Share

 Share-поширити — то правильний переклад. Поділитися навіть не можемо, тільки поширюємо, не розшаровуючи, поширюємо, щоб було просто широко. Ніби є ще "розповсюдити", але то вже зась, бо повсюди шириться, росте щось супротивне, чуже.

Палючий кущ

 Злодій, що на йому шапка горить і не згоряє, — то московська богозневажлива відміна неспалимої купини.

Згорнені книжки

 Хоч що кажіть, а люде дуже вже нагадують книжки. Нагадують уже самим тим, що їх теперки ніхто не читає. Є люде як спинки, є люде окладинки, є оправи. От за Роберта де Ніра я чував, що він — як порожня книжка. Як на актора, то воно й добре: там надрукується намісць самого де Ніра якийсь Шекспір. 

Иноді досить і назви. А ще кожен має в житті читані книжки. Й десь іще лежать, лицем донизу, книжки рвучко згорнені .

Величне кладовище

 Стокгольм мені завсіди був до мисли: він такий схожий на романтичне кладовище, меморіял, релікварій, де обачні доглядачі не дають висаджувати надмірних дерев і городити зайвих огорожок. Таких гарних кладовищ у нас я не знаю. Хіба Личаківське чи колишнє Морське в Севастополі? Так то старі недоруйновані. А на нові підеш, а там стрімко розігнувся на півтора зрости обарвлений, як кольорова весільна сьвітлина, ґранітовий декольтований трафарет загиблої в розповні літ молодиці. Й далеко його знати без кущів і загород, камінно напинається він, як вітрило нашої внутрішньої любови, пам'яти й краси.

Добрячі та плохі

 Всі мудрячі люде, принаймні всі, кого я за таких маю, — добрячі та плохі. В житті не натрапиш на грапа Хвоска (Count Fosco). Злість випаровує мудрість, а зухвальство виживає з хати.

А таки гірко

 Каварна храншиза, що тепер приховалася під трохи сором'язливим непроказуваним псевдом псевдом "grky" (для шанувальників латиниці) знов пропонує визивно: "Хочеш бути БАРИСТА?". У ятці за шинквасом дрімає дівчина-гарнючка. Минає ту ятку ошатка студентка-філологиня з Шевченкового університету й подумки розпитує: яка-яка? А справді, шановний Горький, яка? Барвиста, бархатиста чи барбосиста, бурмосиста? 

Не далися

 Ну, дивіться: не встигли гамериканці в своїй Раді вхвалити нам пакета з допомогою, а вже збадьорилася наша земля. Нині ходив на роботу й зразу втямив: Україні жити, Вкраїні бути. А сталося от що: на присьвячену бійометанові конхверенцію громадкою завітали столоходи. Нарахував їх мало не з десяток, а це добрячий відсоток од щирих любителів скрапленого бійопалива. В обіди я геть аж причепився до одного, що колись був напився п'яний на заходові, присьвяченому бізнесові аж у самій Японії (бізнесові, а не заходові в Японії).

Питаю його:

— Зацікавив наш захід? А Ви-ж із боку виробника чи споживача будете!

Я, каже відверто, звісно, з боку споживача, та дайте перше попоїсти, а тоді вже й розпитуйте, як не перекортить. Ну, це я своїми словами його відмову переказую. Головне не те — люде хочуть їсти, бо люде збираються жити й діяти! Перетривали пандемію й зиму розпачу нашого, не виїхали ховатися від грізної московської війни. Давно знайомі їдці-ветерани привели як перевесників своїх, як і перспективну свою молодечу. Сухоребрий лиш один: отой п'яничка. А решта — ого-го-го. 

Як ці не далися, то й ми якось перетравимо й перетриваємо.

За справжність

 Ми самі собі в усьому суперечимо, але справжність іще суперечливіша за нас.

About nothing

 Nothing will come of nothing: speak again. От спасибі-ж тобі, любий Трусисписе! Частенько кортить мене вигукнути оце твоє, написане з глибшого, мудрішого приводу, через якусь свою перекладницьку біжучу дурницю. Але стримуюся, боячись на відповідь почути твоє-ж: "Unhappy that I am, I cannot heave my heart into my mouth..."

Плекшає

 Наші добрячі сьогочасники стали багаті та щедрі на психологічні поради — така пора напорилася. Дак ось-же нате й мого горщика на капусту! Тема: як пережити розмову з неприємним розмовником. Коли вам доводиться мовчки вислуховувати щось неприємне, подумки виправляйте промовцеві помилки в рідній мові: її до ладу ніхто не зна, то вже напевно виськаєте якусь вошу — й угамуєтесь.

Як-що-ж неприємний бесідник знає нашу мову ліпше за вас, то й тут не журіться: в думках виправляйте "довкола" на "довкруж", "звичайно" на "зазвичай", "очевидно" на "вочевидь", "торік" на "минулоріч" то-що.

То вже й полекшає вам.

Маньєризм

 Не читатиму вкраїнською Петра Ада (Pierre Hadot): хвилозопия — то не спосіб життя, як уважає вкраїнський перекладар. Бо спосіб життя — це побут, житки. А яке життя з хвилозопиї? То спосіб умерти. Голодом. Чи від утисків. Иньша річ — manière de vivre, хвилозопия як манір, як маньєризм.

Не цьвіте

 Квітень настав та й настав, а в мені не квітне нічого. Туліпани кількалітні, але що-рік скороминущі, не встигають пам'ятати, нарцизи-ж — не тямлять. Я-ж не тюльпан колись багатий і не наркіс колись пихатий. Не туліпан повсюдний і не нарциз, не Саронська квітка. Туліпан то безпредметове спочуття, а нарциз — уперта себелюбна надія. Люблю обох за чулість і віру, та щось таки не цьвіте.

Чим трудитися?

 От чоловік, здається, добре заробля, т'але не тим і НЕ ТЕ. Кругом його ще більше тих, хто заробля недобре. Таж і він такий не сам, бо чим людині трудитися, ніхто не зна. Чим клопотатися підказує мільойон голосів. І далі знов: дай грошей. І вп'ять усі позирають на того нашого чоловіка.

Природня смерть

 Нині тестеві народини, а він узяв та й умер. Виходить ніби таке заперечення: народження день, а народженого нема. Але-ж яке диво в тім, що в Україні тепер хтось умер? Тим паче старший чоловік. Ще й смерть, так зветься, природня. Чи природньо взагалі людині вмирати? Ми, християни, це відкидаємо й сподіваємося не вмерти, а в Бога народитися. Побувши на Божій дорозі, почасувавши, ми вже виплекали надію кудись прийти.

Тим часом кругом, здається, все гине чи боїться згинути. Навіть молодеча принюхується до життя як до смерти. Ніби трагічна оркестра виграває на тестевім похороні, на жалобнім обіді, на третій день, на дев'ятини, на сорочини. Це наче гармонія суцілиної, всюдисущої, хоч і ненатуральної, а наглої смерти.

А я сьогодні скажу: хай царствує! І черкну чарку. Вірячи, що йому готується царство, де царює кожен підданець, визнаючи Царя над царями. Ми всі й такі, й сякі, й усякі — то кожне зна. Т'але маєм у собі щось такеє, що дає підставу вірити: попри налогу зла, вродилися ми для вічного щастя й гідні його.

Тому не може вмерти й Україна, Царства не діждавши. Змилуйся над нами, милосердний Господи!

Еквілібристика

 Хто пробував, той знає: щоб відкласти в сітку, чи пак у мережу, доводиться вдатися до еквілібристики. Та мало того! Відклавши, треба ще весело, грайливо роззирнутися та й гукнути: а що громада думає? Й одразу на відкладене липне 33 мухи. А щоб на мед налетіли, треба довго мудрувати: корисний, мовляв, поживний, бач, гарний, диви. Де там! Три політає тямучих і дотепно не сяде.

Журба злигалася з нудьгою та й їздять верхи

 Кажуть: така нудота, що вмерти охота. Від нуди де-кому є ліки помічні: заживати живих.

Лежень лежить, а над ним Бог кряжить

 Дослухаюся до говірної мови: жива, народня... Розвивається! Горб розвивається, поки я тут кряжу, спину гну над роботою.

Приватній похорон

 Що я можу сказати на свойому приватньому похороні рідної мови? Чи не проказати словами Миколиними Сумцовими: «вмирати ще рано, вмерти тепер шкідливо, треба жити й жити, двічі, тричі проти старого й безнадійного життя, щоб зігрітися, хоч трохи, в проміннях теплого сонця.» Хто мав нещастя знати нашу мову, скрушно хита до мене головою: вже, мовляв, не піднімеш небоги з ями! Дак коли-ж кортить таки трохи погрітися, хоч кінець і відомий, і вже не раз бачений! Вважайте, що то сімейна рада поклала. А як особисто брати, то маєш і сьвяту повинність.

Як перевести

 Нині вранці пройняла мене думка: але-ж параджанівські "Тіні забутих предків" — то наш вестерн! І так можна геть усе спаскудити-перевести.

Товк та й годі

 Відколи мудрі голови в Київі зломили придушеною підшкурною водою тоненькі мури метра між стаціями "Деміївська" та "Либідська", відродився, виломився-вихопився, де не взявся трохи призабутий український малокультурний дядько-балакун. Що він недорікуватий, що суржик недоумкуватий. Голос вилазить просто з черева такий самісінький, яким він і вродився з дурчання в животі, на манір Венери, що, як незвісно дядькові, вийшла колись гола з морського шумовиння.

Виступає чоловік із приводу вранішнього тиску в новоз'явленому автобусі "2М" і своєї незмоги з малим товариством у той автобус утасуватися. Він ніби спитується керувати водієм, що керує машиною, а насправді звертається до публіки, що за моєю спиною либонь склочилася в грудомаху, бо регоче єдиним щасливим горлом.

