Малевичева ґрата

 Москва квапилася зробити цю війну такою страшною, щоб темно було в очах, щоб не видно було чорних душ, щоб мертвою прикинулася московська совість, а потім прокинулася — й ніби не було нічого. Щоб усі крики — один гук, щоб усі жахи — одна ворона ґрата Малевичева.

Як нитка від голки

 Як вимик життьової нитки із вушка смертної голки — й поки ти ще не вшився до мертвотної механічної єдности в цупкому полотні небуття, а десь махаєш вільним хвостом у живій органічній різноманітності.

Рима

 Хотів-би лишитися римою до Божого рядка. Їх іще звуть поетами.

Як я не

 Як я не поет, то, принаймні, я — поема.

Як я не хвилозоп, то, принаймні, я — хвилозопия.

Як я не перекладар, то, принаймні, я — переклад.

Як я не трудящий, то, принаймні, я — трудність.

Як я не скромний, то принаймні, я — скромність.

Як я не люблений, то принаймні, я — любов.

На денці

 Він уже не може не то що пити, а згадати, на віщо ввібрав був колись у себе стільки того течива. І де воно все спливло? На денці сьвітить дорогоцінна копійчина забуття.

Їдячи очима

 Ми вже стільки нестравного ззіли очима: так бо не об'їсишся й не отруїшся. А як помреш, то й не помітиш. І ніхто не знатиме, бо не побачить.

Великий піст

 Хто не видатний, то й і не видатний. Бо всім треба овочів на великий піст.

Недотовчена маківка

 Ніж ото терти мак у собі, лекше розбити макітру й безголово бігати з товкачиком за якоюсь недотовчиною маківкою.

Жадібні звитяги

 Нині останній день єдино-новинного маратону для вкраїнських ангелянських перекладачів. Янголами відлетить їхня зграя, розкотиться-розпорошиться десь собі осібно дзюбати вже не задушене повітря, а смашне з голоду, хоч і пісне зерно. Ми перемогли! Ми переклали-переговорили, скоротили й виправили, ми вдосконалили густії маловкраїнські тексти з телепідказчиків, ми озвучили й переозвучили всіх ляльок над ширмою.

Жадібні звитяги, змогли, хто як міг, а ніхто з зможених і не завважив невидимих борців, не підважив їх, легких через порожні кешені. Бувають і такі подуги. Бувають і нечутно, але грізно гудуть. Помолімся! Господь судить за наміри.

Спочилий революцьонер

 І де в сьвіті тая сила, щоб в бігу її спинила, щоб згасила, мов огень? Дак осьдечки вона, тая сила: розвидняється день. День, де все якось так перепинилося чи, як полюбляють казати ті, хто вивчав рідну мову при зупі, "при зупинилося". Революцьонер може й вічний, але нині він спить, а разом із ним і його руїна з лавиною. Бо скільки можна? Треба вже трохи спинитися в бігу й ухопити холодного стаканчика з водицею з гостинного столу. Дивом дивуються тортури й мури, війска муштровані й гармати лаштовані, що буває тихий день. Пітьма поля, звісно, не вступилася, але мусить уже дожидати ночи з своїми сльозами, сумом, нещастям і недолею — тою царицею московською.

Не наше сьогодні

 У новотворі "сьогодення" ("наше сегодня"), призначеному віддавати теперішність, сьогочасність, одбивається не наш ідеал "жити сьогоднішнім днем", а не в теперішньому часі. Українське життя було досі концептуальніше: з сумовитим спогляданням минувшини й одчайдушним зазиранням у майбутність (де манячить иньший новотвір — "май-буття".

Піст осоруживсь і кортіло хоч раз поласувати

 Душогуби задаються такі живісінькі: на супроть до смерти, що вони так легко спричинили, в них самих життя тримається певно й міцно. Й така несилуваність і простота в тому, як вони власним нештучними житками штучно ламають чужі долі. На тому, здається, від віку стоїть веселе місто Москва, на вдаряючи на сльози, не ймучи їм віри, неймовірно, весело сьміючись із чужого горя: "Які сльози? Подивіться лишень на мою повну розчини діжу! Які будуть багаті, радісні пироги! А їх-же ззідять! Отак дайте всі й собою поласувати!"

