Послідний послід

 Багатьом нашим вельми шановним колеґам здається, що доречно казати "послід" на послідовний переклад. І правда тому: їхній послідовний нерідко нагадує щирий послід. Хоча добрий хлібороб саме чоло продає, а послід їсть. Що таке "чоло"? Ах, чи не однаково! Пташачий послід — либонь-же він легкий, летючий. І після родива розумового — послід: перше народило, а друге (перекладом) — напослідило. Маємо, до речи, ще й "послід людства"— сьмітття людське. Як прийдеться до ладу то можна десь у "посліді" чи й послідньому "синхроні" прикинути слівце. Цікавий я знати, який із цих роздумів буде послід? Бо "давня то річ, а посід її свіжий і до сього часу".

По культурному

 Увесь народ обернувся на интелиґенцію: боєм увійшов до царства осьвіти й панує-орудує. Мала культура — теперки интелиґенцька. Малокультурність — так само. Сама интелиґентність од того зробилася дуже вже емоційна, рвучка, гаряча на руку, на слово прикра — так і зветься по культурному: еmotional intllegence.

Ажно державець державиться

 Мова мовиться, сьпів сьпівається, а хліб таки їсться. І так держава вбезпечується. А не "забезпечується державна безпека". Бо така мова, що ажно державець державиться.

Сорочі змисли

 Сидю навгороді й принагідно багатію симболістсько-сюрреалістською думкою: чи чують птахи смак? Тільки не тра мене напруго виряджати й приділяти до якогось гадкосховища. Кажу-ж, поетичне воно таке. Бо накопав гробачків хрущів і капустянок, виклав їх на рядні про птаський бенькет, а прилетіла сорока, ошатна, наче своя вкраїнська пава (бо ми, бач, звичні до горобців), походжала коло тих смакощів, крутила носом, паніла, комизилися, позирала скрива. А сама думає нишком: чи їсти, чи ні. Далі, бачу, поклювала. Та не все. Як визначилася? Гадаю, суто наочно.

Отак і ми з тими знаннями: не нюхнем, не лизнем, а тільки глип — і ковть чи не ковть.

Олив'яні оливці

 Коли я був малий, малечі дарували оливці. Були вони, тверді й ламкі, тому я малював красками. А ви вірите, що випадає тільки німецькими хварбами? Пхе, звичайнісінький мовний пуризм. Дак ото красками. Коли-ж з'явилися зарубіжні фльомастери (тепер маркери, як у соційології), то було сьвято, то й вони надто швидко списувалися й геть виписувалися. Тому краски й досі надійніші. Та мало хто з дітей (і батьків) уже пробує красками з пензликом і склянкою води на поготові: дуже вже клопітно та неохайно.

Цими днями хотів занотувати до робочого щоденника замовлення "оливчиком", а механічний зламався. Згріб кольрові — иньші не пишуть, бо дуже тверді, а иньші твердо поламалися. Ні на йоту не змінилися, рідні — традиція!

Не забудьмо

 Гасло: "Не забудемо, не пробачимо!" Чи не надто воно по интелиґенцькому мняко, москвомовно-психологічно? Чи-ж не вбачаємо різниці між пробаченнням і прощенням? Хоч і не християнська то постать, але, як когось прикро кортить, то чи не доречніше буде мовити: "Не забудьмо, не простім!"

Іменини слова

 Субота, 18 квітня. В громадському місці, на громадському заході публічно відродив слово "здоровлеохорона". Спало лицарським сном щось із 90 років. Ще треба якось будити сусіднє — "здоровлеохоронний".

За емоції

 Каюся, що зроду-віку не мав емоцій — тільки всюдисущі пристрасті й инколи, на щастя, чуття.

Добро з красою розійшлися

 Сотні років українці, прнаймні на словах, зичили одне одному добра. Через добу — на добридосьвіток, на добридень, на добривечір, на добраніч. І те "на" побажальне найвиразніше грало в вислові "на все добре". Теперки-ж закортіло всіх отої маленької, хвальшивої, міщанської краси: мій власний онук приносить мені з дитячого садочка прикру звичку сірим, похмуром ранком затято вимагати "гарного дня, гарного дня, гарного дня!"

Поцьков

 Наше прикре, т'але аж надто поширене слівце "булінґ", як-що воно справді наше, своє, мало-б походити від дитячого "буля", бо так дітва каже булку. Парубчаки відібрали від хлоп'яти булю — от і маєш "булінґ" чи й просто "булинг". А поважного слова "поцьков" уникають: чогось боязно.

Радянські держави

 Новоз'явлений радянський громадянин (отут уже не совіцький!) Юрко Тютюник (так писався) 1924 року в городі Харкові (тоді столиці й зловісному симболові совітчини серед учасників визвольних змагань) сподівано виступив із памфлетом-виказом-суплікою, що звалася "З поляками проти Вкраїни". Тут він уперто називає СССР "Радянськими державами". Концептуальна, даруйте на вченім слові, й пророча термінологія. Він брав булу імперію за ніби конхведерацію. На її місці тепер суть і ще будуть держави, може колись і щиро радянські, а не совіцькі.

Наш придурок

 Ламаючи старожитній звичай і євангельські, від самого Господа, приписи, дуже вже полюбляють українці сьогочасні взивати людей "придурками". Ну, як уже припікає, то чому-б не "придурками"? А чого-ж: до біди — прибідок, до печи — припічок, а до дуру-ж як? Конче потрібен і дуже придасться регуляний український "придурок"ю

Calamity Jane

 Вже на схилку власне дикої доби на гамерицькому заході (Wild West) з'явилося чималенко непевних підробників учорашньої дикопільської "старовини". Межи ними й Calamity Jane (Лиховісна Ївга). Поки жила, знали її люде за брехунку-вигадницю, блудяжку-бурлачку й саможертовну пропійницю — й тому цуралися. Та вже коли пані переставилися, гідно запиваючись, склали їй належний посмертний пошанівок. Убрали в шкуряні степові штані й куцину з торочечками, поклали в пристойну труну з кременевим козацьким мушкетом ізбоку й виставили на показ і прощання. І всі журилися й навіть плакали. Бо кожне хоче прожити таке геройське життя, та мало хто насьмілюється. 

Латинська femina

 Не всі модяні теперки хвемінативи мені до мисли — не як чоловікові, а саме от як прахтишному мовознавцеві. Зате саме слово "хвеминатива" дуже вже любиться й саме (як і належить чужим словам у нашій мові) конче в жіночому граматичному роді. Бо там криєтся латинська femina.

У дїльний час

 Давня моя найпевніша прикмета, що поперднє скликання відео-нарад перед заходом віщує саме тільки лихо-лишенько, не що давно знов чудово справдилася: посеред робітного понеділка, в розпалі робочої днини, нам відео-оглошено, що намість трьох із половиною оплачуваних днів буде 3,5 години з "фактичним часом" до сплати. Овва! І задля того я, грішний, мився зранку, непокоївся пів дня, ладнав апаратуру, мучився сумнівами, чи бува не перевірятимуть меї благенької ангелянської мови?! І чого то вони скликають оті сесії-конхверенції ні про що в розпалі мого заробітчанського дня? Тепер-же я знаю! З нас технічні працівники, а з менеджерів і менеджерок — керівництво, провід. Вони, власне, як і ми, мають ділання робочою порою. А єднання в "режимі on-line" то-ж і є їхня основна робота! А ще листування електроновою поштою, виклацування compliance'у на комп'ютері, розсилання на всі боки вісток із повідомленнями, справоздання, телефонні дзвінки без кінця. Ви це робите поза власне працею й вечорами вдома? Ну, дак на те ви й технічні працівники! Один тільки заходить сумнів: усе те, що там робиться, підпадає під визначення clerical work, cе-б-то, кажучи спроста, канцелярська, конторська праця. А хто й коли якесь діло робитиме?

За шапкування

 Розумовою працею обслуговуючи иньших, можна здіймати шапку, т'але не годиться скидати голови. Хоч, направду сказати, щира душа козацькая, тільки наложивши шапку, дістає цілу голову. Тому сама шапка, коли за нею шукано, зветься "безголів'ям".

Нечувані слова

 Коли оповіщаш, що щось є словесно втерте, оклепане, заялозане, напруго всьвідомлюєш, що висьвідчуєш загальники геть нечуваними словами.

Пандемічний обсяг

 Сповна розуму чоловік, але трохи божевільний. Дак воно й не вадить, то вже й ходить собі без гріха. А з гріхом біснуваті, чиє шаленство таке пошесне, що набирає аж пандемічного обсягу.

З-під губи

 Де-некому наша мова така рідна, що він її, як тої вже родички-набридухи, й знати не хоче. Геть аж і не говорить із єю. А як і мовить слово, то через губу, а більше — й з-під губи: ніби собаці кине.

Апартаменти й кавалірки

 У "Словникові чужомовних слів" 1932 року пише, що "Апартамент — розкішне помешкання з кількох кімнат". Розкішне визначення! Зразу знати, що з мене кавалір старого гарту, бо, й оженившись, я тільки заглядався на об'яви про найняття "апартаментів", але ніколи й не думав іти й те "розкішне помешкання" хоч подивитися. "То про багатирів!", — мрійливо гадав собі я, минаючи десь-колись у Криму потужного щита з спокусливою об'явою, саме коли "вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і мріння". А оце днями мене просьвітили сьогочасними вогнями. Виявляється, теперішній апартамент — то колишня kawalerka чи кавалірка в розумінні парубоцької кватирі: кухня-вітальня й купільня-вбиральня-спочивальня (чи пак ванькирчик). А обслуга — спільно-загальна. Одна на ввесь апарт-отель.

Сини та дочки

 Булих псів і сучок тепер годиться ґречно величати "хлопчиками" й "дівчинками". То тільки людей можна й далі називати "собачими синами" й "сучими дочками".

