Перше славня

 Червоно-чорний прапорець — своя кров за свій чорнозем, червоний — просто кров. Кров десь, колись, в якійсь країні проллята за безземельне робоче діло. Взавтра — першотравневий день, дуже важливе сьвято.
На маївках завжди боялися провокацій: "Товариство, розходимось кожен собі!" Розповзеться по городах недорозкуркулене вкраїнство. Нащадки розкуркулених вже сьогодні впиваються свободою коло незаконно встановлених ґаражів. Нахабно рве вуха навіяна з північного сходу популярна музика — як реквієм великій культурі ХІХ століття, що нас колись полонила, а тепер одпускає.
А десь далеко тривають спроби вщент ізруйнувати весь сьвіт насильства. Десь далеко, кажу, не тут. Бо тут — сьвято. Чи то прийдешнє, чи то минуле...

По тім боці

 Читаєш Псалтир за померлими, як учив Петро Могила, — й немов-би опиняєшся в їхній тісній пустелі, де кожен здригається і бренить, коли земний нащадок оголошує його забуте живими ймення, кожен дзвенить, як гусельна струна вікопомного псалтерію.

У тісну діру впавши

 Маю відряд до Полтави, а колись-же виряджали до мехік і хін, — ніби сьвіт нам поменшав. Поменшала й Україна: вся заховалась у Київі й не боїться нічого.

Задля вселюдности

 Нічого власного, крім зазлости проти иньших. Жадної сили, крім безсилої лютости. Ніякої мети, крім утілення иньших у другому. Жадного шляхетства, крім підлого ордену. Чернеча злоба до гроба...

Що прийде весна красна, буде вся наша голота рясна

 Надійшла весна — красна, аж червона. Нагло прийшла, стала — й поточилась. Точиться, як війна. Спливає, як кров. На жаль, це — не білий вірш.

Наче зумисне

 Громадський діяч (не політичний, хоча тепер усе політичне) виступає на пресовій конференції. Ловить вовка за вуха:

— У нас тепер Єдина Країна, поэтому сразу перейду на русский.

Супротивність у всьому

 У нас і опір поки що — спротив. Замісць опірности — супротивність.

Гульливий Ґулівер

 Не біймося здаватися чи й бути маленькими проти зайди — разом нас багато. Ми скидаємося на ліліпутів тільки тому, що до нас забрів знавіснілий Ґулівер. Але цей сьвіт домірний нам і нами залюднений. Велет топче, товче, толочить, бо не знайде дверей до рідного йому велетенського сьвіту. Та й нема їх уже, тих дверей.

Змірність і безмір

 Націоналізм годі виміряти культурністю: для культурности він безберегий. Культурністю вимірюється тільки шовінізм.

Близьке стоїть небезпешне

 Як у мові, як і в житті: схоже довго прикидається рідним, близько підступається, але слушної мити по свійському хіба що б'є.

Перший ступінь

 Колос — на глиняних ногах. Стояв непорушно, вгруз міцно. Надумав ходити: ступив перший ступінь — і потрапив на прибережну крижину, що здавалася півостровом. Крижина помандрувала собі танути на любий полудень; а колос іспіткнувся, впав на грубі коліна й ось-ось гепнеться долілиць в пилюку гарячих скитських степів, що їх вважав за свої, здалека бачучи, як іще стояв. Падай на спину, гордий колосе! Побачиш неба незвойовану глибінь!

Куди вітер віє

 Вогонь гасять тільки з одного боку, а вітер — західній.

Без Царя за цісаря

 Пригадали: не маємо Царя, тілько цісаря! І поперли в цісарів похід. У тім поході православиє мусить підтюпцем надбігати за самодержавиєм і народністю, на ходу відсьпівуючи мертві душі у військовій валці.

За міську мову

 Щоб уникнути знепліднювання, треба спиратися на здобуте й надбане. Здобуте від села, надбане правдивою наукою. Бо мова завмерла на порозі часової ночи: і кортить, і страшить повернутись у небуття.

Війна язиків

 Війну вимов ми доконче програємо. А війну мов неминуче виграємо: воскреснемо яко переможці, ще нині будемо в раю.

Як озлість бере

 Чоловік зчаста бере свою злість за чужу, тому й злостивиться без угаву. А щойно збагнеш, що вона твоя, рідненька, — сама ховається, бо боїться.