Критична мова

 Мене дуже важко критикувати, бо я зразу, на відповідь, заходжуюся критикувати критичну мову.

Іще щось

 Мовні супереки, навіть і дуже тямучі (чого в нас майже не буває), ніколи нічим не закінчуються. Бо хтось завсіди іще щось скаже.

На шнурівки

 Здавалося-б, мовна бідність має зробити тяму стислішою, щільнішою, збитішою. Коли-ж ні: кругом дірки й якась розхристаність, розперезаність, розкуйовдженість. Щось таке не напруге, не лите, не ядерне. Навіть і на шнурівки нема, зав'язатися.

Життьова хвилозопия

 Оті самотні люде, оточені купою псів і котусів, — вони-ж оточилися ще й ланцюгом маленьких нечасних смертей. Скільки-ж разів їм доводиться перебути свою любов? Чи ті смерті вчать їх якої життьової хвилозопиї?

З глядацької залі

 Здається, ми всі знали, що сьвіт — театр, а люде в нім — актори. Чи як у довжелезному Шекспіровому перекладі нашої хвисткої приказки: All the world's a stage, // And all the men and women merely players.

Що тут скажеш? Сьвіт — таки театр. Можна навіть теперки сказати, що хатній кінотеатр. Бо ми всі дуже багато дивимося. Але, хоч який діяльний, а бачиш себе більше як глядача.

Казна-коли

 Ще бозна-коли, казна-коли й хтозна-коли говорилося не казати "давним-давно".

Наша тягліcть

Через свою несподівану екзотичність зразу полюбилося майже кругом галицьке слово "тяглість". А де-ж тепер, скажіть, Україна? Сливе вся в Галичині. Ото й витягли відтам тую "тяглість". Бо в наддніпрянців Грінченко тільки й знав, що "тяглий — имѣющій рогатый скотъ".

А малося-ж сказати, що воно не тривалість, а непереривність чи навіть наступність. Довгенько так чухратимем до розуміння.

Мізерне вчуття

Утративши велику мову, лишаєшся з мізерним учуттям. І вже доводиться кругом позичати й без кінця вигадувати. Або навіть красти й брехати.

До смутку

 Вузькі культурники, відмінно від повних фізкультурників, навіть за здорових молодощів удячно не збирають і смашно не заживають овочів своєї праці. І сіючи добро, пожинають вони скорботу. А надто тепер, коли того добра, культури, в кожного по коморах лежить до смутку.

Life-long procrastination

 Цікавий вираз "my life-long procrastination". Можна перекласти — "моя доживотна зволока". Поки живоття, поки й зволікання. Life is a long procrastination. Or a short one. Не хочеться помирати — от і маєш смертну, судову тяганину. А на похороні скажуть про здобутки (goals, achievements) — вже-ж не забудуть. І навіть вигадають, як до потреби. Шкода, що тоді вже буде кінець нашому власному воловодінню.

Молов батько не віючи, пекла мати не сіючи

 Дуже дорідно тепер на політику, дуже завізно на її золоті снопи. Сам усього не перемелеш, рук до всього не докладеш — хоч бери язиком молоти. То вже треба наймати молотників. Людно й серед них. Як зачнуть не ціпом махати —так уже виходить метко та звинно! Сидиш мовчки та й думаєш: так-таки, так!

Ідійотова ідея

 Ідійотові треба ідеї — якоїсь такої своєї геть окремої гадки, гострого осібного погляду: візьмеш голову до рук і над тим не нарегочешся. Бо ідійот без ідеї — легка здобича для нових громадських подувів, течій і напрямів. А ніхто не хоче, щоб його несло. Ну, хто хоче, той несеться — високо чи низенько, яйцями чи просто собі гаса. А ідійотові воно на що? Всі давно показали, що он-оно ідійот — є така думка, поширилася вже. А ідійот, кажу, свою має.

Who's Ukrainian?

