Важливий статевий погляд

 Не вважаючи на теє, що саме в ніч із 31 серпня на 1 вересня припиняється крівавий стрілецький сезон про комарівство, покусали мене тяжко трикляті нічні комарі. Ні, так воно не годиться по теперішньому: треба "трикляті нічні комарині". Чи комариці. Або комарикині. Чи тоб комарки.

А ще либонь зґрабно було-б написати: "Покусали трикляті нічні москито, про що йшлось навіть і в медія. Ні, так не вийде. Бо згасає важливий статевий погляд.

Проблематичність

 А ви знали, що проблематично — то здогадно? Спрбуйте подумки повиставляти здогадності на місці всіх звичних проблематичностей. Нецікаво, неслушно! Бо голо якось.Так можна порозбірати-пороздягати всіх почесних консулів у нашій мові. І що тоді буде? Проблематично воно...

Кіннота з темнотою

 Я колись у метрі читав книжки, а тепер хіба ахвішки. Ось майнуло: "Для мам — цікаві лекції, спільнота й чай." За лекції з чаєм, звісно, спасибі, бо без чаю не всяка лекція, хоч яка цікава, в голову влізе: треба головою й слухати й разом пити, щоб не так сухо було, суха ложка рот дере. Т'але спільнота! З мене не мама, а тато, одначе намагаюся в'явити, що вабить спільнота там, де можна обійтися простим, щирим товариством. Мені й узагалі здається, що модня тепер "спільнота" всім батькам так само потрібна, як і кіннота з темнотою. Її треба умоглядним. бездітним душам, що ніяк не помиряться на громаді, спілці чи компанії.

Добродій Ґуґль проти пана Голоскевича

 Є такі люде, може хто не чув, що звуть себе філологами. Що воно таке, пояснити не вміють, але щось у тім слові таке є — вчене проти невченого. Дак от одній пані, родом із філологів, наснився тяжкий сон з приводу Перемишля: а який, гадає собі сонна, буде від того міста прикметник? чи не не "перемишльський"? Прокинулася та й, як то в філологів за звичай, довідалася до дядечка Ґуґля розуму позичати. А там і справді — "перемишльський". Який збіг... приголосних звуків. Сидить, ворушить губами, пробує вимовити — тяжко, як у тім сні.

Тим часом у доктора Голоскевича пише, що "перемиський". Та ти шо! Жаден філолог такого не вимовить.

Зайве в правописі

 От ми маємо в нашій мові дві слові, як то в нас уже за звичай, з однаковісіньким значінням і майже однаковим написом: зустріч і зустріча (або ще стріча). Від слова зустріч родовий "зустріч-и", а від "зустріча" — "зустріч-і". Сьогочасний правопис "зустріч-и" не подає й не подає "зустріч-і". То що, викинути обидві слові й лишити тільки остатнє "стріч-і"? До речи, й двоїни нема. Й "до реч-и" нема. "Коли сьогодні огляжуся, — аж і сліду не знать, де стреміли..."

Мода як поведінка

 Тепер нам моду показують за кшталтом людей, що без одягу й причандалів, уже зробили з своїм тілом і взором усе потрібне, щоб понад усякий сумнів визнано їх за прояв без глузду й смаку. Це тепер, здається, зветься "актуальність". І це тоді, коли, слава Богу, суспільство від убрання вже нічого не сподівається й не вимагає. Актуальність змагається з адекватністю в доземному партері болота, а за суддю їм дано якогось такого дизайнера.

Панічний атак

 Баба ворожила, на двоє положила: або дощ, або сніг, або буде, або ні. Одне каже: "Без паніки мені тут!" А друге на те: "Панічна атака!". Подіставав із прибитих порохом куп старосьвіцькі словники, цвілі, що твої сухарі, бо ради не дам: хто кого атакує панічно — ми їх чи таки вони нас? От коли Франко вживає виразу "серцевий атак", то всякому галичанинові (й разом полякові) ясно, що то серцю atak, напад серцевий. Не дай Боже, звісно. Та й панічного нападу не тра: як нападати, то вже не панічно, а так навально, а як паніка нападе, то дивись вище ("без паніки мені тут"). Тим часом паніка — то поляка по нашому, й полякова поляка й українцева. Паніка та через Пана старогрецького постала, а нам, рідновірам, хоч-би з Даждьбогом порозумітися. А ще пропонується "сліпий жах напав" (чи пойняв). Еге, він, сліпий, і мене поймає. А про вчених перепадок — прегарний пароксизм (paroxysmus, παροξυσμός).

То що, розсіємо дозірним атаком той сліпий жах?

Наш рідний юриста

 Забігаючи до метра, вхопив оком із циклопічного напису з приходу: "...ЮРИСТА — дзвонити всім!" От! А я, натрутливий, усе ганю метрову мову! А вона, глянь, яке слово наше потрібне відродила — "юриста". Дуже потрібне слово, доконечно! А хворма-ж яка: вже не треба казати "юристи та юристки" — "юриста", одна сатана! "Справжній юриста — метка, викрутна й вигадлива голова." Тепер уже й справді "дзвонити всім".

Як стояла, так і впала, заплуталася в плахтину

 Українці вже не просто народ, а ціла нація позамотувана в мовне питання: і не скинеш (як Білорущина), і не розв'яжеш (як Ізраїль).