Котолюби та псюрники

 Любитель котівства по нашому зветься дуже лагідно: "котолюб", "котячий батько". Гарно, еге-ж? Зразу стає зрозуміле оте ніжне "воно в мене хлопчик", "це наша дівчинка" — любов, батьківство! А от хто, скажіть, дозволить на теє, щоб його величали "собачим батьком"? Чи навіть "суколюбом"? Доведеться кінологічно помиритися на старому, доброму, скромному нашому "псюрникові". 

Чим не криївка?

 Питаю в осьвітянина:

— А тут у вашому закладі схованку маєте?

Відказує гордо:

— В нас не просто укриття, а справжнє бомбосховище!

Сховище навіть мовно надійніше за те вкриття, що в мойому розумінні є покрив: рослинне вкриття, снігове вкриття. Сперше рослинне, а далі снігове — для більшої надійности. А чи не назвати "вкриття" по старому, по нашому просто криївкою? Чи тоді не дадуть спокою спомини про злигодні УПА?

Новопечерська займанщина

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий...

 

 Оце так звертався до Київа поет Микола Зеров якось навесні ввечері. Ті рядки спливли в удячній пам'яті, коли, знов о весні, т'але в обіди забрів був я, шпацеруючи, спершу в звичний киянинові несмак архітектів-нездар хрущівської пори, а далі натрапив на заставу вже нового, заможного й можного життя — "Новопечерські липки". Як сказав-би на цьому місці Куліш, "неможня річ сталася можньою", бо тут уже маєш усю київську буржуазність: і тобі Печерськ, і тобі Липки. Моя родина ніколи не видиралася на Печерські гори: з Подолу гнали на Куренівку, з Куренівки вискочили на самий спід Печерського бульвару, збудованого в кінці 1950-х, але ще спершу по людськи названого. Далі містобудівничі схаменулися й переназвали з якого бульвару в бульвар кого — цього разу Лесі Українки. З бульвару Лесі (однак не Лесиного) вже довелося нам забиратися на терени булих підкиївських садів — на колись Нову, всю в садах, а далі знов Ломоносова (серед викорчуваних садів) вулицю.

І як-же добре, що нова, культурна по новоміському глухо обгороджена "територія" зветься не "Липки Нового Печерська", а таки "Новопечерські Липки"! За гарною заворітницею, що вдень іще якось пускає чужу пішу піхотину, а поночі либонь тільки розкішне тутешнє жіноцтво, що статечно походжає, а не бігає в пухнастих сніговобілих спортових костюмах, — розляглася "Швайцарська Слобожанщина", та не Йогансенова, а така, якою в'являють її наші елітаристі: вся розгороджена, полініїна, схожа на дивний concours hippique про безкінних ходільників, і на штиб déjeuner à la fourchette застановлена страшелезними в своїй велико буржуазній "красі" горами-будівлями, ніби перенесеними сюди з зґанджованих кульманів якихось одкинутих у дубайському полісі невдах-проєктувальників. А тут за все вдячний киявлянський люд розкрив проєктам-вигнанцям свої щирі, теплі обійми. І чужопланетні гори-споруди наочно роздушили спустошені під велике будівництво печерські пагорки. Шкода тільки, що вельможні мешканці цього "царського" мешкання либонь уже давно повтікали з-під варти кудись із нашої це-Европи до Европи справжньої — вільної й мирної. То серед Божого дня нема кому,  проче мене, грішного, проходжуватися вздовж суворих ламаних ліній добре спорядженої квазі-швайцарської "бази".

Чи є в сьвіті місто, чи є всьвіті город, що може дорівнятися до тебе, природнім крайобразом, мій Київе? І чи є ще в сьвіті таке місце, де воскреслі гермокопіди понад століття так щасливо й немилосердно здобуваливалися-б на перемогу й усе брали гору над тим безборонним краєвидом? Бо їхнє зверху. А ти, Київе мій... усе стоїш, веселий, ясновидий...

Не так то просто

 Треба що-найбільше вживати слвоа "студіювати": тоді бо тямитемься й пам'ятатиметься, що не так просто вчимося.

З дрібними перлами

 От як це: не розсипати перлів перед свиньми? "В мене віночок з чистого злота, перлів дрібних та коралю", а кругом — самі свині й тільки болото... Що-ж іще чинити, як іще переплентатися?

Молошна шоколяда

 Молочний шоколяд ніяк не вабить. Навіть і шоколяд. То й що, що le chokolat граматично жіночого роду? А die Schokolade? Та в нас, хай сьвіт знає, чужі слова всі жіночні, як чужі наречені. Хочу, до несхочу напісникувшись, молошної шоколяди!

Не буде він, мов пальма, зеленіти

 Робили з товаришем переклад — предмет такий, що аж у носі закрутило. Йшов, як сліпий та ще й безногий, а також у темноті й без долівки. Звісно, було багато питаннів — не до перекладу, до доповідача. Технічних таких, техноґенних... У кінці, спасибі, не забули подякувати "за чудовий переклад". Знаю напевно, що то був не мій. Натуру маю газардовну, одначе цього разу віддав пальму першенства разом із кадовбом. І не бідую за тим.

Ота манія

 Не полиша нас ота манія — отаманія.

Аж варимось

 Не в'являю, як то воно: вичікувати, очікувати — як вичатувати, вичекати перемогу чи просто якийсь кінець війні. Це-ж що: чатувати на ню, чигати, що аж чиганити?

Ні, ми виглядаємо, визираємо, зажидаємо, надіємося, сподіваємося її, навіть чекаємо на ню. Одно слово, ждемо — аж варимось.

Знову він проходив-повз

 Знов чую, ніде не зника: "Просто проходив-повз." Додатка їм не треба, а без його, бач, ніяк. Не скажеш-же: "Проходив повз, саме прогулюючись із..." Повз що ти проходив, із ким? Ви минали кого чи що? Ні, дак у рехверентній мові, правильній і зрозумілій, можна, годиться: "проходили мимо — вотъ и всё." А в нас, диви: "Мимо колодізь ішли." Це-ж як пак так?

І поки я так роздумував, якийсь чолов'яга дуже спроквола поминув мене: дуже повільно йшов, можна сказати, не йшов проз чи поз мене, а так собі — проходив-повз, ішов-плазував...

Служіння питущого

 Неділею йшов до церкви й перестрів двох питущих. Скінчилася рання відрпава та не звідти вони брели, хоча на виду в обох було передчування якогось чуда-дива. Як сказала одна поетка: "Хочеться чуда і трішки вина." А що п'ють оті чудодії? Мо' й вино — аби хміль. Спершу трішки вина, а далі неминуче станеться чудо: з маленького хмільної насінини скоро виросте їм сьвітове дерево — ото диво буде! 

Я, як, власне, й колись вищеназвана поетеса й собі люблю випити. Т'але воно в мене не служіння, а так собі — невеличка гріховна втіха. А для двох молодих дядьків із питущими пуп'янками лиць, що присьвітили мені вранішньою дорогою до храму — то служіння ціложитенне. Вони вже там у високому своєму піднесенні. А я, бач, ні в тих, ні в сих — іще ні до церкви, ні до чарки.

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.

Незакінчена вища

 Я коли полохаю незнайомих людей, здебільша з обслужної царини, де працівники звикли вдавати, що знають геть усе, якимись мовно-культурними несподіванками на кшталт грані в аптеці, плоховника в каварні чи холодника в їдальні, звично закидаю: "Ви-ж осьвіту вищу маєте, хіба ні?" Ще-б пак! Її теперки мають геть усі. Дак треба підходити під ранжир — noblesse, вибачайте, oblige. А це одна продавничка спершу вкинула малокультурну гадючку, а на традиційне вже питання соромляже спустила очі додолу й одказала щиро: "Незакінчену вищу..." Та й чи не всі ми отако за подаваних обставин копаємо ногою ціложитенну незакінчену, хоч і вищу?

Заячі пастухи

 Із стану дядьків наше суспільство дуже легко виходить. А от із стану перекладачів ніяк не може вийти: перекладають геть усі, аж стало (теж усім) здаватися, що перекладництво геть ні до чого.

У приймах

 Як денехто з невідущого жіноцтва зневажає свого чоловіка за те, що взяв, так де-які несьвідомі перекладницькі елементи нехтують своїм ремеством через теє, що прийняло, держить і годує їх.

Приношена, з латками

 Здається, наша школа й учіння в їй не до мисли навіть тим, хто крамарює в храмі нвуки. А то-ж іще нова вкраїнська школа. А що буде, як ісхалястається?

Без Попелюшки

 Красне письменство дуже різниться від непоказної справжности. Найперше бере око невикінченість, неповінсть оповідки, брак, сказати-б, де-яких дійових людей. Приміром у літературній казці — Попелюшка. А в правдивій господі й попіл на пелюшках і принц на подушках, а казкової сирітки-трудівниці — ніде не видко.

Чи не "відпруга"

 Напруга вкраїнцям надто добре відома: напруго напружаться — тільки кивни. А от антоніма до цього по порядних словниках ніде нема, навіть релаксація нам чужа. Тим часом психологи дуже радять... розслаблятися. Ізюмов подає "розслаблення", т'але чи не слутавість має на увазі? То що, послухати Караванського ради, відпружитися й супроти напруги відпругу поставити? Чи навіть спільжитися? Чи з "розмагати" зробити "розмогтися". Знаю, що позичену "розслабеність" ніхто не збирається на Москву віддавати. Т'але з кожним словом більшає зацікавлення, бере цікавість.

