Гостиний дім

 Як-би я за прикладом деяких колеґ реєструвався у "Фейсбуці" скрізь, де мушу бувати, то міг-би з'явитися ось який запис: "Сергій Саржевський checked in to готель "Львів"". То була-би щира ганьба та ще й підозра в брехнях!
Знаю сам, що мені нічого робити в готелі "Львів", а надто, як-що я — у Львові. Напитую гасла вай-фаю, а мені:
— "Гасло" — це "пароль"?
І де тут Львів? Забули геть усе!
На чарівкій орударці — намисто. Намість звичних дукачів — блискотючі зірки. Кажу їй:
— Маєте на шиї стільки зірок, скільки бракує вашій вітальниці!

Соційологічне передбачення

 Молода людина, що береться до вивчення науки соційології, мусить здавати собі справу з того, що соційологія — це наука того, як стати й довіку лишатися претендентом на соціяльну допомогу, соціяльний захист, соціяльне житло й різні соціяльні різнощі.
Тоді як юриспруденція, приміром, — то наука того, як ніколи не бути бідним.

Мокра печатка

 Ми всі таки дописуємо свого романа. Коли нарешті скінчимо,  Господь прикладе мокру печатку з нашим власним екслібрисом, пильно прочитає й видасть. Вийде в сьвіт, побачить сьвіт.
На врочистому обідові критики скажуть або добре, або нічого.
Ми всі таки дофільмовуєм свої фільми. Коли засьвітяться сьвітла, здіймуться вигуки:

— Браво! Ще! Це було геніяльно!
— Знаю, — скажу. — Спаси, Господи!

Ради вічности

 Коли хочете писати для найширшого загалу, це-б-то "заради вічности", пишіть по московській. Люде вас зрозуміють, як зрозуміли колись, скажімо, Гоголя.
Пишіть, хто може, бо я не хочу. Ані писати, ані розуміти, ані лишатися в тій вічності полудневого москвомовства.

Le faux ami

 Схожі слова різних мов із відмінним значінням звичайно називаємо "зрадливими друзяками перекладаревеми". Хоч вони й видимо зрадливі, перекладники їх, звичайно-ж, полюбляють — за схожість таки — наче своїх братів горілчаних; бо хибні друзі ті спричиняються до перекладницької интоксикації. Публіка-ж вітає споєних од "облудного товариства" перекладарів шаленими оплесками, й то стоячи й підстрибуючи.
Маємо й вирази зрадливі. Найнебезпешніший із них — Mania grandiōsa. Ця підступна хороба воліє забирати перекладачів іще молодими. Але через ненасит не погребає й старшими.

Ні рідного, ні вірного

 Київська церква. Гарний-прегарний сьвященик-українець. Чудове казання й тема віддячлива: причта за добрячого самаритянина. Казання широке, надзвичайно розлоге: хто ближній твій?
Усе добре, все на місці, ніщо не забуте.
Тільки двох речей нестає в казанні: вкраїнської мови й України самої...
Як піду я з Київа до Батурина й, крий Боже, ущкоджено мене, хто-ж мені, вкраїнцеві, позав'язує рани духовні? Хто духовною мастею вразки мої змастить? Агов, хто ближній мій?

Перша стать

 Довго пригадував, як то воно — "перший секс"?
Не знаю, я з ним народився — вперше і в-останнє. Ми два секси єсьмо, й кожний думає, що він перший.
Отак і змагаємось...

Все за культуру

 Дістав сорочку фірми "Culture". Все — можна далі не розвиватися!

Пилипівка 1932-го

 Змружую очі й спитуюся думкою здумати, як загівляли на Пилипівку вкраїнці 1932-го року. Ті, що ще зосталися вірними...
Як хто й знає істу суть посту, то тільки вони.

Універсальні листи

 Цікавий я знати, як це в нас після п'ятниці, 13-го листопада, у переддень спомину Голодомору, в переддень християнського посту ще знайшлося календарне місце на "чорну п'ятницю" з чорним од придушення жабою горем вимушено дешевого торгу?
Вже не впреше складається вражіння, що дикі комерціянти бездумно надсилають нам блюзнірську копію сьвята, заадресованого чужому, не потрібному нам та й загалом нікчемному життю.

