Щодень Київа

Що День Київа кияни мають не сьвято, а репетицію. Репетицію великого виходу киян із Київа. За ними тягнуться й бознаколишні гості, що вже давно забули на віщо й звідкіля вони до Київа прибули. Колись одного Дня Київа, на сьвято, всі такі подадуться кудись уже без повороту, залишивши столицю на поталу найбучнішому провінційному сьвяткуванню.
Що День Київа, як п'яний, падає на голову й плаче заливний дощ: готується до тої днини, коли омиється слізьми оновлена, весела київська пустиня, колишніх своїх родичів попрощавши. Чистою, сьвяточною піде вона під тяжку п'яту нових своїх годованців. Справедливий День Київа буде тоді.

Уподобаннячко

Ах, хороші, славні мої нарцизики - молодесенькі, сьвіженькі! Як-же гарно пишаються ваші маленькі голівки!
Окроплю вас дрібною росою любих уваг і милих речей, обвію вас теплим вітерцем щирої ґречности!
Знаю, що люблю вас безодвітно, а таки кохаюся в вас, бо недовгий ваш час і короткий ваш вік. Не розів'ються в дерева ваші ніжні цибулинки. Не буде лісу, та не стане й саду - постануть журні, замріяні підосінні клюмби.
Самозакохані нарцизики, не віддам вас харцизикам! Лишайтеся мешканцями гербарію між не вами списаними сторінками книжки, спочивайте в засхлій, недіткненній красі!
Книжка стане на поличку часу й роками соромляже вабитиме неуважного читача спинкою червоної шкуратяної оправи, спинкою з невідомо на чию пошану відбитими, але ще тьмяно-золотавими иніціялами "Ф.Б".

Не до снаги

 Не до снаги мені вирозуміти, що таке "комусь під силу". Хай мені хтось покаже, куди це "під силу" й кому це.

За герметизм

 Герметизм — це добре. Ми геть розучилися замикатися в собі, стоїмо нарозтіж — і сіни, й хата. Дожидаємо Гермеса, щоб замкнув і наглухо позабивав вікна й двері.

Серед индиферентів

Змога поправно писати вкраїнською придбала значности сакрального знання, а вміння красно говорити набуло містерійного розголосу. Це добре для жерців, але зле для профанів.
До того, надто мало містів по містах і на мостах у вічність. По храмах -  самі епопти, що без слів і письма споглядають, як мовчки розводять і сплескують руками містагоги.
Демагоги лишаються без листів і відповідів. 

Підлота й смерть

 Смерть осьвячує подвиг. Смерть іще не осьвятила жадної підлоти.

Тожсамість

Що Вкраїна, що Московщина — все одно. Що мир, що війна — все одно. Що життя, що смерть — все одно.

Патрійотичний чин

У нас багато хто твердить, що нема життя без Московщини. Ну, то ляж, де стоїш, і без Московщини вмри. Це буде найпростіший і напромовистіший патрійотичний чин.

Краще живий хорунжий, ніж мертвий сотник

Між Україною й Московщиною — стіна. До муру приставлена рушниця.
Сказав Чехів: "Не можна ставити на кону набиту рушницю, коли ніхто не має на оці вистрелити з неї."
Таке... А до облавку притулено ще й гармату. А на мур підвішено ще й бомбу.
Кажуть мудрі люде, що воєнного розв'язку нема. Хай стоїть стіна чи либонь той мур, а при ньому набита рушниця. Ніхто-ж нічого не має на увазі. Так, напровсяк нехай постоїть наладована. А відчеплена гармата хай побігає. А підвішена бомба хай погойдається.
Може тоді війна зав'яже свою торбу з трупом і піде собі геть — туди, за стіну.

Нарцистичні букети

Ніхто нас, графоманів, не читає в тому Всемережжі. Та що-ж і читать? Читати — то дурна робота. А так написав — і маєш. Справив діло — гуляй сьміло. А як і читати, то вже, певно-ж, на втіху! Ну, от ви кого-б вибрали для втіхи: Сергія Саржевського вкраїнською чи англомовного автора Томаса Пенсона де Квінсі з його "Suspiria de Profundis"? Особисто я собі на втіху рішуче обираю останнього.
Нас не читають, а ми, графомани, тим і не журимося. Де-кого з графоманів, що-правда, читають тисячі, але ми, графомани, не клопочемося й тим. Найпоширеніша квітка на клюмбах Усемережжя — сп'янілий од власних пахощів нарциз. Він такий розповсюднений, що й невеличка решта квітів уже дружньо відсьвічує жовтуватим.
І цьвісти, квітнути цілорічно, даруючи шанувальникам щедрі нарцистичні букети! Так їх багато, мало вже хто хоче брать...

