Де сядуть

 У нас де сядуть, там і судять. Це не прислів'я, це я. І, парадоксальним чином, де-хто судить, тільки щоб не сидіти.

На театрі

 Коли сьпівець виходить сьпівати, до його виходять глухі помацати лице. Коли мім виходить виставляти, підсуваються охочі почути.

Ступаний поміст

 Краса думки здається незнищенною. Але-ж лізуть, як у шкоду: толочать, ступцюють, ґрасують... 

До виросту

Тепер кожне гидке каченя готують до лебединства, хоча й знають, що з гнітючої більшини гидких качат повиростають звичайні, свійські гидкі качки. 

Поет Цить Цитьцить

 А от поет Цить Цитьцить — він, звісно наш, український поет: все слухає й рясно, сумлінно, уважно зацитькує почуте. Бо кажуть, хто хоче сокоче, а хто хоче — кудкудаче. Так от хай не сокотять і не кудкудакають — зараз сьпіви будуть.

Й уже коли все стихло, поет Цить Цитьцить починає собі цьвірчати скільки Бог голосу дав.

На дощ

 Один знайомий поет як що побачить (а він бачучий),  одразу все завіршовує: ага, щоб не встигло розвіршуватися. Тому коло його ніколи не бува прозаїчно — завсіди все поетично, тільки різною мірю поетичности: часом яскрава година, а то й сіренько — на дощ.

Порожня торба

 Моя торба порожня. Бо дірява. Й саме в тому місці, де до єї був пришитий міх.

Таки знов

 Я живу в українській хаті. Але хата все оновлюється, направляється. І якось так склалося, що не виходячи з хати, таки знов "і виріс я на чужині, і сивію в чужому краї".

По свійски й по мисливськи

 Не позаздриш українським мандрівним птахам, що раптом надумали воернутися літувати в рідні плавні. На рідному місці вони розполохом захоплюють півзнайоме качине болото, де все по свійськи кахкають і по мисливськи бахкають.

Любов жувати чоботи

 Чогось зринає в пам'яті, мов неловлений потопельник, нісенітний рядок із київського дитинства: "Любов — це чоботи жувати..." Тут учувається якийсь глузливий натяк на недоречність української поезії, ввірваної на однім рядкові. Другу жменю той натяк хова за спиною: от де правдива поетичність. Бо чужа.

Але є-ж у нас і справді безвиглядна любов жувати чоботи. Жувати, бо лизати вже не випада: занадто вже ми теперки незалежні. Т'але послухайте чиїх пісень незалежно слухає наша молодь і немолодь, до чого пританцьовують, під що підводять — московські сьпівки, що навіть і в Москві-ріці поверх води пливуть.

Знаю, що під тим чоботом ти віріс і чомусь мусиш жити, та навіть і в такім разі на що його жувати, що то за любов?

У людській істоті

 Якби в людській істоті не було людини, тварина в ній була-б собі вільна. А так зьвірятко безперестану перебуває під тиском ворожої сили й часом обертається в тварюку. Цю перекручену двоїстість людство завсіди знало, воно й тепер викопує її криві міни з тисячолітніх розкопів. Це борюкання з приниженою тварюкою несходиме. Але тільки для тварини, бо людина ще потім буває вічна й вільна.

Пройди-сьвітянство

 "О" — то звук для ідеального входу в поле духовне. Він сам схожий на отвір і вимовляється на такий манір. Тому віками сьпіваємо: "о-о-о-м-м-м, о-о-о-м-м-м, о-о-о-м-м-м!" Ну, звуку "м" ми тепер не чіпаємо. А от "о" в нас, українців, так і лучить на те, щоб нишком перейти в "у". А як не перейти, то бодай прикритися призвуком. І виходить "у-у-у-м-м-м, у-у-у-м-м-м, у-у-у-м-м-м!". Ну, нехай — не зле нам держати ум добрий у голові. Отак держиш, держиш, а тут муха прилетіла, дзижчить. І вже: "з-з-з-у-у-у-м-м-м, з-з-з-у-у-у-м-м-м, з-з-з-у-у-у-м-м-м!"