Зате дядько, гадаю, виразно двоголовий: одна голова, хоч невеличка, а туго напхана московщиною, а друга борза й недбала в переказі того всього чимось трохи схожим на нашу мову. 

Ну, а зміст, поцікавиться котрий доскіпливий, а глузд? Якого-ж вам глузду розказати? Ні глузду, ні змісту в жадній із голів зроду-віку не ночувало — самий лиш сенс, товк та й годі.

Здерті щаблі

 Товариш ШИ, наш друг штучний интелект, зриває людству триумф медійократії. Тут він хижо деретеся интелектуально-харчовим ланцюжком аж під циркову баню, нещадно здираючи задніми пазурями всі щаблі щабльовости.

На решеті

 Людина сидить на владі, як та квочка на решеті, сидить десятки років, тож не диво, що вона починає думати століттями, а не роками. Т'але не вперед, а назад століттями. Бо навіть квочка вперед думає, сподівається лічити курчата в-осени. А тут яйця всі камінні й давно вже муляють, кількадесят років.

Молодече

 Молодий жарґон, властиво, небезпешний тим, що дочасно хвистке слівце зразу, як зозуленя, виживає з пам'яти цілий вивід власних пташенят. Потім молоде вилюднює, забуває колишню дурницю, а того, що змалку заради неї занедбало, не пригадає. А дохожале, самі знаєте, вже й, що знало, забуде, й нового не вигадає. І тут до речи йде від нас питання: а звідки в нас усе те "молодіжне"? "Молодіж" у нас слово колись поширене, звичайне, а "молодіжне" намісць "молодого", здається, якось само з Московщини насіялося.

Тілесна поведінка

 А таки мода, поведінка, має бути лиш на одяг, не на тіло. Бо одежу тіло колись байдужо скине, навіть не здивувавшись, що стільки з неї тішилося. А що робити з обридним тілом? Бо навіть і сьвітові воно вже нелюбе, осоружне. А був задивлявся...

За перекладознавство

 Перекладознавці знають перекладознавство, а перекладознавство знає перекладознавців: так щиро кидається до них, до своїх. І навіть не скажеш напевно, що виникло перше: перекладознавство чи перекладознавці. Одно ясно: не переклад. А знати переклад — то знати мову. Говорити зразу двома, навіть рівнобіжно перекладаючи, іще ніхто не потрапив — отже, на почин хоч одну. 

Я от, приміром, пробую знати рідну мову. Можу влаштувати потішний аматорський сеанс перекладознавства: неси мені кожний якусь свіжу, аж думками пахущу, перекладену книжку, а я буду показувати, де не стало славному перекладареві  малого знання нашої мови. Марудитися не будемо: часом удається обмежитися й на назві чи не йти далі авторської присьвяти, чи першого пасажу. Мандрівочка — наша тіточка, та вона — родичка ласкава: трудити ніг аж так не доведеться.

Я українець?

 Ну, безперечно, ти маєш рацію, любий чительнику, закидаючи, що годилося-б написати: "чи я вкраїнець?". Але-ж так люде вже на собі, на одежі пишуть, що ось мовляв, "я українець". А ми й не здогадалися, хто він! А то вкраїнець гордовито так походжає — без сумнівів, без питань.

А що як притулити там чесний, допитливий знак питання? Шляхетне-ж вагання! А иноді й просто прахтичне. От питатиметься чоловік, а тіло під написом, а душа під тілом відповідатиме то так, то инак. І правдоньку скаже — всяку, різну.

Суцільне єгиптянство

 Нова поведінка намісць непотрібних волосяних смужок, що повсякчас міняють свій вираз, наколювати на голому лобі вічні чорні дуги повертає нас до незабутніх часів полону єгипетського. Цей спокій вічної краси в миґдалюватих начорнених очах, ця незворушність у правильних царських бровах! Здається, єгипетські муми переконливо доводять нашим тимчасовим сьогочасникам, що косметика може все, може навіть вічність утнути. А як і не зовсім, не достеменно так, то скажіть: хто коли зміг більше за ню — єгипську косметику?

Аж до вибуху

 Я ще від давна гадав і казав приватньо де-кому, що московщина має теперки що-сили надутися, наїжитися, нажабитися, напизитися, наприндитися, напужитися. Й от напизилася — аж до останнього вибуху.

Он що

 Такі в мене гадки глибокі покопані, що от сидів над однією, загадався й упустив грошину, що ніби безпешно сиділа вже в кулаці. Далі мацав, лапав до дна, та куди — глибочезна моя гадка: хоч і ввесь улізу, а втраченого не поверну. То тільки дурень думкою багатіє, а мудрий (я) — он що.

Як будується фраза

 Несподівано трапився мені вчора один цікавий розмовник:

— Я — каже — полюбляю Вас читати — цікаво...

— Дякую! А що саме цікаво?

— Як будується фраза...

От і мене саме це все життя цікавило: як будується фраза. Иноді здається, що нема ні тексту, ні контексту чи, як і є вони, то там царює хаос. А от у фразі — натяк на космос.

Загорюй снажно та й їж смашно

 Усне перекладництво близьке писаному письменству тим, що тут можна виявляти природній розум і мовну дотепність без зайвих интелектуальних чи корпоративних налог. Перекладництво однак виграє проти письменства, бо це останнє вимагає постати. А на постать, на поставу задивляються. А як задивляться, то вже й завидки беруть. А тоді вже нема як сісти хліба ззісти.

Якби з ким сісти хліба ззісти,

Промовить слово, то воно-б,

Хоч і як-небудь на сім сьвіті,

А все-б таки якось жилось.

От нам і живеться, перекладникам. А письмакам зась.

З усевідомого

 От сповіщають про щось усевідоме, ще й припитують: "Уявляєте?" Уявіть собі — в'являємо. А ви, даруйте, не могли в'явити, що ми в'являємо?

Аромат-кава

 Сухими запаленими очима проводжає вкраїнська мова в безвість не тільки свої присвійні прикметники, але й відмінкові закінчення. Славна хвірма "Aroma Kava" рятує безнадійну справу несподіваним гаслом "Робота бариста". Може ліпше "робота забариста"? Чи, щоб уже напевно, "робота забарна"? В кожному разі, аромат-каві треба дякувати: підтримала, як сама знала.

Як пишеться й не пишеться

 Я маю в себе дописи під назвами "Як пишеться" й "Як не пишеться". Це останній дивилося саме вдвічі більше людей ніж попередній. Приємно знати, що всіх цікавить, як воно не пишеться. Бо й досі не пишеться ще багато кому.

Короткі стрічі й довгі проводи

 У Кіри Муратової є таке кіно "Довгі проводи". Там головна героїня — провінційна перекладниця, що спеціялізується на рідкісній темі гідропонного живлення рослин. Але коли до науково-дослідчого институту нарешті приїздить живий гамерицький професор, усно перекладати гостеві кличуть чомусь університетську викладачку. Скривджена жінка біжить до керівника з суплікою, а він тільки повторює їй, як замовини: "Я знаю, що Ви — перекладачка досьвідчена, як чогось не знаєте чи забудете, всьміхнетеся, переведете на жарт..."

От і мій довголітній досьвід поповнив іще мою науку. Однаково инколи всьміхаюся й переводжу на жарт. І всім слід.

Своя скрипка

 Де-які люде так тонко наладновані — немов ота скрипка. Лиш нехай знають, що грати на тій скрипці будуть тільки вони самі.

Нема письменних

 Днями йшов через Майдан нашої незалежности й уздрів там плюшевого ведмедика, звісно, жовтосиньої масти. Ведмежатко саме скинуло голову й у ній виявилося не клочча, а голе людське лице: жовте дзеркало душі геть усе пописане синьою помадою. Що таке мудре хотів сказати автор, бризкаючи чорнилами під шкуру? Чи-ж хто знає? Нема в сьвіті таких письменних, а тільки писачі.

У минулому

 Як я лишаю в минулому живоття, то хай там лишиться й мій живіт.

Поки йшов

 Поки йшов, стільки всього було й дорогою, й при дорозі, а озирнувся — нема нікого, не було нічого.

Невпокій

 "А безбожним нема впокою, говорить Господь." (Іс.,48:22) І жене їх невпокій із уже привлащених земель на нашу землю. Й женуть вони в сьвіт власне каламуття, крім того розруху нема їм руху. Все в них заколотом позабивано, все їх колот колотить. Ворохобня їм мати й усім воно вороги. От і жене, бо не висидять, не витерплять — пече злоба до гроба.

Терпляче, дляво лізе спустошення. І нема ніде в сьвіті на теє людської ради. Хоч ти порадь Україну пророче! "Дїти твої повернуться до тебе, а ті, що тебе валили та пустошили, геть пійдуть од тебе." (Іс.,49:17)

Нездобихом вернуться

 Не повернули загарбники ні Ворошиловграда, ні Сталіна, ні Жданова, а таки сидять у наших Донецькому, Луганському й Маріюполі. Бо нічому нема вороття, крім того, що загарбали.

Голодній курці просо сниться

 Голодній курці просо на думці: от я сумую, що вславлені тепер на ввесь сьвіт "20 днів у Маріуполі" відсунуть від нас років на 20 питому вкраїнську назву "Маріюпіль". За відсунення навіки боюся й думати.

Задобіддя й сполуденок

 Перед обід я кавую, вживаючи до праці стимуляції. А по обідах мушу вдаватися до мотивації, бо кава вже не лізе — тільки совість і сьвідомість.

ШИ

 Заміни від штучного интелекту я а ні трохи не боюся. Бо з интелектом — то зовсім не до мене, зате-ж я й сам такий штучний, що ну.

Взагалі товариш ШИ перш од усього замінить найрозумніших, бо він од дурнів учиться, то щоб уже викрутились.