 От читаю на людях: "I'm Ukrainian" пише. Дивно: говорить по московській, пише по ангелянській, а виходить звідкісь Ukrainian. І до кого звернений той міжнародній комунікат? От спробуй признайся до своїх... А Канада й так чим має приймає.

Додатковий сюжет

 От іще приповість, що відбиває поневіряння багатьох українців — то наша історія, невеличка дорогою одисея. Уявіть собі чоловіка з поетичним прізвищем Козаченько. Хай це романтична помилка від паланкового писаря, але вже він, той добродій, і всі його — таки не Козаченки. Й от вони змагаються за збереження тої вже красної прикмети:

— Як ви сказали — Козаченко?

— Ні, К-О-З-А-Ч-Е-Н-Ь-К-О! Там іще знак м'якшення такий...

— Мнякий знак? Так і стоїть?..

Де-хто з родичів, котрі бездухі, вже давненько покинули дурню, пишуться Козаченки. А він б'ється-борюкається — українська бо то справа.

По простому

 От парк Шевченка ми в Київі дуже полюбляємо. А що як назвати його "Шевченків парк"? Чи й не так: "На горі росте столітній липовий парк, що звався тоді по простому гаєм". По простому можна? Ми-ж бо, Шевченкові любителі, здебільшого прості.

Без бойних припасів

 Може бути така нова пісня за війну: "Нам нема з тобою, що сказати..." Словесні бойні припаси розстріляли, а нових не підвозять. Саме слово "бойний", не стреливши, десь упало й загубилося...

По каменю

"Візьми, сестро, піску жменю,

Посій ю по каменю:

Коли пісок вгору зійде,

Тоді брат з походу прийде.

Нема піску — хвиля змила,

Нема брата — куля вбила."

Чудотворна народня поетична простота, основа нашого сьвятого терпцю. Хто віддалився від цеї основи, може вже стрибонути в нове життя, де нема дурних сіяти пісок по каменю, щоб угору зійшов, де хвиля не змива й куля не б'є.

Не вічне

Наша осьвіта сіє нерозумне, недобре, але, на щастя, не вічне. Бо зразу доводиться по сіяному пересівати новонерозумним і новонедобрим.

"Виклична" поведінка

 Наші осьвітяни пильно заходилися робити собі нову вкраїнську мову. Віра така, що дотеперечки якої осьвіченої мови в нас не було, а так — балачка темна. А надія вже на теє, що, поки нова мова робитиметься, московська добряче підзабудеться, а ангелянська ще добре не вчепиться голови. Бо основа нової вкраїнської береться саме з тих мов: більше ніде взяти.

Осьвітяни не визнають того, що це визивна поведінка. Вони щойно взялися вивчати challenging behaviour. А хто-ж осьвічений скаже на "вызывающее поведѣніе", що то визивна поведінка? Скажіть іще по мужичому, що воно задирливе, задерикувате, зачіпне, зачіпливе!

Ох, доведеться вже нам як тим швайцарцям: вчена мова до школи, а за шкільний поріг — то вже й кинув через плече.

Компетентність і "компетенції"

 У нас на компетентність дуже вже сухо: аж у серці, мов отрутою, горенить. Зате вже ми надолужуємо "компетенціями": їх багато, густо, хоч і гандрабастих. Худі, дак зате високі-ж які. Компетенції в нас скрізь височіють, як ті тичини: хоч куди поткнися — не вільно лізти, бо скрізь мріють, але пильно так мріють межові компетенції. Вся країна отак застановлена.

Стратегічний терпець і стратегічний нетерпій

 Нам притаманний стратегічний терпець. Нам не треба було гартувати до бою нашої сьвятої дідівської терплячки: вона нам, Бог дасть, ніколи не ввірветься. І знаємо ми сусідський стратегічний нетерпій: уже не раз наїдалися й упивалися ним — багато хто й до смерти. Що переможе? Там нетеплячка бере чи вбити, чи вже хоч самому згинути, не держиться нетерпій велетенської порожньої свеї хати. А ми тут сидимо, не пускаємо. Шкоду маємо, горювання приймаємо, часом і голодом терпимо. Нас не треба того вчить, із тим у сьвіт приходимо. А що ґвалтівно в нас, то то ми так лихом об землю вдаряємо.

