Передостанні дні

Остатнього дня ми не можем знати, тому його ніби й немає. Остатнього дня ми нічого не зробим і навіть не скажем. Що сказали дідо, що мовили бабуня? Ах, зідхнули тяженько й так подивились...
Тому все робити й казати треба в передостанні дні. Але так наче в-останнє.

Програмова музика

Розкладати своє життя, розслідувати, давати раду — звичайно талан небагатьох. Але в наших умовинах та доленька судилася кожному. Пробують одійти з порожніми шапками, не насипавши в поли. Але не виходить. Тому вереск — то в нас наймилозвучніша програмова музика.

Не лежиться

Маємо таке, що в багатьох людей, чи не в гнітючої більшини, життьові стратегії поскладано по московськи. В кого нишком, у кого тишком, хто й не сам і складав. Усьвідомлення тут нічого не важить. А тепер ви приходите до них із сьвіжим, але мокрим рядном українства й хочете все те накрити. Бороняться й боронитимуться. Бо й далі вкраїнство лишається твердим аскетичним подвигом. Занадто твердим — щось не лежиться.

Щось таке програмове

Напишіть щось програмове, і як воно не до комп'ютера, то ніхто й не розгорне. Бо повно своїх нечитаних програм. І не всі вони власноручно писані, того й читати лячно.

Невиховані чуття

Нам викладають заморську "emotional intelligence" як щось новітнє, таке небачене та нечуване, що й перекласти годі. Емоційна интеліґентність? А що це, пробачте, такеє? Давно заскніла интеліґентність, а теперішня хвалена емоційність — то ніщо иньше, як простісінька невихованість.
Бо, пригадаймо, що є річчю виховування, до чого докладається зусиллів? Та не до иньшого чого, як до почувань. Едукація — то просто засіб, а не мета. Коли осьвіта в іздебільша хамському совіцькому суспільстві зробилася перепусткою до владущої кляси, стало ясно, що осьвіта служить, а не хазяйнує. Саме тому з теперішньої осьвіти така незугарна, малокультурна господиня становища.
А хто тепер має виховані чуття? Я перший не зголосюся. Навіть беручись на хитрощі, дуже складно вихованість зімітувати. Бо вихованість — це побит, лад життя, спосіб жити. Доводиться братися на ті способи, щоб удавати емоційно интеліґентного в надто обмеженому обсязі.
Бо-ж нема чого носити за плечима: нема ніде интеліґетного маленства, ані в побуті культурних молодощів. Виходимо на життьову дорогу з порожніми торбами осьвіти й облуди. А там перестріваємо якусь чужу emotional intelligence і пробуєм простоволосо вклонитися й дати їй на добридень із фалшивою ітонською чи ексетерською вимовою. 

Широке роззявляння

Як широко зяє людська відповідальність: спідня щелепа нижче зьвірини, а верхня — вище янголів.

Он воно там

Мусимо вготовляти Царство Боже у себе всередині. Але-ж як там поратись — усередині? Ми не знаєм, як упорядити порожність у жайвороннику. А вже щоб пташка влетіла...
Ми самі хочемо забитися до якоїсь Божої шпаківні, але, як не принесем тихомирного Царства в собі, то що туди всадимо? 

На-продиво

Що-ж, доведеться тепер вірити без чуд. Побачимо, яка без них буде жменька віри. І в чию долоньку та жменька влізе. Бо віра без чудес — то саме в собі диво.

Післявір'я

Є віра, в те, що таки віриш, — ніби метавіра. Але вона не конче передбачає якусь попередню речову віру, фізику віри. Є спроба просьвіченого пояснення й розуміння того, як це воно бува, коли віриться. Але чи віриться справді, чи йметься віри?

Тому нас і навертають на шлях первісної простоти, істої ймовірности. Але дорога з наче близьких околиць післявір'я до середмістя віри дуже заглушіла й здичавіла, поросла всякими знаннями й переконаннями.

Не так

От учать-мучать українця письменні люде: треба казати так, не можна казати сяк. А він сяк-так слуха й таки не мовчить. І все не так і не так.

