По слині

 Це-ж як треба послинити олив'яного оливця, щоб пані посла назвати "послиня"? Послиниш, а що буде по слині? А-а-а, байдуже, що буде: язик-же в роті й слиня там, ще повно слині. А от іще пхають слово "посолчиня". То либонь од "посолця", як "кравчиня" від "кравця". Що воно таке "посолець"? Навіть не питаймо. Мовне чуття давно спить летаргійним сном, тільки слинить уві сні, а коньюктурне — й очок не склепило.

Невитравний пшик

 Кругом усяких тих заходів клопочеться тьма-тьмуща: комашиться, копишиться, куйовдиться. Малесьнькі, дребнесенькі такі, на дотик делікатні. Скільки коло кожної солом'яної хатки люду крутиться: хто кладе трісочку, хто стромляє голочку, хто тицяє записочку. І вісті, вісті — як ті хмари пір'ясті.

Але щось якось вони, ті заходи, не житці, на тонку прядуть. То, бач, слабують, то, бач, воюють, то гості не приїхали, й гинуть од нудьги, зомлівши душею. Духу в них того — тільки що на ладан дихнути та й то лиш раз.

Вишептуються, як раки в торбі — й усе вночі проти призначеного сьвяточного дня. Ніби миляна банька під довбешкою — геть і не кавкне ніщо ніде. А таки лишається по кожнім невитравний пшик.

Де взятися змістові?

 Люде вивалюють одне одному на маківку купи контенту. І так раптово, так ізненацька — вдарило в голову, але далі вже купи не держиться, хіба якийсь шнурок за шию зачепиться: "Шибениця старенькая, линовки новенькі." Чи якість торочки на вухах повиснуть.

А от де вони, такі контентні, змістом напуваються-насмоктуються? Озирнешся навкруги, та хоч і зазирнеш у їхній улюблений "довкруж" — їй-право, нема ніде змісту ні крихотки. Здається, щоб розкидатися контентами, треба-ж плекати в собі якийсь зміст, якийсь gist, шануючи слухи ваші. І де те дерево їм росте? Ну, пізнання там, добра та зла, чи що... Не скажуть, хитренні, — тільки просять ловити сокиру.

Тому, що ми

 Оте Шевченкове "Чого ви чванитеся, ви?" — як звісно всім, є риторичне питання. А як кому не звісно, то й відповідь готова: "Ну, тому, що ми".

Котрий благуватий

 Я тільки-тільки почутив мову, прикро наслухаю, як бренить хор лісових дзвіночків, а мене вже затягають до мовної чубанини. Тривайте, шановні, я ото вберуся в силу, напужуся, геть оглухну — й як зикну, як кинуся! Отоді й начувайся котрий благуватий.

Какістократія

 Я вже колись давно висловлював був думку, що годилося-б усякого, хто назвався грибом, силоміць пхати до традиційно густого вкраїнського борщу — надокучило вже борщувати нізчимним! Це в нас іще чи не від Чорної ради всі радоньки такі як галочки чорняві. Ще й чи не від сусіди холодного ми перейняли, якого Йвана Страшенного чи Петра Величенного, що всяка владуща кляса — то какістократична зграя?

Уже тепер і самі владущі охоче вірять, що воно так: а якими-ж іще були попередники, чи не такими самісінько будуть і наступники? Вавари прийдуть, а Риму нема ні Західнього, ні навіть Східнього. Тільки писулька: "Тут були барбари." І хтось приписав до писульки: "А там — варвари." Віримо, віримо: й песиголовці вже були — нема чого пертися. Але-ж пхаються знов якісь неймовірні, є кому. І наперед готуються саме в какістократи. А-а-а... А аристократи-ж де, чи хоч кратні своїм багацтвам плутократи, машиновані технократи? Ну хоч відносно безневинні охлократи? Щось не чуть. Вибігали вже ми надвір, ще й за хвіртку, ще й по-під тини на вулицю-околицю — ні, ніде не видно.

