Панічний атак

 Баба ворожила, на двоє положила: або дощ, або сніг, або буде, або ні. Одне каже: "Без паніки мені тут!" А друге на те: "Панічна атака!". Подіставав із прибитих порохом куп старосьвіцькі словники, цвілі, що твої сухарі, бо ради не дам: хто кого атакує панічно — ми їх чи таки вони нас? От коли Франко вживає виразу "серцевий атак", то всякому галичанинові (й разом полякові) ясно, що то серцю atak, напад серцевий. Не дай Боже, звісно. Та й панічного нападу не тра: як нападати, то вже не панічно, а так навально, а як паніка нападе, то дивись вище ("без паніки мені тут"). Тим часом паніка — то поляка по нашому, й полякова поляка й українцева. Паніка та через Пана старогрецького постала, а нам, рідновірам, хоч-би з Даждьбогом порозумітися. А ще пропонується "сліпий жах напав" (чи пойняв). Еге, він, сліпий, і мене поймає. А про вчених перепадок — прегарний пароксизм (paroxysmus, παροξυσμός).

То що, розсіємо дозірним атаком той сліпий жах?

Езопова байка

 Раб Езоп розбирає старі тябла, що там байки писано: "Оце треба й собі яких байок устругнуть. Але щоб ухильно так про важливе. Цього байкаря, диви, забули, бо підпис відколовся через панський недогляд, а мене люд пам'ятатиме — ого ще як. Знатимуть, що за чоловік був Езоп. Підпишу "Езоп", а знайомий зоїл життеписа додасть. Тільки не треба читаченькам розказувати, що був раб: це вже зовсім зайві дрібниці-подробиці. Хай у душу мені зазирнуть!"

Чому був

 Чому Еней був парубок моторний, а творець "Енеїди" — був моторним парубком? От ніхто про таке не думає.

Карьєрний підсумок

 Серік я вперше, по десяти роках цілковитого, щедрого занехаяння, оновляю свій curriculum vitae — cвій життєпис, а власне, перебіг свого життя. Бо хоч curriculum vitae має якесь цезаряче, імперське звучання, насправді він становить прикрий, принизливий обов'язок брешучи виправдовуватися передо сьвітом за незмістовність і безтямність своїх житків. "Люде, дивні мурахи!", — згукнув колись наш видатний поет. Але я сам зовсім до мурахи не подібний: нічого впорядкованого, жадного прямування, що в нас по рабському зветься "цілеспрямованістю". Тому й ув околі вічно підозрюю хай і комашине, та геть не мурашкове пробування.

То чи можна поважно сподіватися того, що перебіг моїх українських житків року 2025-го проти 2015-го справді зміниться на ліпше, в бік накерованости по якійсь діяльній дорозі? Ет, таке питаєте! Т'але майструю оте вже CV. Мало того, вперше відшукав і приготувався пропонувати на запит зразці записів власного перекладу. Бо не вважаючи на те, що органічна пляма моєї притомности давно й широко розповзлася на поверсі води, де-далі, то все більш у людства заходить підставний сумнів про теє, чи таке колись було, а як було, то чи й далі триває.

Повторна історія

 Історія не повторюється як хвиґля (фарс-жарт) — вона просто повторюється. Зате вже безлітно. Приміром, европейці вічно повторюють Римську імперію. А за ними й похідні від нескінченної европейської історії гамериканці й навіть московці. Й цезарями (волохатими) все зовуться лисі. Й лисим цезарям усе бракне пишного й рясного народовладдя.

Унікальне видання

 Чудова вістка: маєш "унікальне видання поетів-науковців". "Науковець" — таке новеньке слівце, що не шкода й приліпити до пари якусь "науківчиню". Интелиґентні, совісні працівники вкраїнської совіцької науки вигадали теє слово, бо таки церемонилися зразу назватися отак просто "вченими". Ану-ж іще засьміють чужії люде (московський ВАК) незбитошну колгоспну дитину, ланкової нашої синка? То вже довелося вигадати того "науковця". Унікальне слово, варте окремого видання! Коло науки щось таке, т'але не подумайте, що воно в учені пенеться. Та й, направду сказати, тут трохи вчене, а там трохи той.

Отже це вчені поети, маються на увазі, по старому беручи. Античною добою, скажім, чи чувано за поетів невчених? Аніже: всі поети були не то "науковці", ба й учені справді. А тепер — чи маєм невчених поетів? А як-же! Серед їх трапляються й "науковці". То, здебільша, як казала небіжка Явдошка, всяка п'яниця в збірній множині. Читаєш те верлі-варнякання й глибоко всьвідомлюєш: милим серцю гекзаметром тут і не запахне. Тепер чинити віршоскладню ("ой, а це що такеє?!", — вже репетують поет із поеткою) кожному до снаги, навіть і "науковцеві". Й от уже дістаємо видане сьвідчення й сьвідоцтво — унікальне видання!

