Невмерлий Совко

На окуповані вкраїнські землі прийшов Совіцький Союз. Більше, здається, не було чому прийти. Нещодавня РФ? Невмерлий Совко таки справді прикидається зеленою варварською країною. Він тепер може робити те, чого СССР не робив за життя: палити книжки, забороняти мову, катувати й убивати за саму тільки фактичну приналежність до вкраїнства. Вони, бач, молоді варвари й поширюють свої молодощі на нові випалені й ущент зруйновані території.

Нічим иньшим, як видряпуванням мерця Совка з могили, пояснити цього не випадає: він живий, він ще не вмер.

Іще не вмер

 Зоїл був сохвистий. І всі критики сохвисті. Спитайтеся в Арістотеля. Тому сохвизм іще не вмер. А тільки хвилозопия.

Всі наші — вічні

 Боже, ти Бог живих, а не мерців. Мертві прийшли до нас битися, щоб своє ховати. "Хай ховають!", — сказав був Ти. Порадь-же нас, як нам оживитися й як оживити всіх наших вічних.

Імпет

 От іще одне слово відшукалося — "імпет", тепер, на жаль, корисне. "Імпет" — потужний повітряний удар, їх тепер є, й дуже б'ють.

Чи знадобиться кому? Тепер і "хвілологам" зайвих слів не треба: зо свею жменею не знають що робити. Кури слів не клюють, свині слів не їдять — замислилися вже й кури, й свині. Та я напровсяк підкину в коритечко. Бо дуже вже імпет од отого всього.

Не останній день

 Якби сьогодні був останній день щось мовити, то що-б сказонулося? А для багатьох-же він таки випаде неприродньо, вмисно останній. Привчилися вже забобонно казати "крайній", не чуючи в слові "край" потужного удару на ґвалт. А от "останній" — це що зосталося. Ще зосталося. Чи марна й моя віра в слова?

Якби нині був такий день, то чи не сказати, що медом мудрости сам не налижешся, а чужі й куштувати не схочуть? Близько хліб, та не вкусиш, є хліб, та врізати немає ножа. Чую слово останнього дня, але ще він не останній, тому може вчувається.

Своя воля

 От ходити за народньою волею ми вже, слава Богу, навчилися. Того й називаємося "демократія", "народовладдя" — гордо та пишно. А от перти проти дужої, від каторжної свеї злости потужної ідеології ще боїмося — зразу приматкобожуємося. Чи то несумісні речі?

Друже час

 От ми й стріляємося з тобою, друже час! З луків стріляємося, чи що? Я — все в землю, бо не хочу бити. А ти — завзято, та ще поки не можеш поцілити. Поєдинок.

А коли настане твоя подуга, то вийде мені воля від нашої дружби. Бо розчинишся й ти сам у вічній нетлінності. То хай триває герць: спершу веселий, змагальний, а ближче до краю — повільний, але певний.

Обиватель і хвилозоп

 Хвилозоп завсіди дума про смерть, а обиватель тільки тоді, як костуром постука вона в віконницю. Теперки кожен український хвилозоп ще й собі обиватель, бо не на думку спала, а прийшла та грюкнула. А всякий обиватель уже й сам хвилозоп, бо так багато тої смерти, що рад-не-рад, а замислишся.

І багато чуємо: безглузда смерть. Одно, що тепер безглуздих смертей зовсім нема, бо кожна кладеться на вівтар отчизни й на карб ворогові, а друге, що безглузда смерть може бути тільки, якби не було життя. Як на життя не сіялося, то й смерть не зійде, тоді смерть — ніщо, неплідний материк.

І тривожно загадаєшсь: то чи було життя? Хвилозоп сумнівається, а обиватель таки хоче вірити.

Таке воно

 Низькооко зазираючи між дієписні сторінки, як вона тепер дає раду з тим, що вже істориня, історикиня, історка, історичка? А тая вже лінґвостирчиня? Вона-ж знає, бідна, що є спільний рід, що "собака", то може бути й він? Що серед католиків будуть і католички, а православних і геть не розрізниш?

