Неповторне чуття

 Неповторне чуття краси, як передбачається, не потворне. Т'але ось бачу опецькуватого чоловічка з нев'явленною, неподобною наколкою ззаду на короткій товстій литці: щось таке як виразка й у недобрім стані — червоне, зелене, синє. І крізь картину заноситься на зле підозрілий, замшілий пух. Свого хову дизайн, так і знай. І з роками він поволі розкриється, як квітка зла, — соціялістично-реалістично. Непоторне чуття потворного.

Дивні літні

 Літні люде дуже вже дивні. Маю на увазі не пристарих, а тих, що літком, — дивозні, дивочні, чудні.

Транслятор імплементації

 Коли перекладар називає показники "индикаторами" в мені самому засьвічуються червоні, як ув индика очі, индикатори. Це, виходить, із його транслятор імплементації.

Словоцюри

 Є такі слова, що як собацюри. І теж по три дні брешуть, як побачать красу. А один як придивився, то й сказаився.

Знайома місцина

 Знайомі місця. Т'але це вже я, безперечно, як той мовляв, з ярмарка їду. Спродавши весь крам, одначе чогось у кешені не брязчить і в пазусі не шелестить.

Спеціялістка

 — Це хороша перекладачка! — запевняють працедавці.

— Так,  — погоджуюся радо — хороша на вроду, добра на вдачу!

Хоча якого мені батька горе до спеціялістчиної вроди? А до вдачі?

Біженці

 "Біженець", "біженка", "біженці" — жаден український словник перед Першою сьвітовою війною не подає таких слів. Для нашого, як і для литвинського народу "біженець" — чуже слово. Мали ми перед тим тільки втікачів. Те біженство спричинила на наших землях Московщина, ще й слово накинула своє. У наших-же мовах наросток "-енец" на позначення осіб, здається, має переважно негативний сутінок значіння: виродженець, виселенець, збоченець, кількаженець, обложенець, переселенець, пришенець, стратенець, чорносотенець, шаленець, то-що. Словам, їх не гурт, а все з якоюсь прийшлою бідою. Та нехай побуде це слово, бо дуже треба, бо c'est la vie.

Much ado about nothing

 На переклад цієї Трусисписової назви вже давненько запропоновано елеґанцьке "багато галасу знічев'я". Мужицьке "за онучу збили бучу" либонь не насьміли підсунути.

Щезла неповторність

 Часом гортаю власні дописи й сам на себе заздрю: зникла неповторність.

Перед виходом

 Бачу, ненька Вкраїна мене не читає геть. Знаю, набрид, от рідній неньці набрид. Як старий актор, готуючись умільонове вийти на кін, виробляє всякі міни на засмоктаному лиці, щоб було що показати вибагливій публіці. А тут українська публіка, то хоч дулю на виду зібгни — лишиться критично незворушна.

Неологізм

 У словникові Кримського-Єфремова пише, що казати січеник на котлету — то неологізм. Сто рочків минуло — чи не заматорів?

Для-для-для

 У метрі чую невідомо чию оплачену об'яву, що пропонує "місце для" чогось. І тут-же, підступно впіймавши мене на гарячому вчинкові читання ескалаторних ахвішок, книгарня з безглуздим, хоч і сенсорним, назвиськом "Сенс", глузливо запевняє, що "такому читачу треба братися за книжку". Даруй, книгарне! Як такому вже читач-еві братися, то не за книжку, а до єї. Бо ще справід візьметься за книжку тай закине в залю. А місця на закинені книжки в залі не передбачинено — то вже напевно.

Малознане й добре відоме

 Що ми можемо, яко люде, поставити супроти бога ШИ? Надзвичайне мислення на підставі обмеженої обізнаности. Бог ШИ новий, іще маловідомий бог: його оце тільки нишком занесли до пантеону й тулять до старого "Невідомого бога".

