Тьмяні картини минувшини

 Випадає чудова нагода замодніти, нічого не роблячи. А саме не роблячи наколок. Тепер на шкуру така поведінка, а потім буде инака. Дак ото та инака надбіжить — а ти вже такий, як треба. І з-пишна позираєш на брижнасті, брезклі, безмірно застарілі — сині, аж почорнілі, тьмяні картини минувшини.

Хто він справді?

 За старого мовознавця ніколи не вгадаєш, чи з його хоронитель старожитнього мовного звичаю чи просто дуритель молодого тонкого молоднику.

Реставрація

 Як відомо, по польській "ресторація" буде "реставрація" (restauracja). Хай там старосьвіцький хтось мав на увазі підживлення — особисто я помалу реставрую давні житки своїх розкішних предків.

Що було, то загуло

 Озирюся в коротке колишнє, що нишком колише лиш кілька років: яке воно ще в часі близьке, а минуло вже так міцно, надійно — ніби й справді назавсіди й без видимого сліду загуло.

Поважно й зосереджено

 Треба дивитися на життя, як наші недалекі предки на своїх сьвітлинах: поважно, зосереджено.

Шляхетна краса

 Де поділася шляхетна краса з старих сьвітлин? Хто її вспадкував і нікому не показав?

Що давно

 Легко, весело й зручно вважати й вірити, що давно — то гівно. Але насправді тепер — то чемер, а зараз — то ураз. Давність культури перегноює майже все те, чим щабльові культурники позаколишньої доби були так бавилися, тішилися й одне одному очі вибивали.

За сьогочасні словники

 Не звертаюся до сьогочасних словників по мовні поради — довно покинув і думати. Там усе лагідне (й не дуже) московлення. А застаріває чогось тільки наша опрічність і питомість. Візьміть окреме мовне явище невпереджено, й легко побачите, як, проти колишніх словників, воно по совіцьки "всучаснюється" чи по московськи "всучується". 

Добрі вісті

 Як і давніше, всі добрі новини маємо тільки євангельські. Все, що поза Новим Заповітом, — не нове й не добре. Здається, найбільша свобода християнинова — то свобода від доби через волю до Бога.

Найнебезпешніші

 На превеликий жах серед людства є й будуть, поки віку, невірогідні, непевні небіжчики. Хоч багато з них і сам собі вірив — такі найнебезпешніші.

Краля без камелій

 Учора знов (бо нема зупину!) ходив дивитися на оперу. Зветься "Травіята". Це по волоському. А по нашому "Повія" (за однойменним романом Мирного). Ще одна суто літературна пов'язь — "Салдацький патрет" Квітчин-Основ'яненків. Бо я там більше лібрето читав, щоб занадто не витріщатися на кін. Музикальність, бач, маю аби-яку, зате-ж добре (як і всі ми) знаюся на одінні. Як той швець, що знав своє шевство. А тут кравецтво. Власне, ціле костюмерство.

Гадаю, нашій артистичній дружині, що так зугарно сьпіва по тальянському, але є властиво вкраїнська, зручніше було-б походжати, роблячи сцени в чомусь умовно автентичному, середини XIX століття. Бо оперове мистецтво, знаєте, багато більше, ніж театрально-драматичне, мусить покладатися й спиратися на умовність. Бо поки голос дозріє, тіло, гля, вже й перезріє. Тому перші ролі хлопців і дівчат можна доручати тільки вже дохожалим сьпівцям — змужнілим і матерним.

До того, не так легко переконливо приставляти кумедію, виробляючи колоратури. То вже доводиться жертвувати переконливістю в дії на користь музики й сьпіву. Бо музика, хоч як то неприємно комусь із публіки, в опері — головне.