Чи справді повинно, звертаючись до здурілого сьвіту, що-разу згадувати "ідійотів та ідійоток"? Хіба не досить самих ідійотів? Бо замісць дурнів і дуреп можна просто сказати, невтрально: таке воно дурне...

Немов підкова

 Спочатку так: немов підкова. В руках у тебе. Гнеться, бідна. А далі бачиш мо... ні, знов як підкова. Й далі, й іще раз. Знов за рибу гроші. Спочатку кажеш, що переживанння, й потім, і знов. Не розгинається ні на потерпання, ні на клопоти, ні на зворушення, ні на схвилювання, ні на неспокій — переживання ніяк не переживе себе. Рідна мовчить до тебе, як чужа.

Самотня кумпанія

 На спинах щирих працівників написана "Керуюча компанія". Важко пов'язати простого прибиральника з чимось таким керівним: ані він ніким не керує, ні ним ніхто. І кумпанії нема — ходить саменький. Але чого воно "керуюча"? А це ще спасибі скажіть, що не "управлюча", бо перекладалося з "управляющей". Дак чому-ж не керівнича? А чого сікатися до людей з тими словами? Вже буде вона "керуюча" на віки й віки.

Як померли мій дідо

 Померли дуже вже знаменно. Инколи я думаю, що так, як вони прожили свій останній день, люде проживають усеньке життя. 

Того дня дощило. Дощ нагадав дідові, що треба й під дах наносити води. Криниця була як-раз навпроти хати, через дорогу. Між хвірткою й цямриною розляглася чималенька калюжа. Однак, ідучи по воду, 78-річний дід легко перестрибнув її. А потім і вдруге, й утретє. Аж поки не впав між калюжею й криницею. Там його й знайшли сусіди й занесли до оселі. Це було посеред дня й дід був сам удома. Усе, що могло вмістити воду, було там повне по самі вінця. Остатнє, так і не налляте відро вже було-б нікуди вивернути. Якби й трапилася яка посудина, то либонь удався-б і ще один похід по воду.

Отак-о чи не всі ми цілий вік тягаємо ту воду — з бездонної криниці, безденним відром, у вичерпну хату? Й коли нікуди вже лляти, стрибаємо через калюжу. А вона — вже стала як море: з цього берега ми стрибали з власної волі, а на другий прилітаємо хтозна якою силою. І все те після нас повичерпується, попиливається, повипивається. І от, гляди, вже хтось чи то чужий, чи то невпізнанний вистрибом біжить до криниці, торхкаючи несповненим відром.

Брак добра

 Ви бо, браттє, покликані на волю; тільки щоб воля ваша не була причиною (до гріха) тїлу, а любовю служіть один одному. (Гал. 5:13) Ото й ми покликані на таку волю: на волю переможної любови. Перможної над тілесною (матеріяльною), гріховною (злою) силою. Бо ми хочемо служити любов'ю одне одному, а ворог бажає, щоб ми страхом услуговали одному йому. Та й хто той він? У кінці виявиться, що там і не було нічого — тільки брак добра.

Якесь рядно

 Отаких дурниць, що я пишу, годилося-б наплести на цілісінький роман, тоді був-би Пруст і всі дивом дивувалися: й що воно за знак?! А так який знак? Ниточки порозлізалися й роздерлося якесь рядно — кому що до того?

Намальовані яблучка

 От і геть мене не клопоче, що справжні думки не зазирають до меї хати: вони всі теперка тривожні пішли, сповіщають про тривоги. То вже бавлюся несправжніми гадочками, а ті в кожного свої: в кого оспалі, а в мене доспілі. Як намальовані яблучка, коли прийде Спас.

Коли оце спали

 Thoughts are but dreams till their effects be tried.