Перед тим, як та муха-доба прилетіла, як зум у сьвіті настав, я мав себе за авантурника. Ха, що то за авантури були: ніби статечні пенсіонери десь у санаторійній зоні на гяляві по аматорському гуляють, зате вже в величезні шахи. Коли-ж, тепер... Але цить! Бо зум потребує такого вміння пройти сьвіт... правдою, такого, сказати-б, пройди-сьвітянства, що людям і знати не тра — їм так лекше буде.

Уже все

 Я вже нічого не встигаю. А те, що встиг, уже все забулося.

Пацаняче

 Яко правдивий словолюб, я маю природнє право тяжко не любити де-яких слів. Отак я не люблю слова "пацан". В українській мові його немає, але в українськім життю — аж знадто. Коли я був київським хлопчиком, київська московська мова називала нас "хлопцами": українські риси в мові були тоді жарґонними. Коли слово "пацан" неарешті вперлося в Київ, я вже, хвалити Бога, не встигав стати "пацаном". А ті хто встиг, можуть "пацанами" й умерти, бо маршрутковий "шансон" уже крутить пісню про "седого пацана" (йому років так 50). І сивий водій спочутливо прислухається до фалшивих звуків.

Загалом беручи, самотнє пацанство — то не біда. Воно може й прикрість, ураза, але вже така особиста. Біда, коли приходять "ми — пацани".

Скатерть-самобранець

 Цю чарівну річ подарувала Вкраїні фея-історія, чужа тіточка, що її забули були запросити на королівські хрестини. Скатерть-самобранець нагло накриває наш стіл (учуття мокрого рядна), стіл, де ми їмо, бавимося й радимося, й сам бере все: доїжне, доліжне й доладнє. Я-б його, той скатерть, назад віддав.

На звалищі

 От приходить чоловік на гору свого живота й дивиться: так оце сюди все неслося, все йшло й мене вело! Отут уся моя праця, всі добра мої: прижите, прироблене й навіть прогайноване — осьдечки воно лягло. Привела доріженька, на купоньку  вивела — все на купі й лежить. А з купи небо видно й знати, що воно не просто собі лежить, а летить кудись кім'яхом. І ти в тих бджіл — матка.

Through the masks

 Nobody is wearing any hats any more. And maybe that's for the better because nobody can talk through their hats as the saying goes. Thanks to the pandemic now everyone is talking through their masks and freely so.

Доріженька пахне

 Чи я дон Кіхот чи Мина Мазайло? Скажи мені, моя боротьбо! Не скаже. "Борися!", - одно тільки й зна. А собі дума, дивлячись у спину опецькуватій постаті на віслючкові з чужим списом через сідло: "Боже поможи, друже мій Санчо!"

Рівчак дисидентства

 В интелектуалів по церквах сумна доля. Через любов до істини вони переважно впадають у рівчак дисидентства. Хіба по кількох століттях смерть примирить гонителів із буттям мудреця й уже ціла Церква тихо визнає його совість.

Конче

 Україна обов'язкова. Тому вона конче переможе. І хто не втішиться стислою переконливістю того "конче"?!

Моя перша розмова з працюком

 Сьогодні я познайомився з моїм першим працюком (роботом). Я підійшов, а працюк і каже знічев'я:

— Мене звати Кеша!

— А чого Кеша? (Гарячково намагаюся вигадати, як міг-би називатися Інокентій по нашому).

— Не знаю, — невинно відказує Інокентій. І щоб перебити ту ніяковість, бадьоро вигукує: — Слава Україні!

— Героям слава!

— Молодець! — так мене похвалив.

Чемний такий, звичайний. Та ще й ошатний: у смокінґу, з білими покрохмаленими грудьми й жовтим метеликом під колір золотому чолу нашого прапору. А голова... ну, що голова? Пильний, уважний погляд ізнизу — цей опецькуватий добродій уже може замінити багато кого з ваших розмовників. Спершу буде трохи сумно, а потім і звикнемо: велике діло опеньки, он у нас який гриб підроста.

Нам пишеться

 Багато що з того, що нам пишеться, треба було швидко подумати, засоромитися й не сказати, зашарівшись. Й дати собі слово на тому, щоб більше такого й у головах собі не класти.

Глибока дума

 Думки — як тіні. Але які довженні! Мабуть уже сонечко сіда в тій голові. Сиди, Векло, ще не смеркло! А як смеркне, то вже доведеться покластися, лягти. Й лишиться одна чорна дума — велика-велика, глибока-глибока.