Орлячо-безкрилі

 Роздивляюся сьвітлини наших славетних українців: як добігло кінця ХІХ ст., аж занадто настало носів без усів. Де-які й обійдуться, кавелки, т'але чималенько й таких, що без козацької прикраси здаються гострі, гачкуваті, кігтисті-пазуристі, орлячо-безкрилі.

Ущипливе питання

 От нині на конхверенції почув ось яку тираду: "We read our statement again and again. It seemed very clear, with great language. Still the question remained: what does it actually mean?"

A very dangerous question indeed, even in English, especially American English. Дуже вже вщипливе й вчепливе питання.

Мовознавенство

 Мовознавенство — найкорисніша з усіх наук.. От якби не було мовознавенства, то як би ви назвали ґендерно жіночного мовознавця, га? А так окрім природніх, простих, як пух легкомовних мовознави, мовознавки й мовознайки звучать вибагливіші, кольористіші, глибші думкою мовознавчиня, мовознавчиця й мовознавчичиня. Те легко добачить навіть щабльовий, недотепний дядько-мовознавчич. Ото! А ви суржиком балакаєте...

Не родичаючись

 "Батько сьвятові є не час, а чисте серце." Ніякого роду саме, воно й за батька, й за матір буде. Тоді вже гуляй-бенькетуй, на час не зважаючи, з часом не родичаючись.

Просто й сердечно

 "Уникай тужливого, ревнивого й злого серця. Й уникнеш, коли не будеш заздрісний." Бо тільки в порівнянні з чужим твоє серце пізнається як тужливе, ревниве й зле. А не знаючи порівняння, нікого не міряючи, просто воно собі, сердечно живе.

Воріженьки

 "Твої вороги — твої власні думки." І хто ще так тяжко, як тії злі думи, на тебе враждає? Злий чоловік почне та й покине, злая доля тільки в твоїх думках зла. Цілі давні народи просили в Бога бездумности як безжурности й безсумности. Щоб мирно бути й тихо буть.

Аж до дна

 "Видно воду аж до дна." Вода — життю основа. Але хто, сьорбаючи-живучи, плаваючи, провидів воду аж до дна? Можна тільки знати, що аж до дна вона є.

Супроти нудьги

 "Коли ти озброїшся супроти нудьги, то стережися, щоб та тварюка не зіпхнула тебе не з мосту, як той мовляв, а з чесноти в моральне зло." Бо вже багато від нудьги нужденних валяється під життьовим мостом у моральнім багні. Й хто з мосту зійде, щоб поглянути, що там, у тому злі? Хоч і нудно кому з перехожих, але лазити під міст — не тая забава, що з мосту падати.

Не тільки взимку

 От знай: "Лавр і взимку зеленіє." Славу й на сніжку здобути можна. Тим паче, що крівця завсіди червоніє, а не тільки взимку.

Гаращо

 "Є два головних батьківських обов'язки: гаразд родити й гаразд навчити." Обидва обов'язки приємні й нетяжкі. Бо хто-ж не любить батькувати, а потім іще й повчати та напучувати? А синівський обов'язок дуже простий: добре народитися й добре від батька навчитися. І вже далі сини знайте: добре брацтво ліпше за багацтво. Вип'ємо за батька й хлібцем закусимо, гаращо чарку дано.

Хвиґурний ряд

 "Байка — найкращий потішний і хвиґурний ряд писань про стародавніх мудреців." Не все було, бач, і стародавнім мудрецям мудрувати: прикро кортіло баєчкою побавитися, час дорогоцінний на байку згайнувати, мудру голову об небилицю почухати. Й оце було найкраще, бо коло такої мудрої вигадки й дурень потішиться й на хвилинку дур свій забуде.

Щоб їсти

 "Один живе, щоб їсти, а другий — щоб жити." От я живу, щоб їсти. А ти — другий, инакший? То й живи — живучи, не ївши. А тоді вже, щоб попоїсти, доводиться тяженько попожити.

Кипуче

 "У що хто закохався, в те й обернувся. Кожне є тим, чим серце є в йому. Кожен є там, де серцем сам." Сам я не знаю, де серцем є. Треба хоч у люстро глянути, щоб побачити, в що то закохався. Насилу було пізнаєш себе всього, а серце таки одурить, ще й покпить, кипуче.

Зовні зелений

 "Що з того, що листок зовні зелений, та корінь позбавлений життьового соку." І багацько таки кругом зовні зеленого. А коренів уже не вільно мацати: життьові соки чи сухощі, то вже кожного приватня річ. Можна сказати ласкаво, що смага губи попалила. А загукувати правду в сухе дупло, що так гарно прикрилося зеленим листячком, — аж ніяк не годиться.

Вторинно промітні

 Ідійотизм, що нам міцно вкоренився, як єдиний штиб заціління ще від есесесерівської доби, теперки добре мається нам на збиток. Сподіваймося, що передається він не спадково. Але заповідається дуже вже надійно: в слові — воно там і спочатку, й у кінці. Одно пояснює ідійоцькими словами, а друге ідійоцькими словами тямить і далі переказує. Й отак ув ідійоцькому зачаруванні перебувають і первинно мудрі, й вторинно промітні. 

Нічий

 Київ, власне, нічий — то головна риса цього города. Він, безперечно, бував і чийсь, але давно перестав. Тому дуже дивно звучить, коли хтось каже, що має свій Київ, от покаже вам його. Київ ясно показує, що він уже нічий.

На 24-ох сторінках

 На 24-ох сторінках іспробував Михайло Возняк порівняти Грицька Сковороду з самим Сократом. Що-ж, сам Сократ і того не написав. Але чи вистарчить 24-ох сторінок? А таки Сковорода — славний наш український мудрець. От славний і все — навіть і 24-ох сторінок не треба.

З принадою на губі

 "Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади." Принада міцно, як пришита, лежить на губі, але щось воно не доїжно. В принаді, здається, була суть. Але де тепер вона? Принада тут, а сути нема. В упійманій рибі тепер суть — глибоко заковтнулася.

Ні там, ні тим

 "Не розум од книг, а книги від розуму створилися." От вони від розуму спорудилися, а чи розумно буде ходити в ті споруди по розум? Нехай собі так і стоять. Геть аж і схожі книжки на бібліотеку Вернадського: ясно, що жити ні там, ні тим не доведеться.

Не можна будувати

 "Не можна будувати словом, коли те саме руйнувати ділом." То що-ж, і зовсім не будувати? Бо ми тільки так і вміємо — словом. А ділом, ми, здається нічого не робимо. Руйнуємо, кажете? Дак а хто те бачив: усе нишком, поночі, сновидно.

Таки письменник

 Читаю Сковороди Шевчукові переклади й думаю: чи треба було так мучити себе й першотворця? Що спонукало? Либонь стосунок до вкраїнської мови: снуєш її, бачиш довкола себе, як бігає й верещить, мужичка, й шляхетно не зважаєш, бо з тебе таки письменник, а не що.

Таланистість ігри

 Сковорода, чемно відмовляючись од чернецтва й водночас не бажаючи впрягатися в ярмо родинного життя, арґументував, то сьвіт — то знов театр: щоб дістати оплески й не мучити публіки, беріть ролю до свого хисту, тоді таланистістю гри переважите й час на кону, й текст у п'єсі, й місце саме серед дійових людей при початку.

На дурниць пустомолот

 Сковорода й Мамардашвілі, яко хвилозопи, дуже-дуже поціновували життя. А життя — то що, дурненький? Життя — то час. І треба вже, наприндившись, продукувати мудрість яку, чи що. Що-правда, Мамардашвілі вимушено додавав, що не можна ввесь час і безперервно хвилозопствувати: иноді доводиться просто побазікати, випивши вина, легенько позалицятися-поженихатися, скільки вино дозволить. І де-хто тільки так і живе, геть не хвилозопствуючи. Й готовий, псяюха, жити так літ хоч вісімсот. Збуваючи все, звісно, на дурниць пустомолот. Велике діло опеньки, а ще більше —  дурниці.

Посудина на воду

 "Посудина на воду, а не вода на посудину. Через те й душа моя, думки та серце мої кращі мого тіла." Однак без посудини й води не буде. Важко напитися з калюжі, хоч вона й природнє вмістище води. Води, важливішої за мене й за вас, що з неї складаємося. Ціле життя вимірюєш своїм кірчиком, иньшого й не знаєш. А поки п'єш, чого тільки та душа не недумає, не вигадає, чого тільки серце те не переколотить, поки хлебчеш?

Чесноти в повнім розумінні

 "Чесноти в повнім розумінні — це ті, чиїм господарем є сам Сущий або Бог, такі: ВІРА, НАДІЯ й найвеличніша з усіх і безконечна ЛЮБОВ." Ото й усе, чого треба нам до порядности. Так, до порядности віри треба. А без віри воно вдавання тільки. А вірити не можна безнадійно: віримо-ж бо в спасіння, що все порядно й усі порядні будуть, а не тільки ми й у нас, як тепер. Одна любов височить — непереборна, незбагненна, недосяжна.

Романтичний романс

 Романтика циганського романсу найглибше полягає в тім, що ми вкладаємо циганам свої романтичні слова й думки, а вони може трохи приєднуються до музики, бавлячи наш романтизм і тим самим розвіюючи його. "Очі чорнії..." — ах, здивували! А потім роззирнешся кругом — а які-ж вони ще бувають? Геть усі чорнії всюди.

Мати всіх чеснот

 "Мудрість — мати всіх чеснот, як і скромности, що міряючи себе, як то кажуть, на свою власну мірку, радше спускається до-долу, ніж підноситься до-гори." Як-що вивернутися до-гори черева на ліжку, то можна мудро побачити, високо — аж до стелі — скромну свою мірку. Побачити, та й удовольнитися, бо лежиш, і таки по своєму ліжку ніжку простягаєш, а що до-гори черева, то виходиш і хазяїн невеличкого становища.