"Сполучник", що за їм не варто тужити

 Раз, він ніде не зник, ба більше: він скрізь помостився, викидаючи наше питоме. А друге, що він помилешний. Мається на увазі займенник "який", що береться перекладати московський сполучник "который".  Великий подвижник нашої мови, де (а не "в якій") і досі є місце подвигові, таке, що хоч конем гуляй, де без подвига не дається навіть первісна грамотність і розумність, — дак ото, кажу, наш подвижник Антоненко-Давидович усім нагадував ув СССРі, як треба говорити. Показував "Як ми говоримо" й пояснював, як насправді треба. Один із таких напоминів називався "Літера, за якою тужать" (ув СССРі тужили за "ґ"). А от иньший наш подвижник, трохи раніший за Антоненка, Микола Сулима в своїй "Українській фразі" про такий ужиток пише відверто й промовисто: "Тільки звичка, вихована на російській чи польскій мові, тільки рабська залежність від російсьих і польських зворотів може бути підставою для вживання релятивно-сполучного постпозитивного який." Виходить, не помирилися. А все через недобру звичку, що за сорок років (1928-68) устигла вкоренитися в совіцькій український мові. Покидаймо ті звички, скільки хто може. Хоч дано їм уже додаткових сорок і на другі сорок захід.

Вежі мовчання

 Вежі мовчання — чи не найвищі вежі, понад Вавилонську?

Всилене посилення

 "Посилення розбудови потенціялу" — реальна, кажучи по теперішньому, назва справжнісінької конхверенції. Really, seriously? То чи далі вже важить, потенціял чого розвиватиметься так посилено? Ясно, що це аґрегатне гучання, що віщує таке послення, що хоч-би руїноньки не було.

Крицеві шаблі — картонні серця

 Книжка переклалася, ангелянською зветься "Iron Swords, Bleeding Hearts". Теперки вона навіки вкраїнською називатиметься "Залізні мечі, зранені серця". А де-ж подівся вираз "bleeding heart" — интелиґент-м'якодух, що супротивиться тим мечам? Хіба не в тому, як тепер кажуть, интриґа? Я-б назвав "Крицеві шаблі — картонні серця".

З чужої

 І чого це вони все "із німецької переклав", "зі шведської переклав"? Хіба не можна вимовити "з німецької переклав Олешко Шустер" чи "з шведської переклав Устим Скомакар"?

Ослюк і лев

 Наш ослюк, чи пак віслюк, тяжко замислився, чи з його, бува, не лев. Бо, хоч круть, хоч верть, хоч огир із ослицею, хоч осел із лошицецею, а все виходить зьвіряче ламання барієрів між одмінами. То чи не левиного серця на такі шали треба?

То кого послати?

 "Пошли осла, а за їм посла." Чим не гасло про теперішню сьвітову дипльоматію? Не дешево, т'але добре та надійно буде. Розумний, впертий осел прокладе путь, і вже послові, хоч якому недолугому, якось лекше буде. А вкраїнці мають инакшу приказку, що, проте, багато до чого зобов'язує: "Розумного пошли — одно слово скажи, дурного пошли — три скажи, та й сам за ним піди." Дуже це марудно виходить. "Пошли дурня по раки, а він жаб налапа." То будем хоч із жабами.

Божі табуни

 Скоро Господь до Єрусалиму в'їде. А чим, конем? Ні, ослям. Тому й вираз такий чемний, біблійний про ослів — "кінь Божий". І людей таких, нев'їджених, поки Бог не осідла, як ті коні-неуки, чималенько — цілі табуни. Чи не порозумнішають усі раптом неділею?

Дурний як бот

 Дуже доречний то вираз у литвинства. Хоч наш брат не литвин, відмувать не вміє, та чом-би теперки не запозичити не всучаснити? Ясно, що там був "бот" — бота, чобіт: дурний як (драний) чобіт, так по нашому виходить. Але-ж теперки кругом не ті боти пливають, що колись Дніпром ходили. І ці боти — дурні саме як треба, а не як не треба. То "дурний як бот" іще й на комплімент вийде: був дурний як не треба, а став як треба.

Европейска унія

 А таки, думаючи над належною вкраїнською назвою l'Union européenne, варто пригадати наші опрічні звичаї. Не дурно-ж кажуть, що in varietate concordia, а не in uniformite. От на Москві "союз" — міцне, грізне, незабутнє слово, а "унія" — поганий, зрадливий, осоружний стямок. У нас-же — чи не навпаки буде? То поки не пізно ще, поки панства-суспільства нас у покої не пустили — чом не назвати те диво европейське знов унією?

Суд над Сенекою

 Ну як можна, скажіть, хвилозопа, хоч і вченого, лейстрового, при адміністративній посаді, а не Дійогена, як простого звинувачувати в тому, що він над чужим добром руки грів чи що в старій печі дідько й досі палить? Чи подоба?! Це-ж яка неповага до корпорації! Та яке діло їм, хвилозопам, до дібр і студенток ваших? Не про те їхня думонька. Хіба-ж за такі дурниці оскаржено Сократа, Сенеку? От сказали-б, що вони в богів не вірують чи розбещують сьогочасного чоловіка своїм ученням безщасним. Оце воно! А то про що сам люд міркує, в тому й хвилозопа підозрює. А він не такий, як ви, — ин-який.

Нічого не видно

 А що буде? Й усі ми кудись дивимось. І нічого не видно. 

Банальність дурощів

 Не тільки банальність зла, а й банальність дурощів — убійна.

Сковородинське споріднення

 Компанії-посередники, компанії-послідовники — чому ви працюєте з найгіршими? Підозрюю, що це не тільки питання тотального заощадження  — це питання сковородинського споріднення. Т'але ви не знаєте ні сковородинського, ні споріднення.

Душогубна обставина

 Характеристики на його досить убійчі, та він досі живе собі й здоровісінький.

Розпад за розкладом

 Чудове слово маємо — "ділати"! Впізнали? Це те саме, що діяти — рідкісна відміна. Власне, від недавна дуже поширена — тільки що в значінні робити, "дѣлати". Кажуть навіть і "дєлати" — зовсім уже... по мовно історичному. Розклад триває, триває розпад.

Cat people

 Я колись вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

Аж варитися

А ви часом не маєте відчуття, що варитеся? Не вигоряєте, крий Боже, а саме млієте-прієте, як та каша? А наша мова й вислів має: "ждати, аж варитися". І скажіть, що цілий наш народ теперки не дожидає. І довгенько вже, аж історично довгенько дожида.

Компанійська відповідальність

 Иноді бачиш працівничка чи працівничку — роботяще воно таке, т'але яка-ж глибока й широчезна соцільна компанійська відповідальність звільнила йому оце місце коло плуга?! І плуганиться кругом таке, й плуганиться — тепер уже, либонь, на людський безвік.  

Квестійонар

 На запитальник Кримський із Єфремовим лексикографують іще чудне слово "квестіонар". І в Голоскевеча воно вигулькує. А то-ж сто років тому було! В'являєте, з якої далекої дороги вертають до нас і без того чужі, колись без московського (чи вашингтонського) показу запозичені слова?! Не, знаю, чи почну вживати намісць "заитальника", а хвалитися буду. А що-ж: і ми не в тім'я биті — маєм і собі хранцузький іще questionnaire.

То не паливо, а курево

 У нас "курево" то куряво, се-б-то те, що саме куриться, а не теє, що скурив-би московець. І багато чого в нас отак свавільно куриться, а не палиться. Диму багато, куряви коло того диму — хмара, а якось не гріє. Щоб не змерзнути, бігаємо надоколо курява, здіймаємо куряву — й якось воно гріє.

Від кого-б це почати?

 Товариш ШИ (штучний интелект) усіх конче замінить усе людство — хай собі гуля. Тільки не всіх одразу — дак от кого-ж першим? Оно на конхверенції доповідача перекладають. Він чита, а його перекладай без папірця. Кого лекше замінити? Звісно, промовця: з "біблійотеки" взяти найчарівніший голос і хай той, хоч поки й з метальовою ноткою й невеличкими милими припинками, гарно вчитає. Як "Отче наш". І всім зразу полекшає від такого абшиду: й самому читцеві, й слухацтву й навіть перекладництву. 

Гроші на прокат

 Гадаєте цей вираз оце заледве вигадав якийсь зірко-перекладник, щоб потішити вічносьмішною мішанкою шановну публіку? А от і не вгадали! Це з українського офф-лайнового (та не лайнового) словника позаминулого століття. Означає "гроші на ріст" чи, вибачайте за нашу фразеольоґію, навіть "на проценти". От тобі  й маєш! А як маєш, то мусиш уже й уживать.

Суржифікація

 Русифікації вже (буцім) немає, дак а що-ж то ходило: таке сіре та мале і хвостик, як шило? З'явилася, бач, ціла плеяда перекладчиків, що з дорогою душею відповідає на запит суспільства: мобілізувати суржик, як він такий бойовий і войовий. Батальний такий, одно слово. Переводять суржиком, намість перекладати мовою, здається, сьвідомо й гордо: встидливість і сором'яжливість одверто не на часі. А чого-ж: в + суржифікація всієї країни. Люде нас розуміють, а в чому-ж більшому, шануючи слухи ваші, наша місія? Ну, не просьвітительствувати-ж...

Тільки чом за це гроші правлено як за батька... чи, той, за матір, за неньку нашу — рідную мову?

Ото-ж бо й воно ІІ

 І як ото ті люде романи пишуть? Тут поки манісіньке спорудиш, дуже намарудишся, щоб і до ладу, й до прикладу стало. Тим часом що лад, що приклад нікогісінько не цікавлять. А роман цілий скільки часу ладнати, скільки прикладок прикладати. Ото-ж бо й воно...

Raison d'etre ІІ

 От дивіться: ціла ґенерація перекладницька вже як не AI-generated, то принаймні AI-assisted. Нащо-ж їх міняти, шило на мотовило, знов на AI? Вони вже й без того... той... — досить прибрати, не заміняючи, непотрібних уже людяніших операторів. А AIєві й самому коло чогось ходити треба, виправдовуючи перед AI-товариством свій Raison d'etre.

Передує неборак

 Мені рідко доводиться, по народньому кажучи, впустити рака з рота. Та вже як упушу, то зразу заходжаюся того рака знов ловить: рак рачкує, а неборак передує.