На Бога пеняєш, а сам кульгаєш

 Коли ще був Хрищений сьвіт, і християнством величалися цілі народи, цілі держави й спілки держав, суходоли й моря, — то й грішили, й хибили ми бучно й розгонисто, так, що ставало на цілу війну, на цілу добу; так, що злизував лиз окремих дисидентів, окремі громади й повні гересії. Сусіде зрікалися прабатьківських вір, вибухали несамовитим опором, діставали хрестом по хребті й по голові.
Тепер не те: навіть брацтва вже не маємо, братчики й братчиці грішать і хибують приватньо — дрібно й нудно. З християнством по громадських місцях ми соромливо ховаємося: розкішні хустини й доземні спідниці кудись зникають, бороди, хто має, прикриваємо кулаком. Тому, коли на мене ремствують за нищення античних пам'яток, Инквізицію, Хрестові походи, гонительство на старовірів та иньші великі діла, я скромно відмагаюся, як личить вихованому панові, але в серці почуваюся гордо та пишно: було-ж колись, бачте.
Християнинові важко саменькому: якось кортить, щоб зібралося двоє, а то ще й троє в їм'я Його, — але з цим нелегко, а треба якось жить. Як усесьвітній спілці нам давно живчик не кидається, — ну, то вже таке. Бодай пригадати колишнє, написати поему чи що. Щось на кшталт "Гайдамаків" чи "Неофітів"...

Венеційська Русанівка

Русанівку називають "київською Венецією". Для тих, хто, як я, ніколи не бачив Венеції італійської, то превелика втіха. Хочу колись таки дістатися того республіканського міста, роззирнутися навкруг і сказати Дантовою мовою так, щоб усі почули й зрозуміли:
— І це Венеція?.. Е, ні! У нас на Русанівці вона зовсім не така. А це, пробачте на слові, карнавал та й годі!

Живий діяльний чин

Я чоловік нечинний, бездіяльний. Тому мало яке слово так мені муляє, як "активність". Аж тут останнім часом активність розмножилася. Навіть щоб привчити дітей до рідної казки, їм пропонують, як обіцяно, "цілий комплекс цікавих активностей". Майбуть упорядники міркують так: набавляться діти, нарегочуться, а їх і спитають:
- Ну, що, дітки, сподобався вам наш комплекс цікавих активностой?
- По-о при-и-ик-о-олу!
- А от тепер і знайте, що як майстер Йода походить від нашого Оха, так і активності походять від наших заходів! Ексклюзивно, еге-ж?
Це все мають сказати дітям "спікери". В кожного з їх цілий парлямент у голові. Лемент у головах стоїть такий, що йой. І заспліш спонукає супергероя Котигорошка до ночеденних активностей. Ні, це таки не для мене - пізно старого кота гопки вчити...

Москва-ріка

Україна й Московщина - то дві країні, розділені однією мовою.

Заздрість до Олеші

 Вона, минаючи, шелеснула об мене, як охайна віть, повна гладенького темнозеленого листя й дрібного, ощадливого на зав'язь, декоративного квіту.  

Скаже цісар мене вбити, що людей химерю

У сьвіті, де кожне так і гне, щоб туманити й попихати, ми, перекладарі, маємо шляхетне покликання сприяти й з'ясовувати. Правда, мало хто за тим покликанням іде: попихати перекладареві не надто й дають, а от туманити таки кортить.

Куля часу

Вже й пишу дуже стисло, але нічийого серця стиснути не встигаю: куля часу прилітає швидше й валить любих чительників, як ті скраклі. 

Неслава Січеслава

Усі кричім не "слава!", а "ура!". Місто з нелегковимовною назвою "Дніпропетровськ" тепер може цілком охвіційно величатися своїм побутовим прізвищем — "Дніпро". Громада, діставши такої пільги, ажно відідхнула: слава Богу, що не Січеслав!
Слава Богу! Слава Богу за все, що діється з нами на цім сьвіті! Січ, наша держава, як тепер модньо казати, найперший суб'єкт міжнародніх зносин, не має слави в своїй отчизні.
Та й те сказати, кому в і так славному Дніпрі тепера потрібна Січ разом з її славою? В річці Дніпрі вже тая слава — і суха, і мокра. Славне Запорожжя? Просимо до міста Запоріжжя! Може хоч там приймуть неохвіційну, тимчасову, але вже майже столітню славу Січеслава.

