Не просто мова

 Не мені-б ото дивуватися, але ввесь наш "націоналізм" і навіть уже тепер аж "нацизм" ув очах московців — то тільки бідненька наша мова. Як облишити мову, то від "націоналізму" нічогісінько не лишиться. Далі їхня уява сліпне. Які мовні створіння, які лінґвісти, чи ти ба! А мова московська, певно-ж, робить із їх "интернаціоналістів": гляньте скільки "націоналістичних" мов вона вже поховала! Але не космополітами: космос уже чкурнув од неї в безвість хаосу. Бо то не просто мова, звуки, не словникові холодини... Оце зараз слухаю холодні, безсловникові звуки сирен: вони виють усім зрозумілою, не "націоналістичною" мовою.

Без людського

 Знаєм-знаєм, що в сьвятості Боже — окремо, а людське — окроме. Ну, от воно собі сьвятиться, а Божого щось нема. Бува й таке. Але як-же навіть без людського?

Новий Рим

 От ми в смертенних "братньо-братерських" обіймах. Збоку ще "братчик" помага, щоб не розчепилися, двоєдині. А жвавий дідусик, що обсадив на Москві посаду "найсьвятішого", застерігає сторонніх, щоб не розбороняли. Бо ми ніби рідні й вірні, а ті вони — "зовнішні сили". Гарний дідок, як намальований. Якби-ж він знав, такий розкішний, як нам у тих сталевих, иржавих, пропахлих гарем і горем обіймах, бракує саме зовнішніх сил.

Напоум тебе Господи, білобородий старче! Десь там уже й торбинка в Божу дорогу тобі збирається. А що як прийдеш ти до московського раю, вдариш у браму сьвятим ціпком, а тебе й спитають тамтешні православні, якого племени будеш, діду. І ти скромно, але щиро назвеш свій малесенький народ із вирваним культурним лицем.

— Е ні, тут таких не було!

— А вкраїнці чи хоч литвини є? 

— Зроду-віку не бувало. Тут новий Рим, а не Єрусалим!

Отара попаски попхалась навмання

 Вигородили посеред Европи собі пустиря. Кинули вогненною шапкою: отут попасом ходитимуть наші бики. Поки стріляють удаючи, що людей ніде нема нікого. А як свій упаде, то він і мертвий прикидається живісіньким: "Я весну вдихаю, землю їм і так собі завмер, бо на душі-ж хороше!"

Із ніжками

 Страх — як той сонях із ніжками: сонечка глядить, а ще й за їм ходить. Прийшов зо сходу, а квапиться на захід, несе розіпхану по торбах глупу ніч.

Без масочки

 Пошесть ізлякалася війни: вона звикла ходити за нею назирці, а тут вийшло перед. Як той казав, маски знято. І невпізнавана без маски, Ковідія Вуханівна Пандемкова, за сертихвікатом ніби вкраїнка, побігла собі на Захід, де сонечко сідає. Поки в Польщі, а там рано-пораненьку, як на сьвіт благословиться, й далі видно буде.

Щоб жити

 Щоб жити — треба народжувати. Та настає жахлива доба, коли, щоб жити, треба вбивати. Ми вірили, що така доба вже ніколи не повернеться, однак вона прийшла й не забула постукати в кожне віконце. Але вбивають, щоб жити, тільки в справделивій війні. В несправедливій убивають, щоб умерти навіки.

Після Нього

 Маленька людинка нині прибивається до хреста неминучої, сліпучої справжности. Й ніде нам, малесеньким, темнесеньким, заховатися від тої висоти, прилюдности й сонця, що затіяли нас убити. Перш ніж на Голготі сам Бог розіп'явся, там таких невеличких просто людей настирчалося багацько. Але вже після Нього маєм надію.

Урочиста тривіяльність

 Публікувати чогось неориґінального геть не випадає: кругом усе неориґінальне, але грізне й нищівне в своїй урочистій тривіяльності.

Севастійська сьвятість

 Ще ніколи ми не були такі близькі до сьвятости. І не келійної, особистої, а якоїсь севастійської.