Ськати

 Як-що split hairs — то, натурально, доскіпуватися, а put down — то, природньо, "накривати мокрим рядном", то вже nit-pick — має бути "ськати" (в голові). Й теж два склади, а казали канцеляристі, що наша мова довша! Не знаємо, шо воно таке — "ськати(ся)"? Що-ж, маєм не таке образне, та підхоже "сікатися". 

А я теє відаю, бо всі ті штуки люблю: splitting hairs, putting down and nit-picking.

Милосердне диво

 Московці таки не богоносці, а богоборці. Може вони десь і носять у скрині власного божка, т'але то така скриня, що хто торкнеться чужий, то тут тобі й згине. А от ця війна вже показує, що в них із Богом змажка. Чи повірили, що з їх Яків-богоборець?

Милосердним дивом ми ще живі, ще не вмерла Вкраїна. Малодітний, маломовний уже народ знайшов у собі такий люд, що опирається. Та й, як і обіцяв був Шевченко, нам Бог помагає. Чогось московці не дивуються з того милосердного дива — ні войові, ні мирні. Пруть і пруть у якусь жахливу безвість свою повнісіньку скриню.

Чи поремствувало?

 Чи були вже в історії народи, що загинули в борні за свою ідентичність? І чи прийняли вони перед згубою, як своє, оте чуже слово? Чи билися за тотожність, тожсамість, саморідність і самобутність? Але головне питання: чи була вже така смертна боротьба? Що народи гинули, ми знаємо, т'але чи саме в часі змагань? І що сказало на те переможцеві так зване людство? Чи поремствувало на загарбника за те, що збідніло від його здобичництва?

А за тими, що тихо згасли, чи квилить-проквиляє десь Сьвітова Мати?

Розгортати чи прочиняти?

 Що ми робимо в компьютері, коли пише "open" чи "открыть"? Та звісно-ж: притьмом українізуємо наличко й з'являється наше рідне "відкрити". Хух! Т'але, здається, що відмінно від двох універсалістських мов, де все тобі "open" і "открывается", в нас, перш ніж "відкрити", треба подумати, що воно таке. В ком'ютерних образах бачиться подібність (аналогія) й пов'язь (асоціяція) з сувоєм, книжкою й десь вікном. Слава Богу, в тих великих мовах, воно хоч так, хоч сяк "open" і "открывается". А в нас-же ні! То може хай розгортається й про- чи від-чиняється?

Ще одне тавро

 Чи потрібне нам слово "бренд"? Ще-б пак! Куди-ж без його? Куди не зарви — скрізь треба бренду да й немає. Вже й сама Вкраїна — то суцільний бренд. Колись мали ми на те все скромне слівце "марка" ("наша марка"), я й досі його вживаю старосьвіцьким звичаєм. Але виходить, що марка легко клеїться, а brand — то-ж тавро на шкурі й аж у шкурі, ліпше за наколку буде.

Універсалістська мова ангелянська, схильна додавати нових значінь простісіньким, коротюсіньким своїм словам, і тут примудрилася зробити з образу штемп. А от коли ми (нарешті!) показуємо сьвітові неньку-Вкраїну, то душу, образ її ми виставляємо, лице, чи таки клейно на шкурі? Бо ніхто не скаже, що Вкраїна то марка — марка собі маркою, а країна країною. Зате всюди чути щось такеє за brand. А чи треба нам до Вкраїни такого слова?

Непитна кава

 Чому наша ґава кавкає, а не ґавкає? Бо зна, що вона кава.

Мовине лукавство

 Наша лукава мова тільки придурюється, що розвивається. А сама нишком дражнить московську з ангелянською, показуючи язика й наставляючи носа: "От вам, сьвітовії! Ич, які важні!"

Логія про аналогію

 Логійно було-б не писати й не казати "аналогійно". Ще лЬогічно вживати "аналЬогічно.

-ія чи -чина?

 Невтомна просьвітниця Сьвітлана Козаченко на ввесь темний український сьвіт проголошує: не кажи "Турція" — кажи "Туреччина", не кажи "Словакія" — кажи "Словаччина". Чи-ж вони й справді того не знають, лукаві? Таж у школі навчили! Знають, а не скажуть — учительці Козаченчисі на злість.

А от чого не навчили, так це того, що й Білорущина з своєю Московщиною, а з ними Вірменщина, собі Греччина, дружня Шведчина — наше питоме: перше люд, а від його й земля прозивається. Чого-ж тоді не Ангелянщина, не Італійщина, не Еспанщина, не Францужчина? А бо дальші країни (ще не було тоді там, як тепер, наших завзятих козацьких залог), та й народові дрюковані встигли на горло наступити: "Балакай по вченому!" А він і досі не хоче, то вже повивертав і Туреччину зо Словаччиною.

Лихий сховок і доброго спокусить

 Українська мова не любить у чужих позичання, а вкраїнська интеліґенція — полюбляє, аж геть. То вже доводиться мацати по кешенях, за поясом, у пазусі, в шапці — віднімати й, в отамана Сірка очей позичивши, повертати добрим людям, що легко лежало, а діти здуру й підчепили.

Некомерційне

 Воно все пита-допитується: "Любиш етно-товари, сякий-такий?" Некомерційно мовчу, а подумки відказую: "Ні! Тільки народній крам!"