Каганцюючи

 То за людиною весело шукати білим днем із сьвічкою в кулаці. А каганцювати зручніше в цілковитій пітьмі: темряві часів, темноті неуцтва, тьмі невідомости. І добре, що в пітьмі немає нікого: не страшно, не лячно. Зате ось вихопив промінчик якийсь малюнок на стіні. Ого, маєм стіну й маєм малюнка! Й самі тепер знатимем, що маєм, а нікому не скажемо. Що воно за знак — от-же цікаво! А за людьми, кажу, вже давненько ми не шукаємо.

Чіп

 Коли мене питаюять, чим я ото там тружуся, сьмілко відповідаю, що роблю затичкою або-ж заткалкою. Та, власне, чопом: там де, вправний, повірений працівник має від працедавця почесне завдання стояти барилом (дні) чи й бочкою (тижні), втримуючи в собі дорогоцінний кальвадос зарубіжної правди, я вмію метко підіткнутися й упевнено встомитися в дірку, що раптом роззявилася в шановній винівці, кухві чи й буті на короткий, але безцінний час. Таке теж не на кожного звіриш, чи не так пак? Називається "перекладар на швидкий увід". Як у театрі: тихо прийшов, непомітно виступив замісць болящого прем'єра й безгучно канув у Лету цілковитого забуття.

Гедоністична палестра

 Жінка завела мене вчора до ЦУМу, нашого, колись демократичного, живо-торговельного ЦУМу, аж на п'ятий поверх. А там — гедоністичний гімнасій, хоч ми заходили тільки до палестри. "Втішайся нектаром, амброзії глитай!", — як сказав колись один міцно забутий поет, що насправді мусів утішатися черствим хлібом і глитати з гіркої чаші. Не всі відвідувачі навіть і оглядаються на нектар чи амброзію: вони гадають і я вірю, що самовита краса робить їх і без того невразливими до недуги, смерти й самого хижого Кроноса. Вічність, як той пещений муцик, облесливо зазирає їм у вічі.

В повітрянім акваріюмі плавають розкішно дорогі риби. Можливо, колись були й із їх карасі, т'але більше карасями вони не стануть ніколи, хоч у сметані засмаж. Таких ошатних і пещених не доводилося мені бачити ні по найдорогших готелях, ні в складі вельможних депутацій.

Що-ж вони роблять у ЦУМі, цьому хоч і запанілому, але таки центральному універмагові? А куди їм іще в Україні подітися серед суцільної дурної біди? Де побачити підхожих до себе людей, своє товариство й виправдання? Кажу-ж досьвідчивши й сьвідчу сказавши, що немає їх таких більше ніде. 

Та й не роблять вони нічого, навіть мало, лиш про людськеє око, п'ють і їдять чи пестять дорогий пристрій. Це буття, робітництво, це життя! Викиньте з богівського словника мукосійне слово "робить", дайте лишень проплисти гін із тими чудовими рибами! Поплававши всмак у спільному обширі, ввечері, коли згасають нарешті цумові вогні, розпливуться вони по якихось таємних, надійно захованих баньках, куди мені нема й ніколи не буде ходу.

Лікарський припис президентові

 Наш лікар Українчук, дай йому Боже здоровлячка доброго, спорудив листа гамерицькому президентові — вже, кажуть, й одіслав. У листі пишеться, щоб не гірштикався, а шанувався. Вкраїнчук в'являє це так: що сидить підтоптаний президент на підлозі в палаті, човгає ногами, перебирає критичні листи. В палату обережненько зазирає особистий гамерицький лікар Шо (Shaw):

— Га? Шо?

— Да тут вам од українського лікарства депеша.

— Ша! Вкраїнські лікарі свої приписи на плятхворму "Дія" надсилають чи телемедициною!

— Дак знає чоловік, що в нас у тім ділі відсталість сама. 

— Це про здоровля моє, про житки?

— Ні, більше за політику річ.

— Набридли, ідійоти, з своєю політикою!

— Пише, шо в Атенах ідійоти політикою не цікавилися, того й діягноза така: ідійоти, самотинці чи самота-самота.

— В Атенах? То якого штату Атени?

— "Ахвіни" в Україні на них кажуть ученії люде .