Як дуга

 Людство висипало на рядно купу неуково-технічних цяцьок і нарешті сіло на розкішну гепу: воно залюбки зігнулося як дуга й проймається гідним чуттям старечого висилення. А чом-би не згадати молодощів, що на першому кінці тої дуги, там, де росли з землі, а не в землю? Чи не було десь тамечки якоїсь хоч миршавої золотої дібки? Може знайдеться щось перейняти молодшим стариганам?

Велика ласка

 Як кому життя добре вдасться — ні трохи не заздрю, але дивом дивуюся: де вдалося, коли — тут, тепер? Якось ми так уже звикли, що лис, зиз, кутернога: як удасться що доброго — велика ласка пана Бога.

Може тому з нас активісти такі: щоб у вирі за облавком не помічало веселе весельце, що там удалося й чи з себе показне.

За безповоротність

 Уважай, що твій день уже рано загинув без вороття, коли поет Сельмах нашвидкопер не спартачив на тебе коломийки.

Ще новий капітул

 Ой, пролетів чужий лелека й щось там закинув нишком: ачей народилася нова перекладницька аґенція. Словами пісні, якийсь козак-нетяжище позбудеться лиха. Якийсь, кажу, а не ти. А ти будь шляхетний, задивившися проти сонця на небесно-високий штандарт. Он бачиш: білий клаптик у пір'ячку? Оце-ж воно. Тобі здається, що то новий ненаситний животик, а там крила суть: праця, гроші, харч — усе полетіло. Ні, тебе не покличуть їстоньки. Тебе мобілізують зорити й захоплюватися. Любити оту нову лебедину зграйку — а молоді-ж, веселі всі які! Хоч і небагато тих усіх. Усіх багато, бач, не буває. 

Молоді-веселі, а вже мудрі — аж побіліли всі. Од чистоти — на капітуляцію здаватися не збираються ті білі летючі прапорці. То вже ти капітулюй перед новим капітулом. 

Твій час

 Не годиться нагадувати людям, що ти вже немолодий: це змушує їх думати про теє, що їхній час теж колись (і скоро!) мине. А так вони оглядаються на тебе: "А старий, бач, іще собі нівроку, не признається! От доживу до його літ і ще, дай Боже, й сам отак виступатиму — є ще час."

Є ще час і він у тебе.

По виставі

 Моє діло чемно вколнитися, а ви хоч і не плескайте: я гарно виступив, здається, все зробив як слід. І не треба гукати "ще!" — більше не буде. То дурничку можна без кінця виставляти — а тут раз та гаразд. Так гаразд, що й оплески зайві: чисте — не треба оплескувати.

Стазисна рівновага

 Ми вже, Богу дякувати, засвоїли, що мова розвивається. Мова взагалі? А може, може! А от наша мова, докладніше беручи? Хм, змінюється... Здається, змінюється, щоб не розвиватися. Наша мова, чи то-б сьогочасна говірка культурної кляси, перебуває в стані стазисної рівноваги. Так, її й далі покусює московська, поторсує ангелянська, т'але навіть ці улюблениці лінґвістичної хвортуни не можуть змусити "культурних" до діяльного мовного засвоєння, натомісць усе падає, ніби в тісто, й так запікається, а потім може й виплюне якийсь мовлянин. Почитайте-но статтів од наших мовознавців, дізнайтеся, якою мовою вони знають — й легко досьвідчите, що стан знаннів геть набальзамований. Гниття нема, пахне добрим милом, однак процеси якісь неорганічні, неживі.

За життя наша мова могла похвалитися де-якими видатними словотворними способами. От пробувала вона засвоїти чужих слів на "-іст": "машиніст", "органіст". Граматична логіка вшколярює нам, що то похідний наростковий іменник од імени "машина" чи там "орган". Ото школяр-спудей так і мав-би всуціль глинути. Коли-ж іще є логіка сприйняття в дусі мови власної. "Машиниста" чи "органиста" це-ж як наш "лановий" чи "кошовий" — граматично буцім і прикметник, але хто-ж на його подумає? Це — роля така, посада. А до того, дуже схоже на "барвистий" чи там "голосистий". От і виходило що воно "машинистий", "органистий" — гарно та розумно, як хто наукою не перетовчений. Ще й знайшло де притулитися питоме наддніпрянське икання.