Коли-б знаття

 Я скрізь проповідую, що рідну мову мало "знати", треба нею ще й говорити. Але вві Львові перебуваючи, що-разу впевнююся, що не досить "говорити", треба все-таки й знати.

Одноманітні голоси

 Не кривдуйтеся з того, що їм — усе одно. Бо все одно їм — байдуже. І все одно "вони" — то ми.

Не все деньок, буває і днище

 День Гідности й Свободи — все з великої! Увесьденечки говоритиму "гідност-И" замість "гідност-І — в тому відпорною силою об'явиться моя особиста достойність і наша національна гідність. І, звісно, свобода, вольовим чином виявлена.

Поспит українізації

Треба напихатись українським, поки не повидирали: або через непотребу, або через що згірше.

Ради страху

 1922-1932 — десятирічка "коренізації". А слово-ж яке — "ко-ре-ні-за-ція"! Просторі треба мать у мізкові борозенки, щоб воно туди впхалося.
Україну скорінено, селянство вигризено й викурено, саме життє, здається, перестало траплятися. Все прищулилося, затаївши й духа — знеживилося; а більше — мре, хоч і живого удає.
Але лишили мову! І вона, розштурхана визвольними змаганнями, буявіє на волі.
Вільно, — хоч хвормою, а не змістом, — заговорило красне письменство, за ним і культура задзюрчала: "електрівні", "виробні", "кляса", "плян", "видатність", "невжиток" — хоч шо хоч.
Не поймуть? Уторопають!
Засмутилася, позаздростила на ті воли культура сусідська, великомовна: ну, що то за говір дурний? Мовчать, поки зуби стирчать!
А зуби для артикуляції ой як потрібні, без них і по московській не дуже потрапиш замельдувати!
Пішла буйна мовонька на Сибір...
Не минуло й шістдесяти років, як вернула "на  свої хахли" — зіссана, маломовна, облуплена, забучавіла.
То ти чи не ти? Мацають, повертають — наче вона; ну, живи...
"Електрівні", "виробні" — ви шо, здуріли?! "Кляса", плян" — клята діЯспора! "Видатність", "невжиток" — лихі перекладницькі витребеньки!
Второпають? Не поймуть!
Далася нам в тямки ота "коренізація"! Закоренила в нас невиводне бояння й нічого непочування.
Страх ламле життя, а сусіди однак сторожким оком позирають на старожитню мову нашу: як це так, що ще не переставилася?

Правдиво й незакрито

 Я будь-яке навчання вкраїнської мови називав-би вишколом, бо, як правдиво й незакрито робити це тепер, одразу впевняємося, що то є підвідміна й підрозділ бойового гопака.

Мова-розмова

 Чи маємо ми ще й тепер щось таке розмовне, щоб було до розмови, до любови чи хоч до мислоньки? Щось говірне таке — хоч поговорити? Живу мову, що ще живе й живить?
Бере сумнів, обнімає жаль...
А коли так, то чи можемо ми судити тепер наводом про незнане й невживане?
Знане й уживане гань і напастуй, а незнаного-невідомого не займай і не руш: то затрачений скарб, ще не належить він тобі.

За ширмою

 Реклямна ахвишулька нетутейшої, не з голодного краю компанії: "Голод ми беремо на себе!". Насилу діждали! В нас тут сам ніхто так не зголоситься. На свій клопіт голод берете, на свою голову? Бач, якісь мають вахлі там чи що, як-раз наїмося!
А може — ой, леле — вони намірилися нам той голод забезпечити? Чи, як прийде, візьмуть на свою шкуру його біду?
Падолист — насуваються роковини несходимих голодоморів наших. І тепло-ж таки вірити, що хоча-б хтось там, десь там намагається відгородити нас від голоддя хоча благеньким вахльовим хистком...