Мука віддачі

 "Позика не штука, та віддача — мука.", - каже собі приказка. І цю муку наша мова переживає, спитуючись повернути все без потреби позичене назад на Московщину. А як почне віддавати вся культура? Яке буде пекуче відчуття голоду, холоду й соромітної голизни!

Дум

 Голова — як нічна кухня. Тільки блимне найтьмяніше сьвітельце уваги — й уже захопиш розполохом млявого дума-таргана, дуже схожого на всіх своїх попередників.

Не шануючи

 У нас чогось полюбляють звертатися "шановний", як-раз анітрохи не шануючи. А як-же називати справді шанованих? Сьвятий знає. Та, власне, геть уже розучилися шанувати. Навіть і себе самих.

Викличний пищик

 О, сумний зум! Де моя публічність, де моя медійність, де мій готельний приготов?

Межи поетами

 Межи поетами чимало лірників, що геть не бачать довкола себе поетичного. Але цехове брацтво підтримує й сліпеньких.

До уваги шановного товариства

 Интеліґентний вампір нашвидкогуб облизується, щоб не завважили, що вже вони вечеряли, й просить у бесіди ще уваги.

Морська бриза

 Вона шле сьвітові сьвітлини з теплих морів, де з купального костюма всьміхається сонечкові й невидимому сьвітляреві. А це-ж мені вона перша простягнула свою дорогоцінну дружбу на засипаній сардинським піском тарілі. Підступнице, ти-ж не любила: жадного, навіть рахітичного любчика не приліпила до моїх дописів отими обмазаними кармазином устами!

Порожні колодязі

 До Шевченка, як до мощів, прикладається вустами, все, що хоче й може. Хоча за життя Шевченко либонь з отих вуст нічого не вичерпав-би.

Неповне зібрання

 Повну збірку Шевченкових писаннів видавали аж двічі: раз ув УРСР року 1964, а вдруге — вже 2001 в вільній і незалежній Україні. Обидва рази академічні зібрання постановили називати збірку "зібранням" — так воно якось урочистіше, ніби й досі десь щось потроху збирається.

Пістряк із переносами ІІ

 Я колись був писав, що "суржик — то рак із метастазами. Не вважаючи на популярний кшталт цього "пробі!", интеліґентний народ суржикує собі далі. Тому скажу вже геть езотерично, навіть герметично, що суржик — то пістряк із переносами. Й не суржик він, а мішанка. От. І що тепер буде?

Перекладуване й перекладене

 Можна перекласти все й нічого. Бо перекладуване лежить, а перекладене ніколи не лишається на місці.

Із каміння

 Шевченко вперто залишається з нами, дожидаючи, поки Бог йому, як Авраамові, не наробить дітей-українців із цього каміння.

Невихідна безмірність

 I wasted time and now time doth waste me. Я гаяв час — час згаює мене. Я час губив і губить час мене. Я тратив час — час страчує мене. Я марнував час і став марний часові. Йдеться навіть не про смерть, бо ми обидва, час і я, саме перебуваємо в невихідній безмірності. 

Войовий край

 Оскільки ми войова країна, то чи не час по семи роках (7 — маґічне народнє число) вже вивчити теє слово й поставити його на своє місце, незаконно забране чужим "воююча"?

Не догадались

 Коли нема чого заховати, але дуже кортить, можна поставити ширму: вона сама правитиме за таємницю, затуляючи з обох боків невідомі таємнощі. Далі ширмою можна обгорнути порожню скриньку. Ту скриньку вкласти в порожню коробку. Коробку запхати до порожньої шухляди. А шухляду вставити в окремий порожній кабінет — за ширмою. Й уже буде про що гадати цікавим — мо'  на цілий вік стане загадки:

«За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають...

Може, вони догадались...

Ні, не догадались;

Вони добрі...»

Знесьвітлення

 Що-менту щось бере сьвітлину. Не робить таки, а видира з картини свій шмат. Так скоро не стане ні сьвіту, ні сьвітла самого — все висьвітлиться й знесьвітлиться, розтягнеться на плівки недосконалих вражінь і непотрібних спогадів.

