Передніша зупинка

Зупинку "Европейська християнська культура" ми проминули: тодішні перевізники не дали зсісти. А тепер тільки пішки — далеко вертати хтозна куди. Чи хто піде? Ні. Скажуть: а глянь, жвава історія вже онде-о забігла.

Легке передчуття

Малим мене вчили, що вставати з-за столу треба "з легким одчуттям голоду": тоді, мовляв, схуднеш. Тепер устаю з легким передчуттям голоду, хоч скільки-б іззів. І худну від самого передчуття.

Із шапкою на порозі

Людство нагадує випускника: законно відбуло науку, теперки на працю треба брать. На яку? Ну, написано-ж в об'яві чи, той, ув об'явленні, оголошено-ж ув одкритті... Йвана Богослова. Т'але-ж, як почитати уважно, чи багато воно понароблює? Саме відає, що ні. Стоїть із шапкою на порозі, на яку ступити не знає. Пробує пригадати Працедавцеве Письмо: Адам, Єва, змій - усе помішалося. 

Мілкий Стікс

Вірю стародавнім хінцям, що сірий сирець — первісна матерія, природній стан. Бо де тільки не гляну — скрізь уздріваю течиво сірого сирцю. Барви, згуки, назви барвисті та гучні ніде не приховають звичайного сирцю сірого. Я й сам народився не берегах сірого Сирця. Ще малим задивлявся в його попелисті, ніби від спаленого на цегельні сьвіту, тихі води. Бо чого колотитися? Ото був мій Стікс, бо на тому березі манячило щось таке чи то геть заборонене, чи то геть неживе. То й що, що мілко? На що Стіксові глибінь? У йому-ж і потопельник не тоне вже, а човником пливе...

Мухи в патоці

Тут таке, а хтось плаває, як пампух ув олії, як вареник у маслі. Але-ж ззідять, ззідять! Гуляє, бач, як риба в морі. Таж виловлять і знов їсти. А ми полізем, як муха в патоку, то ніхто вже не зачепить навіть тої патоки, не то що мухи.

Коржі з попелу

Із дурнів розум лізе, як тісто з діжі. От хто його місив, той хай і пече. Але біда, що їсти таки нам випада.

Не вгніздилося

Життя просте, бо коротке, й того-ж облудне. Всякий облудник вам посьвідчить, що зводити треба легко та хутко. Але не кажіть, що не було нічого: зазнавалося-перечувалося, тільки що не вгніздилося, не всьвідомилося.

На межі II

Маю хіть — хотіти, маю біль — боліти, й, хотячи, здобуваю болещі. А далі — поле безмежне: оглядне, видне, дак коли-ж необміряне. І не ходив я ще тудою, на межі на кий похилився.

Дитячий конструктор

 От я все борюся за мову, під її тягарем борюкаюся, випростую змокрілі, обтереблені крила, а мову тим часом понасипувано насипом по окремих коробках, як той дріб'язок од дитячого конструктора. Щоб кожне собі шаруділо й тими рученятами шкоди не робило.

Незламний довід

Коли ото знов за те заходить, чи є ми, чи нема, чи є ми тут і де нас треба: тільки там, де нас нема, чи ще десь, — виставляється Шевченко, наш незламний довід, наш доказ незбитий. Бо вже його заперечити годі, можна тільки ненавидіти, тим самим знову стверджуючи.

Вовківня

Московці — то народ стовпомурування. Поки що, приготували копань і всім обвістили, що є вже майданчик. Тільки просять, щоб без майданів було, нема чого мітинґувати — треба колись і діло робить. 

Але иньші народи десятою дорогою обминають оте загороджене, опасуючись вовковини. "Ми", — кажуть, — "іздалеки подивимось, коли вже стовпові вінця виводитимете. Бо чи та вовківня на вовка копана, чи про вовка, а все з вовком вона та й вже."

Млин і хлів, і кіт

Умер геніяльний. Скажіть, що так і знали. Що геніяльний. А найпаче — що вмре.

По школі

Наші письмаки з превеликим, почасти виправданим, подивуванням вивчають мову в школі. Й далі вже полекшено пишуть. Із чуттям мовки, мовці, мовуськи.

Дітям — тополю

"Дай дітям потолю, сам підеш у неволю.", — отака приказка. Добре, що вже ніхто не тямить, що воно за "потоля". Може контамінована "тополя"? І дають дітям тополю.