Передо сном

 Вже починаю потроху тямити оте "старі люде казали", "а от моя бабця... мій дідуньо...". Тільки дідом-бабою й устигли щось на незабудь сказать: мовне чуття тільки-но прокидається, а тобі вже й заснути пора.

Ні, брешу: вони либонь у мову народжувалися, в мові помирали, в ній і ховалися. То вже нам тепер узус став вузький: потісно в ковнірі, як у зашморзі — аж душить.

Український дзюркіт

 Заздрю на тих, хто зустрічається з українською мовою тільки в касі. Бо от мною вона говорить. І що-ж тепер — маємо разом то виринать, то потопать? Ах, той човен у синім морі... Неначе... Ще й блідий місяць на ту пору. 

Дніпро вже, до речи, давно не реве. А як і стогне, то так тихо-тихенько. Й у тій тиші грімко лунає вкраїнський дзюркіт.

Тарасові "ФОП"

 Дуже вже люблю я тую абрівіятуру "ФОП" — акронім, бач, такий. Єсть у їм якась глуха закляпнутість. А за дверима, глянь: фізична особа, підрприємець виявляється. Чужинець Тарас Овсянко з імпортово-довозовим, добренним вівсом. Фізична його особа дуже повно, підприємливо так настига. А яка-ж іще бува особа? Ну, звісно: мета-фізична! Такої особи в Тараса нема, того йому й "ФОП".

Рахівництво

Доморобництво, дрібний промисел, що в нас його з якимось навіть хвилозопичним прицмоком величають "самозайнятістю" (ну не "самодіяльністю"-ж!) передбачає мізерну та марудну бухгальтерію. А з мене не бухгальтер — з мене артист, з мене поет! Де мій антрепренер, де мій імпресаріо — хто хоче брутально обікрасти мій талант? Нема охочих. То вже беруся до рахівництва.

Наші таланти

 В українців на талант позирають так: он, диви, має срібла шмат. Ні, не дивися, бо ще подумає, що ти заздрий. А ти таки заздрий, то вже крийся з тим.

 Скрібло, кажеш, маєш? А я й не додивився! А якої проби, а яка вага? Ого-го! Я-б, якби мав, розміняв на мідяки й пороздавав бідним.

А бідне погляне на мідяка, потре, вкусить і кине. Бо нашо воно йому.

У колодязі

 Як усохлий колодязь, прямокутнім небесним оком споглядаю своє ще трохи вологе дно з маленькою баюринкою, де купаються то сонце, то місяць, то зорі, то хмари. Все купається не поринаючи, бо нема в що зануритися. А їм, купальникам, і байдуже до того. Часами в око зазирають бліді лиця з розчарованими очима, зазирають і не кидають відрової міри, геть і відерної клепки не ронять, бо їм здається, що нема що міряти. Нема? А моя порожнина, моя порожнеча, моя вичерпаність і вичерпність? А холодні крапелини моїх тихих, німих мудрощів?

От, кажуть, видно, де дно. А мені видно дном, як далеко до неба пішки. А туди тільки пішки й ходять — хто не вкопаний, не спустошений, не закинений.

Агіографічне

 Переклад, навіть усний, переказовий, — то річ агіографічна: тут щасливо розв'язується проблема зникнення, розчинення в текстовім тісті й героя, й автора житія. Особисті риси обох тьмяніють, в'януть, заникають, а пломеніє тільки сьвятеє "як треба" й сьвітове "як заведено".

За невпізнанність

 Їден мій знайомий поет дуже полюбляє рими: заради рими може й мові хребта зламати. Намовляю його писати верлібром. Але він боїться блукати в поетичному тумані, напомацки наражаючись на власні ідеї й без иржавих римованих панцерів не впізнаючи їх:

— Ти-и-и!?

— Я, батьку, я!

— Ні, то не ти... Або не я...