Місцевий собор

Наша православна церква все ніяк не може зробитися помісною. Помісною не може, а місцевою — не хоче. Бо московське слово "помісна" відразу завертає нас назад до Москви: яка ще помісна? Там-же помісна.
А приміряти на себе власне слово "місцева" ми не хочемо: якось дрібно. Москва нам занадто велика, а Київ — занадто малий.

Наша вподобонька

 Негарні люде можуть бути як-раз у собі певні. Як-що певні того, що таки негарні, бо-ж краса — то вічна непевність турбанина.

«Ще!» гукали в театрі

Позверхові дискусії — то для бісів. Але не тих, що повтори.

Віра та знання

 Як-що я знатиму, що віра перестала, то яких іще мені знаннів?

Наклюнулась заздрість у серці

Дуже трудно лишатися п'яницею, що-дня працюючи. Але де-хто подужали й змогли. Таких я шаную. Таким я заздрю.

Недрібні відміни

Чоловік жадає втілюватися, а жінка — тривати. Чоловік воліє виповнювати змістом, а жінка — перейматися станом.

Несьвідомість гріха не чинить

 Відколи діягнозу почали називати "діагнозом", українська діягностика змужніла, але зробилася агностична.

Притулив пістоль до лоба

Суржик — то пістоль, до лоба притулений. Тілько що не стріля. Але грімко клацає. Замком, як зубами.

З Богом, Парасю, коли люде лучаються

Бідні вкраїнчики! Все в них получається, все в них лучиться, а нічого не виходить.

Нумо до праці мерщій!

- Давай робити!
- Даю-ж! На, роби!
- Давайте робити, люде!
- Даєм. Хоч і все пороби.
А нічого не робиться. Бо не скаже ні "нум", ні "зробім".

Як перед Богом

Молодшій донці на уродини найближча подружка подарувала морщатко. Воно увесьденички сидить у клітці, там і хатка його.
Нагло заходжу до кімнати — морщак у клітці ховається до хатки. А так — ніби мене ніде нема й воно десь є. Як той чоловік перед Богом.

Зглибока й завширшки

Відмолодикувавши, починаєш забагато бачити у півпрозорій, сутемрявій людській глибіні. І, відмагаючись неміччю, зчаста відвертаєшся. 

На 14-ій сторінці

Дуже багато палкого змагання над життєвою книгою, закладеною закладкою на чотирнадцятій сторінці. Ту книгу постійно читають уже понад сто років. 

За морщаків

Чимало жінок мають своїх чоловіків за морщаків. Це тому, що вони споглядають їх одрубно від власне чоловічих житків.

Лучче цнота в болоті, як нецнота в золоті

Скромність - найвірніший джура всякої статечности, що з однаковою чеснотою стереже й квітучий сад, і пенькувату руїну.

За вуаликом слів

 Єдиний арґумент, що його я як особистий українець чую в тиховії летючої орнаментальної прози — "ти не людина". Ну, гаразд, ти людина, але ви не люде. Ну, нехай собі, ви люде, а таки не народ. Хай народ, але не історичний.
Боюся говорити, що історія нас розсудить. Ми вже історично судимі й смертельно не хочемо померти в тюрмі. Не засудивши винних, стративши невинних, історія втратила право вершити над нами суд. Дайте нам самим судити, люде ми чи не люде. І Богові.