Без покути

Найпевніша ознака пекла — то остаточна історична правість. І хоч минай її, хоч іздалека приглядайся приступаючи, хоч обертайся в-останнє зідхнути й глянути на вже манюсіньку, — побачиш непорушний, звершений кінець. І там хтось є: чути стогін. А чи розкаялися ті сущі, чи ні — байдужісінько: там гріх, але покути вже не буде.

У сьому сьвіті

Якби сьвітлин не було де висталяти на сьвітло, висьвітлювати, то вони лишалися-б тьмаринами, темними плямами по згорнутих альбумах. Але тепер виставляти є де. Себе. У сьвітлі сохвітів. Не собі дивитися, а людям показуватися. Без того не можна збагнути, чого це жадна менть не живе, не дихає без хвотосинтезу. Бо того, чого людоньки не бачили, чим не захоплювалися, ніколи в цьому сьвіті й не було, бо ніяк йому бути. 

Тепер сьвітлитися то вже не звичай — закон, і закон суворий, невблаганний. Сьвітлитися й сьвітитися — те саме. "І засьвітивши сьвічку, не ставлять під посудину, а на сьвічнику; то й сьвітить вона всім, хто в хаті. Так нехай сяє сьвітло ваше перед людьми, щоб вони бачили всі ваші добрі діла й прославляли Отця вашого, що не небі." (Мт. 5:15,16)

Всяке иньше давство

 Перемога — навіть удавана, надто вдавана — робить звитяжців кумирниками. Ще й як подумати пильненько: чи бувають перемоги не вдавані, щирі, як спитати в якогось лютого Пирра?

Звісно, я хочу своєму народові в усьому подуги, хай буде наше зверху. Але ще вище хай буде Боже, так, щоб геть і достойники, задерши вквітчані голови, задивилися й загадалися. Та й хто, крім Бога, зможе нам тепер дати? Всяке иньше давство повідсовували.  

Дуже вже трохи

Стовбурчиться маленький, прив'ялий кущик писаного, а коло його — два лайчики-зайчики сидять, вушка наставляють, а ті опадають. Сподіваються ще заячого товариства, та більше дурних лайчиків у нашім лісі немає.

Віє информаційний вітерець, покотиполем летять повз кущичок уривки коментарів. Коментарів до чогось далекого, назнаного, буйного, яскравозеленого, по лікарському запахущого. Там ллється й п'ється зелене винце, багрове пивце. Непитущі зайчики ажно вмліваєть: дайте хоч водиці!

Так і сидітимуть вірненько, навіть коли й кущиченько засохне, заскніє й покаже небові, що в його чорних, натруджених пучках не було неправди ні зернини. Всі просто йшли, а кущик ізбоку виставав, але так несьміло, дуже вже трохи.

Доземний уклін

Хто Богові вклоняється, той перед людьми не горбиться. А й людям часом уклонитися не гріх, бо кланятися явно, шанобливо — то було колись за звичай і за добрий звичай — той, що від його в культурного добродійства лишився тільки недогризок "зазвичай". Уклонившись, де справді ведеться й годиться, не будеш уже метушитися-лабузитися.

Каганець

Як не навчуся молитися, то в старість і смерть муситиму йти, як у пітьму.

Не Київ

Цьогорічного літа Київ сидітиме в Київі: прітиме за кермами, дуднітиме в гудки, як той хрущ, матіркуватиме сам себе, бо більше в авті нема нікого. Я його спитаю:

— Київе, це ти?

А він мені скаже:

— Ти що, здурів? Я сам на це все дивлюся з правого берега, з балочки, де мої дорогі гості ще намісць кущів не понаставляли великих до неба й дурних як не треба (х)мародерів.

Людям посьміх

У Пелема Ґренвіля Вудгауза отой його повсюдний, суцільний гумор дуже схожий на вкраїнський народній у переказі якогось очитаного Квітки-Основ'яненка. Річ змальовання, сюжет не мають аж такого значіння: просто письменник готовою, здоровою мовою доторкається до всього навкруги, навіть омацки, й робиться сьвіт кумедним, веселим, ще й з якимись лукавими пов'язями з ангелянських своїх Драгоманова чи Павлика.