Process management

 Я дійшов самостійного висновку, що мій життьовий проєкт через обставини соціяльно-політичні, фінансово-економічні, організаційно-технічні є геть нездійсненний. То що, мені згортати проєкт і сідати маком? Ні, я чиню, як і всяка розумна project management group за таких обставин: удаюся до process management.

Майже те саме

 Як-що психологи за добрі гроші допоможуть вам скласти собі належну ціну, то почнеться або торгуваннячко, або μετάνοια. Чи воно вже в нас на те саме виходить?

У два такти

 Яке-ж огидне оте нове слівце "лайфгак" (lifehack)! Воно мені й у рідній своїй ангелянській геть осоружне. Ніби через якусь дотепну дурницю ціле життя на гаку повісилося — й то так скоро, в два такти: ось воно ще було life, а вже йому гак. А може то "хак"? Хакнуло — й нема.

Понеділок, 13-е

 Як на мій розум, то понеділок 13-го числа багато гірший, ніж п'ятниця. Бо по п'ятниці настає субота 14-ого, дуже доброго числа, символа нескінченности. Відпочивно-спочивної безмірности в цьому разі.

А понеділок — то вже 13-е на цілий робітний тиждень, так і знай. Ще аж учора той понеділок почався: тринадцятеро мене читало, чуприни чухало. То ще гаразд, що нині Сьвятого Духа: "До Сьвятого Духа не кидай кожуха, а по Сьвятім Дусі — ще в кожусі." Либонь таке підсоння тоді в Україні було. Либонь-же на Вкраїні, бо не десь там, а скрізь тако грілися. 

Й ото сидиш, знов у кожусі, не робиш нічогісінько, бо-ж сьвято яке. Ні до чого й пучечкою не простягнешся.

Але теперки вже воно не так: ізранку прийшов якийсь трудяк-працювальник і гримко стриже траву. Ну, ясно: понеділок, 13-е. То я вже без кожуха сидю на бальконі й спостерігаю грішну працю. Не на мені той гріх, а трудівник хоч і відає, що творить, але не знає, що й сьогодні сьвято, а не тільки що вчора ото.

Мука з московцями

Московське істнування двотактове — от де біда: вони або ображають, або ображаються. Третього не дано. Й ображаючи, б'ють на забій, й ображаючись, катують. Тому мука з ними.

Поки сьвіт істніти буде

 От істнує "Клуб корінного киянина". Добре, що він єсть. Ну, не зветься "клюб", бо не хоче. Може воно анатомічне, те "клуб". А чого не природнього, природженого, родимого? Тут уже корінна київська загадка.

До хліба

 Коли брати бльоґерство як явище, як ремество, то слід визнати, що не тільки дурень любить учити, але й мудрий мусить: щоб був хліб і до хліба.

Не продереш очей, то продереш калитку

 У де-кого делікатність нагадує крашанку: тупим кінцем до сьвіту, а витонченим — то вже до себе. Як іззовні хтось ударить — білу стіну проб'є, а зо свого боку — все тичеться.

Комариний плач

 Настала спека й поспікала писане — стало його трохи, як комар наплакав: "Час — то білий лист паперу, ви-ж — на картці писмена." Немає нас, — ну, принаймні мене, — лишився тільки сліпий безмежний аркуш.

Ніхто не чує, як плаче комар — усім роздратовує нерви вже його виття.

У бліндажі

 Прикметна риса сьгочасного вкраїнського интеліґента яко мовної істоти — суцільна його негармонійність. Так він чує добу, її розладований рояль. Одно дивує: що він може слухати теє виконання, заховавшись під культурно-осьвітнім панцером, наче як у захиснім бліндажі.

Невидюща пам'ять

 Тепер у телефон можна поглянути, як у люстерко: звірити, чи на місці карії очі, повнії губи, брови як шнурочок. Але-ж яка краса! Задивишся на неї, як верба в воду, й уже тра сьвітлитися — брати на карб байдужному вікові з його пам'яттю невидющою.

Квола жменя

 Я люблю свого читача за теє, що його не мільйон. Хоча й шкода — й себе, й читача шкода, що нас так мало назбиралося.

