаю, покажи лишень, що там у тебе в баґажникові!.. Ага, так і знав - тут цілий кабан. Частуй, пане господарю!
І не вважаючи на протести нащадного киянина, селянський син стягнув теплі й грубі, як у совіцького Діда Мороза, владні рукавиці, видобув ізвідкісь ножа-колодача й щедро, по різдвяному накраяв і собі, й мерзлому товаришеві.
Добре налаявшись дорогою, бо лишилося тільки ззісти, а що на продаж саме подарувалося старшині, нащадковий киянин приїхав таки до міста й поліз до спустошеного баґажника витягати.
Аж гульк - а там оті Дід Морозові рукавиці. Почав міряти - аж там повно всяких купюр.
- Оце добре поспродував! - тільки й сказав.

Нехай мовчить

Як-що хтось отут, серед отсих скаже тепер пророче у своїй красі слово, ніхто не оглянеться, не схаменеться. То нехай-же хтось мовчить.

Цілісінькі й байдужісінькі

Як страшно реве пащека нашого підземного метра! Чом-же ніхто не слуха тих завивань і не лякається? Бо нестравні: от вона й ковтає, й не давиться, а ми цілісінькі й байдужісінькі.

Увага

Найбільша хиба, що я бачу в собі як у християнинові, то надзвичайна й таки справді неймовірна клопітність і метишливість. Воно теперки зручно ховається під машкарою заклопотаности й західливости, але й там таки муляє.
Ото й заходився я нищечком читати "Джвандзи": просто приємно по молодечому пірнути серед осени у води того сьвіту, де й так мало що діялося, а люде духовні ще й уміли від тої жменьки зайвих подій ухилитися, і сама духовність була таки універсальною практикою, а не принагідним тороченням.
Цікаво, що коли я надумав оце собі вдиктувати, виявилося, що як-раз минаю заклад із загадковою назвою "Институт Конхвуція КНУ". Щось таки дзеленькнуло срібноталанною римою!
Ми живемо в хащах і чагарниках якогось справді небувалого мотлоху. Медитативним лізуть ув очі, вуха й ріт колькі, безплідні гілки. А тут почитаєш: один сказав, а другий, як умів, пригадав та й записав тихцем. А що той перший мав на увазі? Увагу. Мав на увазі й просто мав.

Герої-невидимці

Совіцька влада з якоїсь причини полюбляла наліплювати героїв з нікому не відомих діячів. Буденні своїми істотними здобутками, вони, з усім тим, мали якісь непевні, чи й не стидкі життєписи, де треба було видирати й вимазувати мало не всі сторінки.
Оце я минаю Щорса: його помучили, а теперки просто відновили. І знов кінь басує, - от-от вулицю, от-от перескочить. А на віщо? Куди?
Дивний юнак, що нізвідки взявся, щоб прикрити собою дірку від революційного мавзера, зроблену в чужій боротьбі. Прикрашений мужньою професорською борідкою, він хутенько наробив подвигів і подівся не знати куди. І таких небувальців настромляли, як кілків, - ого-го!
А прикметних, істих доводилося довго виколупувати, видовбувати, вибивати, навіть як-що вони були насправді свої. Либонь заваджали саме своєю важкою доладньою формою, що вкладалася в історію й ніяк не хотіла звідти вилізати.
А ці... такі, бач, і далі собі історіють у ніби вічній славі.

Мертвецький сон

Часом насниться-примариться щось таке виразне, що прокинешся й довго пригадуєш промовисті подробиці й перипетії. Найдивніше-ж те, що дійові люде - люде вже вмерлі, а їх таких із роками довкола кожного збирається все більше та й більше. Та вві сні ті люде дуже вже живі в своїх діях. І не віриш тій марі, і гадаєш мимоволі: чи й ти отак колись приплентаєшся до когось у маячіння живісінько побовваніти? Промовлятимеш - і не повірять, навчатимеш - і забудуть.

Марюки

Виявилось, що ангеляне ще від року 1886 мають у словникарстві розуміння ghost words — "cлова-примари" чи "слова-мани": вигадані, а більше в помилку приплутані словоманами в нападі гострої словоманії лексемки. То мені виявилось, а вчені, дрюковані вкраїнці те вже з давен відають.
Хоч сама ангелянська мова дуже вже позичальниця, в ню саму тих слів насьмітилося незгурта. Бо й там хвілологи, а не тільки по наших житлогуртках. От, приміром, дуже гарне байстря phantomnation як-раз до речи знайшлося.
Зате вже в нас, українців, тих маняків густо-густо! І привели їх на сьвіт не маніяки, а прості письменні интеліґенти. Найбільше їх назбирав по своїх словниках і мовно-стилістичних трактатах Сьвятослав Караванський. Що-правда подає він ті слівця без уживання скорочень на кшталт "привид. (словесне привиддя)". Та й не дуже треба, бо в нас їх знає кожен творчий робітник (тепер "працівник"). Там любі мому серцю "вусібіч", "довкруж", "зазвичай" і ще багацько всяких приємних хвілологічних непорозумінь.
То скажіть-но тепер: чия мова розвивається, чия збагачується? А-а-а! Маєм тих марюк стільки, що инколи до хати не влізеш, а на лінґвістичний погляд нічого не видно. Бо за туманом.

Без люду

В Україні біда — пожильці-помешканці. Люду ніде нема.

Дні Вкраїни

"Дні Вкраїни в Москві" — невже саме там і суджено їм скінчитися?