Але на те треба мати та знати мову — і вухом, і з книжки доброї. В нас на тимчасовім безлюдді наважуються сьмішити тільки жалю гідною мішанкою, сподіваючись, що мудрий читаченько братиме на поглум уже-ж не тебе, а нещасну свою рідну говірку.

Не хапайся дурниці

Між ученими йде, що Генрі Джеймс зразу писав не вимазуючи. І не писав, властиво, а проказував. Потім уже щось трохи перекреслював у диктурі, але то так, про око, щоб не дуже перед людьми пишатися. Це означа, що в його в думці готові стояли ті словесні палати з високими склепіннями. Треба так намагатися — пізно, але треба. Бо кругом усі поперед одного хапаються якоїсь бурсацької гутірки, коли хочуть красно сказати. Це все кипить од повноти сьогочасности в дірявому казані минущости. І всю піч позаливали невідомо чим. А та піч навіть іще й не в хаті стоїть, а в полі. Легкі, стрункі палаци, зелені водолазькі кахлі — то все далеке степове марево, що тверезий чоловік тільки перехреститься та й у землю гляне. 

Соловейкові не дадуть

Не те диво, що, говорячи, не чують нікого, а що й самі себе не чують. Бо якби вчули, розслухалися, то зчудувалися-б і замовкли. А тут як-раз і соловейко аж затьохкується, не дає... Та ні-ж бо, то соловейкові не дадуть: як стій якийсь глухий озоветься й забалакає, вздрівши, що чужі губи вже не плямкають.

Божа копієчка

Що воно таке отой можний чоловік — доліжний, доїжний, зодіжний? Звідкіля береться і його та мога? І де вона в мене? Ах, не було вже й не буде! Запрягав коні воронії, завертав літа молодії, розпитував — нема! Моги нема!

Що мені робити, що не маю куди звезти овочі мої та й овочів не маю? Вже-ж не клуні будувати на брак тих овочів і добра. І скажу душі своїй:

— От бачиш, душе, я не такий, як той безтямний багач у євангелії! Тому не маєш ти багацько добра, зложеного на літа многі. Спочивай, але не дрімай, їж, коли дадуть, пий, як хто налиє, веселися, де не розплачешся. Отака моя тобі, душе, приповість.

Он який. А скарбував-же для себе й скарбую, тільки скарбу десь нема. Розберу стару клуню — й у грубку мерщій, так хоч погріємось.

А бувають-же ті багачі, що надбали, а ще не сієї ночи душу їхню в них візьмуть, то ще вона потьохкає на купі багацтва. А хто в Бога багатів, то тільки сам Бог і знає. Я от маю Божу копієчку, маленьку, як насінина. Легко її носити, та легко й згубити, то все пильную, щоб не "посіяти". Бо як "посію", то нічого вже ніде не виросте.

Добре ще, що я не роботящий, хоч і мусів робити, поки було коло чого ходить. Копієчку знайшов, бо все в землю дивився, а не на небо. А вже тому роботящому злиденні старощі що віщують? "Не те ти", — кажуть, — "трударику, робив". А він і сам зна, що не те. Але те десь городами обминуло, навіть руки на хвіртку не поклало.

Парсуна Доріяна Ґрея

Гадаю, що в Доріяна Ґрея мить молодощів розтяглася на цілий роман. Кожен має таку парсуну, запхану й замкнену десь на горищі: з усіма гріхами й опороками, що позначають на виду свої карби, ніби то справді неласкаві пружки блідого лиця. Просто старіння робить нас де-далі, то все більше схожими на горішній образ — і можна вже потроху витягати й помалу вішати на стінку парсуну.

Клітка з солов'ями

Українська мова така то вже сьпівуча, а носії сьпівучої тим часом чогось аж крекчуть, як беруться до неї. Ходиш, бува, ніби той Дійоген, щойно з потяга знятий, пероном київського залізничного двірця, за людиною шукаючи:

— Носію, носію!

Аж коли він суне: ще й не поклали на його нічого, а він уже зігнувся, до землі приглядається. То, коли культурний ти чоловік, якось сам собі несеш той мовний баґаж, наче незручну клітку з солов'ями. 

На маківці сиділа, дрібен мачок дзюбала

Дурному, як звісно, не нудно самому: сидить та й регочеться. Отак і я сам собою тішуся, додаючи читачика. Бо хто теє побачить? Хіба знечевля дзюбаючи Интернет. А там розбере, що то моє, а не харч, і сердито загребе ногами.