Сконсервовані вишні

Ну що ще старій людині виставити на продаж в ранню весну? От вишень законсервованих кому. Натуральних. Або сконсервованих вишень на все готової прихильности. Щирої, непохибної.

Добре та файне

Я вже здавна морочуся з перекладом усіх тих "great", "fine", "perfect" і "very well". Усе "чудово" та й "чудово". І справді, хіба-ж воно не чудо-диво, коли в нас таки щось гаразд?! Мало ми мали як доброго, як і файного.

Римський садочок

Звичайні люде середньої вартости приписують надзвичайним людям вартости високої свого хову заялозані загальники. Це помста славетним за те, що були такі непрості.
Ось чудовий приклад. Звичайні люде твердять, що Цицерон буцім сказав таке: "Як-що ти маєш садок і бібліотеку, то більше нічого й не треба".
Чудово! Садок я маю. Ну й сякі-такі книжки на дачній поличці. Чим я гірший од Цицерона?
А Цицерон ото надсилав був записку приятелеві, умовляючись про дружню розмову. У цидулці сказано: "si hortum in bybliotheca habes, deerit nihil" (як маєш садочок у книгозбірні, то нічого більше й не треба).
Еге, які ми прохані! Щоб просто побалакати з горілчаним братом, дай йому садок у книгозбірні. А може ще й ставок? І млинок? Ні, ми їм того не подаруємо!
І не подарували. Зате нам, малописьменним, подарували гарний афоризм.

Жертовник сьвітобудови

От і пошесть та показує: сьвітові байдуже, що ми за його думаємо. Він уже сотворений, то йому однаково, що ми в нім витворяємо. Він уже роблений, то й ні гадки йому, що ми в нім виробляємо.
Закони Божі — те саме, що ще не з'ясовані закони природи: вони невідомі, але невблаганні та невідкличні. Багато з них так і лишиться нам незнаними. Ламай — ламайся, бийся — бий, а там тільки гомін по небесній діброві.
Головний закон — звісно, закон любови. Але не до наших вузлуватих, закрутистих хитромудрощів. 

Старий купальник

У нашій мові "новий купальник" — це коли новий дядько прийшов купатися. Для когось це може правити за привід одягти нове купальне вбрання.

Коло водоплеску

Живемо, як коло водоплеску: тільки вирий ямку голими руками, а вона вже виповнюється змістом. Бо того змісту поруч — цілий океан. Але наш пісок нічого не втримує, дає тільки глянути в око води.

Грішний аз

Як я десь добрий, то це в мене від українства. Як я десь недобрий, то це просто аз грішний. 

Більша доба

Античність - велика доба. Христос жив серед античності. І що це значить? Мало, бо Христова доба більша.

Цісарська доля

Дуже важливо, що саме за царя Тиберія Христос умер, бо був розп'ятий. Те, що Христос воскрес, — багато важливіше. Але вже нічого не важить те, що він воскрес за царя Тиберія. Така доля царів сьвіту сього.

Так-таки так!

Христос воскрес! І на ввесь сьвіт бренить та дзвінка звістка, те лунке привітання. І вже може не по всьому, не по цілому сьвіті, але в сьвіті, бо він таки Божий, одгукується у відповідь старовіцьке: "Во істину воскрес!". Се-б-то на правду, так-таки так.
Сьвіт наш теперки стоїть порожній, нашорошений, як і годиться сьвітові по страшному ґвалтові Божої смерти. Кожна хата — повна людей пуста церква, дута церква. І вночі, сидячи й лежачи по своїх наче розцерковлених домових церківках, ми сонно кивали на кожен удар луни від завзятих тверджень Золотоустого: так-таки так... І незґрабно кропили харч іще йорданською водою, щоб уже їсти свої опрісноки та ягня.
Але-ж ні, стривайте, воскрес! Воістину воскрес! Так-таки так! Коли воскрес: оце нині чи ще хтозна-коли й уже віддавна він воскреслий? Давно воскрес, але й сьогодні воскрес. Що-неділі ми згадуєм, бадьоримося: так-таки так! І в році маєм на те особливий день. І спитуємося доступити до того дня, долаючи муку невірства й одчаю, не поминаючи жадного, найтоншого щабля. І на вершині бачимо: не бійтеся, воскрес. Хоч і сходів не було, й вершини нема, й усі ніби тут — а падали-ж, летіли просто в прірву! Ввесь сьвіт занурений у ту звістку, поглинутий нею — таки ввесь. Бо воскрес — так-таки так!