Народня правда

 Дешева рибка — погана юшка. Нема чого доточити до цієї зглибока народньої правди. Хіба що теперки треба через кому: "Дешева рибка, погана юшка." Як у Грінченковім словникові: вчена констатація. Й іще додати, що дешевій рибці в середовищі поганої щерби доводиться, намість пливання, тяжко хлюпостатися. То й що, що варена? Смаку-ж годі добирати. Поганою юшкою сил не поправиш, а хлебтати тра. І хай дешева риба хоч хвостом помага. Як стало на юшку, то стане й на петрушку: поживи не буде, а столові окраса. А як засолим оце наше озерце, то ви їжте щербичку, а на споді рибка буде дешева, т'але на споді тільки.

Без вузликів

 Довгих думок снувати не можу: нитка вривається. І немає приводів в'язати вузлики .

Повага до себе

 Як заховувати самоповагу? А головне — де її ховати? Десь треба її, кохану до сбе притулити, бо так і крадуться красти.

Пів біди

 Народитися "нормальним" москвомовним киянином — то ще пів біди. От умерти в такому стані не хотілося-б.

Єдина инновація

 Чим то, властиво, инновація відрізняється від звичної нам новації, якою, сказати-б, новістю? Отим одиноким приростком "ин", отою чужомовною самотиною. А більше нічого нового.

Отаманія

 Сучасну йому отаманщину, стан тодішнього отамання Юрко Тютюнник зове "отаманією". І воно справді в нас і досі манія, mania grandiosa про отаманів, підотаманів, отаманчуків. Манія отаманства, хіть до отаманування охоплює вищі й нижчі верстви громадянства, всі його стани, безберегий загал. І якимось дивом забезпечує безперечне народовладдя. Все можна одібрати вкраїнцеві, що хоч украсти серед Божого дня сперед очей — тільки не вкохану отаманію.

Виразно та глибоко

 Славетні якось уміють виразно та глибоко помилятися. Не то, що ми: перекладаєм лет із правого крила гіркого жалю за несправленим на ліве крило пекучого сорому за вичварене.

Резюме ІІ

 Де-яких перекладарів не рекомендується марудно слухати, а — вдумливо, повільно читати... в резюме. Резюме встургнуть тобі таке, що, словами Франковими, "на двох прокураторів могло-б вистати". Резюме — бомажка, бавина, що обгорта бездоганну, аж лискучу, хоч і дуту цяцечку. Почитаєш, що писано, тим таки написом обітреш і поставиш обережненько на полицю в сховку — теж на папірчика.

Християнський спиток і безбожний збиток

 "Хто все життя вирачковується?", — знічевля питається сфінкса. А це християнин: цілий вік спитується зіп'ятися на свої ноги, т'але знов додолу — способу не добере. Иноді Бог подасть ковіньку, та все щось її візьме тай висмикне.

А таки рак — не гад, на череві не плазує: лізе собі коли задком, а коли й бочком. Спиток підвестися — теж не збиток. Збиток — коли геть без спитку.

Здорові слова

 "Здоровлеохорона", "здоровлеохоронний" — слова такі здорові, що не всюди й до мови влазять.

Із собою ІІ

 Ми боремося тільки з собою. Лиш Яковові довелося спіткати Бога в темних чагарях.

До розтріску на своєщину

 — Чим ти робиш?

— А затичкою!

— ?

— Зате на своєщину. І до розтріску. Як затичка бахне, поллється шампанське в пляшки.

А тоді ногами

 Велике, нездоланне для прихильних до нас чужинців непорозуміння полягає в тому, що можна бути впертим, затятим, непереможним у запеклості вкраїнцем, що ніби вже аж гине й он уже загибом загиб за рідний край, але не крадцем краде так, що хоч руки по пахви відрубай. І тоді ногами підгрібатиме.

Наче сонце

 Обтяженість гріхом — і якась вона безіменна, як у старого лицаря, що ніби стрімко сидить на панцерованому гармасарі. А що там на коні вороному під ясною зброєю? Мо' не то неміч, ба й пустка вже, бо плоти нема, а душа шмигонула від гріха. Цілу дорогу мигтить мені в очу, наче сонце, цей образ.

Під дно

 Такий норець — легко й зразу пірнає під усяке дно, щоб легко плисти під судном. Чим воно дихає, знати не можна. Чути тільки легеньку гуркотнечу від мірного руху рук і ніг. А голова? Десь на лінії тіла, важкою думою втримувана отам під дном.

Пропащий час

 Михайло Драгоманів слушно назав свою книжку про вкраїнців під Московським царством: "Пропащий час". Пропало Московське царство, а пропащий час нам триває: мусимо марудитися з невмерлою, хоч і пропащою імперією, що вперто гайнує сьвітовий час, цілу нескінченну добу. Коли ти вже справді пропадеш, часе московський? Годі вже тобі валасатися!

На споминку про Білгородську

 Кияни (а може й киявляни) невідомо, чи родимі, т'ле з тих, що кругом охоче голосують, постановили переназвати вудицю Білгородську. Зникла з провідника по Київу рідкісна в йому заціліла природня назва. Тим самим учинився чин девкраїнізації й ізнов колонізації. Вулицю назвали ім'ям гідного сина вкраїнського народу, та для цього відмовилися від історичної пам'яти про нашу Слобожанщину й граматичної пам'яти про нашу, пробачте на слові, топономастику. Тепер і на булій Білгородський панує такий любий нашим мовам-метропліям, польській і московській, присвійний родовий. Пам'ятаєм своїх, забуваючи своє.

Неподобна річ

 Назвиватися в Україні Альоною так само доречно, як Алєсєю. Треба помандрувати з акучого в окучий московський говір, віднайти Ольону, потім Олєну й уже зовсім стати на ґрунт із предковічною нашою Оленою. Тоді й Олеся надбіжить. Альонка колись полюбилася вкраїнському містечкові саме своєю чужорідністю, як не що давно Діянка, а колись Анжелка. Кортіло й вразити, й разом загодити пана-московця немужичою музикою невсьвідомленого походження.

Учасна ката-клізма

 Дуже воно не до речи, що катаклізм, слідком за иньшими запозиченими з греки й узагалі чужими словами всталеним звичаєм не прибрав собі собі в нашій мові милого жіночого роду. Мали-б ми тоді ще їдну промийницю-левативу, тільки що потужнішу: ката-клізму. Бо тепер саме сьвітові ставиться багацько ката-клізм.

Поснула гадка

 Думка спала й ніщо не спало на єї.

Укрицця

 Метрова дикторка старанно, ніби всоте на марудній театральній репетиції, вичитує чарівливим, плавким голоском: укрицця, укрицця, укрицця. "То не вимізковане слово: то живий голос живої душі.", — принагідно завважив-би з такого приводу Панько Куліш. Українське чоловіцтво, минаючи невидимий голосномовник, либонь любесенько в'являє собі розкішно привабну литвинку, що звертається до перехожого дядька просто з перону, де тривожно розташувалася перелякана людність: з-під затишно мнякенького укривала-укриття.

Не тривожиться

 Вже через повітряні "тривоги" ніхто ніяких заходів у Київі, тьху-тьху-тьху, не скасовує: ще там, тьху-тьху-тьху, чи вб'ють, чи не вб'ють, а жити треба.

Вистерегаючись

 Смерть — це таїнство. Хоч-би хто йшов. Туди, де життя вічне. В'являєте, як вони приходять, а там... Усі життьові таїнства, що мало бавлять  житців, мали-б бути зрозумілі через причастя — ще не пізно приєднатися, розділіти. А що за брамою — ніхто не зна. Біймося за темних, за душевно чорних і... за себе вистерегаймося.

Щоб подихати

 Ми знали, християни, що людина — слабка та підла. Т'але, стривайте, стільки стало вже в сьвіті слабкости й підлоти, що й слабка та підла християнська людина розтручує ті тиски, сили й тлуми, щоб хоч подихати.

Галич

 Не знати, чим можна теперки привернути пристойну й заслужену увагу — що справді має дастатню вагу? Тому увагу доводиться просто прилюдно красти просто з пазух, щедро роздаючи лящі нерадим заґавленим потерпільцям. А галич усе літа тим часом і збирається в де-далі, то все тісніші зграї.

Краса городня й краса городянська

 Пані кажуть: "Не хочу дарованих квітів: вони — вже мертві." Тут поет, бабський празник, облесно підказує: страчені. Т'але, відмінно від Охвелії, квіти в воді живуть і далі, так само довго, коли не довше, як жили-б навгороді, на хазяйчиному кущі, з земляним коренем намісць скляного прозірного денця. Приміром, паніїна бабця саме навгороді красіли й квітували. З такого погляду, панія живуть у кришталевій вазі — ну, дак живуть-же! Являючи образ краси — хоч городньої, хоч городянської.

На Бога покладайся, а робити не цурайся

 Віра напувається сердечними надіями й ученими розумуваннями. Т'але вершиться, чиниться вона волею. Чин віри — то чин волі. Дитина вірить казці й казкареві, та легко відривається від такої віри, повертаючись до своєї дитинячої справжности й у голову не кладучи нічого, крім образу. Воля дає нам віру, й віра мусить дати нам волю до чину, а чин — метаною-зміну.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті, важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Як учать

 Штучні пригоди учать штучної згоди.

По тім боці

 Шевченко боровся й бореться за нашу мову. І ми боремося разом із їм. А от цікаві ми знати, хто змагається по супротилежнім боці? Хто цілими своїми дідами краде наше добро? 

Де він стоїть

 Тарас Шевченко особливий, опрічний, надзвичайний у головному. От уявіть собі вкраїнського мужика, стільки разів натурально списаного й змальованого від нашого красного письменства, та навіть і явленого ще нашому поколінню. Він не любить чужих, не любить балакучих і сьпівучих, не любить бурлак, не любить усяких квачомазів і віршомазів. Не любить, коли сам чупрун, принагідно навіть і лисих. І ось він, такий, Шевченка не просто злюбив, а зробив із його бога, хоч і з малої, а таки міцненької, аж невиводної літери. Ненависники Шевченкові геть аж і ненавидять його за те, що він такий улюблений у мужицтві. Интелиґенція крадеться здерти з пророка канонічного кожуха й смушеву митру. Мужиченкам, онукам отих мужиків, уже ніби й байдуже до його. Т'але там, де він стояв і стоїть, ніщо иньше стояти не може.