Не вже

Наше "невже" склалося з двох слів: "не" й "уже". Так і писатиму відтепер, щоб не забути колишнього: не вже. Зразу розвертається, розгортається, роздзяплюється, розмикається такий чоловічий глиб! А ви думали, до тільки розкривається...

Геть усе

Українці ніколи не мали ніякісіньких плянів. Покажіть мені вкраїнця з правдивим пляном, і я повірю в ясність нашого майбуття. А слово в мові, бач, як прийнялося. Такою мірою, що вже всі кажуть "план" і навіть "планувати". А що "наплановано"? Тільки й знають: "Так! Усе це геть!" Не дурно-ж у нас на все так і кажуть — "геть усе".

Китиця мітів

Кожне гідне місто, кажуть люде, конче має свій міт. Львів уже напевно має тих мітів цілу китицю: український, московський, польський, галицько-селянський, власне львівський, вигнанський і тепер іще переселецький.

 

Нема кому

Таким людям, як от Кримський, Огієнко, Єфремов треба було-б і досі трудитися й жить. Бо замісць них просто нема кому. 

Обізнаність і культурність

Обговорювати питання нашої мови треба та ще й геть — і саме усно. Тоді розмовники, обговорюючи мову, зразу виказують свою в ній обізнаність і культурність.

Рідна ненависть

Україна буде там, де хтось, і ненавидячи неньку, ганитиме її таки рідню мовою.

Нікудою

Тепер довгих текстів ніхто не чита, бо нетерпій: трохи почитав і вже кортить щось своє вигукнути. Та й тексти самі — вони таки тексти й більш нічого, ніяк инакше їх не схарактеризуєш. У нас навіть найтямущіші письменники не потраплять утриматися на коні: починає сповзати сідло вкраїнської мови. А ще наші сьогочасники вперто не бажають миритися з тим, що в них можуть бути короткі думки без усяких интелектуальних наслідків: думки закінчуються, а тексти простеляються, як дороги нікудою.

Пора року

Триває непереносна весносінь і нікуди її перенести. Пір року нема, а є просто рік з одною порою — пора вже рокові, час і пора.

Гострий спис ламає тиляги

Мова сьогочасного интеліґента таки справді не вкраїнська, а якась українізована. Ніби як панцер такий, але тільки спереду навішено, а як зайдеш за спину — спустиш очі долі, а спустивши, й геть одведеш.

Ні се, ні те

Теперки легко віншувати добрих людей уродинами. Зичити треба тільки здоровля, грошей і товариства. Бо умовини такі, що або се, або те, а нема нічого.

Розкішна ганьба

Люде, коли бачать мої літерки, либонь просто соромливо відвертаються. Ах, яка розкішна ганьба!

Пищик

Ніколи не думав, що стану зумером, а по нашому пищиком. Але-ж дзижчу.

Знечевля

— Ти тільки до слів чіпляєшся, а зміст тебе геть не цікавить!

— Дуже цікавить, тому зразу бачу, що його все геть та й геть нема. То хоч до слів знечевля позалицяюся.

Займані та блазнені

Аж трохи стискається серце за призабутою музикою словосполучення - "мудрий народ". Спробуйте-но назвати якийсь ...анський, ...ійський, …ецький народ "мудрим" — виходить глузливо й недоречно. Хіба свій український: у нас полюбляють — з чаркою, як на проводах.

Бо тільки цнотливий народ можна назвати мудрим. А хто наважиться назвати котрийсь із теперішніх народів цнотливим? Усі вже займані, блазнені, винні.

Олив'яно й циново

Скластися грошей по сорок щось не випадає: купило таке тупе, що й витягати сором. І налинула ностальґія за шинками: у хаті чи на дворі, поки не бачать ні діти, ні жінка, вхопиш, що в руку потрапиться, і вже несеш шинкареві закладати. Шапку знімеш, кожуха скинеш, просто розпережешся — й далі собі гуляєш. А на похмілля продаси щось і знов до шинкаря. А тепер що, куме? Що продавати? Миски та ложки? Рябу телицю? Нікому не треба, та й шинка нема. А в крамниці таки грошів'я правлять, а те грошаччя родина попроїдала. От і сидимо олив'яно й циново тверезі, як сичі-маняки.

