Архітектурний надмір

 Бельведери в Київі робляться геть зайві: гарно виглядати зовсім нема на що.

День Закону

 Тут чверть століття нашій Конституції, а ми починаємо твердий піст. Конституційно так починаємо: законно, основно. Де-котрий було кинувся сьвяткувать, а ми: е ні, покутуй! Хто не ламав закону, не міняв свеї конституції, хай перший кине чарку в горло й запаковує вже салом. Що, нема таких? Так ото-ж!

За стерильність

 Мовні хиби — чіпка зараза, але вони стерилизують мову: як не знезаражують, то знепліднюють. Маєм цілий корпус "шкільних" омилок, та всі вони, від звуківні до складні, тільки те й знають, що наслідують московський копил. 

Мішанка (суржик, так зветься) теж стирилізує мовлянина: здається, кожне домішує по своєму й своє, а як послухаєш (а тепер і почитаєш), то неясно, хто говорить. Бо говорить суржик. І московить говорячи. А московлячи, губить і нівечить до стерильної невпізнанности.

Мої цеглинки

 Хай вони собі тихенько полежать, мої цеглинки. Поки непотрібні, дасть-Біг, придадуться до якоїсь хоч мисленої споруди.

Спортовий лац

Зупинки в метрі запопадливо озвучує гамерицький диктор. Він їх не переклада, а виголошує: пильно вимовляючи дивні вкраїнські назви на интеліґентний манір дикторового краю. От, приміром, наш любий "Палац спорту" — палац, де мешкає Спорт, не плутаймо з спортовим палацом. Як воно буде по гамерицькому? Palace of Sports? А от і не вгадали: Lahts Sportou! Хтось і спитає, причепливий: а де-ж поділося "pah-" від того "-lahts"? Чи-ж воно не palazzo, не palatium, що від його й палати?

То ми вже занадто далеко завертаємо, от що я на це скажу. Так, за СССР вірили, що з тої споруди — палац великий. А вже тепер, та ще й американці як їздять?! Lahts та й уже, Lahts та й годі, Lahts та й буде з вас. 

Лекше від води

 У нас люблять старанно робити все потрібне, щоб знамените не стало славетним. Славетне має бути на видноті: на поверсі, бо лекше від води. А знамените вино тоне нам, навіть не розчинивишись, навіть рожевою мазкою не збуривши нічого.

Золотий жук

 А справді: наколоте синім тіло — то мапа. На мапі показано, де заховано незліченні скарби. Саме тіло, як і годиться мапі, не знає ні де скарби, ні що є скарби. До кожного тіла треба ще золотого жука з натяком на смерть і самоцьвіти.

Проґавили

 Культурно я живу в країні мертвих. Це, здається, зветься тепер унутрішньою еміґрацією. Приїздиш на еміґрацію, а там ніхто з квітами не зустріча, бо нікого, крім тебе, нема. Як нема, то й дарма. А вам нудно, жалкуєте? Їй-Богу, не чую! Люде, я люблю вас, але можете вже не пильнувати: пізно, проґавили.

Відповідають

 От кажуть, ніби мова живе... Живе то вона живе, та тільки-ж не так, як ми тепер. От я, приміром, геть та й геть не люблю сперечатися про мову з живими людьми. Всі мої розмовники до цієї теми вже чомусь небіжчики. От проти них я частенько таки сперечаюся. Й не тому, що вони не можуть одповісти — відповідають.

Шо? Що?

 Починаємо вивчати рідну мову від самісінької абетки. Як називаються ті літери в букварі? От, скажімо, буква "ш" каже "ша!". А "щ" по московській обіцяє "ща!". Коли-ж у Синявського ці літері зразу після "че" й собі звуться "ше" й "ще". Шо? Що? Ще того бракувало. Але-ж хвакт. Шо ше, що ще буде? Бідні вкраїнці! А в народі тим часом рідна мова губиться, нівечиться, московиться...

Їд і Їдь

Їд і Їдь — щасливе подружжя. Їд колись звався Ядъ. Як і належить чоловікові, він простий за призначенням, простолінійній: він собі труїть. Пригадуєте: гадючий яд він виссав лиходійством?

А от уже Їдь — вона колишня Ядь. Тільки що їдять не її, а вона їсть. І їсть усе, до чого прикладеться: навіть у хаті буває їдь. А де-ж їй і буть, як не в хаті? Бо господиня з неї.