Як колька в боці

Схизматами й уніятами чомусь найбільше переймаються з'єретичені невіри.

Сьпівець псальмів

 Сьогодні останній день можна псавтир читати. Так, ніби лісом ідеш, а в тому лісі не шпичаки — а зуби грішників, не гілки — а пазурі безбожників, не стовбури — а палі ворогів. А ти не тюпаєш уже, а летиш собі, як та галка через балку, літаючи, крячеш. Крячеш про те, про що Сьпівець сьпівав. І крім тебе в тому лісі датися чути більше нікому.

На добраніч дати

 Треба мати мало, й те мале в сувій великовдячний завинути. Щоб і тому малому затишно було, й собі малося, що під голову підкласти, — для тихомирних снів.

Значно, що господар

Спало десь не на руці, а на кулаці. Хати нема, корчма забрала. Яка околиця? Яке село? Чиїх батьків? Хильнуло трохи для зваги, й тепер на меншому, ніж царство, не помириться.  

Хрестовий похід байстрюків

Хтось колись буцім-то з Руси вийшов. Як виходили — ніхто не завважив, ніде хвіртка не рипнула. Десь якусь собі Русь за виграшку змайстрували, немов троянського коня. Привели огиря, грюкають в браму. Кажуть, гріб Ярославів у нас, а то їхній. Не родичами зовуться, спадкоємцями називаються. А ми, мовляв тут пахолками жили на чужім хазяйстві. Дарма, що тисячу літ! Чи відмикати? І чим вітати?

Обійдеться циганське весілля і без марципанів

 Україна ніколи не годна була Росії ні розумом осягнути, ні на мірку виміряти, а тепер уже й вірити в Росію не може. Не сидиться в парі, як ото рожевому з цинамоновим. То-ж не марципани.

Підпустивши москаля

Колись розвідачі стародавні розвідали своєму народові дорогу до краю обіцяного. Чи не цього самого дня? А тепер за підглядниками, розглядачами, вивідачами й визнавчиками приплазували Біломорські пластуни, як гадюки розпласталися-позастелялися на всіх стежках і не пускають народ свій не то що до Сьвятої Руси обітованої — просто в Русь західню тропу застують-переступають.

День Кінця

Велика Вітчизняна Війна нарешті скінчилася, коли почалася маленька війна за отчину. Цього не розуміють лиш ті, кому отчина — скрізь і ніде, а велика літера "В" ("выстрелъ" чи "вибух") просто позначає мету, де будуть стрільна розриватись глухо, розриватись, хрипко викрикуючи щось зрозумілою, але страшною мовою.

Наїдаючись маку

Сьвятої Руси в Російській Федерації не менше й не більше, як вічного Православ'я в ґльобалізованому сьвіті. Сьвята Русь мусить мати поза межами РФ важливі території, як і Православ'я — поза межами сьвіту цього. І то не Сибірь неісходима. Сибірь таки неісходима, але скільки там буде Сьвятої Руси? Де-не-де, коли-не-коли...
Малоросійська православна интеліґенція після Мазепи, щоб не було війни, взяла на себе нетяжкий, як здавалося, подвиг юродства. Але війни однаково траплялись, і ось тепер прилучилася ще одна. Така несподівана, як і всі вони. І раптом виявилося, що нишком трохи не в те повірили. У те, чого Сам Христос не проповідував, ба більше, чого Він відцурався. У Царство Земне. Земне, але ніби-то з духовними кордонами: скрізь і ніде.
Доводиться прокидатися. Наче й не пили, а голова болить на тяжке похмілля. Чи таки пили?

Сьвяті граблі

Молитва — то як сьвяті граблі, що вранці кладеш на поріг, а ввечері — перед ліжком. 