Думки — то сни про мурашині яйця-подушки: навіть не з усіх повилуплюються мурашині слова: "Комашки, комашки, ховайте подушки!"

От думки прокидаються, слова повстають із подушок, і як миляні бульби розлітаються по байдужому до мурах муравлиську. (Храм байдужий до будівничих, а тим паче до пастви-парахвії.) І ось десь якась булька лопне й порсне малим ділом. Мріє діло-мана аж поки не обернеться вислідом-бідою. А ми й не знали, коли оце спали.

Сухоребра звичайність

 Forgive me this my virtue, for in the fatness of these pursy times virtue itself of vice must pardon beg. Сухоребра культура має вже вибачатися й за свою сухоребрість і за чужу багату грубість тілесну й статечну дебелість душевну.

Моментальність

 Иноді почуєш і вічність — але так на мент. А далі знов тягнеться вічна моментальність.

Чужослівність

 Слідком за "деталею" й "моделею", "контроля" має здобути свій український жіночий рід. Допоможімо-ж ужитком!

Ув обіймах

 Чудовий, люблений образ "увійти в обійму". Куди ліпший, ніж "пристати до гурту",  чи й "приліпитися до ґрона". Як уявити, що ти набій ув обійниці, то зразу тягне вставитися, встромитися, та просто лягти в обійму. "Ви тепер лягли в наші обійми!" Ах, яке єднання з омріяним колом!

Тривала відлука

 Ото виїздиш за кордон, покрутишся-покрутишся й: а що-ж, і тут якось люде живуть, раду дають. А на Вкраїну оглянешся: чи ще живуть, чи що дають? Бере сумнів. Бере й кидає об нову землю. В тім небезпека тривалої, хоч і вимушеної, відгоди з домівки.

Аж занадто

 Сидю, пишу й гадаю собі: "Це все дуже мило — наче метелик пурхнув. А тут війна." Ну, а метеликові що? Він, як житиме, то ще трохи й попурхає. Саме цього пурхливого й бракує в житті. Бо бурхливого аж занадто. 

Вдивляючись

 Ненароком заснув ув окулярах і нарешті розгледів сон.

На вході й виході

 З якою на все готовою мовою ми входили в ХХ століття! А з якою нездольною виходили! І ввесь цей час не згортаючи рук щирували мовознавці. Ніколи було вгору глянуть! Воно й добре, як не дивитись, бо ще Бога вздрієш і злякаєшся своєї роботи.

Amazing

 Їду, як то вже в мене за звичай, метром. Щоб вам поплисти за потоком моєї сьвідомости, скажу, що їду читати лекцію про воєнні болещі рідної мови. Коло мене дівча розгорнуло перекладну книжку. Глипнув і зразу вихопив репліку: "Amazing!", — каже героїня. Ну, а що їй іще сказати? Що-б ви написали на місці письменниці? Amazing та й годі. А як я здогадався, що воно amazing? Дак написано-ж: "вражаюче".

От ви, коли вас і справді щось таке вразило, вигукуєте як стій "вражаюче"? Чи навіть, зламавши нашу наголошувальну традицію, "вражаюче!"? Так? Ну, тоді ви дуже вже очитані. Культурна людину зразу знати.

Діряні війни

 Складається вражіння (хоч таке й мало ймовірне), що московський провід занадто надивився "Зоряних воєн" з космічними спалахами, вибухами, ракетним никанням. Не маючи змоги й потуги скаламутити молоко на Чумацькому Шляху, вони гуляють у "діряні війни" по старих дорогах чумацьких. І сяє їм, і вабить їх єдино Зірка Смерти. 

Чарівний млинок

 Всім обрид брехун, всі заїлися його чарівною кукільвановою кашею — киньмо-ж на дно моря його неспинного млинка: то в забрехи єдина маґічна річ. Хай чари чарують у своєму чарівному сьвіті. Час лягти й сторожко спочити на голій правді.

У багні

 Тільки в багні вбагнуть: там не притоптується правда.

