Не помоглося

Не лексикограф із мене, але ось як міркую. Кримський і Єфремов готові були ідеологічно згоджуватися з Луначарським, з дідьком лисим, готові були проти передніших словників нехтувати певні способи засвоєння чужих слів, народні: першу відміну й "и" замісць "і" ("машиниста"), "хв" замісць "ф" ("шахва"); модерні — середньо м'яке "л" і збереження роду першослова ("пляншета" — тут і миле нашій мові ненасильницька хвеминизація чужих слів), навіть літеру "ґ" ("интриґа"); — і все це аби лиш заховати й передати (переховати) так добре знаний їм скарб питомих українських слів.

Саме тому їх і втяли. Бо вже голодного 33-го року було ясно: власне слово для народу — й життя, й пожива.

Причина руху

Це по-над нами, инакше ми не люд і ми не люде: щоб ми були, й щоб ми були — ми.

Діло тільки хвалить

Майстер має ходити (сидіти, лежати) голодний. Це твердження слушне й за наших днів. Тільки спроба голодом карбує пробу майстерности. Бо діло майстра хвалить, але йому не платить. А він собі майструє й не псує всує.

Омана для ока

Усі ті "зірки", що про них кричить телескриня, давно згасли чи загасилися. Просто сьвітло, навіть од сірника й цигарки, дуже довго зміїться Всесьвітом.

Він сказав: гайда!

Не уявляю, як бльоґери можуть скласти громаду чи хоч громадку. Гадаю, бльоґерами стають, щоб одлучитись од людства, й у своїй особовій капсулі майнути до зірок. Небесних зірок.

Аби гроші

Велика родина гірко переживає брак грошей, а добутку й не почутить — усе проглине. Тому до нас не тичеться портуґальська казка за бідного шевця, що віддав багатієві назад міх подарованих грошей, аби не було сварки в безмежній родині й не заздрили сусіди-бідарі. Я готовий взяти мішка, його ваги навіть не почувши. За тими грошима кожна дірка плямкає!

А заздрощів ми не боїмося. В нас це річ світова. І голому хребтові заздрять, а вже латаній свитині!.. Зо шкурою зняли-б. Наш брат і наша сестра звикли орудувать так, щоб вороги мовчали й сусіде не знали.

Невтілений і незловимий

Чуттєвий ідеал теперішности: женись — і не наженеш, тікай — і не відможешся.

Нещадна нащадність

Суто генетична пам'ять набуває культурного виміру. Біда в тім, що цілі роди втрачають свою білявість. Через це жіноча лінія штучно білявиться нащадково й робить те вже в кількох поколіннях. Так заховується й ушановується родова пам'ять через перемальоване на білянок жіноцтво. Сьвітла барва й далі переходить од прабаби до прагонуки всупереч генетичному насильству дикої природи.

Гармонійний білінґвізм

Із завідськими псами всі говорять по московськи, а з дворняками то вже по наськи.

Одбувати стійку

Скільки більше людей "постуватиме" в Twitter'і, ніж постуватиме Великим постом! Але перед Великим говінням буде ще Загальний тиждень — там зійдуться наші чати.

І нашим, і вашим, і ще чужим

Я знаю що таке повноварте істнування в кількох мовах рівночасно. Не повної воно вартости.

Як з лиця води напитись

Скажіть, що краса — примарна, бо врода опадає з личка. Скажіть, що краса — підступна, бо, поки опаде, наробиться шкода дуже величенька. Скажіть, що краса з щастям не лучиться. Кажіть, що знаєте, а жінка знається на красі. Й кохається в красі.
Є чоловіки-гарнюки, а є такі, що їх за гарних власні жінки мають. Ці останні щирим щастям красіють.

Ой там на горі, на красі, красіє кукіль у вівсі

Той знає багато, хто знає багацтво слів однієї мови, знає її довгу ниву без самосійного куколю й самовійної полови. Чужі слова в більшини людей — то просто фалшиві гроші, що на них вони думають докупляти розуму й звичаю.

До дальшої зміни

Взявши я випадково до рук газету, ненароком прочитав її. Нинішня, сьогоднішня! Доволі в кожного дня лиха свого!
Але прижовклі, шкарубкі аркуші закинули в мене сумнів. Он воно як! Таки місяць лютий, питає — чи обутий, але торішній. Час надувся й настовбурчився...