Транскреація

 Середньоамериканські индіяни взяли в Колюмба бердинку з метальової цюпачки на свої колись камінні фараґівчата, сіли охляп на виведені з конкістадорської стайні коні — та й гайда в Дике поле!
А там жубра того — до смутку! Якісь недовідомі племенця хліборобські в Дикому полі потроху собі дичавіли, помалу земельку колупали — так геть їх!
Недовго, що-правда, так собі гасали: надбігли культурніші люде — і жубрів тих побито, й самих индіянів постріляно-порубано. А хто зацілів — будь ласкав запхатися до народньої республіки й республікуй там нишком: знайко біжить, а незнайко в колибі лежить. І кріси не помогли. В Дикім полі — залізна колія намісць биків.
Сила байки: своє миле, хоч зогниле.

Рядна сторона

 Працюю на семінаріюмі в державній установі. Перепина на обід. До мене заговорив бельгійський гість:
— А якою-ж це мовою всі тут говорять?
— Московською, — відказую, понуривши очиці в землю.
— Справді? А чого?
— Тут у нас картвельський фахівець, так щоб йому розумно було.
А хіба-ж не так?  І картвельцям, і нам далася втямки та міжнародня мова. Хоч скільки хоч усяких мов знай, а без московської все не згодишся.

Зима — кожуха нема, чоботи ледащо, — і йти нема що

 Як християнин я вже не маю чого сказати nec urbi, nec orbi — давно все сказано, і не від мене. В цьому розумінні я вже віддавна вподобав собі старовірів: вони сотні років тому відбилися від сьвіту, а тепер і сам сьвіт од них одкаснувся.
Усіх роздрочують тільки наші позлочувані шапки — їх здалека знати. Наші пости не переважать самохітніх сироїдів з безвірних, наших молитов не чути за суцільним дзижчанням міст.
Наша покора і наша покута — тільки на руку ковінька. Коли проповідуєш на базарі, всі гадають, що ти ходиш з довгою рукою і живеш ласкавим хлібом.
Не мені казати, не сьвітові слухати... 

Ще за життя

 Скільки можна поживляти душу мерлом неживої "великої культури"? Зокрема, коли невідомо, чи була вона сильною за життя...

Не бійся, Москво

 Як народник я триумфую, як модерніст — тріюмфую. Ні, підстав для охвиційного "тріумфу" немає. Не бійся, Москво, то я так...

Непевна хемія

 Припрошуємо москвомовного брата до україномовного середовища. Як-же загрозно звучить! Хто-ж полізе в ставок із ящурами шукати за своїм товариством? Як-що це — середовище, то чи корисна мені буде та автотрофна спільнота? Отак і шубовснеш із жорном на в'язах, а на жорні — напис: "Рятункове коло "Україномовного середовища для українських плавців"". Або: "Пішов посол та й упав у росол".
Й одразу виникає гадське Гамлетове питання: "Купатися чи не купатись?" І відповідь зрозуміла: говори, як говорив. И такъ поймутъ... І так поймуть — і без кола.

Супроти наглій смерті

 Післяхристиянська Европа супроти наглій смерті ставить тривкі вартості: мир, терпимість, побит. Але смерть — немирна, нетерпуча й нетерпима, в смерті немає способу життя. Смерті можна заперечити лиш правдою минущого й вірою в вічне.

Чого в тобі більше

 Люблю чорно-біле: у барві завсігди є однозначність неправди, а чорно-біле змушує думати, чого в тобі більше.

Лезо досконалости

 Досконалість гола як міч, гостра як бритва: нею легко відрізати, а ще лекше зарізатись. 

Непідлегле Судові

 Читаю оце "Темноту" Самчукову й сам собі гадаю: звідки темнота, в чому тут річ? А річ тут у совісті, сама совість тут річ. Бо ту річ можна не то що втратити, а нароком десь лишити в людному місці й геть забути за її істнування. То вже було колись, і знову є.
Отак неприсудною й невсудною робиться люба наша "нормальність".