Хибна мета

 O you leaden messengers, that ride upon the violent speed of fire, fly with false aim...

Ви, олив'яні гінці, гнані смертельним вогнем із облудною вістю! Чи не все вам одно, де скласти вогненну поклажу свою, і яка у послання адреса? Де відзволяться посли від обов'язку, там і згорять, наостанці убивчо збрехавши.

Сіль земна та сьвітове сьвітло

 Сіль земну, гірку, сірувату, мусимо тепер ізлизувати просто з ґрунту. Зрозуміло, що сіль земна — то не ми: десь ми виплакали свою солоність і соляні стовпи хочуть викинути нас геть, але не можуть. Тож налижемося й повстанемо.

Картину осяває сліпуче сьвітове сьвітло. Ніби й ніч, але сьвітлокид стоїть на горі — ніде від його заховатися, хіба в сусідній пітьмі. Ясно, так ясно! — а потім знов ні.

Тут позаздриш на сьвітляків: вони сьвітять собі, а не сьвітові, але наче не від себе — від сьвіту.

Turris eburnea

 Високо сидівши в вежі слоневої кости, я раптом усьвідомив із чого вона зроблена: із слоневої смерти, ось із чого. Зразу побачив величезне, щоб стало на цілу вежу, стадо мертвих слонів. Стадо не заперечило краси — просто нагадало, з чого вона твориться.

Сьмійся, сьмішку, дам тобі кишку

 Мережевою Вкраїною гуляє писаний мішанкою жарт об тім, що суржик ніби-то ґвалтує московську мову, а тому слід уживати його на таке сьвяте діло. Треба гірко розчарувати наших сьміхованців: московській мові геть байдуже до того, як ми тут говоримо, — нашої дуркуватої мішанки вона й не помічає, а як і завважить, то зразу зачинає кусливо глузувати з неї. Коли вже розгортати метахвору ґвалту, то доведеться визнати, що суржик — то покруч, уроджений од зґвалтування нашої мови. А його власний потяг до ґвалту є суто инцестуальний.

У павуті

 Живеш, як муха в павуті: тільки що дзижчиш. Але тон бреніння завзятий, бо павук не видно як прийде — перший павук. А скільки його ще буде порожнього без твоєї крови павуччя, як не насмокчеться перший-ліпший? То вже брумчи, гуди, деркоти, дзизкай, дзинчи.

Часова вода

 Як сльози в дощ, як краплі в Козацьке море, що тепер таке Чорне. Як хвилі Озівського моря, що тепер Азовське, майже Азофское, чуже. Може й геть потонуло Озівське, затоплене Азофским. 

Наша пам'ять, як мокре волосся на низенько схиленій голові. Час чеше коси. Спокійно чеше, бо йому байдуже, чи голова мертва, чи ще жива. Чи сльози, чи дощ — часові все вода.

Пиши

 То Наполеон вигадав нумерацію будинків. А як добре було: "Живу в Василя, за свинарнею, в кутку. Пиши."

З мене поет

 З мене поет. Се-б-то пророк, мученик. Добре, що люде не помічають. То вже не запророчать, не замучать, не поетизують.

Ніколи вгору глянуть

 Ми кажем звично: ніколи вгору глянуть. А гора-ж висить просто над головою, більша за небо. Чи то московський летючий острів прилетів битися, не миритися? Ні, це має бути щось більше, матафізичне. Докладніше не скажеш, бо ніколи глянуть.

А може треба глянути в гору, до середини гори? Там завсіди казково виблискують якісь самоцьвіти. Чи печери з розпачливими, невидними лябіринтами? Щось там таке є. Але ніколи глянуть у гору.

Старим душевним оком

 Поглядаючи старим душевним оком, у всьому, навіть молодісінькому, вбачаєш ознаки неминучого зотління. Воно ще й не загорілося як слід, а ти вже там розгледів смертенну загадку й розгадку. Бо під старим душевним оком усе марніє, в'яне не розвинувшись. Добре, що молоде душевне око, хоч скільки заглядає до середини, нічого такого розгледіти не може.