Надмірна застарілість

Наше застаріле, задавнене наше взяло та й наздогнало нас на Майдані. На якому колі? А хтозна! На Майдані коло церкви революція іде... Це вже було, безмежно застаріло було, та не відбулося. Доведеться постарітися з застарілим.
Але таке вже коїлося не тільки в нас. Христос прийшов до імперії, що статевими питанням цікавилася стокротно більше, ніж буттям Божим. Цікавилася, могутньо потягаючись, цікавилася, монументально лежачи — коло їдла, коло бесіди, коло студій і... коло церкви своєї, на Майдані свойому. Тогочасні Мішелі Фуко багацько знали й по вченому читали з приводу... статевого питання в наймудрішій і найвишуканішій його площині. Розумаха-імперія сприйняла байку про Бога з превеликою прикрістю й відразою. Особливо вразила нечувана... застарілість ідей, їхня безпорадність у сьвітлі плюралістичних передових учень.
Зважуся сказати, що тодішня імперія знала про сьвіт уже все, що знає чи вже забула й сьогочасна Европа. Все, чого та імперія не знала чи не могла зробити для сьогочасника, зводиться навіть не до тиснення ґудзика, а до клацання. Бо-ж Рим узяв усе потрібне від попередників, додав те, чого бракувало, й дотепер не посунувся ні на ступінь — стоїть.

А буття Боже й далі цивілізаційно не розв'язується. Христова вістка клює цифровий воск у вухах культурних еліт. З дива не виходить людство, що й далі рипить під переможною ходою поступу застаріле вкраїнське питаннє...

Третій Рим

Рим — то, безсумнівно, територія Москви, на кшталт Домодідова. Треба віддать, як одрубать, і не мучитися. Тоді ще пошукати за Другим Римом (Домодідово-2) й за Римом Третім. Хай буде три, й хай уже на тому скінчиться розширення! А з кінцем розширення репнуть упоперек од розчепірки всі наші лиха й негаразди.

Поти жбан воду носить, поки вухо увірветься

Злам іде повздовж совіцької демаркаційної лінії. Совіцькі люде є скрізь, але тільки в РФ вони потрібні. Ще й до зарізу, аж ґвалт, хоч повісься! А Вкраїні вони й не потрібні, й не до снаги вже. От і ремствують. Хіба ревуть воли?.. Клясика наша. А тут і ясла вкрали.
Совіцька людина потребує невичитаної з книжки простоти й принагідного насильства. Як-що це насильство не над нею, то буде з її боку. Дурний гірший за злодія, так у нас кажуть, бо дурний несе злодія, мов той огир: вже й казковий злодій без голови, а комора однак порожня, ще й підлизана.
Совіцьку людину дратує те, що вона не дістає простої відсічи як на словах, як і на кулаках. Витребеньок вона не любить, за витребеньки буде мститися.
Совітчину можна скинути як стару шкуру, вона й сама лізе, як повзеш крізь вузьку розколину. А тепера вузько розкололося! Ніби та сама порцеляна, а води не держить. І не зогледишся, як опинишся на чийомусь боці. Але на кожному боці доведеться походити голяка. А от куди йти голому — то вже питання. Та совіцька людина не любить питаннів, вона любить відповіді. Й не читає історії, навіть як-що то історія КПСС. Навіть історія КПСС мусить існувати в переказах і леґендах непротинічного міського фольклору.

Москаль-чарівник

Відродім український театр — театр корифеїв! Виставляймо найпекучішого тепер "Москаля-чарівника"! Салдат Лихой уже в хаті! І Финтика привів — порядкують обидва! Чого москаль звідки не витягне, чого куди не заховає! "Язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай" — не виходить так у них! Язык, як ми тепер гаразд знаємо, дає волю й рукам. Тож заберуть і козака Мамая, й чужу молодицю! Ще й ориґінальний сюжет нашого Котляревського — перелицюють і поцуплять!
Финтик забув своє, забув і де воно лежало, але пошарудить і позабирає — щоб було! А москаль знає, де лежить, і бере геть усе. Вдвох і винесуть!
Отакий водевіль! Ні, треба по всіх іще живих театрах виставляти, щоб знала публіка, де наше, де не наше!

Заплутана рахуба

Московська мова як уже тільки не називалася в нас: язык Ленина ("Давайте говорить на языке Ленина!"), язык межнационального общения (коли відгриміли гармати), язык регионов (з хрустким українським "г" — як пісок на зубах).
Ет, старовина набридла нам безмежно! Мова-ж, біда, розвивається, мова-ж, біда, оновлюється! Язык соотечественников — он як треба!
А по людському — земляцька мова. Це-ж тихі земляки ховаються за бучними співвітчизниками! А за земляками — ховається земля. Земля, що велично й могутньо гуде мовою Пушкіна, Достоєвського, Некрасова та инчих покійних любителів землі. То чия-ж вона? Своя земля! Навіть, як-що не гуде, а шелестить, — і того досить. Навіть як-що ніхто ніде не гомонить, а тільки тихо ступає тою землею, — починає променитися вона сочувстеннымъ соотечествіемъ. От де рахуба!

