Яблучка

 Яблунька низенько, ніби аж соромливо, схилилася-присіла над своїми безталанними овочами; затуляє зеленими руками, накриває зеленим подолом ті діти, що  перед нею червивіють-загнивають, розлягшись, закинувши голови з тими дірками-доганами, наче невтишимими очима: "Де наша плідна будучина?"

Рушання

 Лаштуєшся в дорогу, вже вона тобі пахне — й найгостріший засмак, найбільша загадка, мандрівний захват: що-ж я забув на цей раз?

Грубезні томи

 Яка щаслива настало доба: можна геть не читати книжок і легко разом із тим видаватися на осьвіченого, обізнаного, обтесаного. Не псуючи очей, не виплакуючи їх над несподіваною дорогою істиною! Очі, навпаки, з сухою певністю дивляться на екран, ніби виводячи на орбіту мудрі зорелети й далі випроваджуючи їх-же в далеку, потрібну путь.

А читачі тим часом тицяються одне в одного, як сліпці й із гуготом зароняють непотрібні, невідомі грубезні томи.

Без патрії

 Треба плекати патрійотизм, а людям забракло патрії: стало сухо, як автівці на пальне посеред незнайомої життьової дороги. То вже стало й озирається: яке їхало, яке здибало? Нема кому вилізти з шляхових корчів і гукнути на мандрованих: а ось тутечки ми, свої! Свої, однак, десь є — просто заскочені, з великими, загальнолюдськи розплющеними очима.

Здоров зборов

 Дуже важко змагатися з тим, хто вже здоров зборов навіть власну совість.

Щоб не розчіпчитися

 Знаю вже, відаю, чому так мало хто прилюдно сподобує мої маловартні дописи: воно й любиться, та бачать зичливці крихкість отих дурощів, що з помпою виставляються на показ брутальній громадській думці. То вже бережуть мене з тими відмінчатами від зайвої нецеремонної уваги. Та й щоб собі не розчіпчитися.

Усе ззісти

 Їсти — то найбільша житьова втіха, більша навіть за радість визнаття, хоч тої радости ви від українців ніколи не діждете, тому й не досьвідчите, так воно чи ні. Їсти — то наймогутніша розкіш і не тільки тілесна. Це я стверджую, як чоловік, що голодував 40 діб, щоб статися Сократовим учнем. Було це давненько, т'але Сократ усе 'дно під той час уже вмер. Од його сподівалися довгого віку, бо ювіляр (70 р.), подейкують, здоровля мав залізне, та старий сам зробив собі кінець. Отак ми сумно з Сократом і розминулися.

Отже їсти — найпринадніша насолода й розрада. Біда лиш у тім, що ззісти можна все: не то обжерне черево, ба й душа наїдається волею (хоч і не вволю), серцем і всією тямою своєю. Гляньте-но самі: чималенько интелектуалів тільки те й знають, що пожирати интелектуальне. 

Однак їсться не сама малостравна хвилозопия. Якби-ж то так! Україну заїдає війна, Київ — пажерлива зграя непогамовних провінціялів, що поробилися городськими будівничими й багачами. Дак хто-ж їм і суддя? У нас у Київі хоч кого колупни — розкопається такий самий неспинний проїсний провінціял.

Та й до тіла повернутся, до утроби — от як схуднути, скажіть? Менше їсти, кажете? Дак коли-ж усі кругом знай їдять, чхаючи навіть на те, що будь-яка ненаситність — то чин самогубства. І не цикуту гірку проглинають, а все ласощі. А то розкоші такі, що нема ради.

Росяна точка

 Видушив із себе останню маленьку думоньку й зробився увесь сухий. А вона покотилася — точка роси, росяна крапелька. Кленовим листочком, далі — через гребельку. Ніщо не розірве її зсередини — така доладня, ніщо не скарлючить — така пружна. Хіба наступить якийсь — он уже йде.

The Big Read

 Я помалу читаю, а є великі читачі. Вони велико читають, широко, жваво. Й уже кортить поділитися читаним, поки не забулося, не згладилося з плястилінових скрижалів. Тому треба читати книжку разом із усіма, рівночасно. Инакше сам поплачеш над своєю буцім-то клясикою, посьмієшся, а поділитися — то ніхто й не бере.