Островище

 Я таки острів. І все в мені — острови. Я все бачу з островів. І хоч куди погляну — кругом Маляйський Архіпелаг. А нас давно привчили, що архіпелаг — то тільки ГУЛАГ. От і неправда тому — мій землепис не такий. Я — острів, висип. Хоч отік, хоч плав.

 No man is an island? Well, I am. I am the man.

Методична безумність

 Though that be madness, yet there's method in't. Хоч це й безумність, але методична. Тепер цю методику (й методички) ми вивчаємо на що-день. Усе крутиться наче в причині — пароксизм бежевілля. Однак причина достеменно не відома. Є методика, маєм докладні методички, але сама метода темна, нестямна, навісна. Вона живе в великому навіженому розумі, в іще більшій голові, повній білої речовини. Хай-би вже була сірість, а то лід і хмара. Але безумство цієї московської методи рве наше тіло, вкраїнське.

Непростимий гріх

 Найтяжчий гріх московського воювання — то гріх супроти "рабів отих німих", проти "маленької людинки". Ворога вони бити не годні, ворогів вони тільки що плодять —  уже Господь із каміння понаставив їм ворогів. А того, хто й воювати їх ніяк не спроможний, вони женуть, утискають, калічать, мордують. Звикли, бач, держати кролів і дерти з їх шкуру.

Тут іще треба сказати, що кожен із нас, у якійсь своїй хвилі, — замовклий, укляклий раб Божий, сповитий невидимою гоголівською шинелею, голий — не король, а в долі кріпак. І кривдити нас, коли ми такі, — непростимий гірх. 

На призьбі

 Смерть прийшла в кобеняку, на голові — вилога. Сіла на призьбі спиною до дверей, на костур похилилася. Бігається тепер по хаті. Думали, вона ген за гонами-перегонами, а тут і хвіртка не майнула, не рипнула. Що-ж ми маємо, з чим у двір виходити?

Говорюча правда

 Кажуть, що в Псавтирі скупчений-згромаджений цілий сьвіт, усе знаття про його: читаєш і пізнаєш. Але тепер усі літерки, титла й коми скачуть перед очима. І нема голосу гарно вчитать. Сама книжка труситься від рук. А з книжкою двигтить і гуркотить правда, сама себе переказуючи спаралізованим і оглухлим.

Душевний каганець

 Прикметно, що війна нікогісінько не одухотворює. Духовність — то як здоровий життьовий лад: доводиться на що-день пильнувати свого стану, звичайного, поміркованого, помірного пожиття. Й отак, хто йде таким трибом, то вже сподівається згромадити сили на якусь велику для здоровля випробу.

А тут тебе, такого здорового, викоханого, виплеканого, починають шматувати. І що там теє здоровля? Тільки дивується воно, як устигне, з такої смертної, вбивчої сили. Не помічні ні ладан, ні олій. Ладан добрий там, де ще лагодом, де дихати дають. Олій добрий мастити, трохи гоїти, а тут треба мертвущої води, щоб хоч те грішнеє тіло до-купи стулити. І молитви, ті питання до Бога, всі геть забуваються. Стоїш перед Ним і забув, що хотів просить.

А тим часом видно, як гуляє Дух. Так само безпорадно можна спостерігати бурхливий вітер, водяні стовпи, землетруси, вибух вулкана. Не душі-ж, каганці, розпалили той пекельний вогонь! Не дихання-ж, повівання, вивалило в сьвіт цю руїну!

Алеаторіюм

 Перше переляк, а потім пересердя, що так був перелякався. Ще далі переляк: чи, бува, не пересердився з переляку? Дуже цікавий алгоритм.