У повні

 Пишеться тепер усім маніякально легко. Чистого аркуша лякаються так, що зразу ну каляти — чим наслано, чим пороблено. Неначе виринув, білим блиснув повен місяць — і зразу біжиш різати, вити чи реготатись — і в дуб головою.

Саме написалося

 Ось дурне подумалася-подумалася й написалася. Ніде не розвіялося — такечки воно тепер: усе забувається, а ніщо не згладжується.

Безпешна дистанція

 У крамничці на підлозі вже застарілим пандемічним звичаєм показана людям (понамальовувана) "безпешна дистанція". Тепер воно такеє змушує по новому прикидати: скільки-ж то верстов буде від рухливих "розмежувальних ліній", що тепер гадючаться по всій нашій славній Україні — щоб не прилетіло, не вдарило, не накрило? Яка вже буде безпешна відстань? Ачей не два аршини?

Зарядила сорока за Якова

 Ви чули той дивний вираз "у рази" чи "в рази"? Перший мовлянин (гадаю, московский) вистрелив ним у товариство так легко, жваво, моторно. Й ось тепер маємо загальника, що напушисто оздоблює мову мало не кожного немовчущого интеліґента. Як і всякий жарґонізм, "у рази" хижо виїдає довкола себе всі можливі способи висловитися: от чом не "багаторазово", не "багатократно" чи й "-кротно"? А де поділося "багато разів", "кілька разів"? Ні, нема. Бо вразили "в рази".

Що воно за знак

 Дуже заздрий я на псевдологів, тих поетів-мітотворців: плетуть вигадки цілий вік і ніде тобі не спіткнуться, а правду подінуть так, що ніхто вже й не вірить, що вона була. А я — нігде правди діти! — от і вигадаю собі щось потішитися, а воно й голови не вдержиться: тільки пурх, та й полетіло десь мандрувати чужими сьвідомими сьвітами. То я вже нотую-нотую, а подивлюся в ноти — й не пригадаю, що воно за знак.

Актор ледачий

 Life's but a walking shadow, a poor player
That struts and frets his hour upon the stage
And then is heard no more. It is a tale
Told by an idiot, full of sound and fury
Signifying nothing.

"Що жизнь? се тїнь, що йде-проходить мимо,

Комедиянт убогий, що вертить ся

Та величаєть ся свій час на сцені.

А там його й не чути. Мов та казка,

Що каже безумень, — гучна, ярлива

І непотрібна ні до чого." (Пателеймон Куліш)

                                      "Життя —

летюча тінь, актор, що на кону

нещасний хваста, галасує, потім

навіки забувається... І казка,

що божевільний розповів, криклива,

несамовита, голосом порожня." (Тодось Осьмачка)

"Життя — рухлива тінь, актор на сцені.

Пограв, побігав, погаласував

Свою часину — та й пропав. Воно —

Це дурня казка, вся зі слів гучних

І геть безглузда." (Борис Тен)

"Життя — рухлива тінь, актор нікчемний.

Годину чваниться, горить на сцені.

І край... оповіданння ідійота.

Палке та голосне, але нічого

Не значуще." (Юрій Корецький)

От тепер, здається, я знаю за життя геть усе. Геть усе, відбите в безлічі перекладів, здебільша мені незрозумілих через невтямність чужих говорів. Але ось тобі, життя, Шекспірове дзеркало розбите на склянки вкраїнських мов.

Життя — ходяча тінь, актор ледачий: 

На виході карається і пнеться,

А далі — геть із думки, як з очей.

То телепнева байка — грім і гамір

Безглуздії.

Meat and drink

 "It is meat and drink to me to see a clown: by my troth, we that have good wits have much to answer
for; we shall be flouting; we cannot hold." Здибати блазня — як роси напиться, як причаститься. Розумники, грішні, без того не живуть — їм усе сьмішки з чужої лемішки. А чужа лемішка — нестравна, живота не держиться, як розумний — хати. У блазня-ж усе на місці: земля, хата, стіл і доїжне не столі. І питне.