Від непотрібного й зайвого

 "Від непотрібного й зайвого всяка труднота, всяка погибель." А що, скажіть мені ліпше, від непотрібного й зайвого помічне? Бо ми, бачте, нічого иньшого вже давно й не видали, й не заживали. То треба вже якось із того гоїтися. А лікарі хоч і не зцілять, то хоч поможуть лекше перебути недужний час. 

Груди не ниють мої

 Проблема перекладу — то проблема нерозв'язна. Вона полягає в проблемі витлумачення, а та, своєю чергою, — в проблемі вирозуміння. Хтось щось пише чи й просто каже, а чи зрозуміли його й зрозуміють коли? 

Незбагненна таки річ — як нам, одначе, вдається перекладати. І в тій незбагненності вже наперед виправдані всі партачі й брехуни. Ось, виявляється, чому невмілого руки болять.

Уплив

 Минулість — єдиний справді теперішній стан. Бо майбутнє так близько підступилося й таке воно високе, що не видно за ним дальшої прийдешности.

Не передбачили

 Вчора, сплючи на роботі, невбачай та й почув нове запозичення: "форсайт". Мало того, що нове, чуже-чужісіньке, дак іще й на "ф"! Звук цей мені в нашій мові геть-геть осоружний: що-разу, як мушу до його артикуляційно підступатися, роблю губами щось таке як "пхе".

А чи звісні мої мучителі, зачинателі отого в нашій мові "foresight'у", що вже було "передбачення"? Ні, не з приводу такої з'яви провидіння, а так собі слово, як і "прозирання"? Сумніваюся одначе — не передбачили.

Всюди пекло

 "Хто сліпий — тому скрізь ніч. Як-що ти в темряві — тобі всюди пекло." Пекло пече, а дня ніде не видно. Це називається сліпота. Нетямущих темними звуть. І важко темному просьвітити видющих.

Прибрати дзеркала

 "Тільки-но прибереш дзеркала, всі копії миттю сховаються в своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля в своєму зерняті." Треба прибрати дзеркала: ми живемо серед копій, і жадна галузка не тямить, де її зерня, кожна милується своїм одбивком невідомо в чому — дай Боже, щоб то була хоч вода.

Обачні з необачними

 Теперки так виходить, що необачні, що лишилися, мають створити належні умовини обачним, що виїхали, щоб ті повернулися. Це завдача нездійсненна: яку тяму про належні умови для обережного може мати дурний необережний? Якби тямив, то сам-би виїхав і тепер дожидав-би умов належности-незалежности.

Календарні постріляні

 Слушно каже Пекар, а я сам усе думав, та до кінця не додумався: теперки час вимірюється не календарними, а шкільними роками. Роками їхнього шкільництва, що вдвічі меткіші за наші календарні постріляні.

Парадоксальність шляху

 Людей мало стало в Україні. Та й на Вкраїні небагато. А дурнів рясно — як було, так і єсть. Поза межами їх навіть і не лічить ніхто. Бо чи можна назвати дурнем переміщеного? Чи потайки мати його за дурня? А її? Парадоксальність шляху не затушковує тут ординарности висновків.

Квіти кохання

 Квіти запевняють, що вони любов. І треба вірити. А вони, власне, кохання: квіти кохають, у квітах кохаються.

Чого нам треба

 Нині один сказав, просто на конхверенції: 

— Оце такого управління нам треба! Власне, не управління, а управляння!

Власне! А ще справляння, справування, відбування й виконання.

Один Кримський знав управляння. Й от тепер, слава Богу, знайшовся другий.

Проси врожаю

 "Не проси дощу, за приказкою, проси врожаю: буває, що й дощ шкодить родючості." Нашій родючості, боюся, вже ніщо не зашкодить — ні дощ, ні посуха. А просити врожаю треба: такі ми гарні, такі добрячі — то й що з того, що не плодючі? А життя тим часом пришвидшилося-прискорилося: врожаю треба зараз, а не тепер. Чи не посиплеться градом манна на народ? Нам, власне, треба що манна посипалася не градом, а народом.

Од переситу

 "Боїмося голоду, забуваючи, що вмирають од переситу." Пересит не дає багатому заснути всмак. Бідний не знає переситу, тому боїться голоду. Всім пересит руба в горлі стає. Однак пошесть і війна показали, що голод далеченько, а смерть із переситом близенько підійшли.

Мізерність наша

 Наймізерніші наші вчинки вписуються до Книги Буття. Тим самим високим маніром, що й чин Божий. Бо стиль Книжний, а мізерність — наша.

Відсутній "стрілочник"

 В Україні зчаста кидаються шукати, але ніколи не можуть знайти "стрілочника". Бо "стрѣлка" в нас — вилка чи вилиця, тому "стрѣлочникъ" — вильник, виличник. А де ви коли бачили винного вильника чи повинного виличника? То була-б сута нісенітниця. 

Наймарудніше

 Наймарудніше в micromenagement`і те, що він передбачає micropayment і сподівається його — для всіх спільників, окрім себе самого.

Floccinaucinihilipilification

 Скільки перекладаю, стільки чую від клієнтів: 

— А от оцього слівця ми не перекладаємо, його вже всі так і знають, воно вже тут усталене!

Цікаво, хто то так усталив, насталений, хто сьмів мову калічити?

— Гаразд, то хоч поясніть перекладачеві, що воно в вас означає.

— Таж у нас тут усі свої, фахівці, то вже тямлять, що воно таке. Ви просто так говоріть.

Перекладар тоді, щоб не базікати "просто так", делікатно цікавиться в фахівців, що потребують перекладу, як вони розуміють приміром, так добре відоме всім "нам" слово "floccinaucinihilipilification". Як "своєму" приязно тлумачать, хто як потрапить. Але, як на чуже вухо, звучить брезкло й навіть жалю гідно. Та нехай, адже всі розуміють! Хай і кожне по своєму.

Переклад —  то розуміння, хай хибне, але чесне в своєму пориві. Хто не потребує розуміння, не потребує й перекладу. Хто потребує перекладу, не знаючи мови, потребує й перекладу окремих слів. Вони не можуть тинятися, як примари по чесній хаті, бо чи ми тут живемо, чи тут у нас ґотика.

Хіба що треба когось причарувати й звести.

Не той орел

 "Не той орел, що високо літає, а той, що легко сідає." Сідає й сидить. Люблю я орлів, як ото вони десь сидять у куточку, гордовито склавши крила й замкнувши дзьоба. Це орли ті, що треба. А не той орел високо літає й не потрапить сісти.

З великим грюком

 За Езопом і ближчим нам Сковородою, черепаха своє літання з великим шумом і грюком щасливо скінчила на камені. Таке її щастя, такий її лет. Здолала щасливо свою природу й безпешно скінчила свій подвиг. І ще на камені тому щось закладеться. Панцер не дає пурхати, зате-ж як стає за основу!

Без конче потрібного

 Оце-ж таке: торба на всяку мізерію особисту, патериця в руку, й зошит синього паперу з сковородинськими псальмами — в другу. Й ногами-ногами до наступної школи. Отаке було колись учителювання. А решта вся — в легкій голові. Теперки вчителі багато чого мають, од тої облади важкі стають, аж чавунні, але нема ні торби, ні патериці, ні псальм.

Демон проти демона

 Демон проти демона не сьвідчить, заховуючи свинксову загадковість. Вовк вовчатини не їсть, шануючи вовчий звичай. Демонові треба сьвіту, що сьвідчити проти того, як вовкові чужого тіла, щоб наїстися.

Батьки як образи

 Батько-матір — то образи невидимої істоти, що стільки нам подає. То, можна сказати, наші людські образи. Невидима істота може лишитися багато кому й незнана. А батьки подають нам видимим і відчутним чином. Тому шанувати батьків — то простий і приступний спосіб побожности.

Бійоценоза

 Бійоценоза заперечую нам усю байку, всяку приповідь. Нам скажуть, що насправді байка з приповіддю — то про людей буде. Так через некоректні аналогії пізнаємо себе, як Сковорода.

Смак шкаралупи

 "Визначай смак не за шкаралупою, а за ядром." Однак і шкаралуща має свій смак — і багато кому він любий, бо иньшого нічого не їдали. А горіхового зерня їм їсти натура не дає. Такі їдці незаперечні в диспуті про горіховий смак.

Собакою бути

 Собакою бути — річ непогана. Але собаче життя не означає, що треба на кожного брехать. Де-які псяки й псюки з приводу того, що житки їхні зійшли на пси, нагавкують на всякого ніби з права. Хоч потайки й знають, що побут їхній властивий, а йнакший був-би чудний,  ненатуральний.

Сьвятий дяк

 "Сковорода був дяк чи піп, але його пани чомусь боялися, а мужики — люде наші — Сковороду сьвятим прозвали." І не боялися. Бо чого сьвятих лякатись? Грішних треба страхатися. Панство то знало, що Сковорода певніше дяк, ніж піп. А от боялося його чогось, такого вченого дяка. Таким чином до нашого стану дядьків і перекладачів ми додаємо ще й стан українського дяківства, що прокладає кладочку до вкраїнської сьвятости.

Байка та причта

 "Байка й причта — те саме. Не по гаманові суди скарб — правдивим судом суди. Байка тоді буває погана й бабська, коли в простацькій та сьмішній шкаралупі своїй не ховає зерна істини й схожа на червивий горіх." І чи-ж не ховав я по своїх байках зерен істини?! Дак коли-ж ліньки гризти жилувату верхню шкаралущу. На що беззубому горіхи? Червивий горіх лекше знічев'я розтрощити та й кинути. Т'але й зубаті й озброєні давильцями не дуже до тих здорових горіхів: мороки багато, а харчу мало.