Тому коли "Повія" — глибокий соціяльно-психологічний роман, "Травіята" — зворушлива, тонкосльоза історійка. Але свого часу вона вже на прем'єрі збурила публіку аж до сказу своєю надмірною сучасністю. "Ми так живемо", — розсудливо казали багаті паризькі меломани, — "та чи-ж на теє ходимо ми до опери, щоб побачити там свої жалю гідні житки?! Мудрий, знаєте, на певній стадії свого життя перестає задивлятися на себе в дзеркало, щоб намісць юного Доріяна Ґрея раптом не вздріти там Дорка Сірого". 

Ото либонь згадуючи ту старосьвіцьку, шануючи слухи ваші, контраверсію, й надумали постановники "осьогочаснити подачу". На те солідних наших солістих і простих виконавців повбирала костюмерка умовно сьогочасними обиватилями. Особливо вразили особисто мене, яко невиправного сноба в убранні, камізельки на краватки й сорочки (що в сьвітлі сохвітів здалися сіравими, в кого були білі) в одвідувачів Війолетиного сальону. Хоч які розбещені були тодішні сьвіцькі парижане, а в середині XIX століття їх таких і до челядні не пустили-б.

Я зразу здогадався, що то епатаж: от вам, маєте ваші віконти, маркізи й грапи, от вам ваші гарнючки й гарнюки! Справді, осоружилося нам те сьвіцьке життя київське! Тут до речи буде народня приказка: "Вези овес до Парижу, а не буде з вівса рижу." А з повії не буде жадної травіяти. Риж, щоб ви знали, то наше те саме, що в московців "рис".

Щоб підсилити ехвект, зроблено так, щоб жадні два костюми в спільних явах не компонувалися в ансамбль. А сценограхвія відверто пре проти костюмів (бо сценограх сам собі чоловік, навіть не родич костюмерчин). 

Там, де персонажі смашно, по старосьвіцькому епістолярно листуються, постановники змусили горопашних виконавців, по теперішньому мацати мобільники. Певно надокучили протягом репетицій, то й мали кару за брак зосереджености на "Травіяті". Що-разу, коли в сцені аристократи лізли в телехвони, глядацтво змашиновано зазарало в свої. Нищівна сила мистецтва!

Особисто мені (манія величности) піднесли лискучу дулю на таці в вигляді вкраїнських титрів. Де меломан скривиться на окрему хвальшиву ноту, там я мусів без кінця виробляти міни, читаючи й не читаючи біжучий золотий рядок. Римована частина ще скидалася на нашу мову, як я її чую, а нежонаті вірші були просто какохвонічні.

Наостанці я мусів заплющити очі й слухати музику. Через те, що я геть не музикальний, вона здалася мені чарівна. Чи то були чари виконавства чи вердієвого імени, сказати не зважуся. Але в четвертій дії я ненароком витріщився від захвату й картина здалася мені можлива: окремий ошатний лікарняний покій, шовкова піжама в героїні. Аже раптом у величезному вікні в самому центрі сцени розпукнулася велитенська рожа. Знавцям нашої мови легенько нагадаю, що то не мармиза, а троянда. Який кітч, який влучний удар по глядацьких забобонах просто в глядній залі!

Шкода тільки, що наша київська публіка, як іздавна відомо, геть до тих ударів і вихватів нечутлива. Плескали замісць свистати, щасливо всьміхалися, намісць кидатися гнилою гиддю, як колись перші цінителі "Травіяти".

A child o' th' time

 "Be a child o' th' time.", — радив Шекспірів Онтін своєму Цезареві. А як не буть? Часи такі, що ніби силоміць усиновляють, ґвалтом беруть у прийми. Часи сильні, часи сили. Але я не твій, часе! От тільки-ж де від тебе заховатися — в колишньому чи прийдешньому?

Цезар на теє: "Posses it, I'll make answer." Цезарі сьвіту сього розпихують вічність по своїх кишенях. І там усенький час — хіба що випаде якась людська часинка.