Наші "кресленики"

 Новітні словники хапаються "фіксувати" вигадані нові слова, бо як не "зафіксуєш", не поставиш "фікси" на здоровий зуб, то ще хтось одніме. Й от уже всі, зазираючи в книжку, наїдаються, приміром, "креслениками". Наша мова була дурна, бо бідна, що не знала такого слова! Дак уже:

"Просьвітити, бачиш, хочуть 
Материні очі
Современними огнями,
Повести за віком,
За німцями недоріку,
Сліпую каліку."

І дуже до речи, що саме знов за німцями, такий уже кшталт і гарт.

А як-же той "рисунок", що все був у нас? Ні, зась, бо кресляться в уяві саме таки "кресленики", а не рисунки. Риса єсть, риска десь була, а рисунок... ну, ні, вже стоїть "кресленик".

Кожен перекладар зна, що як не тямиш десь мови, то там уже вигадуєш. Але в чужій мові ні до чого воно не прилипне. Зате своєю — ти плюнув, а хтось ухопив і вже той плюн сяє-висяває в новісінькому словничку.

Що явма бредеться, то й вві сні верзеться

 Колись він показав сьвітові (через телебачення), що наша мова може бути кумедна й без московщини. Показав, їй-Бо, як дулю показав, а сьвітові й байдуже — взяв і забув. А наш перебієць тим часом і далі мовні дулі суче: в'явив, бач, собі, що на сьомеє літо та й літо заслужив-же він у пана право на старече мовлянське виселення. Де-хто на старости-літях прикидається глухим чи сліпим, щоб трохи пожаліли та й дали спокій, а цей у творчому неспокої турбує громаду мовними ідійотизмами.

Перечитав отут писане — й ніби виходить, що то я. Ні, панове, то не я буду. От він пише, що має бути Горловка, бо инженер був Горлов. Сам Голоскевич не здогадався — як пак так? Може комусь він десь і був Горлов, а як українізувати, взяти за національне горло, то вийде як-раз Горлів. А вже чергування ненаголошеного "о" з "і"... так доведеться цілу мову завертати. Не вдалось одкриття, зате хоч химород нагнало.

Розгублений і спантеличений од несподіванки

 Любов — то завсіди несподіванка: от ти її ніби відпустив, бо вже набулася, довгенько пожила, а вона недалеко й одбігла й уже, глянь, ізненацька вискочила на тебе, сама радіє й іще думає когось потішити. А розгублений і спантеличений од несподіванки мисливець за щастям випускає з рук рушницю. Хоч вона не дурно зветься рушниця (ручниця) й годиться їй бути таки міцно в руках.

Хто думкою багатіє

 Дуже вже заздрий я на тих, хто думкою багатіє. Хай кличе їх дурнями всенький український сьвіт, а вміють вони таки на думці розжитися й запомогтися. Ділами, кажуть, треба, ділами — а де наші діла? Як хто й має — то чи забагатів? А думки, котрі заможніші, тим часом за тими клопотами розбіглися, як баранці.

Щоб не наразитися

 Треба дуже й дуже любити свій народ. Але народ — то ще й люде, а люде инколи собі бувають зрадливі та злі. То вже треба любити так, щоб не наразитися на прикрикрість і не здобутися клопоту.

Літо перше

 Першеє літо та й літо, як у пісні, найперший літній день. У київськім середмісті де не взялися, повилазили пещені, плекані, мазані пави та павичі, непридатні не то що до воєнних буднів, а навіть і до будь-якої буденщини, що становить тверду основу для життя простих смертних. І це тільки перший день соняшної ходи в тих створінь, що вгноюються непотрібним людським добром, щоб зародити негодящою міською красою.

Повсталі пси

 Збудилися не тільки пси війни, збудилися всі московські пси, навіть сплячі. Бо Московщина обернулася на суцільне капище, на Молохову божницю, де правиться чорна служба. Молох роззявляє безодню пащу, пролиґаючи душі покірних й тіла охвірованих, а там вивергаючи нестерпно пекучий вал. Хіба-ж спатиметься псам, коли такий палючий сьвіт настав? Усі вони тепер воєнні.