Кичка й бунчук

 "Дурну пиху зустрічають по виду, а проводжають зо сьміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець." Якби-ж воно так було, то вже дурна пиха давно ніде-б не ходила! А вона походжає — й на зустріч їй стеляться килими, й на проводи простеляються. Й байдужісінько їй до розумних жартів, що тихесенько почепилися, вінчаючи, на кичку й на бунчук.

З джерела

 "Ллються з різних цівок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні." Які ми є завбільшки й завглибшки — не наша то причина. Наша річ — не відходити від джерела й уловити все, що можемо в себе набрати. Така ми стоїмо рівні перед буттям. І нерівність тільки там, де ми уникнули струменя й лишилися півповні чи півпорожні.

А не що

 Якби Сковороді показали західню хвилозопию, навіть сучасну йому (з Кантом вони були майже однолітки, тільки що цей останній пожив довшенько (а що йому, німцеві, зробиться?), то пан Грицько навідріз одхрестився-б од неї, такої ніби клясичної. Сковорода непричетний до клясичної хвилозопиї, бо він дістав клясичну осьвіту. Як слушно завважує Багалій, найґрунтовніший дослідник сковородинської спадщини, Сковорода перебуває в щасливому стані синкретизму, де хвилозопия (наче наука) цілком збігається й ототожнюється з релігією (наче вірою). Звісно в історії Сковорода такий не сам, не сам навіть серед сучасників своїх. Але від сковородинських закладин у нас, українців, запанувало таке прямування: віримо в хвиолозопию, хвилозопствуємо з приводу віри. Отак послухаєш мудрих людей і зідхнеш до себе: "Господи, я хоч у Бога вірую, до церкви ходжу, а не що!"

Без забобонів

 "Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби й підводься!" Оце наш християнський живий діяльний чин. І що-разу, підвівшись, бачиш розкидані по землі погублені забобони, нечисту совість, прикриту немитим одягом, і всі свої хиби, що повипадали з пазухи й кешень. І що-разу здалеки бачиш, де знов упадеш: недалечко воно — голе, навіть соломою не застелене місце. А там зразу знов доведеться скидатися та підводитись.

Криваве сонце

 "Пізнаєш істину — ввійде тоді в кров твою сонце." Сонце осьвітлює чимало крівавих істин. Тому коли воно нарешті входить у кров, та зразу пізнає рідну рідину в своєму течиві. Т'але й те не диво, що стільки люду боїться пізнання й неминучого плоду — істини. Це така гемофобія.

Не так, як заведено

 Сковороді докоряв сам владика, що він основи доброго християнського життя викладає не так, як заведено, а на свій манір. І як то так учинилося? Адже по християнському жити можна тільки на свій манір, а не як заведено, — то основа. Що-правда, докопуєшся до тої основи, тільки пізнавши вже всі владичні заводи та звичаї.

Уіскі

 Уіскі — то такий напій, що його можна легко за одним присідом навіть і без товариства вихлептати зразу на тисячу гривень і нічого не відчути, крім грошової полегкости.

Наше пожежництво

 От іще одне не по заслузі забуте слово. А яке-ж потрібне! У вузькому розумінні — це та частина пожежної справи, що настає, коли вже загорілося. А в ширшому — ціле суспільне наше явище. Українці звично кажуть: "Та хай воно горить!" І горить у нас усе, горить у нас кругом. А поки не загорілося, то й нема нічого: не дзвонять, не викликають, не виїздять. І щаслива тая цяточка, що ще не горіла й поки ще не горить: заглиблена вона в нірвані блаженного небуття.

Шлях, що тече

 "Це так: ми народилися для щирого щастя й мандруємо до його, а життя наше — шлях, що тече, як річка." Шлях наш тече й у тому щастячко наше, маненьке й коротеньке. Недалекі щасливі мандри — як-раз до ясенів за селом. Бачу вже вас край дороги! Але дорога то вже не моя. То що-ж — тече, як річка, та не в море, а тільки за ріг? Слава Богу, що не знаю я того — не дано мені знати.

Богомудрі й божевільні

 Сковороду, кажуть, за життя називали "богомудром". То каже Срезневський, а я сьвідчу, що по смерті того вже не було. І "старцем", як він сам себе взивав, боялися кликати. Не знаю, що за мене люде скажуть, але й я себе старцем одчуваю: вбозтво й божевільність у мене скрізь. Треба нам самим себе так звати, щоб і найзлостивіші злосники тої правди заперечити не могли.

Кого болить

 "Кого душа болить, тому ввесь сьвіт плаче." Тільки тоді й учуваємо ми сьвітові плачі, коли нам самим душенька болить. То едина чутна нота з долини плачу, то єдиний тон сьвітового горя. А здавалося, що в тій долині й сам ти мешкаєш. Ні, не знав нічого. Навіть того, з якої причини власна душа розплакалася.

Де тепер ті двері?

 Сковорода, як на його подейкувано, 1766 року написав книжечку-методичку "Вхідні двері до доброго християнського життя". Писана була книжечка про харківських спудеїв. Тоді, бач, і спудеї відали, де тії двері, тоді й їх, молодих і завзятих, можна було провадити до дверей і в двері. А тепер і академік не зна, вчитель великий, де вони суть чи де вони будуть.

Сьвітолад

 Як присьвітить ясненько гаряче сонечко, стають видкі видкі мури — оції будуть найкрем'язніші. Крізькі ті мури не встоять тільки перед невидющими: сліпий проходить крізь них уперед руками. Отако владнався-вмостився сьвітолад.

Під гнойовищем

 Талант — велика міра щирого срібла. Тому талант кожен знає тільки закопаним на задвірку, під гноїщем, де свині хрьокають, — такий уже талан.

Ріка

 Ніхто не каже: тепер, теперішність. Живемо зараз, заразісінько. Це щоб не бачити, яка теперки широка не річка, а ріка.

Купальники

 Байдужний час сплива, не стосуючись до того, як ми в йому купаємось: де-далі, то все мілкіше, де-далі, то все нижче треба присідати, щоб хоч побовтатись.

Нездоровий глузд

 "Ти робиш найліпше для себе й спасенне діло, коли твердо йдеш дорогою доброго розуму." То в нас непробитий шлях. Навіть добрий розум переменували в "здоровий глузд". Тож ото глузд здоровий-здоровісінький, а розум недобрий на тому здоровлі сидить. При доброму розумі держися, то спасешся, хоч-би який тобі нездоровий глузд. Однак мало хто на те добро полює — все більше глуздують.

Проблема меду

 За Сковородою організація людства визначається ставленням до меду. Головні категорії — бджоли й шершні. Одні люблять мед робити, а другі — мед їсти. І бджоли могли-б мед красти, якби любили тільки їсти його. Те, що любить мед тільки їсти, буде його тільки красти. Та ведмідь може вкрасти стільки меду, що ні бджоли не нароблять, ні шершні не повиїдають. Своє жало й шершень має, та він загине, те жало втративши. А ведмідь думає повиїдати ввесь той дурний мед і спочити на купі здохлих сухих шершенів під колискову безробітнього бджолиного деркотіння.

Добрий побит

 "Добрий розум робить легким будь-який побит." А що-ж, то в когось — "спосіб жити", беруться знай на способи, а в нас, чесних українців, — просто побут. Отаким побитом і живемо. В кого побут легкий, то так і знай, що добрий розум має. А в вас який побут? Так от знайте: яка мізковня, така й житовня. Як лад життя не легкий, то й розум — той — думайте який. Ах, думати нема чим, бо розум — той? Так то полегкість яка — що вже той побит.

Коли не можу

 "Коли не можу любій отчизні прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити." Добра присяга була-б як не про вояка, то хоч про цивільного. Щоб не була, сказати-б, цивільна цвіль. Бо всі якось ходять — коло батьківщини, по рідній країні. То щоб не витолочили нам отчини. І гарний був-би, чесний надгробок: "Любій отчизні нічим не зашкодив. І нікому ні в чому."

Здається

 Сковорода, як звісно всім, був на прочуд гострий. Тому й оцінка в його найвища така була — "на прочуд гострий", а що-ж. А на споді валялося "чисте тобі безглуздя". Невідомо однак, як ставився Савич до золотої вчительської середини — "здається, годиться для школи". Здається... А воно-ж більшина — чи не здається справді? Щоб потім не каятись. Та ні, не буде каяття: на те "здається" всі здаються, всі ввіряються.

Навзкрай

 "Сьвіт на початку тішить, а потім мучить і карає." Тому ми кінець життя сидимо дурні-дурні, а ще й биті. В кого мудрість, то вже наставила скрізь запитань без від одвіту. То може й вона — дурість помученого-покараного? Сьвятий знає — такі питання, що тільки Він.

Тілесне ніщо

 "Тілом ми ніщо, але думкою щось, та ще й велике." Від такої думки й тілові вже лекше й веселіше — багатіє думкою, чи що: "На силі я, здається, таки трохи підупало, зате-ж думкою ще ого-го! І більше тепер. А що далі буде!" Тілесне ніщо задурно дано нам у відчуттях. А велике мислене вище за нас, та ще й дуже.

Що гримить

 "Як послухаєш і втримаєш поза собою, що писане на папері, коли зневажаєш те, що гримить усередині твого дому?" Ходить кругом дому писане на папері, а теперішніми часами й просто в повітрі поначеркуване. Повні вовни вуха читачеві, щоб не чути того, що всередині гримить. А як почується невбачай, то вчувається грюкіт, а не грім: так наче хтось порається. Ну то нехай собі — таки є господар усередині твого дому.