Anon

 My eyes smell onions, I shall weep anon. Як цибулини очі — залупи й поплач.

Прітьма

 Як маєш казати позаочі, прітьма кажи. "«Прітьма» — то спотворене від народу «притьмом»?", — саме враз іздогадається котрий интеліґентний. Ні, то просто в-вічі.

Не потіха

 "Незворотність лиха" — хіба це зворот? Невідворотність, непереборність, непереможність, неминучість. І кожне слово перед лихом стає як стіна, як мур, але вже перед нами. Невідхильність лиха — не потіха. Т'але за невідхильним лихом наглядці ходить неминуча кара. Ходить, а чи спинить — Сьвятий знає.

Без зневіри

 Ото начитаєшся чужих хиб, надивишся, наслухаєшся, надивуєшся — тай мимоволі з одчаєм закриєш заплющені очі, защулиш заткані вуха: чи є вона та правда? Т'але десь має бути — не зневіряймося.

З щирого серця та з легкої руки

 Як робиш що з легкої руки, то наперед годиться щире серце мати. Щоб і з щирого серця й з руки легкої. А просто легкі, без серця, руки ми добре знаємо: легесенько й швидесенько обберуть до шнириночки — до шерстиночки.

Суцільне вичитування

 Я так звані "українські тексти" не читаю, а вичитую. Тому начитую мало й дуже повільно. А потім ще й відчитую.

У становищі спокою

 Пишуть "входити в положення" й редакторове ані гадки, хіба де-котре виправить на "становище" та й покине, як є. І так опиняємося в становищі. Вдаємося в дрібниці й стаємо на чиєсь місце. Уважати треба на становище. Щоб наша мова в силу-потугу вбивалася .

Щоб не задаватися

 На жаль, на письменника я не задався, та все 'дно задався писати. І не задаюся з того приводу й нікому не раджу задаватися. Тим часом бачу, що люде й уголос, і на письмі все чогось "задаються питаннями". Ото зухвальство! Питання! Та хто-ж їх не має, чого задаватися? Вдамося в це питання й загадаймося над їм.

Заслужена праця

 Не пішовши на заслужений працею відочивок, ідеш на заслужену відпочивком працю.

Якої не

 Ага! То "це книга, якої не..."? Ну, все — не читатиму!

В обороні середньої вартости

 Одно виказує майстерність, а друге показує стандартність.

Просто в владу

 Колись, пригадуємо, до влади приходили, а теперки всі тільки так у владу ходять: завітають, посидять, погомонять ізнечевля тай ідуть собі хто куди. Той і з торбою ніби, а той наче впорожні, а ще иньший із повним міхом, зате неслави й ганьби. Побували, виходить, у владі, бодай не ходити.

Мале масштабове

 Багото чого в нас кругом усякого "масштабного". А що воно, як і назвати навіть "масштабовим", приміром, означа? Не тільки по вкраїнський, а навіть і в міжнародньому масштабі, як тепер полюбляють сказонути? "Масштаб" — чуже слово, по нашому, з німецької, воно буде "мірило, що подає відношення довжини ліній на мапі чи пляні до справжніх розмірів речи чи місця". Не знаю, як хто, а я з того виводю, що масштабова річ завсіди менша буде, бо на те вона й мірильна. То виходить масштабове — мале? А чогось ніби так учувається в народньому вжитку, що на велике важать.

Чим завинила тая лавка

 Як-раз навпроти того місця, де в Золотоворіцькому садку на міському пляцу колись один мій знайомий з артистичних кіл уранці натрапив на сплящого народнього артиста СССР, що мешкав неподалік, але майбуть засидівся допізна під чаркою, споглядаючи перехоже людство для своїх виконавських потреб, тай винувато заснув собі там таки, змучений, красіє таблиця з написом "Винна лавка". От не знав-би я тої бувальщини, то либонь завітав до закладу тай почав розпитувати: де саме стоїть у їх тая лавка й чим вона кому винна. Бо я, бачте, давно рішучо відкинув костура запомагальної московської й уже під чарами рідної поскатав далі на одній нозі, то часом перестаю тямити загальнозрозумілу й усе спитуюся по нашому розтлумачити. А так усе просто з'ясувалося: винову крамницю названо на честь артистично-народньої винної лавки. Винної й причинної в тому, що колись один творчий дід удома не ночував і спочив.