І от уявіть собі, що нашими вулицями колують... велосипедисті! Дак куди-ж — енцикльопедисті не дадуть. Вони не даються, а ми таки нишком пхаймо. Бо воно, кажу, чіпке та плідне, мо' й розхита стазисну рівновагу.

Наїзд

 Ще одне жарґонізоване в московський мові вкраїнське слово — "наїзд". Тепер багацько балачки за цей "наїзд" чи "впад", або-ж "забіг", але воліють називати його врочисто — "вторгнення". Це черговий приклад опору заслуженим, але ніби-то "мужицьким" здобуткам нашої культури. "Наїзд"? Та гетьте з тим, якось нестатечно. А чи подобенство, скажіте, вдиратися до чужої хати? Вони-ж не двері торгають, а таки вдираються! Ні, братове, воно таки наїзд.

Ганьба на цілий сьвіт

 Де-котрі навіть і в сьвітлий свій день народження не потраплять набачити й уподобати собі нічого в подарунок у моїй думковій крамниці. Ганьба та сором! А ще й оголошують про свої народини на цілий сьвіт!

Шкуратяні штані

 Ми огинаємося коло Римської імперії, як колись ті варвари: готові вскочити в тоґу, але в рідних шкуратяних штанях. Однак ускочити ми не можемо: справжніх варварів було багато й вони легко влізли. Нас-же так мало, що ми самі себе ховаємо в задню античну кешеню, бо спізнилися. Хіба де-які встигнуть, але тих навряч чи хто відрізнить від громадян — вони вже не раби, не ми. Але й не варвари, не переможці.

Дві дорозі в один кінець

 Джером Клапка Джером при початкові свого письменницького життя (1889) написав чудову книжку. На його місці я лишився-б собі Джером Клеп без клепки чи, той, без "Клапки", але то вже його річ. Пі Джи Вудгауз теж відзначився при початкові (1908). Після того дороги початківців розійшлися: Джером намагався зробитися "поважним" письменником, а Вудгауз просто без кінця повторював свій перший успіх. Не знаю, де тут вічність, а де зла нескінченність. Одно безперечно: треба брати, що дають і поки дають. Чи, як сказав наш мудріший за будь-якого письменника народ: "Дають — бери, б'ють — тікай!"

З котусем

 У YouTube'і читець, що рекомендується "Dr James Gill", на відео (на видимість) чита всякі книжки. Чита, як татусь діткам проти ночи: перегортаючи сторінки, не знаючи, яке слово в казці далі. Здавалося-б, а до чого тут картинка? Дивишся в люстерко: ну, ніби гарний дядько, є що показати. Так і в мене що-дня. Сядеш коло коминка, візьмеш книжку в руки...

Але-ж не в тому докторова річ: до рук приходить кіт. Bingo! + 100 тисяч переглядів. "Ще!", — гукали в театрі. Ще кота! На віщо нам доктор Яр із його голосом, з його bedside manner. Нам подавай котуся!

Моя чарка

 Оце ми нині (от хоч і в тропарі) бачимо Батька (сивого дідуся), Духа (білого голуба) й Чоловіка, що христиться в холодній воді, щоб потім каратися й скаратися. Про того, кому це все зрозуміло, геть усе просто: Вони разом, Вони Втрьох, а з Ними — разом нас багато. А тим часом трійчистість Божества — найбільша таємниця нашої віри й цілковита річ незнання.

Може сьогодні, з водою, з Життьовою Водою, ми дальші від розуміння, ніж коли ми ходили бережком і придивлялися до бриж на Йорданській поверхні. Дуже близькі два береги, та між ними — прірва-глибочінь, куди провалюється вся наша тяма. Згадай про це, моя чарко!