У потемках

 "Сьвітло відслонює нам те, про що ми в темряві лиш іздогадувалися." І те, про що не здогадувалися, темні. Т'але не всі бачать таке сьвітло, щоб одслонювало. А тільки теє, що показує достеменно те самісіньке, що намацали були в потемках.

Перспектива

 Дуже туман сьогодні — ніби відплив у нове життя, що здавалося таке відоме, таке жите. І хата вогка, дхне нежитим духом. Наче відомо наперед, як далеко допливають такі кораблі, як твій, і куди вони плинуть. Але туман украв усяку перспективу. Що-ж це буде — несподіване взавтра? Чи нарешті вічність уперше в історії людських життів? Одчалює кудись летючий українець. Задерши бороду, дивиться в небо єдиний видимий моряк і мандрівник.

Просто сьпіви

 Ото вчора випив чарчину з приводу свого народження й послухав Козловського пісень. Пригадалося принагідно, коли воно сьпівалося, як воно тоді звучилося. Чи можна просто виміряти, скільки зробив Іван Козловський, щоб ми тепер і далі вкраїнилися, зробив, ніби просто собі сьпіваючи?

Соціяльний люфт

 Треба пильнувати, щоб із соціяльного ліфта не витруситися в соціяльний люфт.

Полупанство

 "Данта старого полупанком нашим можна здивувать." Интеліґент — одверто не вкраїнське слово, хоч і пиши його з "и" звичаєм нашого наддніпрянського икавізму ("индик", "иржа", "искра" то-що). Московський імперський різночинець — попенко, ходачковий шляхтиченко, вибагатілий мужиченко, а совіцькою добою — ще й, заперечуючи (й нищачи) попередників, попихаченко, комнезаменко, сільраденко, колгоспниченко. Одно слово, полупанки, такі, що й старого Данта легко можуть іздивувать. Полупанство в интеліґенції невигубне: придивіться до нашого интеліґента — вічно нова людина з непропащою енерґією винику й настання, активиста, що йому наша доба й цяцьку дала — "активності". Вже до панства, здається, тільки шапкою докинути, дак коли-ж "полу-". Звідци либонь і ненастанне дурливе загравання з суржиком (свербить коріння). І любов до голохвостої трибуни (перш ніж видати, шебенути, годиться виказати промову мішаними словами). Мудерно — як у панів за звичай, а в полупанків — "зазвичай".

Панові интеліґентність ні до чого: він уже й так собі пан, який є; а полупанкові треба панства, щоб уже безжурно відкинути ввесь интеліґенцький дур, давши тому розкішного, щедрого панського копняка на дорогу.

Не все отрута

 "Не все отрута, що неприємне на смак." Ні, таки не все! Скільки ми з вами всього неприємного покуштували, т'але-ж не потруїлися! Й іще, так і знай, попоїмо неприємного. А на отруту думаємо, бо ще не їли приємного. Й чи доведеться?

По втраті

 "Тоді лиш пізнається цінність часу, коли він утрачений." Коли вже втрачений час, чи буде ще часинка на теє, щоб пізнати? Бо це втрата того, без чого нічого не буде, навіть і пізнання. Чи буде — впаде заліззя й зможу я пізнати, що й скільки я втратив, поки мав іще час. 

Non omnis moriar

 Смерті ввесь не скорюся. Не скорюся принаймні на наційональному рівні. А хтось — навіть і на міжнародньому. Як не скорюся? Ну, то ще треба ще побачити смерть: яка вона буде, такій і не скорюся. Принаймні не ввесь.

Пізнає пізніше

 "Солодке пізніше пізнає той, хто оце проковтнув неприємне." Ти вже — той — ковтнув? Неприємне? А ти-ж ізміг? Пізніше буде солодке. Коли? Не знаю сам. Я його ще не заживав.

Weltscmerz

 Міський дідо якоюсь незбагненною городянською штукою скрізь і всюди перший у двері й перший із дверей. І далі вже, ніби знесилившись на тяжкій бистрині, перед самим людським морем пускається в розтоки: розпросторюються руки, немов дідів уже двоє, вивертаються коліна, так наче щоб перейняти й зайняти череду в громадській шкоді. Одно слово, всім і всьому на заваді в Київі стає старий дід.

А тим часом десь у Чорнім морі, сам давно приречений, на цього повільного (й широкого, й тихого) дідусика чорно полює московський човен-кружівник, націлившись вісьмома ракетами-летюхами. Дума собі: "Походи, походи ще поки, діду! А я колись як буцну всіма сорока бугайськими головами моїх молодих моряків, то й не дурно-ж пропадуть вісім моїх ракет!"

Друга частина

 Сковорода дуже важливий для вкраїнської сьвідомости — як хто її має. В першій частині цього речення можна замісць Сковороди поставити, скажімо, Шевченка. Але в другій нічого змінити не можна.

Знов за рибу гроші

 Вітаюся вже тепер скрізь і завсіди: "На добридень!" Дуже дивуються: "гарного дня" зрозуміло, а те, що, даючи на добридень, ми не просто бажаємо, а ніби всилюємо добрий день, геть неясно. "Добрий ранок!", — дак це-ж, пробачте темному на вченім слові, констатація факту. В статечних народів (а серед них українці — найстатечніший), даруйте, немає того. Від першої вранішньої зустрічи ми навіюємо кожному стрічаному цілий добрий день. Оце й буде по нашому "have a nice day". Тут і "на все добре" виходить те саме — просто ми не любимо казати в кінці те саме, що спочатку: зразу на добридень і потім на все добре.

На дні

Як хтось в собі перлину взяв на дні,

То так і знай: по пахви був в багні.

Московський зрив

 Здається, московський зрив Каховської греблі наніс усякого шкодючого сьміття що в море Козацьке, що в козацьку мову.

За Оттом Вайнінґером

 Усі люде різні, та всі жінки однакові. Люд кругом різний, та їднакі всі чоловіки. Зате вже чоловіки й жінки — знову різні. Але рівні.

На вербі груші

 "Яблуню не вчи родити яблука, вже сама природа її навчила. Огороди тільки її від свиней, обріж будяки, очисти від гусени, відверни напрямовану на корінь її урину то-що." Найскладніше саме з уриною: кожне хоче напрямувати — й саме на корінь, а не куди. Ще свиней турбує, що природа не навчила верби родити груші. Садівника ніде не видно, а так перехожі хоч-би не займали.

Клубок

 "Клубок сам собою покотиться з гори, прибери тільки камінь з його шляху. Не вчи його котитися, а лиш поможи." Ми не клубки, й, як не прибрати каменя з дороги, то не заклубочимося, а скарлючимося. Однак охочих учити скарлюченого кругом до ката. Ще й безпорадних таких.

Розум любить

 "Розум завсіди любить до чогось братися, й коли не матиме доброго, тоді звернеться до злого." Усякий розум любить братися, та мало який береться до добра, навіть коли й бачить його, й зна. До того, звертатися до злого лекше, бо там можна просто братися й кидати й не треба доконувати.

Гнітюча неправда

 "Неправда гнітить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею." Багато неправди й бажання боротися, багато гніту й опору, але чогось таки бракує. Правди.

Властивий янгол

 Чи не обрати собі хоч якогось янгола в дорогу? Вони-ж либонь усі різні, то знайдеться де-який і тобі властивий. А то все з людьми та з людьми, від людей та від людей. 

Вовка в плуг

 "Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель у природи, єдиної й істинної що лікувальниці, що навчительки. Коли хто хоче чогось навчитися, до цього випадає йому родитися. Ніщо-ж від людини — від Бога вся можлива суть. Коли хто важиться без Бога навчати або навчатися, хай пам'ятає прислів'я «Вовка в плуг — а він у луг»."

А де-хто й жити без Бога завзявся. То хай-би вже не вчився й не вчив. Бо чого тоді вчитися, як нема нічого? Вовка в плуг — та й нум орати! А хто вже богобоящий, то, річ певна, тільки те й робить цілий вік, що вчиться й лікується. Тому немає в нас реместв над лікарське й учительське. 

Й усеньке життя мусиш думати: а чи родився я сюди, чи може туди? Чи мій це плуг? І де луг мій?

Довге відновлення

 А що як назвати "відновлення" "відновою" — чи не швидше піде?

Багатий Донат

 Сьвятеє діло "донатити донати" — тільки що то воно таке? Гарне ймення — Донат (дарований), та чи хто ще назве? Бо скрізь шалено "донатять", то щоб уже не дражнили-кривдили малого Донатика.

А чом-же не можна знов дарувати-жертвувати? Ну, як кому забаглося тут авантурної екзотики, то хай буде хоч "охвірувати"? Навіть "ф" можна втулити (офірувати) задля глибшої чужомовности. Тим часом ув ангелянській мові слово "donate" не має жадної пригодницької барви, походження його — старовчене латинське.

Ми звісно, тямимо, що ті слова-наличка ліпляться на язик, щоб лекше впізнати свого. Але чи впізнаємо ми тут українця?

Output, outcome, result

  Років чи не 15 тому їден project manager (не знаю й досі, як сказати по нашому) випробовував мій славетний (уже тоді!) українізм, питаючи: "От у славній канадській мові, дорогім project managment'і, зразу по чинові перший оutput, далі outcome, а вже в кінці result, бо так і плянувалося. Як-би то все переперти нашою солов'їною? От, скажім, на всю нічку заслухалися соловейка Гриць із Галею — на ранок уже маємо оutput. А потім, диви, буде й outcome. Ну, а згодом і result." 

Хоч і темний чоловік, а значно й мені, що й ув ангелянській мові не від Шекспіра отак дотепно розрізняли між тим самим. Аж коли нагодився сам project managment, то вже хтось мудрий домізкувався.