Під високою рукою

1654-го року Вкраїна (під гетьманською маскою Запорозької Січи) вдалася до Московщини як держава до держави, щоб увійти в спілку на підставі православної віри. Для Московщини це, здається, перший досьвід долучення земель історичного народу без його військового розгрому. Царство дістало підставу почутися імперію. Але таке долучення однаково означало війну - з Польщею, Річчю Посполитою.
Майбутню Вкраїну, з її Березневими статтями, Москва від самого початку сприймала як викрадену в поляків невдатну державку (тепер failed state), тому 1667 року в селі Андрусовому братецьки поділилася православною сестрою з християнами-католиками Речи Посполитої. Мине трошки більше ста років, і Росія вже ґречно поділиться Польщею з її пруськими й австрійськими одновірцями. Завалюється ще одна "невдала держава" й вічно правий подужник бере "своє".
1654 року Московщина - країна з питомим, відмінним од українського, образом благочестя. Християнська віра стала народньою. Але владарі вже марять про зронене посідачем візантійське православне берло. І року 1667-го Андрусівський сепаратний примирок збігається з сумнозвісним Великим Московським собором, що наклав прокляття й анатеми на старий обхід і книги. Ще перед тим, саме 350 років тому, протопопа Авакума й диякона Федора в перебігу "всецерковної обради" за оборону старих, ще вчора вселюдних звичаїв бито, стрижено, проклято, морено голодом і мордовано холодом. Еліта з гнучкими, як лозина чи дубець, переконаннями розпочала рішучий похід проти побожної частини власного народу.
Отак в оновленому держав'ї й православ'ї скупалася новонароджена імперія - вічна праведниця й переможниця. А Вкраїна сторожко притулилася під високою, що не вкусиш, рукою, щоб несамостійно животіти засватаною без віддання сінною дівкою.

З другого берега

У Йорданії українець відчуває, що між ним і Христом — тільки Мертве море. І ніякої Москви.
Москва хоче застувати, але не може.

Може...

 Перш ніж податися навтеки й кинути шаблю під ноги недружній погоні, сердюк поцілував свого "гострого, безжалісного меча" й прошепотів заповітне:
"Може в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів."

На рожен

Щоб уже нині боротися за вкраїнське діло, треба дійсне здавати собі справу з того, що взавтра-ж можна зазнати побиття, повного й остаточного. Тоді-ж негайно оголошено вас "самостійнымъ изменникомъ великорусскаго дѣла", зрадником власного, ніколи не булого народу, запроданцем, перевертнем, посіпакою, катом, зьвірем, тварюкою й боягузом; і тільки в найкращому разі — просто буржуазним націоналістом.
Ваші діти зречуться вас, а гонуки геть забудуть за ваше істнування, лиш метелятимуть безпотрібним хвостом дідівського вкраїнського прізвища, радісно й бадьоро відгукуючись на назвище "русскій".
Що з вами зроблять — не хочу й думати, але, хоч-би що з вами зробили, єсть мільйоновий націонал й интернаціонал, готовий заляскати в долоні за спільною ухвалою. Історики скажуть, що вас не було, що то були не ви. Філософи з'ясують, як тяжко ви схибили. Ніхто ніколи не захоче повторювати ваших гидких обмилок.
То треба гаразд тямити зараз-же, бо це вже було й бувало, повторюючись раз по разу. Щоб це не повторилося, потрібно боротись, боротись, чуючи, що рожен коло пупа. Тільки так подужаємо. Може статися...

За останки

Чепурна молодиця, навіть не оголена, завсігди полюбиться більше, ніж я й усі мої мудрування. Але пожду сто літ: подивимось, що від кого залишиться.

Суперечна правда

Теперішніми часами фальшивій марці не повинно прикидатися справжньою. Як-раз навпаки: правдива марка має боронитися, виправдовуватися, подавати безліч знаків щирости й непідробности.
Це надзвичайно важлива ознака нашої доби: правда мусить бути вишукана, добірна, збагненна лиш для дрібнесенької купки, щоб мати змогу блідо, запінено, на цілу вулицю крикнути, що вона таки правда. 

Дарований йот

Східньо-сусідня, а разом із тим крайньо-европейська країна додала нам європейськости, подарувавши до слова безцінного звука — "й". Ще з давнього давна мали ми від греків слово "Европа" й похідні й по своєму пишалися тим. Але щось тулитися до Европи було й шерстко, й цупко. Навіть спати коло Европи, як ми були пробували, й на м'яко постеленому було твердо. Що-ж, голому й на сіні мулько.
Коли-ж европейські листи почали прибувати до нас тільки з московською поштою, задумалися: мо, зайотуватися? Як не можна в двері, то хоч городами?
І от тепер ми, Україна, європейська нація. Величаємося, в самому "Євробаченні" вже двічі перемогли. Але чи справді придався нам той йотик, данайський souvenir? "Може в данайців без зради дари?"