Танцюра на канаті

 А дарма не читали мене, коли все ще було малотривожно: тепер уже так безжурно не напишеш. Шкода тих дрібничок од штукаря-верхівця. Тепер вольтижер нічого не бачить: ні манежу, ні бані, ні линви, ні вежі — тільки пащу Екзистенції.

На сьвітовій арені

 На сьвітовій арені Вкраїна проймається ґладіяторським одчуттям: ти з тризубом і сіткою, а панство витріщається, до пори поховавши в поли свої ухвальні палюхи.

Полішенеля

 Еге-ж, цього разу ми знали, що буде. То-ж, сказати-б, секрет Полішенеля. Але, коли полішенеля таки посунула, багнюча, смердюча, відлежана по підлих засідках, однаково заскочені зненацька.

У містечку Берестечку десять кур, а десята чубатая, ще й каплун

 Ми, кияни й "гості міста", так якось ізвикли, що звідци до війни й шапкою не докинеш, а тут Білорусія (та, що не Білорусь), добряче вишколившись на спільних, рішуче мирних військових навчаннях, мугикаючи під носа улюблену пісеньку з легесеньким литвинським акцентом: "Мы, белоруссы, мирные людзи...", тихенько, п'ятою, штовхнула тільки між сусідами відому хвірточку в наш город і пустила безжального колія, наче до кабанів. І от уже маєш Київ — фронтове місто, звикле до воєнного гуркоту. І це країна, де чи не за єдиний гачок повісити саме дозволену тожсамість-ідентичність правила ураза від давньої великої війни, такої страшної-страшенної, що, як той мовляв, і ворогові не побажаєш. Ну, дак а хто-ж і бажав? Так, ішов-минав переможець, то як-же було не привітати, не потішити? А курці смерть? То не будьте курами! От ми, приміром, каплуни...

Не знаючи

 Хто не молився цілий вік, тепер палко молиться. А я ото все молився, а тепер не можу: таке вражіння, що Господь саме діє, а ти силкуєшся підказувати. На щастя, є готові річення. От хоч і "Хай буде воля Твоя!". Що-правда, страшно виголошувати, як-раз тепер не знаючи тої волі.

Спільна сьвідомість

 Коли лунко б'ють гармати, самостійне мислення вщухає: нема про що самостійно мислити. Й зовсім не кортить наганяти зайвих бриж на океянову поверхню спільної сьвідомости.

As single spies

When Russians come, they come as single spies, but in battallions. Це, звісно, парафраза: майже словами Вільямовими Шекспіровими. Але достосованими до теперішньої справжности: вони ходять зграйками, але кожен має завдання й ролю шпиґа, вивідача, брехуна-хитруна, а на самісінькім споді — ще й вишколеного мерзосьвітника. З любов'ю да нашої смерти як єдиного способу мати собі житоньки.

Значник

 Мішанка (т.зв. "суржик") для сьогочасного вкраїнського интеліґента — головний значник ("маркер") тожсамости ("идентичности"), хоч і заперечний: "Ні, не бійтеся: нема нічого сьвятого, я свій. Ні, від народу я не відірвався, сьвідомо цураюся "вченої" мови, хоч і знаю її ліпше за всіх, але розпихаю по невчитенних статтях. Ні, московщини я не забуваю: осьдечки вона, як кварта оковитої в Карасевих шараварах, зара' дістану й черкнемо по чарочці!"

Собачий хвіст

 Дуже актуальне кіно "Собака меляє хвостом" (Wag the Tail). Актуальне — пориньте в чужинну правду сього слова, вмийтеся нею, напийтеся! Герой Дастина Гофмана помирає в катарсисі — так треба. Але чому, що він каже, продюсер? "Це найліпше з того, що я коли-будь робив і зроблю. Бо це чесно!" Мистецька брехня має буте чесна, вона каже людям правду. Й за це вбивають.