Сім'я та школа, любов і мудрість

 Діти беруть од батьків поки тільки те, на що й справді нема ради: тілесні риси, особливості здоровля, звички, слівця. Вони живуть у подаваному побиті насправжки — то їхній побит, а не батьківський. Батько-мати виросли в иньшому, а цей творили про їх, про дітей, не дуже його знаючи.

Діти, поки вони діти, в своїм звичаї люде громадські, а то й суспільні: вони сприймають і всотують тільки те, що становить справжній людський чин довкола їх. Обтяжені досьвідом дорослі пручаються в суспільстві, громаді, товаристві. А діти в йому — як у своєму живлі. То вони, поки діти, сьогочасники.

Школа може показати людині, яка буває осьвіта. Розміром, обсягом, складом своїм і завглибшки. Т'але й тут — як нема, то й дарма.

А любов, спитає котрий завзятий, а любов? А любов як кисень: дає повітря, потрапляє в кров. Її ніхто бачити не може — хіба відчути брак. Щиру любов либонь переживають щирі самовідданці, тому в їх усе палко, скоро горить і хутко вигоряє разом із їми.

А мудрість? О, вона вся — по шкоді! Ти вже в новій шкоді, а вона надбіга. Так і наша мудрість здожене колись наші діти. Розкаже їм, як ми їх любили — щось уже наплете.

Зрита рілля

 Українцям не слід становити себе дурманами навіть перед самими собою, в своїм гурті, щиро вірячи або показуючи, що віриш, у те, що десь, у якійсь затруєній злом країні, не було, немає й не може бути культури.
 Адже культура — то тільки особиста праця на подаваному ґрунті: ти зробив? То вже є й зрита рілля.

Увірваний терпець

 Чогось саме на сьміховинному суржикові мені люто вривається лагідний, гумористичний терпець.

Вояцька путь

 "Шлях воїна" в Укаїні — не матафора, не хвилозопия. Шлях воїна в Україні — вояцька путь: вона найперше пролягла на бойовище. А вже потім чи буде, чи не буде метафізична одисея.

Бариста

 Я, загалом беручи, не проти "баристи": позичайте здорові, однак оддавати нічим. Але хай уже він буде з відмінками: як от "юриста" чи бандуриста".

Дуже нудно

 Часом аж заслухаєшся: як-же ловко гуторять по своєму иньші народи! А надто подивуєшся, як знаєш мову, що її вже й без тебе всі знають, — ну, от хоч-би й тую ангелянську. Чого-ж ми ніяк не потрапимо? Хіба-ж не кортить?

Направду сказати, скрізь є недоріки. Але-ж не вчені, не завідські, не елітарні, не горді! Знає чоловік, що собі мимрить, бубонить, — дак то-ж він одтінює красномовних, цілу славну громаду відтіня!

Заздро вже мені й дуже нудно.

Людей привезли

 От і знову Київ став тісний: забрали одну кістку з метра — та й уже закомашилося. Де не беруться вперті вкраїнці, що таки воліють, хай-би там що, жити в великому вкраїнському місті, а не десь у Празі, чи що. Де-далі, то все важче лишитися наодинці з Богом.

Сподіваюся, що то ми так любимо одне одного, то й тісно так тулимося. Але в вічі ніхто не дивиться. Цікаво назирати над людьми, що тебе не можуть бачити, а тільки відчувати, як незручно притиснеш которого. Почуваєш себе об'єктивним, щирим ученим, що робить стерильні досліди, стоячи за непроникливою шибою, в білім халаті. А що-ж! Людей-же привезли — треба порати.

Безуважно

 Увага людям теперки надто швидко висякується: оце щойно слухав уважно, дивився просто в вічі — аж гульк уже тихенько, культурненько сякнувсь убік — та й нема. Й усі вже звикли до тих трансів — ану-ж повернеться? Виглядаємо, ловимо, повертаємо, далі вже однак мусимо пустити, як кульку на повітря. Не живеться людям тут — десь іще треба.