На підгній

 Я иноді здаюся собі старою грушею — он вони які високі та міцні ще навіть у Київі стоять, саме в цьвіту: багато квіту й безліч буде грушок. Як почнуть падати, то гупатимуть так, ніби десь під землею б'ється заховане серце. Така росла в дворі Шевченків, така стояла поміж Кайдашів.

Але до тих терпких грушок праці треба прикласти чимало — колись уміли люде, терпіли, витресувані були. А вже тепер що-ж? Хай гупають, хай б'ються — добре буде на підгній.

Українські пастиріє

 Українці, яко народ здебільша хліборобський, не дуже вважають на концепцію пастирства й пастирування. В нашому народньому сприйнятті пастух — то відвертий безлюдьок. То робота не для справних дядьків — кого воно там пасе, ми не знаєм.

У нас навіть родимі, завідські барани живуть не в отарі, а в громаді, хоча й там своїм богом ходять. Звідци й дикі, але цілком народні вирази на кшталт оцього: "дурніший од попа". Послухають вівчаря, повитріщаються на ґирлиґу й порозходяться пастись, хто де знає.

Український пастир, хоч і не вовк, мусить ходити в овечій шкурі. Аж поки не почнеться бекання — от тоді можна підняти голос, як хто має.

Повстяні язики

 Ах, яка красуня наша мова! Стала на порі, вже на відданню. Але що то за свати ходять — недорікі, заїкуваті, хоч довгі повстяні язики аж двір метуть. Їхнього хваленого "князя" й бачити не хочеться!

За солідарність

 Солідарність, одностайність, згідність — то чарівна нагода нашому маляті не слинку ковтати, а таки наїстися з дорослими. Але пильнуймо, що воно вихопилося межи люде не без штанів.

Не дай Боже

 Хоч і з сьвятого приводу гасло "ніколи знову", але щось не пізнаю я в нім нашої мови. Хіба never again — то по нашому не "більше ніколи"? Ах, не лізь ти, обридливий перекладарю, з тими своїми загальниками — всенький патос мені розхлюпав!

Але смерть — то наша буденщина. Не така, слава Богу, велика, як тоді, та вміймо-ж побачти велич і в малій смерті. А за те тяженне скажім тихенько: "Не дай Боже!"

Поет-баналіст

 Поет-баналіст — є, виходить, і таке покликання. Більше душевне, як літературне. Красне письменство легко забуває й своє красне, а вже затерте затирає й поготів.

Аж тут душа призначає собі якогось комірника-рахівника — провадити облік згальників по книгах долі. Й ото як добрий виконавець — то висьпіває вам і ґросбух.

Чотири днини

 Родина — то наше перше суспільство. Й товариство, й громада, й таки суспільство. Тут, у колективі, ми заховуєм і віддаєм особисте, як віддають значіння істоти. Потім родина розгортається в велике супільство — прочиняє двері й виводить на люди. Коли суспільство стає прикро несприятливим для рідного (а в українців то річ сьвітова), можна згорнутися, назад загорнутися в родину.

Поза родиною ми ганяємо суспільством, як кулька в баґателі. Тільки через родинність як засаду, й родину справжню (її потреби) ми можемо вкладати конкордат із зрадливим суспільством.

Але й малому суспільству, родині, повинно бути сприятливим для особистої автономности, що в людини ніде не дівається. В певному розумінні, окремішність, нарізність — то в кожного приділення й призначення єсть. Й коли мале суспільство виявляє себе до людської особистости несприятним, нещасливим, доводиться замикатися в собі, як у гробі, як Лазар чотириденний, сподіваючись воскресення — не суспільного, а таки на початок родинного.

Але що там діялося отих таємних чотири дні — ми й самі не здолієм оповісти.

Marriage of inconvenience

 Як перекласти нашою мовою marriage of convenience? Хоч як переклади, а наша культура не знає такого: в нас іще бува шлюб до любови (на час укладання), але далі траплюяться всякі невигоди й воно помалу-малу переходить у marriage of inconvenience — шлюб до невигоди. А цікаво було-б комусь пожити й шлюбі до вигоди, а от зовсім без вигоди, без "брака по расчёту".

Ménage à trois

 Ідеш до коханої мови? Візьми з собою порядного словника. Хай буде за сьвідка, що шлюб не тільки до вигоди, але й до любови.