Короткий афоризм

 Хоч який-би був афоризм, а виходить занадто короткий, щоб дожити за ним хоч деньочок.

Із села Бебех

 Як на грапа де ля Хвер, то це надто мало. Як на Отоса — теж не гурт. Але нагально пропонують і притьмом просять. Як перенести шляхетного Дюму на родючий український ґрунт, то не здасться таке ні грапові Потоцькому, ні простому Лотоцькому. Не знати, хто й пристане на таке. Потрібен вех із села Бебех.

У міських умовинах

 У міських умовинах із фавни — самі фавни. Більше нічого з дикої природи не виявляється. Та й те — потаємне, з'ясоване тільки мавкам.

Без господи

 Загалом беручи, хатні тваринки мають тепер до хати той самий стосунок, що й хатні людинки. Все це вкупі — хатня фавна, хатній тваринний сьвіт. Бо нема хазяйствечка-господарствечка. Бо нема господи.

Усе ловке

 Котусі являють собою безґрунтовне запевнення в тому, що приємне на око й пухнасте на дотик і в цілковитій непотрібності своїй може бути дуже й дуже ловке. А все ловке може бути якось виправдане. Для багатьох ловких це становить несьвідомий образ і безпритомне виправдання видимій безглуздості чинного людського житів'я. За таке об'явлення котів дуже люблять.

Сторіз

 Наші stories — то сторіз. Історійок нашинковано й нас накраяно стокротно.

Читаченьки проти слухаченьків

 З'ясував, що перекладницькі контори визначають якість усного перекладу не слухом, а зором. Так, не вухом, а оком міряють. Га, добрезний зірко! А як досьвідчили? А в резюмі вичитали. Навіть не байок його послухали, як він там перекладачив, а довірливо вгледіли в документі, що його невідомо, чи людина й спорудила.

В мішках у натовпі

 Натовпилося перекладчиків — аж земля віртуально гуде. Працедавча й сприймуща публіка очицями луп, луп, але чує лиш ніженьками туп, туп. Бо за курявою ціле військо вистрибує в наступ у мішках: зірко за зірком. Як вони ходять, як вони бігають — хто дізна? Що собі тямлять, що собі думають — хто спита?

Йовів день

 Хоча виразно займається на Йовів сьвіт, всі, хто може, тривають у стані Йовових друзів: у гурті, в сьвідоцтві ще не своєї випроби. Тим часом уже настає сусьвітній Йовів день і Йовів особистий перед Богом стан.

Безпешні духом

 Котрий раз уже велико постую, а й досі не визначився: ця десятина призначається щасливій, солодкій несьвідомості, рахманній безтурботності, блаженному ніпрощонедуманню чи навпаки: збагненню незбагненного, зглибленню незглибного, всьвідомленню недовідомого? Бо, надивившись у прірву на свої гріхи й уже як слід у провалля  наплакавшись над своєю незаперечною ненаправністю, зачинаєш звично снувати думки. То чи вривати нитку, чи в'язати пам'ятні вузли? Бо колись треба й про таємне помислити, про навіки від нас приховане. Тим часом, як не блаженні, то безпешні духом ті, хто не журяться отим прихованим. Їм, упокійним, і смутливий піст ні до чого.

Прилеглий верболіз

 Регула київського метра: що ближче сядеш, то далі встанеш. От тільки не треба стовбичити, наче верби понависали на ставом, гладеньким, без единої тривожної мисленої брижі. Так, що верби гадають, ніби вони розглядають став і він їх бачить, пильних, а став собі дума, що то його властивий прилеглий верболіз.

Лихий сховок, то й доброго спокусить

 А от я з удячністю приймаю милостину уваги: оті три любоньки, оті два любчики під дописиком, ні до чого не придатним, опріч того, щоб крадькома вхопити й нишком заховати гискру чийогось не такого дорогоцінного часу, що загадався, покинув бігти й необачно поклався на спочивок.

Чистий вербіцид

 "Не я б'ю, verba б'є!", — по народньому сказала интелиґенція, заподіюючи нашій мові чистий вербіцид.

Патріярхова осінь

 В-літі патріярх шпацерував із патерицею, а в-осени намісць патериці має мітлу й загріба зів'яле листя з булих секвой, а тепер просто осичин. А як коли — то й глицю з соснини, колишньої діброви. Отака-то патріярхова осінь. А в зиму свою дістане патріярх лопату на сніг. А як розвернеться на весну лист? А весни патріярхові вже не буде.

Дрібушечки

 Проста боясть уже натягається на цілий діяпазон, як шкура на тарабан. А тарабан вибиває свої дрібушечки.

Премія війни

 Годилося-б уже Нобелівську премію миру, той, скасувати. Були блаженні миротворці, а стали благуваті. Бо хто тепер миротворствує? Хіба дурень який заплішений. Хибує миру, злагоди й любови. А всі тямухи й моторуни за мир воються. Хочеш миру? То ходи, небоже, джвякни когось так, щоб аж зірниці засьвітили. Ломаку бери довшеньку, замашную таку, щоб близько не підступатися й самого ненароком борці не перегнали на гречку. І зразу біжи по Нобелівську премію війни, та поскорися, бо там уже їх кількоро огинається, таких гідних панів претендентів, виглядаючи свого мілійона.

Як Зірко в ярмарку

 Пропав він, як Зірко в ярмарку: ніби й ярмарок, і він-же Зірко, а таки пропав. Покупники (й покупниці) питаються: то ваш буде такий зірко? а почім? що за його? А він уже пропав... як сірко.

Щоб не засуміти

 Пощо лізти в чужу смерть із своїми радощами? Прийде й твій час, то щоб хоч не засуміти.

Сьвято соціяльної відповідальности

 NN — то така перекладавчиня, що, пропонуючи їй роботу, компанія-працедавиця виявляє насамперед усебічну соціяльну відповідальність.

А тут приплуталося й тіло

 Теперки такі часи, що душогубство ні в кому не прокидає огиди. Бо душу губили давно, а тут приплуталося й тіло. 

Женище мій, насьмішку мій

 Щира гадка насправжки полюбиться їдному чи двом. А там іще й завидки обронять. За дурощами-ж ходять тлумиша, вдаючи гнобителів, гонителів, глузіїв, і нишком, потайки, самі дуріючи.

Ховаючи діри й лати

 "Гострий спис ламає тиляги і пробива вояцькі дужі груди". Т'але як "приховати лайки", то можна далі виступати поважно й упевнено, а на позір буде ні за що зганить. От звідкіля ви знаєте, скільком я, такий промовистий і мудрий, тяжко полюбився був?

Та ніколи не ховатиму любчиків своїх і любок. Хіба їх може бути багацько? Любови не буває не занадто багато, а багато-много не буває її. А от лайку приховую, бо то зламання духовного закону, й, де змога, треба не дати розколині.

Те Европа

 Та Вкраїна, що "те Европа", вже виїхала. Туди, де Европа.

Резюме

 "24 лютого 2022 року — обрав волю." Як таке написати в резюме, то далі треба з'ясовувати: "й виїхав до вільного сьвіту" чи "й пішов її боронити". За себе скажу, що 24 лютого 2022 року я просто сів маком.

І живіт

 Живіт товстий, а лоб пустий. Дак найприкріще теє, що й живіт теж порожній. Що з того, що він товстий, — літа вже такі, що воно подобенство.

Диплом той був на грубому папері

 Намісць скромного, заміром своїм розумного, "підучування" давно запанувала повсюдна "підготовка" ("сноровка-тренировка"). Без грошей, як без очей, а без цього слова вже просто, як без рук — навіть і не намацаєш. А як-же ще сказати так, щоб і велично, й дурням невтямно було? "Підучування" — слово занадто чесне, надто правдиве: зрузу ясно, про що йшлося. Та ні про що!Дак а як-же потім величатися дипломами про сіре "підучування"? А як-же, шануючи слухи ваші, змасштабувати таку дурницю? 

Хоч і заходить мимовільній сумнів: а чого таке велике діло опеньки? Що, виходить, уже давно витренувані фахівці та й не були готові, були геть без "(під)готування", що треба було мало не артилерійної підготови? Зовсім, чи як? Чи трошечки? Як трошечки, то й підучилися-б — без того вже дипломування.

Про себе

 Чудово жити про себе, як про сьвято. Чи хоч уміти вдати, що так живеш: заличкувати крам і не пускати старого злидаря до крамнички далі навітреної вітрини.

Без уваги

 Чудовий зачин до сьогочасних зборів: "Не прошу уваги, та коли-ж слід."

Без значіння

 Усе має значення. Бо все значиться — геть усе. Т'але мало що заховує значіння.

Депресивна серія

 Черговий епізод у депресивній серії. 666-ій серії — нецікавої, пущеної в непам'ять.

Без персоналій

 Роля особи в історії стала така, як ізроду-віку не було: дуже потужна, та вкрай непевна. У властецьких особах невпійманна стала особистість. Хто ці люде, які вони? Розпитайте хоч самих і почуєте, як "ніч бренить неспійманними шепотами." Часова ніч — принагідними мовними шепотами.

А роля народу? Якась маса, понад усякий сумнів, ненастанно рухається — ніби діє. Т'але що там, хто там, як брати персональніше? Кожне наче висовується, та докладніше поки що не ясно. Як сказав був один хлопчик-поет, "я не знав — ніхто не зна". 

Вічна новина й непозбутній подив

 "Не думайте, що Я прийшов послати впокій на землю, не прийшов Я послати впокій, а меч." А ми молилися на впокій і молилися впокоєві: цілий сьвіт, навіть і ті, хто, пильно й ненастанно, лагодив і споруджав погубу сьвітові, собі ладнали й складали тихомирний упокій. "Хіба-ж це новина?", — вигукують которі обізнані. "Таж війни в вашому сьвіті не переставали й люде все гинули одні, а другі все не зважали." Таки не новина, що меч лежить на Землі. Стримить із Землі. Знятий над Землею. Піднесений над Землею. От Євангелія — то справді новина. Вічна новина й непозбутній подив.