Імко

 От де-хто тішиться житками, аж підскакує, й нехай собі, а з мене добрий меланхолік. Повсякчас колупаю маленьку прикрість, журно радіючи, шо не суне більша. Ах, ті очі, як два вечірні озерця в степу! Це-ж уздрівши їх аж скрикнув Шевченко: "А он бачиш? очі! очі!" А що-ж, ми, меланхоліки, такі. На що ми здалися? Хвилозопське питання, їй-же Богу. Тішимося своєю приреченою слабкістю й у тім наша доленосна сила. Ми збагнули життя. Кажете, не дуже мудро збагнули? Таж зручно збагнули, імко.

Не йметься віри

 Я так був звик до свого сьвіту, а його, глип, уже десь нема. Внутрішній ще ніби сьвітить неясно, як каганець, а вже окіл якесь сценічне робітництво, диви, вивезло на коліщатках, як ту кунштацію до знятої п'єси. Але-ж воно є! Є там, куди везуть: де стоять великі лаштунки, що грубо понамальовувала моя сьмілка уява. І я там буду, де той сховок. А поки розказую людям, де що стояло. Слухають, чудуються, та не йметься віри.

Потяг до ніякого

 '...you are old, nature in you stands on the very verge of his confine.' Nature, him! Який славний маскулятив! Я так і знав, що то якась матріярха силкувалася загнуздати мій чоловічий природ, мій мужеський натур! Але таки й справді мій єстов уже стоїть не порозі тілесної в'язниці й мружиться на надвірне єство ніякого роду: сонце, море, повітря. За сонцем усе живло прокинулось і кличе до себе мій природ-натур: час уже виходити й розчинятися в ніякому.

За носом

 Люде п'яніють навіть не від справжньої анонімности, а вже за гугнявим тектуровим носом машкарадної личинкою на паличці. Зразу чомусь хапаються однією рукою стягувати штани.

Здичавілі

 З ним говориш, як із гніздом диких бджіл: одразу виліта рій, гудуть кругом, кусають куди-попадя, не знаєш де хоч ту голову заховати. Думаєш собі: "Ну, дарма, десь-то мається бути медові, лісовому, цілющому!" А нема цілющого ані трошки. Самі здорові повиїдали. Бо здичавілі, хоч і бджоли.

Протикраса

 Бридотність вислову якимось дивом ладнає з бридкістю стилю. Але без вінця анонімности не буває довершення протикраси.

Своя мова

 Славетний "пересічний українець" завсіди поет: намісць знати нашу мову, тільки заґавишся — вже, диви, вигадує свою.

Овідійопіль

 Усі статечні римляне не терпіли екзилю. Вони знали, що за римською рогаткою — передміські лани й вілли з оливковими гаями, але то хуторі, а звичайного, порядного, діяльного життя там нема. Тому, коли сенат оголошував римлянинові exilium, той переконано (передбачувано!) брав гарячу купіль, прочиняв жили й єднався своєю кровотечею з кровобігом Риму — єдиною в сьвіті каналізацією.

Але не таківський був наш Овідій. Він собі подумав, що коли за околицею почне зникати повітря, то чоловік і так сам помре, без гріха. Й на розказ старшинства негайно виїхав на заслання. Їхав він, їхав, поминув лани, вілли, оливкові гаї, хрести з розіп'ятими рабами обабіч шляху. А далі, вже звісне діло — степ, дихати можна. Коли-ж глип — Овідійопіль. Еге! І пригадалося, як його, молодого варвара, виряджала в науку мати-вандалка, проводжала аж до старого млина за левадами: "Ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги..."

Аж ген і вони самі — матуся рідненька, як постарілися! Пораються навгороді, але усьмішка з-під очіпка — та самісьнька, волошкова!

Отак заслався поет Овідій. Саме на засланні, в Овідійополі, він написав усе своє головне: "Два кольори", "Рушничок", "Спи, моя дитино..."...

 

Дзвона чи дзвону? ІІ

У нас люде, як дзвони: бовкне зразу, а потім довго гуде-гадає: "І що то я бовкнув? Либонь щось поважне, бо-ж довгенько гуде. Щось значне бемкнуло в дзвоні."