На чотири вітри

 У мене ориґінальний допис — то таки ориґінальний допис. І я по-під ним маю чотири ориґінальні любчики: "Ой, виїхало три пани на чотири вітри: один пан до гори, другий — до нори, а третій — куди хоч, тільки говори. А вітрів чотири, дак нема їм віри: віють-повівають, здря панство ганяють."

У мене на чотири вітри виїздять не хто, а пани. А в тих, що 3334444 любчики? Так ото-ж бо й воно...

Вкупі

 Зо стрітенською свічкою та сама історія, що й з братією: щоб не зламатися, вона має бути вкупі.

Тлумачницький день

 Цей тиждень либонь заробітку зовсім не буде, зате Стрітення — теж сьвято перекладницьке. Бо-ж старий Семен був хто? Звідки він знав, що треба сподіватися? Коли нарешті взяв до рук Немовля, подумав: "А я-ж саме так був і переклав!"

Важко правдотлумачити важливі речі. Скільки вже мене неправедно виправляли завзяті знавці-початківці! Але я намагався служити правді — як не в власнім, не вартім тлумачення, житті, то бодай у своїх тлумаченнях. А Бог правду знає.

Самосійний день

 Либонь-же ниньки й справді день якихось закоханих: люде ходять неспокійні, неуважні, відчутно нерозумні. Надій на шлюб дуже мало, натомісць увижаються всякі прикрі пригодоньки: розплетені коси, розгубелні вінки, розвинені вінці. Вінчання ми й не сподіваємося, та хай-би та млость кудись уже вписалася, щоб хоч похристити самосійні діти.

А не що

 Оце кортіло мене написати визивне: "Ми — суспільство, єдино об'єднане любов'ю до котів." Властиво, не любов'ю до, а докладніше — коханням котів. (Щоб не поплутати з котячим коханням). Може й гарно було-б, але-ж коли неправда тому. Гарна, чепурна, показна з себе неправда тепер — чи не найпопитніший крам, а все-ж крам то не мій.

Щира-ж правдонька в тім, що ми — суспільство об'єднане просто котами. Любов, не любов — а займати не сьмій: вони кругом для суспільно-душевної зручности й м'якости. Ну, а чим іще стулити-зліпити, що простіше й утямливіше? Взули в пухнасті капці — й іди собі куди знаєш, хоч і не вулицю. Як улаштовувати всілякі штучні, вигадливі сьвята в стилі Леонардовім да Вінчієвім, то тільки росиплеться на порох увага й порозкочуютья грошики.

Ми сиділи собі в ХХ столітті — там уже все знали. Нам дали до рук того самого століття пристрої, од голови до ніг обклали котовинням і повідомили, що на календарі вже вибило ХХІ. Дак а що-ж змінилося? Ну, от пристрої й знов коти єднають, а не що.

Московські дурниці

 Багацько хто з чужих мудреців (навіть і де-хто з покійних), вивчивши зненацька московськую мову, заходилися вже писать хоч і майже грамотні, та все ще дурниці. Тих дурниць заведеними в рямці цитатами наставлено по всій українській Мережі.

Дві пам'яті

 Комусь СССР у пам'яті живе. А комусь у пам'ятку, що він неживий.    

Коґнітивний асонанс

Ми як людність, як український сьвіт у скриньці сьвіту ширшого геть побороли славний коґнітивний дисонанс. Як пробувати заперечувати таке твердження, то доведеться визнати наперед, що власне коґнітиву (cognitio) вже давненько в нас немає: ми всі — одностайна, одноцільна культурна кляса. Тільки що культура та спільна вийшла нам, сказати-б, проста, невеличка. На теє вказує й спільна наша мова — мішанка, або-ж суржик. Ми всі визнаємо, що культурно (приховано) мислимо по московській. Але так другостатньо, секундарно мислимо.