Мудерно-кодовано

 Гарма-дарма виробив слово "часовість": ніби треба до хвилозопиї. Що таке й не дочасне, й не тим-часове. Нам часове, одно слово. Й оце сидю думу думаю: а чи не приховує часовість у собі ще й якусь Չ-совість, мудерно кодовану?

Така зустріча

 Навіть видатні тепершні мовознавці, щось не подибують, а саме зустрічають у мові: либонь десь умовилися про таку зустрічу.

Український комп'ютер

 Дослухаюся: переклада-балака, що твоя машина, майже комп'ютер. Тілький такий комп'ютер — наш, український: тут його виробили оцими пучками й тут на йому тими пучками оце таке виробляють.

Українське страйкування

 Український страйк це коли працють люде без ніякої тями й умілости, т'але самі про теє не знають — от і виходить, що страйкують.

Овоч нахрапу

 Декотрі люде запопадливо плекають у собі й урочисто дарують сьвітові самий-но дорогоцінний овоч нахрапу. Та ще й чудуються, як хто не їсть.

Не гребе

 Добрий городник ляже в землю як жадане добриво: з права, ввесь, чорними долонями сягаючи лона й надра. Тільки що здивуює переплазий кріт, що такими руками воно чомусь не копає й не гребе.

Земля ззіла

 Декотрі свого хову політичні оглядачі, як виявляється, неспдоівано добре потраплять тобі городникувати. Однак на тому не обмежуються. Хоч обрежна прадідівська мудрість театральним шепотом і підказує: "Знай, городнику, своє городництво, а до панстких справ не мішайся!" А от із мене таки справді скромний трудівник, скромний навіть овочами тої вже праці. Тому найбільше люблю опікуватися гноївкою, чи пак гнояркою, термінологічно відомою в теперішньому просьвіченому народі як "компостна купа". Так іспитуюся примножити плодючість піскуватої в нашому садовому товаристві землі. Не дивуйтеся, добрі люде, що взяв піскувату, чи напитав її в нашій чорноземній Київщині. Просто чистили озеро, та й висипали купи не компостованого піску просто на рідні чорноземи, а ділянки тії, щоб не гуляли, роздали трудящим ув управу, чи пак обробіток. 

То вже я роками пораюся з тими гноярками. До сугною підсипають отої нашої бідної, піскуватої землиці, щоб було. І земля проглинає сугній, масно наїдаючись, ситчаючи й обертаючись на чорний родючий ґрунт, ґрунт мойого недолугого мужикування. Земля їсть — довго жує, т'але ззідає гуть усе. Городянин землі не друг: він її, неньку, все спитується на ложі придушити, заваливши крижаними камінними подушками й перинами. Одначе й там, під чавами, цямкає й чвакає ще жива по багатьох городянах (і гродниках земля).

Чужоземними мовами

 Оце довелося на перекладі читати вголос молитовні тексти ніби вкраїнською мовою. Я тих текстів критично не переглядав, бо не збирався використовувати. А тут, кажу, довелося, й заходився звично спотикатися на кожному московському слові, що не дуже то й штудерно та дбало прикидалося високого штилю церковнослов'янізмом. Ох і багацького його було такого! Та найприкрише вразило ненастанне "взивати". Давид, гадаю, таки волав до Господа, а ми так просто до Бога покликаємо. Проте ніхто не квапиться закинути в воду сокиру взивання, хоч узивати навіть людей що-найменше не ґречно навіть і в простомові. Пригадується Кулішеве: "Почали вони чужоземними мовами пишнитись, а свою рідну мужичою взивати."