За круторогість

З Кривого Рогу хто в сьвіти поїхав, то вже й не вернувся. В цьому розумінні не кривий той ріг, а як ринва прямий та ще й в землю - тільки хлюпнуло.
Лише істотне, мабуть, затрималося в роговій кривизні.
Ріг - то ознака влади й достатку. Хай Кривий Ріг при тому живе. На київський ріг надії нема: підроблене кочовище. Всі бунчуки, стовпи родові, божиська деревляні - все на базарі куповане чи ще й крадене десь.
Тому хай стоїть український Кривий Ріг: пір'я полетіло, луска злущилася - то пусте, ріг міцний.

На Мертвім морі

Був у Йорданії, що на Мертвім морі. На протилежнім березі, дуже близькім — сам Ізраїль з Палестиною. Господь до Вшестя ходить скрізь, а там мабуть найбільше.
На Мертвім морі лекше вірити в ходіння по водах, ніж навіть на Галилейськім. Бо в воді стільки земної соли, що втопитися годі, хіба похлинешся чи отруїшся цілющою водою.
Отруїтися цілющою водою — то правдива небезпека для християнина. Бо треба, щоб перше мертвуща зростила в ціломудрість, а тоді вже живуща хай оживить. Инакше пошматоване й посічене окремо заграє. А не треба того.
І тому справедливо те, що не на тім ми боці, а на цім. Що між нами й Ним — Мертве море: поверх тривкий, багно прохідне. З берега поки видивляємось. І чи рушимо в похід?

Педагогічна проза

 Педагогіка — то не наука, а профаннний містицизм. А виховування — то не мистецтво, а ремество.

Без срібняків

 Тридцять срібняків — грубі гроші, але Юді не за те йдеться. Він і без срібняків. Він... нижчий за срібняки.

На Йордані

Мертве море, мертві гори йорданські. Мертве болото цілюще й мертвуща солона вода. Потонути не потрапиш, хіба мокрою таранею попливеш, хвоста задерши.
Багряно цьвіте акація — де людина подбала, виплекала, там культурне житття: акація всюди буйно квітне.
От олива — написано, що сімсот років їй. Люде написали, а сама вона й не лічить. Бачила ще походи хрестові. А її бабця — й Христа розіп'ятим.
Байдуже було тим оливам до хрестоносців, байдуже й до мене; хто їх саджав, не пригадують того, ніби самі насіялися — цупкі, вузлуваті, з дрібнесеньким, безбарвно зеленим листям. Мертве дерево, за живоття мертве.
А за морем, серед такого самого крайобразу вже ходить — ще ходить? — Христос. Прийшов оживити.

Бо війна війною

 Велика країна — Московщина. І війна її Велика, давня — років так на кілька сот. Особливо гостро заточилася вона останні 77 год. Велика війна з надією на Перемогу Велику, словутню.
Ох, і край-же: здоровий такий, що й краю не видно! Як завважив наш земляк Гоголь: навіть коли верхи, то й за три тижні до ніяких меж не доїдеш. Більшість і не доїжджа ніколи, навіть верхами не доїжджа. Але вже коли доскачеш, хоч на одній нозі, то всього доскочити можна, всюди близенько: й до Европи, й до Азиї, й до самої Гамерики. Простягни руку — й стає воно вітчизняне. Велике Вітчизняне.
Бо війна війною...

Трохи зайва велич

10-ого травня 1907 року Росія стала Великою. Просто у власній Державній думі. Там виголосив свою промову Петро Столипин, промовляючи: "Їм (супротивникам державности) потрібні великі потруси, нам потрібна Велика Росія!"
Як виявилося, супротивникам потрібні були й потруси, й велич разом. Бо знали вони, що без великих потрусів немає й Великої Росії. І державність їм, кінець-кінцем, теж знадобилася.
Майнуло майже 110 років - і знову чуємо з тої сторони:
- Вам потрібні великі потруси?
- Та ні-ж бо: нам просто не треба Великої Росії.

Стренчено для цитування

Ніде так не пишається щирий ідіотизм, як по своїх афоризмах і цитатах.

Без прикрас

Краса висловлювання для мене важить більше, ніж його зрозумілість: надто багато вух нічого не тямить і в простоті, щоб іще поступатися й красою.

За тролів

Щоб заходити з тролями, треба мати мітологічну сьвідомість і логіку міту. Але тямити до того-ж, що самі тролі мають мітологічної сьвідомости й логіки міту стільки-ж, скільки й кролі. 