Оаза

 Як на Московщину, то мир — лиш солодке, п'яне марево в пустині, бо сама воєнна пустиня — величизна омріяна оаза, повна тайги та Байкалу.

Видиво

 Хай Бог простить і добрії люде, та мене, яко великопісника, посідає видиво: ось першого дня гучно гримнулася на кремлівську бруківку білокам'яна, золотоголова Москва. За нею сповзла на коліна й ціла Московщина, далі заводить різноголосих молитов усяких сьвітових релігій і вся несходинама імперія. Просять у Бога нам смерти лютої, підлої, ганебної, щоб не мученицької, щоб не спасенної. Щоб не було Вкраїни ні на цьому, ні на тому сьвіті. Щоб навіть і в великому буддистському Всенебутті не було її так, щоб таки не стало.

Матчина мова

 Оце тільки сьвяткувався нам International Mother Language Day. А матчина мова вже й ніби забулася. Материна, матчина, ненина, неньчина. Материна, матірня, материнська. Послухайте-но мови сьогочасних матерів: де недбалої хатньої, де чудернацької, по наших нескінченних університетах завченої, а де й просто московської. Знедолену рідну мову вивчати доводиться як чужу, а вживати треба її як рідної. Наша житка й наука поки научають протилежного: студіюєш ніби рідну, а як заговориш, то чужа-чужою. Відповдальне, сьвяточне має бути жебоніння теперішніх матерів, щоб дитяче белькотання колись загучало могутньою ораторією потомних поколінь.

На сторожі

 На брязку весна, а на шляху весни зробила засідку московська потуга. Весна піде й прийде, а московська потуга першою зустріне її пострілами, вибухами, скаженими вибігами, вилазками й вискоками. Потім іще прийде весна людства й те саме знову повториться. Власне, й проста весна приходить до людства, тому московщина на сторожі.

Церковний прожиток

 Добуваючись у двері Великого посту, якось так мигцем озираєшся на попередній свій церковний прожиток. Сумний він і був, а став іще й буремний: спокуса непереборна, випроба нездоланна. Одначе добре, що в церкві живеш, бо хто його зна, який сум і яка буремність чигають і чатують на нецерковного.

Незадоволені

 Життя ніколи не вдовольняє, зате втішає инколи. Тому, коли бачиш кого з життя радого,  скрадається мстива, пихата гадка: тільки дурні завсіди задоволені. От спробуйте це випробувати на комусь такому, що за його ви докладно звісні, що з його дурень заплішений. Зверніться так: "Дурню Божий, чи ти з житків своїх задоволений?" Він одмовить вам на те просто: "Сам ти дурний!" То ви вже зразу знатимете, що то сердитий дурень, незадоволений. Що бувають і такі.

Палятурки з шагреньової шкурки

 Шкура в нас уся тепер надходить із Галичини — так безпешніше. Того й зветься "шкіра". А все наше шкуратяне, шкурне й ремінне тому теперки "шкіряним" прозивається — по західньому, по вченому.

Спекулянти

 Догадливі вже мають не догадки, а дорогі спекуляції. Не догадуються вже вони, а спекулюють. Вже з їх не здогадливі розумахи, а спекулянти-шепотинники: купують порожнє, продають за повнісіньке.

Зірчанка

 Зірчанка то така хороба, що дає й невинний клопіт, і таємну втіху, й приємну хибкість. От, бачу, й іще один знайомець несодівано затруївся. Оцей мене найпаче здивував, бо має вже захоплення не розминатися з чаркою. А там-же все є: й невинний клопіт, і таємна втіха, й приємна хибкість.

"Просочені" серветки

 Пише й гордо та пишно пише: "Просочені серветки". Серветки нехай, а чого "просочені"? А сказати "спиртовії" вже не гордо й не пишно буде. Малося сказати по народньому, що "пропитані", спиртом таки "пропитані", та це вже явно тепер не годиться. Українська мова — тямиш, capiche? Насичений, насочений, просяклий, те, що колись за питоме ставало, — народ не знає, не зрозуміє. То вже треба щось вигадувати.

Давно минуло

 Давно минуло те в часі, що я хтів бути, як усі.

Золоті блищики

 Слово "зірка" давненько, як заслужило вже в нас на спільний рід. Бо зірок маєм багацько вселяких. Є жіноцтво й чоловіцтво, дівчурі й мамчурі. От і колеґа скромний гордо мені замельдував, що перестрів був молодявого, опасистого зірку. Вірю: зірчиться зоряно, зиркає-зіркує й увесь осяйно висяває п'ятикутніми золотими блищиками.

На всьому протязі

 Чималенько нашого люду ще киянить по метрі. Рано-пораненьку, на панщину сунучи, їздці й їздаки з їздунами ще легко збиваються в чималенькі купи, так що й ледве влізе сторонній гулящий чоловік. А ще-ж, подейкують, і нашого цьвіту по всьому сьвіту порозпукувалося-порозпускалося. А на поверсі землі залізничне квиткознавство й квиткодавство відзнача, що люде живуть у потязі на всьому протязі й сходять тільки на те, щоб назад пересісти.

Бігла кізонька льодком-льодком

 Сніжком та льодком не біжить, а ледве що дибає кізонька-бабусенька. А цигарочки свеї таки засмалює. Цівочка диму, як ото склодувникові ниточка по стількох роках гіялургії, витягається навіть без легеневих зусиллів. У старій печі давненько вже не печеться й навіть не палиться. Т'але давній димарик іще собі куриться.

З-понад хмари

 Дня рідної мови, віддавши їй належну хвалу й честь, нездолію вже сьвяткувати. Гаращо день міжнародній, то вже якось заховаємось між тими народами з своїми нез'ясованими недомудреннями. Бо день мине, розійдуться народи й  місяцем з-понад хмари знов покажеться мовно неоружне воїнство.

Дуріючи

 Борода сивіє, а дід дуріє. І це справедливо, бо, не дуріючи, важко переживати посивіння бороди.

Кінець на терпець

 Старощі легко притрушують голову мудрощами, т'ле вриваєть серцю довгий терпець на тих дурнів, що їх за молодих літ і розпізнати був не годен.

В якості дурепи

 Соціяльні мережі зручні своєю демократичною змогою безболізно задмухати людину, як лямпаду, з безграмотним, але внутрішньо переконливим поясненням, що "набридла в якості дурепи".

Пророки-всесьвітники

 "Жаден пророк не буває приємний ув отчині своїй." Це нам, українцям, дуже зрозуміло. Й у пам'ятку те неприємне від пророків одчуття. Біда тільки в тім, що тепер уже пророки ніде не бувають приємні. Й немає їх у ніякій отчині.

Стрижений Самсон

 Намагаюся частіше нагадувути собі чудове Поліщукове: "Не тільки баранів стрижуть, а й Самсонів." Принаймні що-разу, як беруся до левиної пащі чи ослячої щелепи — з баранячими наслідками.

Пасажирська орієнтація

 Хтось собі орієнтується на дорогах яко мотористий-автомобілістий, хтось — яко пішоходець. Моя-ж орієнтація в місті — суто пасажирська.

Ловити й рубати

 Посеред невиводної київської ожеледи зимові люде походжають статечно широко, розставивши руки на півтори людини завширшки, ніби ловити кури й рубати голови. Нема кудою оббігти такого поважного ходільника по вузесенькій столичній стежині, навіть і так, щоб упасти й задерти вгору всі чотири тремтючі лапі, наче здаючись на кпітуляцію перед негодою й неходою..

Проти єства й натури

 Москва воюється проти натури й єства. Т'але весна прийде силою натури, а єство, своєю силою, відмовиться й припинить умирати.

Зручно короткий

 То гаразд, що лютий такий короткий: багато хто не встигне вмерти й далі собі житиме.

Любителі

 Аматорів і дилетантів ми не маємо. Бо, власне, не маємо й фахівців, що від їх похідними мали-б бути аматори з дилетантами. На щастя, задержуються й переховуються любителі. Хисту Бог не дав, уміння самі не надбали. Т'але чогось любиться воно їм.

Безпешно падати

 У Київі несподівана зимова ожеледа. Киянам, яко щирим українцям, муніципально радять, як учитися безпешно падати. Мають знаття, де впасти, а майстерність стелити соломку — то не наша штука.

Чи стало, чи нестало

 Не відаю, чи через мене більше наших українчиків, збадьорившись, стало чи, збентежившись, не стало говорити нашою мовою. Це вічна діялектична гра з рахунком не на вкраїнську користь.

Грашки

 Йшов Київом і вздрів вивіску "Грашки". Живе Вкраїна, ламаючи вперто московську сьвідомість, де панують самі-і-і "і-і-іграшки".

Замотана справа

 Минотавр думав сховатися в закрутосах, але ніде схоронятися від простолінійних Тезеїв сьвіту сього.

На тому поверсі

 Вже взавтра позатягаєься твань на поверсі тої ями, де ніхто й не чув, як ти шубовтнув.

Серійозність

 Оте вчено здивоване "серійозно?!" намісць простенького "та невже?!" — слідком за теж не надто стилістичним ангелянським seriously?!. Т'але коли там то своя мова, калічим як хочем, то в нас це набуває тону виправлення й повчання.

Не на часі

 Неслушне виходить сумування, коли так усе й справді сумно, — якось воно здається не на часі (з грамотним наголосом на останнім складі).

Довжелезне продовження

 От як не позаздрити на щастячко тих земляків, що не живуть далі, як воно по нашому, а "продовжують жити". І так довжелезно продовжують, що аж обрії знати. Завидки взяли тих, хто живе далі без обріїв, їдучи на охляп, на галай — на балай.