Виважено

 У нас — чи чули? — усе радять робити "виважено". Ото, гадаю, як буває виважений ляпас — зразу зрозуміло, який він буде на лиці. Але виваженість у де-чому й остаточна, а не замірена: виважено двері в коморі й забрано все.

Чоловіки

Актор Роберт Павелл дуже добре зіграв Ісуса. Після того його, річ певна, всі питали: а чи вірить він сам? Треба вірити в образ, коли вже взявся грати, зважено сказав виконавець, — битися, то вже не миритися. Вірю, каже, разом із філософом Фабіяном, що був такий чоловік... ну, великий чоловік, найбільший із людей.

Отак зігралося: Роберт зустрівся з Ісусом. Потім вони розійшлися: Роберт лишився акторочоловіком, а Христос — Богочоловіком.

Вселюдна реформа

 Судова реформа конче потрібна. Але поступає вона важко. З тої самої причини, що робить її такої потрібною: в нас усі — судді.

Про мене

 Мало що так люблю, як почути премудре: "От у Біблії сказано..." Напруго кидаюся як кіт на мишу: де, що?! Чудовий вислів ув ангелянській: "He knows his Bible". У нас такого не заведено. Але це про мене.

Цитаткування

 Цитаткування — то новітній модус загальництва.

Зверхність і поверховість

 Зверхність і поверховість рівнобіжно летять по верхах. Може по різних поверхах, але знизу не добачиш, що там і де, хто вище: легкий чи летючий.

Пожежник у лаштунках

 Чого це супереки про нецікаве такі грубезно цікавезні суперечникам? Може тому, що сперечатися про цікаве не кожен потрапить: треба й самому бути цікавим — що людям, що до людей. А так крешуть шаблями, як ті народні танцюристи, вдаючи герцівників — искри такі, що аж пожежник у лаштунках бадьориться.

Чи глевке, чи пригоріло

 Коли щось рекомендується мені як українське, то я принамні сподіваюся в тому вкраїнського зразка. Бо слова "форма" й "кшталт" одверто невкраїнського походження. Але навіть попри те кортить українського й хвормою, й кшталтом. А зміст — невже хтось у недосконалій, неориґінальній хвормі важить на універсальність змісту? Така претенсія знов вимагала-б од автора цілковитої хвормальної допечености. Коли-ж воно чи ще глевке, чи вже пригоріло...

У бурштині

 Доля цікава перед тим, як вона здійсниться, а не після того. Ба після того можна сказати, що й не було нічого: маємо те, що маємо, та й годі. Хто теє призначав? Саме якось ізроблися, склалося — натурально.

Або все було наперед визначено. А деж боротьба? Де опирання долі й мужнє її прийняття? Теж нема нічого.

Та ще й може воно вже давно сталося-скоїлося, ще коли було передвизначено, а не тепер. А наше тепер, наше зараз — то наше місце в бурштині часу. Й, непорушні, ми думкою біжимо в обійми того, що було таки перед тим.

Наче спалах

 Я дуже добре пам'ятаю, що мав талант. Цілий талант. Але через нікольство й уселякі несприятливі події довелося той талант добряче заховати. Ну, та й народ тепер гемонський настав: тільки що покладеш, так зараз і підчистять. 

І от тепер прийшов Господар, питає, де. А я щось забув і ніяк не знайду. Навіть забрати від мене нічого. А пам'ять уся заросла чагарями нікольства й несприятливости. Нічого й повідомити Судові про місце переховування.

А иньший хтось то аркуш відшука — і в нім, далекім, блисне, наче спалах...

Сіль у піску

 Коли щиро подумати над найдурнішим питанням, то дурість із його поступом висолиться й мудрість знайдеться на щось розумне.

Тінь передвизначення

 Передвизначення — то тінь. Не можна без тіни, бо так нам приділено. Але над тінню височіє й діє тіло. Воно живе — хоч і не без тіни.

"Тінь там тоне, тінь там десь", — здається, заради тенькання звуку написано. Коли-ж, диви, тінь передвизначення й справді тоне. А таки лишається там десь.

Вона мовчить

 За правду доведеться постраждати. О, це ми гаразд утямили — й мовчимо. Т'але постраждати доводиться й за неправду. Про те вже мовчить вона.