Стане на вічність

 Хоч що хоч роби з музеями, а це великі погребні скрині, виставлені не береги Стіксу. Як і давні єгиптяни, ми віримо, що людство має врочисто відплинути, забравши культуру з собою. Забравши туди, де буде ще ліпше. Приплевеш, оддаси Харонові два мідяки з повік і зійдеш на щасливий тогобічний берег, лівий, спадистий, з усіма скарбами, що виробила майстровита людскість. Й стане їх, тих скарбів, на вічність.

Нові й широкі горизонти

 Горизонти поки нові, поти й широкі — можна любувати круговидом. А старі, звичні горизонти якось вужчають — позсихалися, чи що? Т'але йти можна тільки до нових: лиш вони дарують оптичну оману.

Під моду лондонських дендиїв

 Дендиїзм — незгірше покриття загалом малокультурному й малосьвіченому життю міського, ще й ніби вкраїнського интеліґента. Життю ніби дістаному не з спідньої, але якоїсь нижче середньої шухляди. Чия то провина?А нічия: жереб кинуто й жеребом влучено просто в чоло — жереб накарбувався.

Паніти не випадає, але чого-б і не попаничатися? Гадаю, що ті, хто був у статусі панича на час лихої години, так у колись підлеглого народу до останку паничами й звалися — хоч і в руїні, хоч і в поталі, а нема паничанню заглади. І от маєш: блукають нашими городами, а часом і городами підтоптані паничі. Дендиїзм...

Цьому й тому

 Як іскладається нам історія? Трапляється зникома менть утямлення, підноситься вгору вказівець і щось рече: "цьому передувало..." Дає цьому тому, що передувало, а далі знову зачинається власне передування, а що тому передувало, вп'ять позабували. Тому передувало й передуває.

Уробляння й уроблення

 Невідомо, що робили колишні творці, чиїх овочів не можна впевнено назвати "напрацюваннями"? Творили, чи що?

Гой-ги!

«Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»

 Загадковий вигук і загадкове гасло в козацькій пісні з Шевченкової "Гамалії". Гой-ги? Трохи лячно... Ми не маєм ваги? Трохи дивно... Т'але саме оце містичне завзяття зробило й із Шевченка Кобзаря й нас насіяло, кобзарят і козачат. Правда тому, що народи в історії нізвідки беруться й ідуть у нікуди. Приємно думати, однак, що твої пращури покладали тобі початок десь у степовій халабуді ще взадовзі перед Різдвом. Ота ціла часова ніч перед Різдвом... І було-ж колись... Десь тинялися оці гени й тоді, десь тупцяли потім, десь пливли й морем — море вітер чує. Ну що тут скажеш? Тільки "гой-ги".

Часова вода ІІ

 Людина пливає в воді часу. Як риба. Й так само як риба, не може довго перебувати на березі, звідки видно, де проти води, а де за водою, де минуле, а де й майбутнє як блешня блисне. Є тільки терпляче, терпке тепер, тпру-тепер.

А тут війна в стольному городі Київі. Й городянина, чи пак міщанина, почало де-далі, то все частіш із річки викидати на берег. Хекаєш, хакаєш, вирячаєш очі, пробуєш висолопити язика, дак і того нема — де та анастезійна східня хвилозопия, де ті вороги трупом пропливають, як над Стіксом неживі журавлі? Чи цим річищем та чи-ж у теє гирло? Добре на березі, та тільки не скороминущій міській рибі, що не лишає на життю навіть подряпин.

Пасеїзм

 Нарешті знайшлося виправдання моєму відчуттю часу, й назва пригадалася вчена — пасеїзм. Я так і знав, що минувшина згромаджується, напружується, напинається й робиться не теперішністю, а справжністю. Та й що такеє ота заразісінька теперішність — хто її бачить, хто її знає? Все, що ми тепер спостерігаємо, відгонить минулим аж тхне. Й нещадний ворог виліз із темрявих закамарків необачно забутого минулого, бо в йому, в колишньому, перестали жити, покинули споглядати його.