А як-же бути нам, калиновим? Як сказонув-би небіжчик Куліш: "Ніхто не домислявся, що та ніби делікатна мова віщує смерть рідній словесності." Ну, (то вже народ) на смерть нема зілля. Зате-ж і над смерть біди не буде. Мудрий по шкоді, гаразд пошарудівши прижовклими сторінками вже геть непотрібних старословників, я нарешті вихоплююся з "виплодом, вислідом і наслідком."

Чи не триває посадження?

 Виходжу з потягу на Київському двірці й одразу чую, що в когось саме "продовжується посадка". Де-кого Господь мало того, що обдарував оксамитовим голосом, дак іще й одібрав дурну хіть із'ясовувати, як поправно сказати те чи те рідною мовою. Ідеальне поставлення голосу кличе йти, не завертаючи дорогою навіть до городу вкраїнської звуківні. 

Тим часом оголошено, що "продовжується посадка" поїзду, що має рушати о 20:00, а стінний годинник показує 19:58. То чи продовжили посадження чи таки потяг потягне саме о восьмій? Пасажири, як то в них і за звичай, починають (самі, а не посадкою) сідати до вагонів за пів години до від'їзду (а не відправлення), то ще їм, акуратним, і продовжать, щоб посиділи? Чи сідання запізнілим і сидіння пунктуальним триватиме тільки до встановлених 20:00? Слава Богу, що я вже приїхав! І, здається, приїхали ми всі.

Такий Шевчінківський бульвар

 Бульварна соша (шосе) чи вулиця, університетський бульвар, далі Бібіковский — якось так і досі могло-б зватися те, що ми тепер гордо іменуєм "Бульваром Тараса Шевченка". Вкраїнська "Вікіпедія" повідомляє нам, що 1919 року большовики переназвали його так і що це чи не єдина київська вулиця, що зберегла "большовицьку" назву без змін. Але в словникові за редакцією Кримського-Єфремова серед прикладів читаємо: "Шевченківський бульвар, давніший Бібіковський". Виходить, що большовики вже ніби не Божого 1919 року й іще довго потім не могли зламати мовного закону, що за його ось пише Смеречинський: "Майже всі дослідники української мови визнають невластивість їй родового присвійного й більшу поширеність натомість присвійних прикметників тощо." Тепер, здається, майже всі дослідники вже встигли звикнути, що воно як-раз навпаки. Тому наша вулиця була Ломоносова (присвійний родовий), а не Ломоносівська (присвійний займенник у прикметниковій ролі), а вже зветься Здановської, а не Здановська. Й натурального йменування вже можна не виглядати: не народ прозиває, а "влада" перехрещує — присвійна родова влада. Й отак мої прапрагонуки знатимуть, що Тарасового Шевченкового бульвара ніхто не займав, а він як був, так і досі числиться. Але-ж змінили! Й не на добре змінили, а на глузливо вчене.

Колишнє в теперішньому

 Утямити Сковороду без християнства — неможня річ. Усе сковородинство — то побит сьвятости, суто вкраїнський її образ, тепер старосьвітський. Але й у тодішній своїй старосьвітчині Сковорода — пророк минулого, минувшини, що вже все знала, треба тільки з'ясувати. Лиш українці совіцькі могли лукаво спитуватися підсадити старого Грицька на паровик, що ніби тяг на будущину, чи записати його до бриґади будівельників прийдешнього. Сковорода — будівничий колишнього в теперішньому.

Непомітна робота йде, підшкурні води течуть

 Як на мій розум, ліпше писати дрібнички, ніж очевидне. Бо в дрібничці, а надто ретельно розглянутій, може схватися Бог, а видиме й так усім наочне. Що-правда, явне, видне мало не кожен зразу пізнає й багато хто зрадується: так це-ж і я так ясно бачу, міг-би й написать! Але те впізнання — не визнання, воно хутко йде в непам'ять. А тим часом істину підшкурня вода несе. 

Величезні книжечки

 Сам Сковорода листовно визнає, що "Книжечку про читання Сьвятого Письма" написав, проганяючи тільки нудьгу. Бачте, то вже хто яку нудьгу має й хто яку книжечку пише з нуду. Здається, з малого нуду малі книжечки бувають, а з великого — величезні. 

Ще й назва в книжечки — "Жона Лотова". Хму, жона Лотова — попопам'ятаєш тут московський місяць, поки втнеш! Але далася вона нам у помку.

Гіркі ліки

 "Як ліки не завжди приємні, так і істина буває гірка." Мало куштували ми солодких ліків. А надто останніми часами. Де-хто з переляку вже й зове їх "крайніми". Але вірмо, що ще нам не поклали краю.

Натирання скорпійонами

 "Чи знаєш ти, яких ліків уживають ужалені скорпійоном? Тим-же скорпійоном натирають рану." Дуже раджу ці ліки: сам пробував і вас припрошаю. Скорпійони бувають самі від себе аж-аж помічні. Та й самим їм так лекше.

Оперовий Сковорода

 А ще була, кажуть, і рок-опера "Містер Сковорода". То до тої опери оперовий Сковорода вже не ходив: просто не знав, що він "містер", думав мо' то хто иньший буде, то щоб уже добрі люде не поплутали.

Велике діло

 "Коли велике діло — панувати над тілами, то ще більше — керувати душами." Тим то й усякий дріб, скоро-но вхопить сякого-якого тіла, то вже й по душу сягне. Сякий-такий аби був, аби хліба роздобув. А без душі хліба не роздобудеш.

За перекопом

 "Що більше добро, то більше воно огороджене працею, наче перекопом." Оте добро, що так огороджене, не бійся показувати. Бо тої твоєї праці вже ніхто не перекопає. А як і почне копати, то не позаздрить і на добро.

Вперше й в-останнє

 1783 року Сковорода по перший раз і в-останнє  написав діялог, де вивів самого себе: "Пря Бѣсу со Варсавою". От тобі й маєш! А як-же "пізнай самого себе"?! Як письменник дослідить себе самого, не вивівши наперед героєм усіх творів? Ні, раз поспитався та й покинув собі себе.

Голий і беззаконний

 "Лучче голий і правдивий, ніж багатий і беззаконний." Ото, а з голими й беззаконними що робити? Чималенько їх у нас, багато більше ніж багатих і правдивих.

Жебруще браття

 "Як нерозумно випрохувути те, чого можеш сам досягти!" А хто про те зна, чого зможе сам осягнути? А так хоч збогарадишся, то може між иньшим дадуть, не минуть, і того, чого й сам міг. І ще різнощів різних напхають у торбу. То логіка старчача, т'але не всі старці під церквою стоять — багато є мирських і дуже вже пристойних.

Сіра свитина

 Срезневський сьвідчить, що Сковорода з майна мав тільки сіру свиту, чоботи про запас і де-кілька згортків своїх творів. Я теж полюбляю сірий колір, але свиток маю кілька й то різних. А творів і на згорток не набереться. Що треба чоловікові? Того, чого він не мав і не матиме ніколи. А це цілий сьвіт. Треба чобіт про запас, щоб обходити, сірим вітрилом свитини мріючи в чужому морі, байдужому до таємних згортків, бо воно їх на дні вже сховало чимало.

Своя ритина

 Року Божого 1972 митець Лопата впевнено виконав ритовину "Ми створюємо світ кращий". Виходить, 1972 року ще була така доказна певність, і значно було, що сьвіт вилюднює й красіє. Чого-ж вони перестали створювати, оті вдатні "ми"? А як спитати митця Лопату, де в його той кращий сьвіт, то він без вагання, твердо виставить свою ритину.

Непевна доба

 Дивлюсь на небезпешний лід на дорозі та й думку гадаю: "Лід на те й родиться, щоб танути." Не свою думку, а гадаю цупко. Вода вічна, та не лід. Він, кажуть, уже виконує оте своє призначення навіть довчасно по всій землі. Глибше льоду боюся думати: надто вже непевна доба.

Грушка — минушка: була та й минула

 До Соломонового "все минає", Сковорода, яко християнин додає: "та любов  після всього зостається." Любов одна минути не може, бо Сам Бог є любов. І тому чоловік увесь вік оглядається, а що далі, то все більш: чи не минула в мене любов? Божа тут, а моя?

Грицева шкільна наука

 Гриць Сковорода, крім навиклих тоді слов'янської, польської мов і латини, студіював іще греку, німецьку, гебрейську, арабську й сирійську. Поки держався школи, то вчився добре: ще й тепера спудеї не можуть того надолужити.

Немов хвигурний триугол

 Ретельно пізнаючи себе самого, вже совіцький Тичина побачив усередині "хвигурний триугол" чи, як звичніше, рівнораменний трикутник. А може то був справді радянський Тичина, бо він радив раду зо Сковородою, а отже з собою: "і три, і два й один — одно і теж." Виявляється, геометрія помагає вирівняти й охвормити сумління. Усе, бач, одно, й лиш один вимір різниться — довжина рамена. Рамено ще тоді в Тичини було довге-предовге.

І "Київа далекого торжественність нагорна", намісць поетичної бучности, величности й просто собі врочистости, здавалась із Харкова недосяжно досяжна.

Відміняючи ідійотизм

 Тут і там чуємо з іще живих интеліґентських уст, що, бач, і того "ніхто не відміняв" і сього "не відміняв ніхто". Навіть таке: "Звичайнісінького ідійотизму теж іще ніхто не відміняв." Не вже? Не відміняв? То нумо відміняти: ідійотизме-ідійотизм-ідійотизму-ідійотизмові-ідійотизм-ідійотизмом-на ідійотизмі (-ові). Хух, відмінив — ідійотизм відмінив. Навіть клична хворма єсть. Де-кого кличе.

Заслухавшись перекладом

 У перекладі — дві мові, чи що? То солов'їна щось не тьох, а найтінґейлова тільки кру-кру. Але в чужині воно не вмре. Й удома йому щось не живеться. Калинова не прийнялася коло хати, а ґельдерозова кудись прийнялася аж геть-геть.