Не все так просто

Українські право-славні й українські право-охоронці якось призвичаїлися до умовної правности своєї, причетности до правного ладу й праворяду. Але ось похитнув ся лад, упав ряд: сьвідчити треба свої права до правоти, справуватися за правду. Люде з кийком і люде з хрестом стоять під великим сумнівом. Чи докажем, що ми — браття?

Несподівана пов'язь

Московська мова ще звивається-вигинається на ложі наших уст, прикидаючись то рідною дружиною, то бранкою-коханкою, але вже прикушено й розкушено її.

Утішайся, замружившись

Я віддаю належне правдивому мистецтву за щиру правду, висловлену образами, що промовляють до душі, а, через душу, й до тіла. Оце й буде той вічний революцьонер, той дух, що тіло рве... до чогось. Виказане в мистецтві, навіть красному письменстві, нез'ясовне, а коли й огудливе богослів'я сприймаю як неминучу довагу до стражденних душевних правд. До речи, цей тягарець не дає пристрастям остаточно розшматувати нас, а нам самим — не дає свиснути в комин, наче спущеним ґумовим кулькам, коли від їхньої улюбленої дірки прибирають пузвеликого пальця.
Ясно-ж: мистець, занадто заклопотаний на душевному поверсі своєї витонченої господи, ще й думками — вічно в тілесній пивниці, не має ні часу, ні снаги на облаштовування духовного пів’ярусу. Одно слово, вгору глянуть ніколи.

Мав без матні одні холоші, і тілько слава, що в штанах

Москва відкидає всяку згадку за нехибний суд, що чинитиметься людям правотою, натомісць уводячи сьвідомість унутрішньої правди, незламну слушність власних завваженнів, не признаючи нікому ні в чому рації. Тому наш народ і придумав здавна: "Служи Москві, Йване, а вона-ж тебе й гане!". Тому й називаємо ми московським місяцем довгий час і погрожуємо: попам'ятаєш московський місяць! Тому й називаються в нас пенею московською  безпричиновий прикліп чи ґдира-чоловік.
А ще-ж у нас кажуть: "Пишається, як московський лапоть", "Росходився, як московський постіл". Що-ж, і розходивсь, і пишається, й іще попосоває ногами: в одній холоші — своя правда, в другій — своя-ж правота.

Знаємо з книжок

Розвідники й притичні до них радники — то створіння з буйною, але обмеженою уявою. В цьому вони нагадують зворотникові рослини в хатніх вазонах помірної півночи. Маячний шал в окремо взятому тежикові править за неодмінний закон природи. Але над цією розгнузданою "природою" витає твереза рука, що відхиляє фіранку, кропить водою, добрить ґрунтець. А коли треба — розсаджує й пересаджує рослинність по нових горщиках.

Повість без повсти

Читаєш першого-кращого вкраїнського (дуже красного!) письменника наших днів: гостросюжетно, гостроцікаво, гостросучасно! Але хочеться вхопити обережного повістяря за руку на якомусь ніби жвавішому звороті, потягнути — побігти-полетіти до стрімкого урвища, а під спадистою стромою — гарний одвершок, а в таємничім низькодолі — вишукані долиняни. Плигонути-полинути-полетіти, почути, як гупнув оберемком нелетючий письменний. А самому — дати крилам лиха...
Та де! Перечепишся за якесь повстяне слово, пурхнеш долідзьоб на плетену долівку — й тільки й побачиш вайлувату спину письменника, що впевнено пошкандибала до виходу — в снопи...

Гнучко та в'юнко

А добре-ж, коли велику державу провадить правник! Ну, це-б-то справжній юриста: метка, викрутна, вигадлива голова. Це якось управнює, еге-ж? Те, що якомусь невченому здається крадіжем і шахрайством, одразу набирає широкого й глибокого, й тільки тому незбагненного глузду. І безпорадне стає порядним, і непорадне — парадним...

Крутилися й гасли

Ет, а шкода таки, що нам забракло щирих бандерівців! Нема кого куди послать поганяти гуси...