Корекції й корективи

Формальність і лицемірство давно коректують нам мову. І ми вже звикли, сумирились і готові слухати. Але-ж вони так і не сказали нічого! Сто років плястичних операцій — і ніхто з живих уже не пам'ятає, як звали пацієнта, не то що його виду. А хірурги все думають, яким має бути найновітніший золотий перекрій.

Нема балачки

Теперки, коли з неба що-дня терпляче капає дощова потопа, наші українці нарешті навчаться, як ті ангеляни, любити й шанувати годину, радісно чудуватися з неї. І скільки буде розмов про соняшність, сухість, яскравість! А на політику тільки мовчки киватимуть, як на негідь: ясно-ж, що в нас іздебільша дощі — тож і балачки нема.

Брикетики

Совіцька людина незнищенна. Виробляли її з запевних покидьків розтрощеного побуту, зате процес уже був остаточного, скандинавського такого порання, що випускає якісь чорні акуратні брикетики — дуже тверді, дуже важкі, ні на що вже сьвітові не потрібні, але вічні аж до Страшного суду. І брикети закаменіло думають, що судитимуть не їх, а знов Україну — за те, що затято прикидалася живою, а не мертвіла разом із ними.

Як той кравець

Воля вшкодила людську природу, а сама лишилася невшкодженою. І тепер вона, як кравець, із клаптів ветхої людини крає й зшиває собі щось новеньке. 

На лету

Бжола завмерла, налітючи на квітку, побачивши розтулені медяні вуста й уже летить — не летить, мліє, в'яне, холодіє й так собі гадає: "Оце тут умерла я для тебе, сьвітку мій, рою з усіма вуликами. Зараз я втішатимуся нектаром, глитатиму амброзії! Народжена робити та й вже, я оце саме націлилася вчинити де-що богівське — я обпилковую щось таке незнане, непотрібне моєму родові й мені, навіть і матиці самій. Оцей цілунок я дарую життю, але не своїм одноманітним житкам, а незнаному, недосяжному житию — дарую, куштуючи свою скору смерть і в спілці з натурою й часом наближаючи її!"

Але це зомління в повітрі, ця непам'ять і непритомність зупинили короткий плин буття й невгавущу, байдужу машину рою в неї всередині — хоч на менть іще коротшу, але вкарбовану в бурштин вічности.

Такий настрій

Настрій такий... осінній. Але то не через погодоньку: їсти хочеться так, ніби вже осінь, жнива, діти пішли до школи, а батьки — заробляти, й аж запрацювали дещицю.

За визнаття

Визнавати здобуття ще живих, а надто знайомих людей бодай прискаленим оком, не то що вузликом у соціяльнім мереживі, нам заваджають ревнощі та заздрощі. Ніхто не вільний од того до кінця, бо життя — то борня за місце на осонні, а тепер уже знов і просто за кавелок харчи.

Статечна й щедра

Усі підручники вкраїнською, а надто ті, що українскої чи з українського приводу писані, ніби промовляють до міської дитини: "Поглянь, дітоньку, яке воно ледащо! Ото склади тепер і покинь." Як нам мова заникає, то хоч спорядім її в останню путь красною та поважною, хоч пошануймо наостанку. І тоді, вже гідно поховавши, вишуканою мовсковською зможемо сказати за небіжку добре жалобне слово: що гарна була, статечна й щедра.

Кореняка

Дуже промовистий у нас приклад — оте сусьвітнє "володіє українською мовою" намісць висуканого і виведеного з власного мовного досьвіду "орудує". Коли ще хтось чужими (ах, иноземними!) мовами отак володіє, то можна терпіти, бо хай собі: воно чужим володіє, а нашим не орудує. Можна шаблю мати, нею володіти, але геть не орудувати. А тут іще гірше: ми нічим давно не орудуємо й у рідній мові нічим не володіємо. Взагалі ота сучасна, так зветься, українська мова заперечує всяку мовну історію: ніхто не наважується лізти вглиб, щоб ненароком не зачепить кореняки від якоїсь дурної політики.

Краса безпотрібна

Він перше показував людям красу. Далі потроху став кивати пальцем у чоботі. А вже потім просто сукати дулі всім під ніс. Так і скінчив.