Недосьпівані жалі

 З чорноротої прірви незнайства вистромляться чотири тіні, як схрещені темні язики. Вони силкуються прошамотіти якісь безголосі чи то обвини, чи то жалі. Хмарою насувається й душить духа німа поетичність незнаття, але зненацька чари пропадають: заговорило. Хрипи, кашлюка — ніби дереться сувій лібретта чи вся завіса вистави, й ти бачиш голу спину амфітеатру.

Почавши

 До початку бійся, а почавши — бийся.

За спінінґ

 Арсенкові шість. До нас загостили улюблені жінчині родичі, а мої друзі — найщедріші, найпривітніші з усіх наших. Розпаковуються величезні валізи з подарунками. Арсенкові, кажу, шість, то він уже виходить найобдарованіший. Таким дітям цікаво дарувати, й гаразд тямиш, що.

Тим часом малий Арсенко пильно стежить дарункового процесу: дістаються всяки хлоп'ячі принади, а оченята де-далі, то все повніше бучавіють плачем. Але Арсенко — мужній, стриманий козаченько. Вже все дарування на столі. Арсенко відвертається й іде ридати в окрему хату. Не так жаль, як прикрість на людську дрібничковість:

— Які скнарі люде! За спінінґ і не подумали!

Мовонезнавство

 Час уже заводити нову науку — мовонезнавство, час і пора. Стільки вже осьвічених людей не зна — й так по різному, по своєму! Цікаво буде попоратися науковцям-мовонезнавцям.

Що розвивається?

 Ой, хмелю мій, хмелю... Чути не можу, а бачу я ту нашу "мову, що розвивається" — горбатенька вона така. Ні, могила не виправила, не справила. Ходить, до стіни не тулиться — як-раз навпаки: на всю вулицю йде, як та комунія.

Слід сьвітла

 Як добре придивитися, то можна побачити, як сіріє твоя тінь.

Істинне лице

 Під маскою завсіди дуже свербить. І під заборолом. Свербить істинне лице.

Доконечна приватність

 Можна й треба бути приватньою особою в усьому й скрізь. Це в будь-якій постаті береже від такої любої теперішній публіці публічности, слави-неслави, що завсіди віщує й виконує приниження.

За моральну незалежність

 Шевченко пише в своїм "Журналі": "Я никому, и тем более заступнику свободы, не извиняю этой нравственной независимости, такъ туго связывающей... Если он не смог стать выше обыкновенного человека, то не долженъ и унижать себя передъ обыкновеннымъ человекомъ". 

Відколи в нас ізнов почали з'являтися герої, я все про це думаю. Але не вдалося мені того висловити так тонко. І це з моральним правом завважив чоловік, що ввесь свій дійшлий вік мусів страшно височіти над звичайною публікою, трагічно височіти, ставши на підставі власної людської звичайности.

Школярик

 Цинізм завсіди трохи наївний. Це робить його личину людянішою, симпатичною. Він ніби вивчився в такій школі (пародії на школу кініків), що після неї вже нікуди не візьмуть і не треба нікуди. Кажуть: учений, та не довчений — не провчений, не товчений. Наївного циніка хоч скільки провчає й товче життя, він знає свою школу й буде вже з його.

Не мини

 В українській мові "виробляти міни" означає викривлятися. А можна було-б і на лихе подумати, якби не знати, що міни — таки не мини.

Тарах баба з воза

 Сьвіт має бути мені вдячний, що я не пишу поганих віршів. Бо він не зміг-би довести, що вони погані — на те вченість.

Ні про що

 То думки люблять тишу, а не гроші. Он у гаморі базару гроші так і скачуть, а ні про що не думається.

Протилежність

 Сьвітло породжує тіні. Але вони самі належать темноті. Тіні там, де немає сьвітла чи пак там, де його занадто мало — бо сьвітло є скрізь.

Вже лягли

 Чудовий рядок, щоб почати якогось вечерового вірша: "Вже тіні трудящі лягли..."

Прикотилося

 How came you in these parts? Where were you bred? Ото вже мені два непристойні питання! Як у Шевченка: "Де ты здесь усялся?" А вже теє "bred"... Де ви бачили тепер "bred"?! Так, котилося десь і от прикотилося, качалося десь і от закотилося й прилягло... 

Треба змісту

 Там, де йому бракує щирого неуцтва, він його вдає: щоб заслужити на увагу до своєї порожнини, хоч-би й отрутну увагу, бо дуже вже потрібен зміст.