Ave, Caesar, Imperātor, moritūri te salūtant

Коли сам цар нарешті зволять оглядати нову велику земельну посілість, його вийдуть вітати радісним покликом бабусі й дідусі в народніх одностроях всякого люду, що доживає віку в демографічно збанкрутілому Криму. В барвистій дзюркотливій шерезі обабіч кортежного гостинця виставатимуть із перії двоє в запасці й вишиванці з найбільшим, прибитим цілою головою соли, короваєм. Вони виголосять заздоровне слово кримсько-вкраїнською піддержавною мовою, давлячись і хриплячи від ненависти до калинової.

Кварта повняви

Яке то щастя для дядька Великим постом вихилити, при яворі стоячи, кубушку пивця, ніби як болвохвальський прапращур наших русичів! Маленька сьвітова втіха! Така маленька, що на Страшнім суді  її можна й за спину заховати. Така дрібненька, що можна нею заглобити голечного просмичка в Царство Небесне.

Натуральна барва

Одна є річ на сьвіті хоч кольорова, але безбарвна — сині джинси. В тому ті штани — наче шкільна вкраїнська мова, вільно опанована, просиджена, блідожовтосиня кольором, але без барви, бо не відбиває жадного сонящного промінчика. І те, й те — геть непомітне на носіях. Як таємна невидима аквареля.

Щоб не залоскотали

Жаден чоловік не бачив ані русалки, ані нявки. Але кожен чоловік розчує шелесткий русалчин сьміх і нявкучий нявчин завід.

За великобратство

Схожі на Йсава, виміняли право старшинства, як Яків, не бачать і не бачили нас, як Каїн, хоч живуть сторожко, але нас не сторожать. Мусимо вірити їм в усім. А там, Сьвятий знає! Цього разу ми так молилися за них, що чи не зробилося братам, крий Боже, зле?
А коли достойніше воювати: Великим постом чи на Великдень? Сам не знаю, треба спитати в церковних людей...

До зір крізь терня

Ми продираємося до зір, але в тому нам непутить терня. Це терня — астрологи-лічозори. Людство не перестає дивом дивуватися на зоряний небосхил, а планетники невгаваючи провадять з приводу зір сеанси крихітного "сенсу". Але прикрість у тім, що той крихітний "сенс" вони, бровою не моргнувши, від імени безмежного неба накидають чималому сьвітові.
Здавалося-б, а мені якого батька горе? Сказано-ж: не любо — не слухай, а брехать не заважай. Але Вкраїні невтомно пророчать розлад і розпад навіть і з цього, невідомо від кого втаємниченого, кутка. Ясно, що не без застереження: невідомо-ж іще, яка буде дія ненароджених ліній. Овва! А йдеться-ж не за робітний тиждень і хатні вихідні — на десятиліття провіщаємо! Самого маґістра під той час може вже й ні на землі, ні на небі не бути, а його кремезні домисли сидітимуть по всіх календарях.
Перепрошую, астроложе, крути, та не перекручуй! Нові лінії вже народилися, і ми ще повоюємо! Звіздарі повчають: сьвіт змінився безповоротно й наука все переважить. Однак саме існування волхвів сьвідчить про незмінність сьвіту й несилу науки щось подіяти з самозванськими пророками й ширенням їхніх велезначних догадів. Саме тому притьмом раджу всім охочим до звіщення — писати свої гадки невилазними, але й несуцільними, як те терня, віршами, як це робили метикуваті попередники, щоб крізь мереживо кольок і остюків можна було таки бачити, хоч коли не коли, провідну зорю. 

Зьвірячий потяг до самоохорони

Дивні й страшні з погляду зьвірята на окличку Істина, Добро й Краса неймовірним робом, як розвернувся на весну лист, пішли всі в свист із московського зьвіринця. Втім москвачів і гостей країни просимо вклінно тим не журитися: ніде в Московщині тих тварин і зазору немає. Прочутилося, що зьвірі подалися в меншовартісні, тваринні сьвіти.   

Все про кохання, все про любов (ІІ)

Кохання вабить красою й утіхою, любов спонаджує працею й терпецем. Кохання їсть. А любов єсть.

Історична правда про вічне місто

Москва виявилася не третім Римом, а першим. Просто коли перший Рим, п'яний і розпусний, дізнався про те, що він — насправді Москва, то протверезився і зробився побожний. Але це не помогло — й невдалий доісторичний Рим охотою припинив своє передчасне істнування. Тепер Москва залишається єдиним і останнім вічним містом на землі.