Зайва шкура

На нас багато зайвої шкури, а під шкурою — заллятого гарячого сала.

Готовий суд

Нерозсудливому хоч-би Бог що й показав, то не побачить без розсуду. Нерозсудливість — то готовий суд.

Велика Субота

Велика Субота — день великий і вже не страшний, то вже день радісного ждання. Піснякам уже зовсім скоро можна буде їсти по людськи — діждали таки! Хто постувати неспроможний, дожидає щасливого сповіщення від Івана Золотоуста, що Великдень про всіх: разом і про тих, хто прийшов навіть і по одинадцятій годині.
Тим часом Христос умер насправжки. Тіло його перебуває в гробі, а душа сходить у пекло. Сходить по праведників і по непокірних, щоб там цих останніх остаточно навернути своєю проповіддю й вивернути з пекла своєю боговитістю. Пекло якесь іще не таке, ще воно не пече. Остаточна пекельність либонь надходить уже по Христові. Постає сперечання до Страшного Суду, що в тому пеклі тепер є.
Та нема вже там праведників і тих, кажу, булих непокірливих. Чому-ж то вони не корилися були? Мали-бо свої підставні старозаповітні сумніви. А тоді вже дістали підставу більше не сумніватися.
Теперки багато тих непокірних кругом, живих іще, слава Богу. Сподіваються й вони визвольного присуду: "Хай ніхто не нарікає на вбогість, бо царювання вселюдне настало. Хай ніхто не журиться гріхами, бо прощення з гробу всім засіяло." 

Своя воля

Бог дає чоловікові волю як невичерпанний дар. Це ніби нез'їдимий корж у дорогу: ніколи не черствіє, не пліснявіє й не закінчується.
— Дякувати Богові! Але-ж хай-но брат мій Узяхар його до себе в торбу прийме, бо я загублю, або-що.
А загубити коржа не можна. Можна тільки віддати Давцеві, але перш ніж віддати волю, годиться її випробувати, треба з нею вправитися. Й навіть щиро віддавши, так до кінця й не знатимеш, чи від тебе взято.
Лиш Узяхар може мовчки проглинути її — та й вже. І багато кругом таких узяхарів. Всякий, кажуть, ласий на чужі ковбаси, але є й такі, що й чужою бідою не побридяться.

Треба поратися

Одноманітна праця — то ті самі байдики. Тільки що під гаслом "Не руш! Я працюю!". Треба робити всяку роботу. Треба поратися.

Давнина вчувається

Скільки вже нам обіцяно того "нового чоловіка"! Ну й подавано. І що-разу найперша в їм новизна — що нічого не знає. А не знаючи, зразу починає брехати. Одна новітність правдива: зчиняє брехню напруго і вже враз на цілий сьвіт.

Із наголосом

Он до чого дожилися: в слові "любий" уже годиться наголоса виставляти. Бо ще не знати що подумають. А бойовий суржик поза рогом із келепом стоїть. Напиши тільки без наголосу, то вже як келепне!

Бо комарі

Кафка любив писати афоризми. "Все", — каже — "спаліть, лиш не руште листів до любих і любих моїх афоризмів. А з тими романами тільки папір дерти й люде марудити. А ти не бари, бо кусають комарі."

Із собою

Ближче до кінця людина не збувається своєї стати, а залишається з нею на самоті. Ми в тому замкнені. Пробують міняти замки, але нові замки вже геть без ключів.