Мало любови

 Геть усім бракує любови, але геть усі припускаються прикрої помилки, гадаючи, що любов — то увага. Коли-ж ні: то увага котова, що він придивляється, чи не дасте ви їсти. Ах, не даєте? То геть геть усі! Якби та клята публіка любила вас, то любила-б так само, як і ваша стара: прискіпливо, недовірливо, глузовито. І глуздовито: нічого не беручи на віру, нічого справді не сподіваючись, а тільки вимагаючи без надії. А то увага, час, уселяка статистика! То статистика папуги в клітці: десь у рідних джунглях люде гаразд тямлять, що воно смашне, як курка, й править за джерело гарного пір'ячка на прикраси, а тут тая пташина наставляє око, як люпу, й знай чекотить не по нашому.

Не скривившись

 Важливе соційолінґвістичне питання: щоб наша мова не була "мужича". Це питання зняв (здійняв) був іще колись небіжчик Шевельов, хоча, як на правду сказати, то й він не був вільний од тої турбанини. Наша интеліґенція прикро пильнує, щоб не задивлятися під ноги й так не впасти, тому ввесь час держить на оці високі, як вежі надземної твердині, нормальні норми довідкової (культурної) мови. Й отак, задивляючись на чужі зубці-прапорці, хіть або й нехіть, упадеш у вовковину.

Візьміть на галай — на балай хоч який культуризм од интеліґенції, й можна наперед здогадатися, що то вона комизиться — культурно московиться. Навіть скромні ще поки впливи мови ангелянської вліпляють ув око тільки там, де вони закріпляють готовий московський карб. Ми не заживаємо народніх ліків, бо годиться перше прийняти московські. Але приймають їх не по мужичому, то-б-то не прибирають геть, а таки справді ковтають не скривившись.

Противотрую "радянському вкраїнському вчительству" мало не силоміць пхали в горлечко всякі там Смеречинські-Тимченки. І що поживилися? Аж ніяк: "культура" живе й перемагає натуру. 

Щось такеє

 Словами Мерабовими Мамардашвілієвими: "Проблема — це щось таке, що вимагає від нас певного зусилля в його висьвітленні, й більш нічого." От я й пишу проблеми — й нічого більше. Однак для читача то не проблема: читач мовчечки публікує кота, "а Кіт ковбаску уминає, неначе й не до його річ."

Короткий хореїчний двовірш

 Стільки любчиків, як кіт,

 Вам не дасть ніякий піт.

Не знати з чим

 Поетичне мислення ніби довільне: здається, в тих хащах що тільки не росте: возись, дерево, і кладись.Коли-ж ні: натрапиш на якогось покруча й якось поетичним чуттям уже знаєш: еге, та це вже не мистецька фльора — й не фавна: то просто наш гульливий пес у ближніх кущах спарувався не знати з чим.

Як залоза

 Поетове життя — як та залоза: потове.

Stańczyk

 Поетове життя трагічне, а надто в коміків: вони глузують із життя, смерть твердозубо сьміється на кутні.

Поетичний ранок

 Поет прокидається в своїм кобзарськім кубельці й зразу пучками ніг тягнеться до хатніх котурнів кустарного московського виробництва. Ставши лірник на тії котурни, звично сягає до дубових московських милиць. Тяжко спершись на тії милиці, полоще рота відволожною, здоровкуватою московською водою. А тоді вже як сплюне по вкраїнському — щиро та красно!

Не родись вродливий, а родись щасливий

 Де-який дотепний держить той хист у собі, аж наприндиться було від нез'ясненного змісту. Дар той у скалі сидить, ніби дух, що тіло рве, т'але пірвати до бою не може. Коли-ж це на тому безхистому аж шкура горить: він і усно, й на письмі, й публічно, й навіть на самоті з собою чеше, й чеше, й чеше...

Щиро й красно

 Як радісно сповістити щиро й красно по наськи: "Мені переказали евра!" І кожен учений утямить і кожен неук порадіє.