Далі-подалі

 Живеться далі, хоча, здавалося-б, нелегко то, коли не знаєш і не тямиш, де воно, те далі, й що воно таке буде. Ні гадки, ні мрії немає. Й нічого не робиться, що на думці згодиться. Т'але якось саме собі живеться, хоч і не добриться. А минає часинка — й уже добре знати, що це таки далі, що вже наступна стація. Ходить таки, виходить, залізниця.

Перше коти за плоти

 Житецький обиватель іспершу викидає за пліт усю політику, а далі береться маракувати, що воно там, за плотом, і до чого.

Наційональні розуміння

 Якісь є дуже-дуже гарні людиська. Та звідки вони беруться й де потім подінуться — гадоньки не маю.

Лягли і в голову не клали, що вже їм завтра не вставать

 Коли людина культурна смашно виссе всю крівцю з другої, здогадно менш, але теж культутної, виконається її ніцшеансько-мальтузіянське вище призначення. Культурні люде, й загалом беручи, стають де-далі, то все менш перспективні. А натурі й байдужісінько: нишком діє собі, не вгаває. Й от уже одне розчервонілося, як сонце, а друге спорожніло, як небо. А пан-товариш Довбешко й не догадається.

Питання часу

 "О, ці сапієнси — коли вони вже передушать одне одного?" І, безперечно, передушать таки розумно, по людськи. А коли — дуже влучне питання. Питання часу.

Не кокетуй

 "Не кокетуй із голодною людиною." Не кокетуй із холодною людиною. Не кокетуй із бездвірною людиною. Не кокетуй з Україною.

Більше й швидше

 Безперечно, тре більше читати. А потім швидше писати, поки не забулося, що прочитав.

Рятунок і спасіння

 Православні вкраїнці, виїхавши геть од Москви до фавстівської Европи, спершу надійно рятують тіло, а далі послідовно спасають душу.

В истині

 Пилип Морачевський невинний винуватець того, що на нашу мову наклали заборону аж на сорок біблійних років, слово "истина" писав з упертим "и". Українська мова цурається "істини", воліючи натомісь, де тільки можна, вживати "правди". Початкове "и" підкреслює таку цього слова опрічність і дає змогу походити, що в правді, що в истині.

Живеє горе усім очам незрячим показав

 "Коли-б люде писали тільки те, що вони бачили й бачать, у нас ніколи не було-б мистецтва." А й правда! Того бачучі пишуть те, чого й не бачили, а небачучі вигадують теє, чого й не видно. Себе я залюбки залічую до цих останнніх — неохота якась напала спостерігати й стежити.

Статечна патина

 Коли кожен надовбень щедро бронзувався, коли дзвонами сижовими коні напували, він, щоб знанацька не побронзовіти, ховав свою голову від слави й неслави. Тепер стоїть таки спижовий, але ввесь узявся шляхетною такою сіро-зеленою паддю.

Нічим платити

 Повно натоптаний наш мовний гаман безвартісними московськими банківками, повно набганий анегелянськими тими грошинами, що жаден чесний український банк не бере. А платити нічим.

Стіл і Шухляда

— Нерозважно Хазяїн дума, що я гола! — нарікала старенька, зжолоблена Шухляда, — Я ще маю в собі й пил, і порохню, ще й пороху трошки просипалося старого. До того й проточину маю аж печерну. А він до мене й не зазирне, тільки править своє, що нема нічого.

— Ет! — на те їй Стіл. — Славлять, що ти порожня, бо нема в тобі нічого з того, що Хазяїнові тре.

Нашого паламаря

 Нашого паламаря не перепаламариш. Нашого паламаря не то не перепаламариш, ба й самого не вимовиш. А вже за теє, що він собі кургикає паламарячи, навіть і не думай.

Щоб аж гульк

 Дуже якось мало пишеться пророчого: не на вік, а тільки що на менть напророчиш, щоб аж гульк.

Таки триває

 Уся надія й безнадія людинина в тому, що життя триває.

Прусова тяма

 Лихо прусове в тім, що він усе тямить. А що він тямить? А що не буде вже йому Прущини. А що буде? Ну, Німеччина може, Польща либонь. І вже напевно Европа якась-то буде, як не хороша на вроду, то добра на молоко, а потім і мнясо. А Прущини вже не буде тямущому прусові ніколи. Й тяжко-тяженько він теє тямить.

Ненастанна шкода

 Чи варто служити неуцтву й невігластву лиш заради того, щоб не прийшов дужчий і не відняв у тебе роботи твоєї? Ти знеможешся шкодячи, пустиш із обшмульганих рук тупого, визубленого-вищербленого мотико-дзьобака, а робот-працюк прийде, підбере, переступить тай піде собі далі намісць тебе невтомно вадити.

Об одинадцятій

 Рано-вранці вийшов чоловік господар наймати перекладчиків на переклад свій. Підпирало стіни їх кількоро таких, що мали снагу відробити цілий день дбало й штудерно. І згодившись із робітниками на день по динарию, післав їх у переклад свій. І вийшовши коло третьої години, побачив иньших, що стояли на торгу без діла й мали снаги, дбалости й штудерности на решту днини. І рече до них: "Ідіть і ви в переклад, і що буде право, дам вам." Вони й пішли. Вийшовши знов коло шостої години, зробив так само й із тими, чиєї моци ставало домацати до смерку. Вийшовши-ж коло одинадцятої години, знайшов і тих, що досі вешталися безпотрібно, бо знали, що їхньо сили ледве стане на теє, щоб узятися й підважити, та вже не штовхати.

Як-же настав вечір, посходилися всі тії трударі-перекладарі однаково працею зморені й доморядник кожному дав у руку по динарію. Й усі взяли, бо більше не давали. Т'але не дано було й менше.

Й усі перекладники відійшли вдоволені. А надто тії, що щирували од устанку до смерку. Бо мали не то запал і спромогу, ба й знання на всю причту Господню, що "будуть перві останнї, а останнї перві". Хиба не за динария згодив ся єси зо мною?

ШИ-мова

 ШИ вже вивчив сучукру (сучасну-українску-мову), готовий нею адекватно послуговуватися, заміняючи й заступаючи носіїв: пере-мовців, про-слухачів і про-кладачів. Тому сучукру вже можна перейменовувати в ШИ-мову, а переобтяжених носіїв, що так вигадали часу простудіювати мови поправної, саме час замінити на дійових ШИ-ндивідів, що відбули змашиновану науку. Живі (не в мовному розумінні) суб'єкти готові до об'єктивації й своєю стерильною працею самі готують медично чистий перехід.

Виявлена хворість

 Десятиліттями ти терпів, слабував, нездужав, а тепер виявляється, що всесьвітня людськість має на той стан як не раду, не ліки, не діягнозу, то хоч слово людськеє. А слово те гарне, вчене — ерґохвобія. Та ще й і з нашим, ріднесеньким "хв" хороба. Боюся, то вже й ergo sum. Зважте й завважте, вельмишановне громадянство: не лінуюся, не гиджуся, а... боюся просто. Боюся, бо там, де в трудящих ерґономіка-економіка, я собі ерґохвобію маю-плекаю.

Народня помийниця

 Коли балакаєш учено кількома мовами, то вже, хоч і несамохіть, розрізняєш між ними: кортить, бач, опрічної виразности. Коли-ж ізнетямка бурхаєшся в одній помийниці, то байдуже, що туди ллється й як там хлюпощеться. Було ин'як, а тепер ось так.

Казка про добру країну

 А таки мрія про "добру країну" є нездійсненна, та й квит. Бо поки ти мариш тою доброю, вона собі знай подається, посувається, пускається спокволя собі берега. І коли твій нелеґальний човник нарешті тицьнеться мокрим писком у мнякенький бережок, як довірливе цуценя, що втратило теплу матір і шука людської напаленої хати, той бережок уже сам був до тебе похилився, став до тебе спуховий, положистий. Уже не такий він чужий, уже більше твій, уже потіснився для твого човниченька. А хіба твоя країна буває добра? Ану-ж, пригадай!

Новіти-новитися

 Кажуть-учать дрюковані люде, самі ще не старії, що з літами скніє в чоловікові здатність "спириймати нову информацію". За себе скажу, що й зовсім не знаю, що воно таке, та "информація", навіть коли воно "инфа"; то вже чи сприймати, чи не сприймати — немає клопоту. Тай, направду сказати, старому нове ні до чого: то вам із ним новіти-новитися, а потім старіти-старітися.

Ох і жаль

 Ох і жаль мене бере за тими, хто в нас і далі "шинкує" капусту. Одно, що жаден шинкар на капусті  не запоможеться, друге, що нікому, шинкуючи, її, сизоголову, кришити-шаткувати, а третє, що нема кому в тому шинку горілкою шинкувати.

Лайвз

 Дивляться рілз і роблять сторіз. І з того виходять лайвз.

Губата краса

 Краса вся ходить тепер губата. Хоч і не приндилася й не бурмосилася ні на кого, а таки все не губате дівоцтво й жіноцтво ніби затиснуло вуста й ізшилило губи, кривдячись на ту нову розкіш. Чи надовго воно таке? А доки порожняви й доки заповнювача. Поки пустоти, поти й пустощів.

Гроші пахнуть

 Солодким димом із рідного комина, хазяєччиним частуванням, дітвою-молошняком — гроші пахнуть, аж пахтять.

Благеє тіло

 Чи можна сказати, що благеє тіло вже не защібається й не запинається на перерощеній душі й цілому сьвітові бракне довжіни, щоб грішному чоловікові просто підперезатися?

Не питай, дідусю

 Київ тепер являє собою місце на ідеально дистопічний, ще й атопічний одпочинок: приїхав із занепадницького Трускавця до рідного города, не встиг добути й днини, а вже, ніби гроші за курування з банківської картки, знялося з плечей примарне водяне здоровля, а насунулося на їх додаткове щедре десятиліття питомого, натурального дідівства, й іще, як той мовляв, скажи спасибі, що рясту на той рік натовчеш, заспокійдивого й глистогінного Corydalis solida. А пощо живий, з якого такого особливого raison d'être'у — про теє й не питай, дідусю, голубе сивенький. А що, з потяга ще в люстерко не зазирав? Ну, ходи вже, ходи! Як не здоров ходи, то хоч так дибай.