Моя вічність

Ніхто не хоче пити концентрованого оцту намісць розводненого вина. Ще й заїдати вустрицями в незламних скойках. А то все зазіхання на вічність-довічність. А яка там вічність? Тимчасовість.
От за Хвильового казали, що, мовляв, "сам хвилюється й нас хвилює". Це все мовне непорозуміння. "Хвильовий" — то дочасний. Звідци й розстріляний нескінченний роман.
А я-б не зміг. Мені не стає волі навіть написати його. Та й Біг мені не дав. Бо теж починаюсь із "Х", але — християнин. Ну, може з малої літери. Дуже малої.
І сидю оце над вічністю, як рибалка над морем. А море, тим часом, "і хмариться, й туманиться, дрібні дощі йдуть". А мед-горілка неторкнута стоїть. Не така то риболовля. 

Чистий Четвер

Такий західливий день — ну чистий тобі четвер! Усе пригадується й намагається не забутися. І таке зосередження, скупчення подій. У Євангелії стискаються час і чин: таємна вечеря, таємні сльози, таємна зрада. В українців іще й Мертвецький Великдень. Пригадуєте, в Квітки? Нишком приходять посьвяткувать: поки живі метушаться й нишпорять коло свого хвильового, померлі заходжуються коло свого довічного.
Нам уже не треба боятися небіжчиків. Ми стільки їх безчасу вирядили в безвість, тяжко сумніваючись, чи та безвість — вічність. Тепер вони — живий доказ вічности. І води наші покійники вже не бояться. Коли мого прадіда покладали в чужу яму, в ній як-раз стояла вода. Архангельська вода. Бо то був Архангельський край.
То вже архангели якось розберуть і раду дадуть. Бо ми розгублені, як нехрищені діти.
Тому й чиститься, вариться, товчеться. І буде сьвячене, хоч і церкву замкни, — нам не першина.
Скінчилася Псавтиря, бо вже молитва в голови не йде, до кого й ходила. Треба живого, діяльного чину! Бо це той самий Четвер, що як не тепер, то коли-ж?

Як Хапко

"Як Хапко солоду відрікся" ми так і не дізналися. Бо не дописав Марко Вовчок тої казки. А дуже по чоловічому брався. І виходило таке перевесло, що аж завидки брали. В мову ту чого тільки не наплетено! І мимоволі думаєш: "Я-б так не зміг, та й народу такого, щоб підслухать, уже нема й не буде." Так було рясно й густо, що десь і Маркові вже нитка ввірвалася. А ми мусимо тепер жити, як Хапко: не докінчивши.

Аж до граниту

От цікавий я знати, чи цікавить мовознавців українська мова наших підручників? Підручники "з українського" — то окрема мова-розмова. А от підручники, як той казав, "не спеціяльні"? Я оце в карантені студіюю ті підручники, як дурний, і з простих речей дивуюся. Виходить, що наші фізики не тямлять жадної лірики. По підручниках, що вимірюють усякі виміри та вправляються в усяких вправах, нема й духу наших слів "завдовшки", "завширшки", "завтовшки", "завглибшки". І як-же обходяться? А тим, що мають: "довжиною, в довжину", "шириною, в ширину", "товщиною, в товщину", "глибиною, в глибину". Слава Богу, що позичати — недалеко бігти. Глибше копати вже й не кортить, хочеться все те копнути. Але виходить що редактори, рецензенти й не шкребли того граниту науки. Тим часом дерево осьвіти якимсь дивом зеленіє: "Корінням вчепилось у каміння і глибоко вросло аж до граниту." (Йов 8:17).

Туга за клясикою

Давно не маєм ми гімназіяльної осьвіти, давно ніхто не марудить із клясичною філологією. Я от де-що без наміру вчив ув університеті. Гаразд, що розуму не провчив, але з латини чи греки, античної історії ледве чи щось пригадаю, хіба міт який зрине з невидимого поду колодязної пам'яти. А таки кортить і мене коли-не-коли ввернути якесь мертвеньке слівце, струхлу приказку чи спорохнілу цитату. Як іще були ми европейцями, то все воно наше кругом стояло — підпанків-интеліґентів.