Більмове око

 До де-кого старощі приходять не тільки з доречними немощами, болещами й жалощами, а ще, бува, цуплять і тягнуть за собою якісь мудрощі. Дуже з того дивується котрий одержувач: ніби замовляв харчів і грошей, а тобі ось що притягли.

Бо мудрощі — то-ж коли було? Коли на роботу ходив, коли пер живий діяльний чин. Тоді міг і старій людині вичитати євангелію. А тепер-же на що?

Та розум чогось не спить — неспання старече, а гадки якісь жваві, як блощиці. І щось таки вигадаєш і на сьвітанку покажеш сьвітові, піднесеш під самісіньке більмове око.

Будем жебоніти, як маленькі діти

 Мова не застаріває за сто років, навіть і тепер це мало-б бути так. Для мови то занадто скоро, вона-ж бо має злучити 3-4 покоління, а це як-раз і буде років так сто спільного життя. Наші теперішні покоління аж три мові держить і втримати не може. 

Отже мова за одного нашого життя не встигає старітися — то вже просто ми мовно "молодшаємо", щоб не сказати "дитиніємо": прокидаємося одного життьового ранку й починаємо белькотати, булькати, куркати, як ті переяславські гиндики. А батьки — що батьки? — єдину дитину мають, чи доведеться ще другу поколихати. То вже вони собі зворушено, мовчечки слухають. І спитуються якось забалакувати до дитини по дитинячому. Вже їхня власна мова, диви, застаріла. 

А дідова-бабина, а прадідівська? Дуже вже коротшає мовний вік: не всиг і оком скліпнути, а вже ти сам не знати що лепечеш і плещеш. А ще-ж і ста років не спливло, відколи заговорив.

  

Українські підстави

Тим, хто марить гаслом "Carthago delenda est", не слід забувати за "Ceterum censeo Carthaginem delendam esse", а надто за оте "ceterum censeo". Бо, крім того, нам треба ще думати. А як добре подумати, то в теперішній подібності Картагена — то ми. Саме "Картагена нашої провінційности", словами Шевельовими, війна-в-війну заваджає, на щастя, не першому, а вже аж третьому Римові. Знищити нашу "провінційну" Картагену — настирлива ідея всіх третьоримських консулів, сенаторів і військових отаманів.

Історія, поки її не записали-занотували, — довга й терпляча річ. І вже не одна імперія розбила собі вінценосну голову об якийсь хутірець Картагенівку. Гасло, одначе, лишилося, бо античність — то наше европейське все. Та треба пильнувати, по якім боці античности ти опинився. Бо справжні Картагена з Римом зизом поглядали одне на одного, кожне підставно вважаючи другого за варвара. Наші підстави — суто вкраїнські.

Життя триває

 Я гадав, що життя — то просто "майнуло майно". А тут іще — "війнула війна". Життя триває.

Обскурантське сьвято

 На ю-тюбі налазлива рекляма: якась дівчина з дуже приємною вкраїнською вимовою раз-у-раз радить: "Нікагда ні учіте англійський язик..." Дуже добре, дякую! Далі не хочу слухати — не турбуйте вже мене, не псуйте мені моїх ангелянських нервів!

Ще один хвеномен

Ще один хвеномен теперішньої доби — то життя, прожите даремне, марно, нездібно, але якось так погіншливо, поступно. А як-же так? — спитаєте. Бо в гурті треба буть. У гурті їсться спірно й каша.

Попенко Панас

 От вам не вигадана вкраїнська байка: один панотець, глянувши в сьвятці, постановив назвати синка Афанасієм. Ну гарне-ж ім'ячко! А вже церковне таке, що ну. Коли-ж прийшов записувати хлопця в громадянство, то навіть і врядовці вказали йому, що в нас воно Панас. Панас?! Який Панас?! Це-ж буде попенко, а не мужиченко. Мирний називався Панас? Дак тож він придурювався, а писався по людськи — Афанасій Яковлевичъ.