Пряма мова

 Наша "наукова" мова, мова на те, щоб оддавати знання, присмачене думками, ще непотрібніша за нашу мову "правничу". Бо юридичне, хай воно яке недомовне, таки обслуговує якесь життя, вґрунтоване в невкраїнській базгранині "актовій", то-б-то наче й діяльній.

Тим часом, кажу, ота теперішня "наукова", "вчена" мова геть облишила всяку надію на живий діяльний чин. Їй нема чим дихати, нема що пити, нема чим живитися. Всяке живе слово вона обмина як не своє, й маємо підозру, що й не ходить вона завидна, щоб часом не перестати бути від згубного впливу соняшного проміння.

Геній (дух) української мови не держить, не підпирає "вченого" язичия. Не помага жити й узірцевий геній мови московської чи то вже тепер потроху й ангелянської. Одно слово, жадна мудрість мовна не кропить живою водою протимовних мудрощів.

Тим-то интеліґенція наша так тяжко закохалася в містечковій мішанці: та мішанка виставляється як культурний, розумний самонасьміх, насправді-ж це туга за "непрямою мовою", де символічний брухт і ніби "сьвідомі" хиби хоч якось спонукають до імітаційного тлумачення і розгадування. Вбога "виразність" дає "вченому" діячеві заслужений одпочивок од "наукової" мертвоти.

Самотня репресія

 На щастя, ніхто один не може зламати мови. Навіть коли той один тільки підтримує колективну проти мови репресію. Бо говоримо ми завсіди самотою. Нам здається, що слухають готові на все ґави, а слухає вічність.

Patio

Душа — як садиба. В кожній повинно бути свому patio: як не ем-patio, то соціо-patio чи хоч психо-patio.

Рівні й стани

 У нашім готельчикові найліпші кімнати (з бальконами!) — на четвертім поверсі, аж під горищем. Ліфту десь нема. Так ото багатирі, пирхаючи від натуги, ледве сунуть на свій вершок, бо люде-ж кругом нездорові — що багаті, що бідні. Дак бідні-ж мало того, що самі сухоребрі будуть, то ще й ближче їм злітати на сідало — пурхають, як метелики. Оце я розумію — соціяльна справедливість: заробив на балькон раз, одроби й удруге, а тоді вже вилазь і оглядай свій Трускавець. А бідний чоловік, хоч низенько літа, та все впевнено вдивляється в свою будучину — та й недалечко вона здається.

По коліна

 У Трускавці честень Бандерин виставляє нам провідника по коліна вгрузлим не в що, як у гранит. Не знати, чи то в архітекта-скульптора було що символічне на думці чи зовсім ні, але виходить дуже промовисто: всі, хто хоче кудись вести Вкраїну якось бредуть по коліна в камені. І то ще гаразд, як цілого не каменують.

Сілка сіль гіркоти не має

 От не кортить мене ні про що думати. Спробуєш дурничку: чи там на дворі негода чи година? Тільки-но наприндився думаючи, набурмосився, а вже, диви, повилізали підсоннєві зміни. Й от хай-би що взяв до розваги — саме людськеє безголів'я та безталання. То вже порядні люде менше стали думати. Але-ж є де-які, що тими гадками тільк кров і душу розпалюють, аж оболонка на мозкові горить. То нехай уже вони за тую всячину думають — їм воно, бач, без гіркоти.  

Мала меншина

 Гнітюча більшість людей геть не думає. Але в тій більшості єсть мала меншина, що колись була думала-гадала, да й годі сказала. Бо надумала: те, що випадає на що-день усьвідомлювати, веде до відрази й одчаю — от і перестали. Якось десь і я вже думками єднаюся з тою меншістю. Тільки що так потроху.

Лисенкова гіркота

 На трускавецькому будинкові величенька ахвіша: "Гіркота Лисенка". Думаєш собі: горопашний наш Лисенко! Спізнав, бідака, досьвідчив уже того, про що й Грінченко казав був: "Життя — гіркота й нудьга". Чи не запив собі Лисенко з тої гіркоти? Бо иньший клясик підказував, Нечуй: "Люблю я ту горілку: і гіркота й солоднеча!"