Забавки та розваги

От ув облозі недуги, що нас більше тішить: розвага чи забава? Мені здається, що розваги повинно більше бути, бо забавка — то "втіха, як з порожнього міха", а розвага — то втіха через розмовоньку, порадоньку. Від розваги й розважність, а там уже й до діла недалечко. А є-ж, визнаймо, що брати й до розваги, й під розвагу. Бо нерозважно ми досі жили.

Пишні коси

Здається, що правда, як та поезія: поки напишеться, то вже зміниться. Життя й прозірна бистрина, й поки ми роздивимося щось на поверсі, сам поверх уже спливе й розтечеться, як по воді слина. А водорість на дні тим часом виростає, розпускаючи пишні коси.

Книжкова полиця

Під третю клясу в школі вправа: "полиця для книжок", а треба змайструвати полицю з прикметником. Тю, ну звісно-ж: "книжкова полиця"! Це нам за виграшку. А от дали-б мені ту книжкову полицю готову розкласти, то написав-би, що полиця на книжки. От і збрехав-би на сьвято.
Наша школа — то хоронитель недавньої традиції. Я того хоронителя уявляю в довгополому шкуратяному плащі, чорному, сказано, бо так ошатніше. Але чорний — то й колір жалоби: гонуки з мене хіба посьміються: "На книжки полиця чи книжки на полицю?"
"А де-ж надія?", — спитає котрий. А надія там, де мене теж учили були, що "для книжок", а я таки знаю й кажу, що "на". І полицю маю — на доказ.

Як-раз під карантену

Дивно не те, що де-хто з нас за тої карантени вперто пробує розпочати якесь невідоме, дотепер одкладане життя, а те, що й під карантену нічого нового не вдається почати.

Другове воскресіння

Оце лиш тепер додумався, що Вербна суботонька - то сьвято дружби. Тільки що щирої. Бо в нас тепер дружбою чого тільки не називають. А тут Господь воскрешає Лазаря чого? Бо він друг улюблений. "Господи, ось той, що ти любиш, нездужає." (Ів. 11:3). Та й вже. Він, річ певна, й там буде друг, але кортить таки ще трохи по людськи потішитися його товариством. "Любив-же Ісус Марту, й сестру її, і Лазаря." (Ів. 11:5). А за віщо любив? За праведність особливу, за якісь надзвичайні чесноти? Таж приязнь за ними не шука. Приязнь — то царина вільна від вимог і запитів. Просто любив гостювати в тій привітній приватній оселі. І от "Лазар, друг наш, заснув, та Я пійду, щоб розбудити його." (Ів. 11:11). Розбудити, щоб ізнов було з ким "сісти хліба ззісти, промовить слово".
Смерть Лазарева — смерть правдива. Тим-то Лазарів Друг і "засмутив ся духом, і зворушив ся" (Ів. 11:33), і навіть "заплакав" (Ів. 11:35), "і зідхнувши знов у собі, пішов до гробу" (Ів. 11:38). То вже потім буде слава воскресення. "Лазарю, — вийди сюди!" (Ів. 11:43). Бо Друг кличе тебе до Себе з ніби вже останньої твеї хати. Але й по воскресінню де ми кінець-кінцем залишаєм Лазаря? Лазар, "що був умер", знову на своїм товариськім місці: "одним із тих, що до столу з Ним сіли" (Ів. 12:2).
Приємно випити з другом чарчину, ще й икрою закусити, як хто має. Може воно саме цього друга й воскресить, чотири дні по смерті не треба з приязню дожидати, бо то вже Боже, а наше все поки тут.