Ще намагаємося тримати традиційну дистанцію між ніби осяйними "просьвітителями" й наче темним "народом". Але "народ" так само, як і "просьвітителі", давно вже ввесь із вищою осьвітою. А якість тої осьвіти, самі знаєте, єднає. Й іще єднає той таки суржик: і там, і там це мова сьвідомо недостатня, без базальтової верстви мови підпорної неможлива. Хоч до мішанки домішується й ангелянська, але така, що й сам учитель великий не второпа. Бо, знов-же, не тямить мови підпорної. А ми тямимо й "спілкуємося", то-б-то в своїй спілці єднаємося, від'єднавшись од мисленого океяну.

Хоч як гірко це буде ин-кому визнати, а намісць cognitio, що в мислездатних елементах неминуче викликає, хоч тимчасовий, коґнітивний розлад — бо знання ворушиться, міняється, росте — ми долаємо його простим коґнітивним асонансом, розумовим ладом і спокоєм. Мислить, як дихає, масове не знати що. Й надумує те масове теж не відомо що. Прості ідеологічні схемці своїми регулярними, короткими, легкими замиканнями подають гасло про те, що интелектуальне життя искрить.

Нам здається, що суспільство роздерте мало примиренними суперечностями між нами "правими" й "ними" неправими, а насправді ми собі велика оркестра, просто музика така... сьогочасна, нова — по вінця повна наших маленьких суто индивідуальних, віртуозних, ледь коґнітивних асонансів.

Отак діється

 Божа воля виявляється явно: діється через з-Боже-волілих, Боже-вольових і тому Боже-вільних. А ми, бідні не-вольники розуму, плазуємо в поросі, бо в темряві, й у темряві, бо в поросі, й тільки нишком скидаємо то оком, то очима, силкуючись, ні, не втямити, а трошки розгледіти те, що отак виявляється, отак діється.

Не поринаючи

 Я-б нікому з тих, хто хоче й далі втішатися сьогочасною вкраїнською книжкою чи яким уже вкраїнським чужої розкішної книжки перекладом, не радив глибше вивчати вкраїнської мови: геть пропаде до книжки й смак, і нюх. То дарма, що передше слуху не було: очі-ж паслися на тому писаному. А од сонця, як звісно, жовтіє в очу. 

У нас-же й першорядні письмовці, презентовані по всіх презентація, нагороджувані всіма нагородами, годовані на всіх бенькетах, рішуче відмовляються майстерно користати з української мовної осібности, черпати з джерела нашої мовної мудрости. Й мудро чинять: відданий читаченько такого раптом обсипаного мовним сяйвом улюбленика може ще й не впізнати ні здалека, ні зблизька! 

Люблю для мови читати яких ангелянських заслужено й давно забутих, задньої, мало не "ослячої" лави писальників: мова їх тримає й вони мови держаться. Тільки сьогочасний український літературний переклад потрапив-би розвіяти чари й змусити тих безталанних остаточно потонути на спід. У нас-же, слава Богу, пливає все — пливає, не поринаючи, радісно б'є стерильними крилами по водяному поверсі й ґерґотить самими приголосними звуками.

Безверхі

 Люблю розглядати прізвища в люпу: тут зацікавленість моя суто мовна, але, як прізвище легко розгадується, то завсіди є про що помислити (й, звісно, пописати). От хоч і "Безверхі". Безверхому треба сім разів одміряти перш ніж урізати якоїсь правди. Бо прізвище попереджає публіку: оце люде славлять, що безклепкий я. Річ певна, що такий Безверхий може собі бути й мудрий чоловік. Але-ж ізроду безверхі люде, тії, що від прізвища не оголошені, зустрічають оратора попервах чуйно, сторожко. А далі, вже як побачать, що в його мова до-діла... Тпру, та як-же вони побачать? Хоч і не оголошені, на прізвище звичайні чи мудро незрозумілі, вони все одно душею таки безверхі будуть.

Променекид

 "Променекид", "сьвітлокид" — занадто багато ясности. Ні, хай буде "прожектор" — темне слово.