Гарна звичка

 Звикла, що гарна. Відколи поклали в колисочку, на показ, усі зразу: "Ой, яке-ж воно гарнюсіньке!" Потім учасне воно гарно зробилося єю, красою. І так уже всьвідомилося. Де-котре иньше чи то пізно заквітувало, по довгій після немовлячого віку перерві, чи то саме таке непевне, все сумнівалося, а не має тих лотосу квітів блакитних на чистому денці душі. Як вони ростуть? Що собі думають? Так ми й не дізнаємо.

Це історія про

 "Підсьвітлювачі" почали правити: "це історія про те...". Не тема, не предмет, не річ — усе тобі історія. Ніби всі ціляють на історичну постать, геть із усього печуть історію. Чи то історія-оповідка, історійка-казачка? Щось не схоже: за поважні речі річ. Та й сама "історія" раз постає в постаті "ключової", відмикаючи якусь невииму скриню — чи то Пандорину, чи то просто Хведорину. Одно слово, it's a long story.

Життя-буття

 Те, що зміст і змисл, истота житів'я (а не рація й не глузд і не значіння) в самому животті, в його течиві й потоці, єднає нас із усім живим, навіть і з усією органікою. Та й неорганічне — можна в'явити собі брилу, що лежить і виповнюється своїм брилуванням, де є ваговитість лежіння на землі, живе тривання довкола й тисячолітня камінна ентропия. Цей зв'язок могутній, він у нас із твореним сьвітом, він дає нам бреніти в сьвітовій симфонії.

Дале-ж де наш стосунок до буття, до вічности, до Творця? Де житіє? Життя не дає відповіди.

 

Гетьте всі

 Заперечую геть усе й, до речи, гетьте всі!

Бурштиновий еон

 Чи настане по смерти бурштиновий еон? Чи буде він геть позбавлий часу для людини в бурштині? Чи то — могутня менть, чи повний еон дожидання остаточного сьвітового (а не просто людського) кінця згідно з Божим заповітом?

Неомірна можливість

Життя дорогоцінне своїм чуттям моджливости — не вимірюваної змоги, а неомірної можливости.

За життя

 Коли пишеш за життя, то головне питання: а коли його жить, щоб знати й писати, як за життя встигнути?

Споглядання й бачення

 Замісць споглядання свого Божества бачити задвірок свеї парахвії — велика біда, цього лиха тра тяжко боятися.

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Як життя?

 Років сорок не бачилися, не чулися, й от людина питається листовно: як життя? Що його сказать? Одним словом одповісти, то прозвучить як присуд, а як дуже довго розбалакувати, то надто марудно вийде. Як ти, життя, як там справді? Що доповісти — чи вже все, чи ще не все? Бо хотів бовкнути, що минуло, та якось роздумався?

Написано

 Часом перечитую власні, за дозволом мовити, твори й дивуюся: як-же воно тоді таке ловко написалося, чого зараз не пишеться, де воно в мені єсть, заховалося? Ніби не я написав, а, як сказали-б наші сьогочасні письменники, написано мною. От вами, скажіть, колись щось писало? Чи ви самі пишете?

В останню путь

 Завітав до вкраїнської народньої їдальні й, як то мене за звичай, гарма-дарма причепився до подавальниці з холодником, що й досі пишеться в їхніх реєстрах "акрошкою". А подавальниця й каже на теє:

— А ми оце й пробували якось так писати певний час. Та й перестали.

Зрозуміло. Люде не тямлять, що воно таке, то ще, крий, Боже, перестануть замовлять. А торгувати-ж треба!

То що, компетентно реєструєм смерть іще одного безвісного нашого слова? Жуючи проведем ув останню путь?

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

Неактуальні

 Неактуальні письменники й мисленики терпляче дожидають своєї смерти, щоб хоч якось актуалізуватися.