А тут виявляється, що, хвалити Бога, тверезий наш Лисенко, не тую гіркоту він має. І не гіркість то злиднів чи розлуки. І борщ господинин у ложці не горенить. Хоч і гірка Лисенкова основа, та воно речовина. Сам Лисенко в ахвішці далі хвалиться, що його гіркота, од усякої болісти помічна. Ну, то ми вже знаємо таке — хай Лисенко йде на село дурити, а тут город Трускавець: за Польщі й гіркоти вже тої було, зате-ж і солоднечи. Тепер не те, але-ж Лисенкова доля не гірка, хоч вона й у гіркоті. 

Чуже сало

 Читаємо: "Новинка! Реберця свинні медові." Хм-хму! Тут і правда маєм новину проти звичайної нашої мови: оті "свинні". Т'але, як направду сказати, хто там і де бачив чи навіть чув звичайну вкраїнську мову? Оце була-б і справді першинка! 

Тим часом порядний трускавецький ресторатор, закликаючи клієнта смашно-масно розговітися реберцями, аж ніяк не може їх назвати "свинячі", як того силкується вимагати нечутлива літературна норма. Подумайте тільки: це-ж культурною мовою буде "свинячьи", чи що? Як узявся обслуговувати людей, то вже тра відчувати, де пахне свинством. Ні, тут годиться сказати... Шо, "свині"!? Ні свині ми не дамо нічого, ми свиню подаєм. От і виходить, що "свинні". Хай там уже мовні реберця кріпляться, як диня на морозі: на п'ять українських пальців уже на них чужого сала наросло.  

Було-перебуло

 Це все вже було. Була Римська імперія на цілий сьвіт. Власне, вона й була сама — цілий сьвіт. Люде, котрі цивілізовані, поза тим сьвітом і сьвіту не бачили. А потім де не взявся другий сьвіт —прийшов і посів цей, бо иньшого, кажу, не було. І тепер ми в йому, єдиному й живемо. Чи десь вештається ще й другий?

Узолочений талант

 Звичайний хлопчина на народини дістає свого таланта (44,8 кг срібла) й, дорослішаючи, й не думає тринькати чи розмінювати його, а тільки призбирує, накупчує. Але порядному хлопцеві треба до пенсії прикидатися божевільним, щоб узолотити свого таланта й ув очах невдячних людиськів стати за Романа Скорпійона чи хоч Давида Бовьї. 

Найнижчий суд

 У нас що не балачка, то й осуд. А за що ще балакать? Що ще чинить? Яко тюряжники, коротаєм час до правого Великого Суду, правлячи теревені, правлячи нісенітниці, правлячи свій малий людський суд.

Усе твоє

 Маємо в мові талан — дар і талан — щастя (а не "вдачу", як помилково пробує сказати багато хто). Чуже слово, а так рясно згодилося. Талановитому таланить — а комусь безталання: не така доля-талан, ніби нема ніякої. Але кожне де-що має: ти кудись біг, а тобі щось поклало в руку. От що ти з тою ручною поклажею зробиш — то вже все твоє.

Мовно-хвилозопські питання

 Хвилозопське питання: як-що ви на "тепер" кажете "зараз", то як ви звете "зараз" — невже "сейчас"? Чи таки "заразічки" й "заразісінько"?

Пересьпів із Кьося Такахами

去年今年貫く棒の如きもの

Що серік,

що торік —

під аршин —

І на тин.

Сей у бік,

той утік —

тільки тин 

сам-один.

Рік — у вік,

Вік — на тік,

тільки ти 

і твій тин.

За богобоязність

 Звісно, людина боїться Божества — боїться аж до невірства: накриває голову сьвітовим урядом, чужопланетянами й усякими такими перекладками-переліжками. Однаково над ними — над ними! — все одно царює Божий страх. Ми, християни, долаєм його любов'ю, й уже любов, не страх, обсідає, заполоняє, опановує нас.