Теж на "е"

 Е-е-е, здається, я втямив: Московщина — то еґреґор, що ніяк не хоче стати ейдосом.

Дух-спокусник

 Знов іду на вибори, обстоюючи за своїм поглядом на ролю особи в історії. Хоч іду виборцем, а не вибранцем, але в цій історії переймаюся ролею саме власної особи. Ох, спокусо моя!

Педагогічна поема

 Захід намагається перевиховати решту сьвіту за Макаренковою системою — як і той, в давнішому свому манастирі: без Бога, без роду, без історії, апаратним чином розгрішаючи всіх у колективній праці чи просто взаконяючи вади й хиби. Минулого життя десь нема, зате напевне є пресьвітле життя майбутнє. Кого-ж не кортить стати за людину майбуття?  Минувшині ми всі винні, а тут уся залеглість дарується: наїдай собі в товаришів!

Нуль переглядів

 Шарпаю свого дописника: викоханий, випещений допис, а "нуль переглядів" — це-ж як так?! То наче хтось уздрів тебе, запитав, як звати, пильно-пильно заглянув у вічі, а говорити не став: щоб душі не переглядать.

Порою сіно косять

 Десь розгортаєш землю, щось у ній запліднюєш, ніби якось добачаєш і вицьвіт, і сподіваєшся від праці овочу. Але відійдеш від ниви на рік чи два — й вона легко забуде тебе, а пам'ятатиме тільки того, хто корчував у ній насаджені від Бога споконвічні дуби. 

Зглибока

 Задум має видимо хлюпостатися на поверсі, як крижинка, бо лекший од словесної води, — просьвітчастої, що тінню від задуму ніби дає навід на близеньке денце, а насправді криє таємнощі безоднього глибу.

На розстанях

 Усі перекладницькі дороги ведуть у небуття, єдино важлива розтока — між самозачарованням і самовскромленням, між самонадією й самопокорою, між самохвалом і тихолюбцем.
Ноги розходяться різно, шаравари по шитому деруться ...

The importance and the impotence of being beauteous

 Як важливо бути гарним! І як гарно! Сам я, як направду сказати, того не вивірив, і то з причин суто природніх, але чув і відчув, що так воно й єсть.
Гарним бути — гарно й марно, бо більшість людей, навіть і почутивши красу, воліють не милуватися на неї.

Ода вільності

 Перекладництво — єдине з відомих мені реместв, де вся фахова майстерність скупчена довкола загостреної підлеглости, кріпацтва, рабства — й так аж до цілковитої свободи й вільної волі.

Щоб зазирнути в вічі

 Нині довелося бути за перекладаря на конхверенції свинарів. Головний виснов мій, тепер уже як знавця: до свинякуватости не можна звикати, кожну свиню треба знати на писок, і поглядати на ціле свинство незамиленим оком. Бо всі свині різні, й кожна свинячить на свій копил.
Май осторогу, свинарю! Не забувай вихвачатися поперед тих, кого женеш, і озиратися на тих, хто човпе за тобою. Щоб зазирнути в вічі.

За добірну харч

 Які гарні дві слові: контентуватися й леґедуватися. І які потрібні! Бо доводиться-ж контентуватися й леґедуватися самою словниковою картоплею. А як-же кортить добірної харчи!

Таке догідне, що тільки на сьмітник

 Містика — річ тонка. А де благе, там і дереться. Годилося-б крутитити духовні перевесла з чогось міцніщого — хоч підперезатися. Бо витоншені особи здаються голими королями в сьвіті, згожому тільки на те, щоб бачити тіло. Тому в тому сьвіті лучче бути духовним невидимком.

У найкращім разі

 Не претендуйте на мене, радянськії люде, бо я-б усю вкраїнську радянську мову поміняв до словечка: то була не мова любови до Вкраїни, неньки нашої.
Але я знаю, радянськії люде, що ви не ремствуєте: й до Вкраїни, й до неньки, й до любови — байдужісінько вам.
Це в разі найкращому...