Хмільний квас

 "Come what come may, time and the hour runs through the roughest day."

Хоч як-би кисло нині нам було,

Нема нічо, що в часі не гуло.

В вино й ув оцет знов той самий квас,

Вливає на бенькеті чашник-час.

Сам п'є і сам гуляє, щоб гуло,

Щоб нас, гостей, хутчіше відбуло.

А наша річ — роззявити роти 

Й ловити гасло, коли час іти.

Видно між ложками ополоник

 Слід визнати, хто мандрований, що земля таки хоч і не докладно кругла, а собі кулиста, кулювата. А кому вдома сидиться й споглядається Всесьвіту, тому доводиться визнати, що таки пласка — духовно пласка. А от небо, вцяцьковане зірочками, — духовно банясте, банювате. Не знаючи оцих двох останніх слів, Караванський вигадав, що кругловерхе. Але-ж тоді виходить, що ми бачимо його верх — либонь із якоїсь іще вищої високости. Ні, наша духовна сподіванка тарілчаста: як та миска, підставлена під повний духовности, паркий ополоник, що його так добре видно між ложками.

Дак ото-ж таке

 "Дак ото-ж таке..." — в тому головний виплід, вислід, наслідок і далі висновок усіх наших українських хвилозопичних пострежень. Та хіба-ж тільки вкраїнських? Просто ніхто не вміє того так висловити, як ми: не має такої мови. Бо навіть интеґральний традиціоналізм, усе гарненько дослідивши, не скаже більш нічого, як "дак ото-ж таке..." І хіба мало того? Ну, кому мало, той хай далі скаже. Й от побачите: збреше, а не скаже.

За всякими клопотами

 "Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо того, чого немає, й нехтуємо те, що є, так, ніби минуле зможе повернутись назад або напевне мусить здійснитися сподіване." Сподівалися в минувшині, там ті сподіванки й лишилися. Але сьогочасний чоловік не вміє опановувати теперішности. Щастя притомности дається нам лиш у повсякчасних буденних клопотах.

Виявився вчителем

 Коврайський дідич попрохав доброго вчителя в самого митрополита. Тим учителем випадково виявився Сковорода. Сам Сковорода випадково виявився вчителем. Усім поталанило: й дідичеві, й митрополитові, й самому Сковороді. Бо з хвилозопиї хліба не їсти, а тільки з землі чи з владицтва. Й от іще можна коло земельних і владичних повчителювать.

Кращий од грошей

 "Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — то наполовину завершити." Добрий початок, як учить наша приказка, то половина діла. А ще: почин — кращий од грошей. Штука в тім, щоб як слід запалитися. Бо грошей можуть і не дати, тоді вже на самому запалі доїжджатимеш. Такий добрий почин, що вистарчить завершити й наполовину. А другу, нудну половину хай уже добуває хтось не такий завзятий.

З усіх утрат

 "З усіх утрат утрата часу найтяжча." А більше, як подумати, й втрачати нам нічого. Бавимося з часом, як котюра з мишею: живитися не буде, а тільки помучить і облишить укінці. А подивишся збоку, то здається, що губить і підхоплює, губить і підхоплює. От і ми з часом граємося, жартуємо — тим часом він росте, а ми маліємо.

Братимеш і матимеш

 "Бери вершину й матимеш середину." І влупивши в середину, пам'ятай, що брав таки вершину. Отак і я розказую за свої вершини, бережко облапавши свої середини.

Напрям думок

 "Добрий розум робить легким будь-який побит." Як дати думкам добрий напрям, то що вже той побут, хоч який він будь. До побуту ладованого, як та галера, звикаєш легко. Але-ж напрямок її який — чи певний він буде? Ніби добрий розум, а трохи торопіє.

Сковорода в опері

 Сковорода ходив до опери тільки виступати. Та й то недовго ходив: от він, 21-річний, сьпіває в московській, а потім санкт-петербурзькій опері: Моцартова "La clemenza di Tito". Милосердям Божим Грицько не став оперовий: потім уже осоружився йому не то імператорський, ба й провінційний аматорський кін — так мугикав собі де-коли за давньою звичкою в тихому куточку. А то мали-б ми намісць хвилозопа ще одного Гулака-Артемовського.

Як та пальма

 "Уподібнюйся пальмі: що міцніш стискає її скеля, то швидше й прекрасніше здіймається вона догори." А можна здійматися додолу? Бо міцно стискає пісок-сипець: ти жвакнувся, а воно жвакає. А міг-би гордо красіти й височіти — як та пальма серед романтичних скель.

Час у просторі

 Ми йдемо в прийдешнє, задкуючи. Посуваємося назад, пильно вдивляючись у минуле, в те, що поминули. Мало коли й кому вдається нишком глянути за плече. Та й страшно, знаєте. Цим час одрізняється від простору.

Городяни космосу

 Така вже доленька космополітова: думка була зробитися володарями Всесьвіту, а сталися громадянами просто сьвіту.

Сонце сьвітить якось неясно

 "Наступний, весело осьвітлений день — плід учорашнього, так само як добра старість — нагорода доброї молодости." Чи була добра ваша юність? Хороша була — а добра чи хоч добряча? Гай-гай! То чи то диво, що наближаючи свої рідні старощі, тіло облітає — обсипається й облітає? Низька нагорода від недобрих молодощів, що ще блимають десь у запічку.

Найгірше

 "У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгірше." Найяскравіший тому приклад тепер появляє нам Московщина: вже, здається, написалися, наговорилися (й разом) навиставлялися як ніхто в цьому сьвіті. І хто не встиг умерти, не присягнувши не сьвітовому, а найголовіншому в сьвіті злу, дуже начувається.

О, коли-б

 "О, коли-б ми в ганебних справах були такі-ж соромливі й боязкі, як то зчаста ми буваємо боязкі й хибно соромливі в порядних вчинках!"  О, коли-б то! Ганебні справи теперечки потребують лиш модньої, підтриманої від суспільства безпешної безбоязности. Коли-ж порядні вчинки... Страшно й помислити за їх!

Хто себе знає

 "Хто себе знає, той один може засьпівати: «Господь пасе мене...»". А хто себе тут знає? Ану-ж! Хто знає Оржицю? Ануте, озовіться! Хто певний? Якби знали себе, то може загадались-би: "Загадався, похилившись головою він на руку..." Головою!

Де-які назви чужого походження

 Чомусь привернула мою особливу увагу назва лікарственного надіб'я "Зафакол IQ". Найдивніше те, що засіб, як оголошено "для нормалізації стану та регуляції функціонування кишечника". Що-ж тут не до речи? Чи не "кишечник"? А як треба? Тенеса? Ялита? Просто кишки? Кишко(і)вник?

Дак а до чого-ж тут IQ? І непристойний "the-fuck-all"?

З лінґвістичної палеології

 Палеолінґвістика напроваджує на гадку, що мова розвивалася псуючись. Але це вже в минулому — тепер можна бачити, що вона псується "розвиваючись".

Шалений успіх

 Треба повчитися від артистів: коли виходиш утисячне сьпівати тої самої пісеньки, треба виразно пам'ятати й ясно в'являти, який шалений успіх вона колись мала.

Істинна людина

 "Істинна людина та Бог є те саме." Істинна людина — існа, іста, істотна. Хоча невидима, як і Бог. Десь є й мій правдивий чоловік, десь він, справделивий, правдує. Поки не бачу, але вірю.

Усередині себе

 "Збери всередині себе свої думки й у собі самому шукай справдешніх добр. Копай усередині себе криницю, що зросить і твою оселю й сусідську." Зібрав думки — не течуть. Добра в собі накопав мало, та й то не справдешнього, а покрученого. Треба копати глибше — й колодязя, а не криницю. Криницю хай копає вона. В собі. В середині. В сусідстві.

Ходе та коле

 "З'єднає коло циркуль отут." Усе сподіваєшся, що з'єднає. Але коло все розмикається, розтуляється, роззявляється: ще либонь не отут з'єднає його розчепірений холодний залізний циркуль. Мало, нещадно мало круглого й прямого в теперішніх наших житках. Навіть циркуль тільки ходе та коле.

Всього є по двоє

 "Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства — душі й тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і за серце. Дві хлібині, два будинки й дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє." От бачте, а нам кажуть усього є багато й різного, а не по двоє. То вже прикро прикрасивши тіло, як те безкорінне, хоч і різдвяне гильце, тюпаєм собі помалу з душею на торг. А там усього гарного до смутку. Й не по двоє, а в'язками, оберемками, жмутками, розсипами. Чим-би таким прикрасити серце? Може отим султаном, плюмажем із пір'я? Колихатиметься в лад прискореному сьвятковому клатанню живого серця, того живця, що його стукання розноситься по всьому торговищу. 

Ой полети орле, де мій братік оре

 По теперішніх словниках ніде "братіка" нема. А по старих "братика" не було. Якесь порвання сталося. Десь якась шановна ґенерація ручку й ніженьку звихнула. Осібність мови багато кому вадить: мене, яко носія давньої традиції, де-котрі допитливі перепитують на кожнім другім слові. Доводиться просто на дулях пояснювати. На сьвітлий історичний гостинець виходимо в зручних капцях: "А дід бабці купив капці, та короткі були, то втяв пальці."

У себе там

 Під сьвітлинами щасливих "міжнародників", чи то пак интернаційоналистих, дуже кортить зробити дружнього підписа: "Сподівайтеся нас із перемогою в себе там: там, там-та-рам, там-та-рам." Але стримуюся: ніби-ж интеліґентний із мене чоловік...

Оказово

 Чи справжній з мене вкраїнець? Сам не можу розчовпти. А чужий і човпе, й товче — дак чи справедливо? Доведеться либонь так побуть — оказовим способом.