Український Сизиф

Теперішньому поколінню наших интеліґентів, що ще якось тямлять, як-то воно "перти плуги", таки важко змиритися з українським приділенням "у праці сконать". А не треба, геть не треба того боятися. Ми в життю не тільки-ж усе вкраїнські интеліґенти, тому ще лишається чимало радісного. Але вже як українським интеліґентам таки справді призначено нам сконать. Ми премо плуга оце скільки, двісті з гаком років? Не диво, що багато хто вже встиг і в-останнє на сьвіті зідхнути. Що переліг усе той самісінький пробуємо гризти, так для історії двісті рочків — то тьху. Я не здивуюся, коли виявиться, що для часу та його джури дієпису ми й узагалі — тьху. То й що з того? Оремо-ж, не гуляєм, поки тупцяє та історія.
А в нас вони тільки встромлять плуга, натужно вивернуть грудочку й уже сваряться красномовно, кому коня розпрягать і до себе вести. Ні, панове, перти треба мовчки й довго-довгенно. А як хто журиться, то все просто: скинув хвартушину й забрався з кухні. Слинявку нап'яв - і гайда до їдальні обідати, чим чужа хата багата.

Гладенька дошка

Бачимо не віщі, а просто з себе пригодницькі сни, ніби вичитуємо з книжки. Але й та книжка, й простий її читаченько десь заховані в комірці нашої-ж душі. Комірку замкнено, але ключ у замку.

Це показує, що сама душа відносно вільна від ваготи нашої великоцінної пам'яти та коштовного досьвіду, се-б-то від того, що й становить нас, що наче-б-то й є ми. Якась міцна ниточка таки висить, а коли й бренить, то тільки так: щоб не лячно було сидіти. Але як уже злопотиться крильми, то шворка та буде непотрібна, легка й невтяжлива для руху. 

І куди полетимо? Ах, хіба-ж я знаю...

Чому й що

У тому, що говорить жінка, завсігди є принаймні два погляди: чому й що говориться. Сама жінка, і це вкрай важливо, сприймає тільки перший погляд. Синові що-до матері, батькові як до доні теж повинно сприймати лиш його. Тріюмф бабіїв і джиґунів так само у властивості чути чому. Хоч, лишаючись чоловіками, вони швидко втомлюються від справжности окремого випадку.
Закоханий чоловік (у жіночій термінології — справжній) теж тяжіє до першого. Але коли кохання минає, він сторожко починає слухати що. Це, власне, і є кінець порозуміння.

Псалтирник

Шевченко ще школяриком почав читати Псавтирю над покійними. Й оскільки він наш пророк, усю його рідномовну творчість можна розглядати як читання Псавтирі за Вкраїною. Але з таємною, ще дитинячою надією, що воскресне. 

Бездітство душі моєї

Як це глибоко в Псалмисти: "бездітство душі моєї" (Пс. 34:12)! Це мій острах і повинно йому бути в душі кожного... принаймні кожного вкраїнця. Що буде Вкраїною, коли відійдуть у вічність наші душі? Ось діти мого тіла, я їм простягав часточку з свого серця, але чи будуть з них діти душі моєї? А поза тим, де наші душевні діти, чи не бездітні ми поза тим?

Душі закидалися на м'якій постелі, ніколи їм родити, бо дуже вже в яловій своїй роботі. І ти, душе моя, чи дітна єси?  

Нахаба та зневіра

Ще одна пандемія вже давно шириться плянетою, пандемія неуцтва. Ніхто від неї вже не забезпечений. Пандемія наступова, неуцтво нападне. Воно воюється проти звичаю, орудуючи келепом нахабности. А де нахабство, там, за законами духовними, й ізневіра. Тому пандемія нахаби й зневіри, зухвальства й туги.
Нас оддавна вже виховують піняві роти, вуста, ща не встигають виразно видобувати згуки через шмаровидло ядучої жовчи. Ми слухаєм і не слухаєм, але звикаємо кохатися в тому шумовинні й самі заслинюємся. Дайте ротам культурну людину й вони враз проглинуть її. Твар пошести кривиться, коли їй смакує.