Дві різні київські людині

Людина, що хоче стати київською, й людина, що хоче зостатися київською, — то дві різні київські людині.

Чуєш сурми заграли? Час розплати настав...

Схоже, що Москва на меншому, ніж Армаґеддон, уже не помириться. Що-правда, й не мирилася ніколи: вічна готовість, повсякчасна охотність: "Это есть нашъ последній и решительный бой..." Тепер то справді має бути останній бій, бо на передостанній вже людности не вистарча. І байдуже, чи на боці Добра, а чи Зла: головне, щоб на боці переможця.

Два недобитки

Прикметно, що сьвідомі московці, після совітчини й не тільки, вважають себе здебільша за щадок катів, а не катованих. Вони гадають, що всіх катованих таки закатували. І совісних сьвідомих воно гризе.
Водночас мені не траплявся жаден сьвідомий українець, що признавався-б до катів: навпаки, ми всі почуваємося катованими, недобитками, але таки не добитими недобитками. І це в переживанні болю аж надто різнить два народи.

Мої чесні почування

Неплатність і непотрібність ушляхетнює працю більше, ніж невтомність і ненастанність.

З історичним акцентом

До киян усі звикли ставитися вкрай легковажно: мовляв, провінція нових наведе. Тим часом на провінції на людей стало тонко: як-що хтось діти й приводить, то саме в сьвіт, минаючи Київ, просто до Европи. Виходить, тепер можна й зовсім без нас. Легковажність говоритиме з історичним акцентом. А чи були ми, люде київські? І чи ми то були? Багато хто де-далі, то все сьміливіше теє заперечує...

Війна видатностей

Ми, пригноблені вкраїнці, в доброзвичайності й побожності нічим не нижчі за своїх гнобителів, теж, ніби-то, порядних християн. Може, саме тому ми й гноблені, а не гнобителі.
Це мала й проста, як той мовляв, відпровідна істина. Але якось про це забувається у війні видатностей.
Не нижчі християне, у каятті ми кажем собі, що гірші за всіх. Та чи сподіваємся того, що прийде на те каяття простіший і присадкуватіший і почне істино карать, примовляючи:
"Я гірший, я грішніший!"

Сьвітла семиця — не ходи без гостинця

Пригадую, як брат моєї бабці, небіжчик уже пан Анастасій (Стах), ідучи на всяку гостину, знавши, що будуть там діти, завсіди ніс у кулаці мішечка з гостинцями. То були цукерочки найдешевші, що не обтяжували пенсіонерського капшука. А може, просто за гостинцем шукаючи, приглядався дідусь до низенької ціни, бачив цукерки ніби гарні, повноварті — то й купував.
Ми, хоч діти й совіцькі, але таки київські, тих цукерків і не куштували ніколи: не їдимі вони для нас були, бо не знали ми голоду, слава Богу. Але якось утямилася на ввесь вік ота наука: без гостинця в гості не ходи.

Сьвято пересьвідчення

 Великдень — сьвято сьвідків, сьвято пересьвідчення. Ще вчора ми зо згаслими сьвічками стояли перед Тілом Чоловіка, готуючись навіки заперти Тіло в гріб. Щоб, як із простими смертними, не бачити зникнення й небуття, не бути тому сьвідками.
З превеликим сумнівом згадували Його слово до нас — слово Логосове, слово Словесне. Апостоли перешіптували проповідь, що на неї не вважали люде, зате злісно блискали очима біси. Смерть кожному стукала по лобі щиколодками кістяних пальців: помреш. Помреш і не буде нічого. І вірили Марі.
Ще мить тому стояли ми перед гробом порожнім і сповитком розвиненим, і превеликий сумнів поймав і сповивав нас найбільше. А вже тепер знаємо: воскрес! І все кругом — жива проповідь, і немає ні словечка супротивного.
Що не молитва, то "Господи, помилуй!". І помилував сьогодні, щойно, саме зараз, коли крикнули: "А таки воскрес!" І ми всі сьвідки тому: як були невірні, так і стали вірні. Чи надовго? Що згадаємо, сьвідки, на страшному, а не радісному Суді? Суді не над Смертю, а над собою?
Не думається про те — все так окреслено й ясно на час. Без сьвічок і без сонця навіть видно, що Вічний, що Єсть.