Було, т'але не буде

 Як узяти свіжі молодощі, здатливі корпулентнощі, медичнії силиконощі, виразні татуїщі вуст і брів, і всякі иньші косметощі-перманентнощі, то вийде вічна жіноча загадка. Ну, а справді: як угадати, чи давали мати карі очі, чорні брови, як марилося колись сіроокому русявому Шевченкові? Чи давали біле личко, коси як льон, вуста як коралі? І знов бровенята, тільки тепер уже як шнурочок? І головне: чи давали долю, передвизначення? Бо природа м'яко й ніяково змагається з культурою й продуктивністю того масового виробництва, що, своєю чергою, задовольняє шалений масовий попит на в'явну, вимріяну красу. А за в'явою стоїть ідея, манячить сам ідеал із самим широким Платоном на сторожі. Мо' в тому приділення, щоб знеможено скоритися покликові споконвічного ідеалу єдиного щастя? І той єдиний, щасливий, учорашній, та відтепер вічний, кому судилося кохати, обсипти трояндовими пелюстками-цілунками цю ідеалізацію, тямить присуд і дієво розгадує таємницю того, що було, т'але вже не буде, ой, не буде?

Їдна Аріядна

 Їхав у потязі з молодицею, що везла залюблене в розумний телехвон тонюнє біляве дівчатко років п'яти. Майже рідномовна мама всю дорогу називала кохану доню "лялька" та "зайка" (без кличного чого, щоб наперед не давати відстрашливого що-до вкраїнської мови прикладу) й тільки раз на повне ім'я: старанно вимовила "Аріадна", щоб часом не сталося аферези, синкопи чи, скажім, апокопи. Я був заскочений і чогось іще сподівався, що й мала дивом здивується, скаже: "Мамо, ну ти що це справді? Я-ж собі Катруся, ну, Каця твоя!" Дитина, кажу, як ниточка, а мама як-раз як коточок. Ось маєш провідну ниточку, осьдечки й коточок, а от саму Аріядну я, начитавшись усякої греки, якось справді-ж инакше в'являв. Либонь у старій грецькій мітології Аріядна було ймення аж надто поширене, то й такі Аріядни там не дивували нікого. А ми тут більше прості, то вже й роти пороззявляли. 

Вона місто-город

 Одесу, як звісно, називаючи, хвемінізували: з города Одес(ос)а (Οδησσός) зробили місто(!) Одесу. Наші народ сприймав ту назву трохи мстиво: своє місто називав "Адесом", городом на чужу літеру.

Трускавецьке сідло

 Як теперки видертися на трускавецькі верховини з їхніми мертвими санаторними велетами професійної спілчанської доби, з уже сухим, безводним і безвидим "Бюветом №2", що колись так зухвально посилав №1 викликання на поєдинок, то город-привид починає здаватися огирем, що його осідлав сам час. І що той божевільний дід на скаку розмахнувся косою й, намісць того, щоб стинати щось кругом, стяв голову самому коневі Трускавцеві. А той, безголовий, щоб не впасти, скаменів.

Ні згаду, ні спогаду

 Перед тим як узяти цілющий трускавецький купіль, лягти в воду, як утята квітка, маю відповісти на питання: "Евкаліпт? Лаванда? Розмайрин?" І вже в купелі, в водах, зринає мені в голові Офелія. За неї ми знаємо, що кохалася в квітах, сама була гарна, як квітка, що по квіточому втята гострими Гамлетовими язиком і мечем, впала в воду, щоб уже не встати. Хто захоче такої доленьки й славоньки своїй дитині? Вже-ж не розважливий небіжчик Полоній, вже-ж не розважний небіжчик Лаерт.

Дивно таки, що відгорнувши багряні трояндові пелюстики й уставши з води, краса не має за Офелію ні згаду, ні спогаду.

Український язик

 Українська мова дає майстрові вибір там, де й не сподівалися. Вона може запропонувати, скажім, харч-і й харч-у, купелі й купел-ю, а задовольнивши основні чи й оснівні потреби, що їх теперки зручно звати "базовими", ще й запросити на диспут чи диспут-у (либонь з приводу себе-ж таки самої).

Видима річ, нетворчий люд тікає тої волі й охоче тулиться до хоч і невиразного, безкрилого, а все нормативу. Мистця-ж має вабити така наша мова. Того й я маю такого чоловічого вкраїнського язика.

Старий терпець

 Ніби-то панська забава ненастанного регулярного курування на теплих і солоних водах тепер потребує від курортника суто селянського терпцю.

За двовимірність

 Здається, невірство може надити як одкриття, яко вивлення, яко плиг у наддозволене. То як немовляті вловити не діда, а раптом Бога за бороду. Далі — дід ходив до церкви, старий, дурний, і тебе носив, поки не пішло геть своїми ногами. 

Та вже зразу вродитися, лігши на його, невірства, предметове скло, під його дрібногляд — нудотно, аж двовимірно.

У нашої попаді балабони на заді

 Доведеться таки перепросити за свій недоречний "пуризм": де-яких балакліїв инакше як "спікерами" й не назвеш. Ну, де-кого хіба ще "лаудспікерами". Т'але я-б на їхньому місці не пишався з того.

Найнесприятливіші наслідки

 "Не тільки баранів стрижено, а й борців Самсонів." Тільки що баранів — для баранячої-ж таки, хоч і не всьвідомленої, користи й пільги. А борців Самсонів — із найнесприятливішими наслідками.

Без користи

 Валер'ян Поліщук пояснює суть комічного не згірш од самого Аристотеля: "Щастя людське в тому, щоб бачити все з веселого боку. Бо яка користь бачити сумне, коли воно навіть є дійсна правда?" А від веселощів як не користь, то невтяжливе щоденне працювання, тому жилбу свою називаємо таки людською кумедією, а не трагедією. Сьміючись із хвилозопиї, що так і шукає нагоди побачити сумне, ще й нечемно показати пальцем. Хоч і без користи.

Козак, що вивернувся

 "Шлунок — центро сьвітобудови". Саме тому, хто зборов свій кендюх, той поборов не то себе самого, ба й цілий сьвіт із його будовою. Тому еліта десь у Вашингтоні в обіди бігає, а бідота сидить і натоптує шлунок. І не треба наперед смутитися, що шлунок байдуже-байдуже, та й візьме таки гору. Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Так добре їло

 Український демократичний досьвід, а инакше сказавши, досьвід народовладний, досьвід народнього заступництва й од народу посольства, в останньому рахунку підсумовується приказкою: так добре їло й так скоро здохло.

Кожушаний Шевченко

 От хто такої зими наважиться повторити, що треба зняти з Шевченка того кожуха? Ще й ту шапку смушеву? Що він любіший нам у модерному білому влітошньому костюмі з бантом-метеликом на шиї? Ой, не за банти й метелики була його пересторога! Не за теє, що літком гаряче й зручно буде паніти в білому. Як-що котрий совіцький поет і перейшов життя в білому костюмі, а про зиму кожушок мав юґославський, то то йому так Бог дав. А нам дав, як і Шевченкові. Як Шевченко й провіщав був. Того й висів він по селянських господах під рушником у кожусі й навіть шапки не знявши, бо дуже вже мороз.

Сичі в гаю

 Як-що тепершніх "російськомовних" українців називати по старому (й по справедливому) москвомовними, то діло зразу з'ясовується. Річ не в тім, що москвомовних українців не приймають якісь поступові елементи нашого громадянства, а в тім, що сама Москва, чия мова твердо стоїть на тому, що там, де московство, хоч-би яке культурне (просто культурне), не може бути жаднісінького вкраїнства. Бо на Москві мову чуть, а вкраїнців не чуть: ніхто ніде не гомонів. Так, сичі в гаю щось таке як перекликались. І так воно скрізь, де Москва є. Й буде там, куди завітає не вітаючись.

Як слід розв'язатися

 Chat запрошує "поспілкуватись". Питаю соіб, до якої спілки чи й спілок поприставати доведеться, з chat'ом заходячи. А він зразу зачинає про своє балакать. Ич, який дотепний! Ні, ботику-братіку, як той казав, перш ніж спілкуватися, зв'язуватися, треба як слід розв'язатися.

Як то буде

 Колись народ думав, як сказати, коли мав щось на думці й було, про що мовити, а не розпитував учених-дрюкованих, як то по вкраїнську буде. Того й маємо мову, що все сказати годна. Маємо, та не вживаємо. Бо перше треба розпитати, щоб не плеснути знов по звичному.

Понад сто років межи пручателями

 От уже понад століття живемо межи пручателями — й пручателі суть, і слово єсть, а от чудно, що не зробилося воно звичайне й нема від утямку вжитку громадського. А міг-би бути, та ще й не аби-який.

"У зв'язку з численними мобілізаціями, що присудилися молодим людям..., з'явився новий тип... — пручателі... «Я, — каже, — невтралітет-пручатель.» Ця новітня галузь сапієнсів має своїм кредом "випручуватись" од усякої мобілізації, а останні часами, між иньшим, кажуть "випручуватися" з повинностей, з тяжких обставин. Взагалі слово набирає широкого змісту... Пручателі кажуть: «Бери життя ззаду, а не з лоба.»"

Це писано як-раз десь у середині "наших 20-х", що трапилися, як звісно всім, аж сто років тому. А ми гадали, що "випручування" й "пручательство" породжені теперішньою добою, коли вже не такі важливі раптом зробилися кордони й терени, бо поза межами обложеної батьківщини воленька кругом. І всяка хата скраю першою ворога зустрічає, та якось так виходить, що бере його ззаду й непомітно, нечутно аж геть і після взяття й здобуття. Бо всюди край і всюди зад.