Хіть або й нехіть

Тепер кожне сидить у своїй оселі десь під образами і рад-не-рад випробовує свою віру. Як нема віри, то мацає порожні рукава, холоші і власне піжаму. Культурна річ - піжама. Не знаю, як кому, а мені буржуазности бракне, мені сухо на неї. Як не можна повернути маєтків і пахолків (а що коли в Україні можна було повернуть?), то дайте по людськи хоч сісти та лягти.
І в культуру люде вірять. Бо кожне її має якусь, хоч невеличку: осьдечки вона в піжамці, в серветочках. Що не натура, те - культура.
Бо натури вже час боятися, отак по лігвах посиденьки справляючи. Хоче вона їстоньки, хоче вона питоньки, а далі, звісно-ж, погулять. А розгулюватися доведеться по хаті, по культурній хаті. І знов вертаєшся до віри, що від натури якось десь Господь убереже.
Бо діти вже поробилися як ті стоячі коні: над яслами виснуть картинки з виїжджанням і перегонами. І тут теж випроба віри в образ. А соколонько та на вилеті, а козаченько та на виїзді!
Мудрість іще не по шкоді, а мудрість зразу посеред шкоди. І наливається просто в голову, як вино у чарку - як хто має чарку на те вино. 

Заразний випар

От уже вшосте я відбуваю науку в середній українській школі. З кожним разом стає не лекше, а гірше: чи то я опадаю, чи то школа нижчає. Вчителі та діти на карантені (по школах її й далі змосковська величають "карантином"), і батьки лишилися сам-на-сам із базальтом науки. Вчителі дістають платню, діти - оцінки. А батьки дістають завдання і ловлять облизні по всяких гіпотенузах і мередіянах, а по батьківському, невченому кажучи - протилежниках і полуденниках.
Що-ж удієш: теперки то моя школа. І маю на неї такий zoom, що заразний випар од бактерій, мікробів і вірусів учіння просто душить за горло шкільними рученятами. 

Незаперечна правда

Ще в кінці лютого пролунав італійський філософський розпач з приводу новітньої чуми: відмінно від середньовічної, вона не загнала людей до церков, а трохи чи не виганяє їх із них. Санктуарій робиться мало не вогнищем пошести. Це викликає у сформованої Західнім Римом людини як не пієтичний, то принаймні культурницький протест: ми колись знали свою церкву як образ Єрусалимського Храму, Дому Господнього, що став власною, окремою хатою, але й по апостасії вбачали в спустошалих храмах розкішні палаци культури та мистецтв. Тепер по тих палацах не видно навіть роззявляк.

Чи означає це, одначе, що всі вірні полишили Бога й звернулися до науки, цього нового дельфійського оракула? Прикметно те, що наука саме тепер обачно мовчить або, як і належить оракулові, дає ухильні, поетично велезначні відповіді. Можна було-б сподіватися, що люде знов шукатимуть за богословським висновком і прийдуть по нього в Дім Божий. Але туди оце саме не вільно ходити.

Так ось питання: "Хіба не написано: «Дім Мій — буде домом молитви в народів усіх»"? Еге-ж, хіба не написано?! Де молився Давид, вічно гнаний своїми ворогами, по яких церквах? Де стояв, там і молився. І як молився! Церква — це той димар, що виносить наше молитовне куріння та кадіння просто на небо до Бога. Ми любимо прикрасу та оздобу, таємничу призначеність нашої церкви. Але зміст тої форми — молитва. Напрям — угору за лінією димаря. І коли ми бачимо, що в сьвіті діється діло Боже, за що має вчепитися наш розум — за кару, за порятунок? Суть молитви — не прохання, а єднання в славі через розуміння та розумну хвалу. Хоч-би що ми дістали з власних людських рук, що рішуче були приклалися до законів природи; хоч-би на що прирік нас байдужний до наших намірів сьвіт, ми скажемо "Слава Тобі, Господи!" й це буде єдиною незаперечною правдою.

Зшиливши губи

Треба довбти в одну точку — навіть як-що то просто цятка, що муха сиділа.

Сеанс нонсенсу

Як нам на щось і потрібне латинське слово "сенс", то тільки на те, щоб учувати значіння, почуття й стямок нонсенсу.

Цибульна баляда, навіяна молодечим теплом

От! Ціла цибулина всяких утямків. Спершу лупиш лушпину й думаєш, чи буде чим великодні яйця красити, а потім уже плачеш над шарами головки. А далі, диви, вона ще й проросла! Творчість, так зветься, твориво.