За міста-посестри

 Содом з Гоморою довгенько забавлялися, жили, як одна душа, проте скоро діждали кінця, скоро-но надумали вчинити з праведністю й сьвятістю по свойому: по содомській і по гоморській. У тому превелика надія хуткого розв'язу справи для Москви духовної.

Ступанкове

 Так довго не працює здійма, що майже наважився вже мийкою повимивати стіни нашого рундука: живу на восьмім поверсі, літати незугарний, а тривати стільки часу на марші серед злої ґрафіки гидую до-нестерпу.  

Непевна операція

 Проста поправа мови в людини — операція болізна й непевна. Але не для пацієнта — для його вона завсіди на здоровля помічна, — а для хірурга, змушеного голіруч лізти в недужу душу. Зараза ополудні не дрімає, а слабий ніяк не прощає.

Доба мучителів і мучеників

 Зчаста і тепер чуємо, а передніше чували ще більше: "я — людина совіцька". Для мене це познача, що в крові й кості десь іще заховується або праведний мучитель, або грішний мученик.
Праведний мучитель — "правильний" мучитель. Невблаганний, воістину своєю правдою живе. Вже підросло покоління, вже відрощує буйні бороди й наколює на шкуру грізні картини, не живши за совіцької доби ані менту. Але, як-що, крий Боже, свистючий канчук ізнов обвихнеться коло ребер, кров і кість підкажуть, чи ти — рука, чи ти — спина.
І тоді треба, щоб щось уже стояло в обороні грішного мученика.

Прикидаючись гряззю

 Щоб латану свитину рідної мови не злупили зо шкурою, треба зверх свитини ще накритися подертою суржиковою шаллю: прикинутися, ніби то grunge style такий. Одно слово, гряззю прикинутись. 

Переддень української мови. Ще й писемности!

 Заходить сьвято. Взавтра розказ нам одзначать, а нині тільки-но переддень української мови, ще й писемности. Взавтра все присудиться: чи знаємо ми по своєму мовити, чи знаємо писати по своєму. Чи нам сьвяткувати, що знаємо, чи нам побиватися, що ні.
А хтось і знає, сам признається, що знає, — а не мовить, не напише. Ховається чи приховує?
Як-що наша мова — міч, то де він висить, чи не взявся іржею? От як-що вона — щит, то вже знаєм, де він: прикриває безшоломну голову вкляклого.
А писемність? Розлетілися аркуші, листи — падолист. Падає листя, а на його й ми: так зручніше розбирати письмено в листі. Листі від славної бувальщини нашої.
Зрештою, вкраїнці, вже років як сто, чи що, принатурилися стрічати й церковні сьвята просто неба, зо справою в руках.
І до неба озаддям. Щоб не засьвяткувало.

"Самалуччі"

 Ти молодий, дужий, завзятий, творчий? Ти, прости Господи, патрійот? Тікай звідци! Біжи, куди очі сьвітять!
А прибігши, присьвіти очима, придивись, де опинивсь, і, радий з самого себе, промовисто скажи:
— Хух! Прибіг! Який-же я молодий, дужий, завзятий, творчий бігун-патрійот!
І, щоб упевнитися в тім, обернися: які-ж ми позоставалися в Україні... не "самалуччі"!

Як кактея в полі

 Українці призвикли жити серед зрадців, викажчиків, метунців, піджиґувачів, нацьковувачів — як ті кактеї в пустелі. Пустеля-ж теж не без живоття, але кактеї животіють усупір тому, що округи їх куйовдиться й кишіє. Всупереч приказці: надоколо біда, а всередині вода.
— А до чого тут ті кактеї не наші? — спитає котрий українець. — Сказано-ж:

"Ой одна я, одна,
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог
Ані щастя, ні долі."

Сказано. І від кого-ж сказано! Але билиночка думала, що кругом — погожа вода. Тому й билиночка. А погожу воду, треба в собі втримувати, надимаючи щоки, щоб ніде не цюркнути.
От того й кактея.