Нинішні

 Ми, теперішні християне, справді не теперішні, а як уже за звичай интеліґентному мовцеві мовити, "нинішні", се-б-то сьогоднішні: сьогодні, зачаровані, вродилися, нині, розчаровані, й помремо. Як водяні серця в тім морі-океяні: скажи на них "медузи" — зараз пропадає чар. А так Христос-же Сам каже: Я — вода. А ви будете чи не водяні серця. Власного змісту нема — тільки що Його. Хіба занечистяться. А занечищуються, направду казати, скрізь і зчаста.

Дрібна моторика

 Тепер усе життя — просто "дрібна моторика". Дрібна моторика, як звісно всім, розвиває мовне, й справді бачимо, що усе кругом розговорилося: мовчазний чоловік, що не вельми давно тихим стовпом підпирав склепіння над народом, не в жарт порозв'язував усі свої одрослі язики й бреше, бреше, бреше — бреше то правдиво, то криводушно, то спритно, то невковирно.

Однолит

 Пишу стисло й уже тому складно: ніби двері без придверника. Але не сягатиму по ключа, бо знаю, що двері намальовані на однолиті.

Мовний корпус

 Мовний корпус — ужиткова річ, але де-коли зазирнеш під корпус, а там, замісць двигуна, курка запоротком ізнеслася. А дирчало-ж так, ніби їхати!

Популисті

 Як собі хочте, а популистих ми вже не спекаємося довіку. Бо теперки всі популисті. На де-котрого подивишся в життьовій справжності — ніби звичайний чоловік. А довідаєшся в соцплетиво-соцмереживо — ні, таки й тут засів популистий: ич, як виставляється. В тих популистих одна на всіх біда: популюс — великий пан і тому дуже проханий. Популюс побавиться тим популистим та й викине геть — ще спасибі, як не злама. А де брати нових популистих, тим популюс анітрохи не журиться: він-же не громада, не люд, не народ — кругом у нім із павинячим вихилясом походжають уже нові, ще не обшугані популисті, буде за виграшку.

Дідування

 Дак що-ж — не хочу вже я нікому подобатися: то було парубкування, а тепер уже буде моє дідування. З вічними молодощами-п'янощами та біда, що ото треба любитися. А куди-ж уже? Молодим і п'яним мені любиться й самому, але що-ж удієш, коли молодим не бачить ніхто, а тільки п'яним, та й то більше думають, що так собі дурний. А дідові, кажу, личить бути й дурним, і не до вподоби, не до мислі, не до смаку й не до шмиги — все докупи дідові личить. А що п'яненький він, то це йому від усякої болісти дуже помічне. І ви там будете, вічні парубки.

На відгалі

 Скасували мені сьогодні роботу — кажуть, оце буде вам вихідна днина. Вихідна гаразд, дак а їсти що-ж ?! Днина собі вільна, гуляща, а ти, на воленьку, на гулі дивившись, голодом сиди?! Ні, ви лучче помагайте мені платно десь коло якогось діла постояти, посидіти чи й полежати — я там одпочину.

Природня байдужість

 Написалося веселеньке з таким особливим українським гумором — затираю рученята: оце вже широко поширять на цілий хрищений український сьвіт! Коли-ж оговтався: де поширять, хто поширить? Занадто вже вузько: суржик не вліз, матючки не вбгалися — от геть не кумедно. Ні, я таки більше сьпівець чудовної природи з холодною байдужістю її — сьому мовно знедоленому народові, я не то що всіх, а ніяких чуттів не віддам.

Солодка мова

 Вчора до мене на Майдані підійшла симпатична интеліґентна повія мого віку, анегелянською мовою пропонуючи коротку, наче спалах, невтяжливу дружбу. Ах, отак несподіванкою взяв і відважився подвійний комплімент! А я як-раз до речи в ошатнім дідовім пальті. Дак це в нас уже родове буде  — нетутешня шляхетність і знатка мужність? То бути чи здаватися? Ні, вже тепер тільки здаватися! 

Ужитково

 І що маю чинити з тою культурною пам'яттю? А з пам'ятливою культурою? Винесу на міський двір, як ото люде виносять-покидають. І хай загал, як тугу, рознесе — анонімно, безтямно, вжитково.