— Ну так-би й казав — знаю Афіни. Подавай листа, бо либонь Сократ написав.

Та ще й га

 Дуже раджу нашим промовцям додавати до риторичних пасажів живке народнє наше "та ще й га". Й не тільки по звичайних у нас пилипинах (ну, філіппіках), але й просто щоб знали-тямили. Як не послухають оратори (бо поробилися speaker'ами), то вже усні перекладчики хай докладають воза картоплею: "Сто чортів вам у ребра та ще й га!"

Не січе

 Серік січень нічого й нікого не січе — бо нічим. Скінчилася десь та природнича історія. Народ пильно спостерігав, робив собі признаки, втямлював прикмети. А от не січе. Чи не переназвати знов генварем? Януарій-Янус, кажуть, поступився Юпітерові, але залишив собі хоч місяця-первістка. В дволичного сторожа забрали час, і тепер він злодіїв не січе, й вони собі лізуть: у ворота, в хвіртку, через перелаз і просто через тин. По сухому налазять, бо навіть воно й не мочить.

A child o' th' time

 "Be a child o' th' time.", — радив Шекспірів Онтін своєму Цезареві. А як не буть? Часи такі, що ніби силоміць усиновляють, ґвалтом беруть у прийми. Часи сильні, часи сили. Але я не твій, часе! От тільки-ж де від тебе заховатися — в колишньому чи прийдешньому?

Цезар на теє: "Posses it, I'll make answer." Цезарі сьвіту сього розпихують вічність по своїх кишенях. І там усенький час — хіба що випаде якась людська часинка.

Аристотель каже

 Аристотель каже, що з людини — тварина громадська, й сама-одна собі не довліє. Дуже прикро це все, дорогий Аристотелю, — й не кажи! Тварина, да ще й громадська. А як та громада вже обридла! Йдеш за чередою з вигону, позаду — чорноротий п'яний пастух. А попереду — ті самі ворота, той самий хлів, ті самі дояр із дояркою. Чом не могло з мене бути щось одне: чи вже високо громадське чи вже таке тваринне, щоб усе ходором?!

Чи Єлисей

 Везу з Лійону собі новорічну книжку почитати. Називається "Ulysses". Приїду в Київ, як той Уліс до свеї Пенельопи, вберу книжечку в прозірну окладинку, щоб люде бачили й дувувалися, що я читаю, та ще й отаке. Придивиться котрий цікавий, то тільки моргну до його подумки: "Я ніхто для тебе, як "Улісс"! Чи Єлисей, може чув?"

Стане на вічність

 Хоч що хоч роби з музеями, а це великі погребні скрині, виставлені не береги Стіксу. Як і давні єгиптяни, ми віримо, що людство має врочисто відплинути, забравши культуру з собою. Забравши туди, де буде ще ліпше. Приплевеш, оддаси Харонові два мідяки з повік і зійдеш на щасливий тогобічний берег, лівий, спадистий, з усіма скарбами, що виробила майстровита людскість. Й стане їх, тих скарбів, на вічність.

Аттична салітра

 Сьогочасному мовцеві бракує в нашій мові, як той мовляв, аттичної соли. Тому московщина править йому за легкорозпускну аттичну салітру, що додається в суржикуватий гній на мішане мовне добриво. 

Маленька неясність

 Нова новина: вкраїнці встановили, що походять од скитів. Про це, виявляється, писав іще Геродот, просто ми не читали, дурні. Зокрема великий історик зазначав, що в українській мові (а я попереджав!) не має звука "ф". Чуєте, "файні" міста? Брак "ф" — то мовна риса, вспадковна вкраїнською від скицької. Одно ще неясно: чому скити, що не вимовляли "ф", хоч ти їх ріж, в українській, що не має "ф", зовуться таки "скіфи"?

Таїна хоти

 Творча незасватаність, навіть невкоханість, аж брак безтурботного женихання як просто відруху на випадковий цьвіт і красу, знайомі й зрозумілі тільки тому, хто має в собі творчий корінчик. Даремно закликати таких знайомих до творчого стоїцизму: ті заклики звучать із ялових уст. Ялові вуста? А чи можуть вуста бути плодливі? В тому-то й таїна — таїна хоти.

Між двох боків

 Треба уникати, з одного боку, интелектуальних прикидів, а з другого — самодостатнього розумування. Як удатися до такої аскези, то може легко з'ясувтися, що між тими двома боками нема більше ніякого тіла. Це трагедія, але сьвіт не прийде її подивитися й пережити катарсис. А прикидання й широкі розмови й далі ваблять.