Ми, кияни й "гості міста", так якось ізвикли, що звідци до війни й шапкою не докинеш, а тут Білорусія (та, що не Білорусь), добряче вишколившись на спільних, рішуче мирних військових навчаннях, мугикаючи під носа улюблену пісеньку з легесеньким литвинським акцентом: "Мы, белоруссы, мирные людзи...", тихенько, п'ятою, штовхнула тільки між сусідами відому хвірточку в наш город і пустила безжального колія, наче до кабанів. І от уже маєш Київ — фронтове місто, звикле до воєнного гуркоту. І це країна, де чи не за єдиний гачок повісити саме дозволену тожсамість-ідентичність правила ураза від давньої великої війни, такої страшної-страшенної, що, як той мовляв, і ворогові не побажаєш. Ну, дак а хто-ж і бажав? Так, ішов-минав переможець, то як-же було не привітати, не потішити? А курці смерть? То не будьте курами! От ми, приміром, каплуни...
Немає коментарів:
Дописати коментар