Оця вже тобі вкраїнська мова — підпустила попові москаля. Починати слів з "а" вона, бач, не хоче: виставляє своє "о" — Опанас. Або й просто Панас. Шляхентне "фе" десь-якось помінялося на простацьке "п". А павиний хвіст "-ій" аж геть одпав.

І що ви думаєте — взули духовного в постоли? Ні, записався ніби нашими літерами, а таки вийшло знов по староправописному "Афанасій". Що то культура! А надто вже коли духовність...

Татуйовані пупси

 Мальовнича прикмета нашої доби — то замах на вселюдську трансґресію: первісна тілесна чистота, позамалякувана синіми чортиками, позакреслювана принагідними чорнильними шкіцами. Тиха лагідність, обачна домашність намагається доскочити якогось романтично-розбійницького ирію. Як перевернута приказка: Чужий край — як рай, своя країна — як домовина. Безпідставна, облудна дича в надмірно громадської істоти.

Геометрична тяма

 У нас площа — то тільки геометрична тяма. А в них так із війною: приходять у чуже нерівне, горбате, лісувате життя й випалюють у нім чорні карти-ґрати. А потім начисто затирають пласкі квадрати: "Величалися дейнеки будинковим лупом..."

А потім-же що? А потім бездоганна геометрія почне репатися, провалюватися, проростати якимось диким, звироднілим насінням, знов горбитися, гнутися, вдаючи життя — як крайобраз на ритині в пекельному кабінеті.

Аж до дна

 Поет — то не рівні римовані рядки на ввесь аркуш. Поет — то здатність до поетичного мислення й повсякчасна готовність до того, щоб тобою заговорило й тобою записалося. Готовність не обмеженого розуму, не дрібничкової славолюбної душі, а самого слуху й духу.

"Коли настане день —

Закінчиться війна,

Там загубив себе —

Побачив аж до дна..."

Він собі гадав, що то мала любов дала привід трохи вквітчати творчу кар'єру. Аж ось воно й справді видно, де дно. Коли настане день? І що тоді буде, яке? Хто ще не загубив себе, побачивши аж до денця? Але, загубивши, таки далі бореться, борюкається, таки марить про якісь обійми. Хто та Вона що простягається обійняти й ніби відсахується? Чи то час обійматися, чи вхилятися від обіймів?

Яке коріння, таке й насіння

 Чим мої діти схожі на батька? Вони всі в мене дуже скромні.

Гапське

 Мама сьогодні сказали осудливо: "Таке яскраве їй купили — гапське." Я аж перепитав, а потім, як то в мене за звичай, шарпонувся шукати по словниках — нічого нема "гапського". Зате знайшлася гапка-мужичка. І ще гапка-гепка, вона-ж і "гола" або "пані-стара" — доволі відверті, але чемні таки метахвори.

Львів'янка Мирослава казала на таке "бабське", але наше наддніпрянське "гапське" тут легко переважить. І чиста тобі хвеминатива, бо до мужика "гапського" ніяк не притулиш.

Замісць здоровля

 Наше любе тостувальне "будьмо!" набирає вищих, буттьових обертонів: геть запанувала простацька впевненість, далека, що-правда, від українського ґрунту, що буцім то є заклик до буття. Аж ніяково розчаровувати товариство, вчено, сухо пояснюючи, що то просто скорочене "будьмо здорові!". Скоротилося, бач, бо дуже вже вихилити нетерпій.

Ну, хто тепер дума за теє здоровля? Живий — і слава Богу, будьмо ще! Бо ракета не видно як  прилетить. Колись у моїм щасливім, бо невиннім, дитинстві ракета пов'язувалася тільки з космосом. Хоч держава моя тодішня мала безліч инакших ракет, але про те вже мовчи, язичку, кашки дам! От ми дожидали ракети, щоб сісти й летіти вже собі в космос мерщій. А тут вона сама приліта й сіда. З космосу таки приліта, але сіда вже на землю остаточно. Коли-ж саме кортить іще побуть. То-ж будьмо!