Знаття й каяття

Намагаюся собі уявити, як це на Страшнім суді ніхто нічого не читатиме, ні про що не питатиме, завзято не нападатиме, запекло не боронитиметься, — як звучатиме грізна симфонія обопільного знаття.

Без вершків чи квітів

 Земне наше життя — то школа, що вишколює нас для вічности. Школа, де не раз ученики бувають мучениками, а учителі — мучителями. Багато кого кортить ізгуляти в тій школі геть усі лекції, або принаймні пробавити їх десь на ослячій лаві. А потім іще, з якогось доброго дива, отримати на випуск золоту медалю!

Мертвий докір

Винишпорив по словниках ангелянське слівце "oncer", а переклад подано такий: "парахвіянин, що ходить лиш на недільну відправу", то-б-то тільки раз на тиждень. Навіть декотрий осуд учувається! Як-же далеко відійшли ми від щасливих часів, коли такі диваки невидальцем були для громади! Чи то часи відійшли від нас? Нині таками разовиками, мабуть, назвали б тих, хто ходить на службу Божу раз на рік чи, може, й раз на віку! Чи той раз, коли вже принесуть? Уже німим докором стовбичить в одразу застарілому словнику оте слово!

До призволящого

За одну прохідку можна находити п'ять думок для вічности. Чому п'ять? Бо більше п'яти не можна вп'ясти.

Як у Канта

Дві речі ніколи не перестануть дивувати мене: крива мова в людини з прямим лицем і пряме лице в людини з кривою мовою.

Хата на белебні

Народ — як вічно будована назворот хата: сьогодні ти — стріха, й щось у тобі цьвірінькає, щось із тебе весною тече, лізе з тебе солома; взавтра ти — стіна, білять тебе й малюють-розписують; а позавтра ти — підмурівок. Чи тріщина в підмурівку...
А наша хата ще й дуже вистає проти иньших із перії...

Стан речей

У пісні "Казав мені батько, щоб я оженився" герой, приставши на батькову раду, зажурився "і ложкою, і мискою, і третьою колискою". Тепер ложкою й мискою тяжко клопочуться жонаті й не дуже. А от третьою колискою —  здається, журитись нема кому. 

Що робить час

Час лине, як пух. Час збігає, як молоко. Час спливає, як кров. Час минає... мертве тіло й знов збігає на небеса, щоб линути...

Як нежонатий борщ

З вимови чую —  українець! Учорашній, як той борщ:  випрів, вимлів, дуже ситий, затертий-заправлений, закришений-забілений, крутий, натяглий! Але вже нині немічне місто ним поборщує, навіть не засмакувавши.

Не цілком лукаві

Скоро хтось насьміє несьміливо признатися до любови, любови до свого нещасного краю, до свого затурканого народу, ми вже вбачаємо в того оці власне поліно замісць порошини питомої. Патрійоти викликають у нас найгірші підозри, де-які з підозр такі безличні, що не варт і пером списувати.
Та чом-же не доняти віри? Та ще й не підохотити! Мо', він і сам повірить вірі своїй!
З цього приводу пригадується мені одна оповідка, читана колись, здається, в книжці "Твоє ім'я — твій друг". Загинув мексиканський борець за свободу: знане було грімке його ім'я, але не всі бачили, який він на вроду. Розпинателі народні надумали опоганити славне ймення волеборця: відшукали пропащого негідника й підсадили його до ще не розкаяних повстанців, щоб і посмертно знеславити вмерлого ватажка.
Безрідний посіпака виходить на кін під машкарою героя визвольних змагань... і заживає слави й поваги серед бранців, упевниних в тому, що він — невмерлий повстанський ватажок. І марно катове свого народу борються за вже нікому не потрібну правду: справжній герой, бачте, загинув, не діждавши постанови президії! І найменше вірить отій запізнілій "байці" сам виконавець головної ролі — він воліє в увінчаній смерті здолати бездольність і нікчемність свого попереднього животіння; намісць опасти бобковим листям, хоче в лавровім вінку сягнути осяйних високостей грімного подвигу! Так і загинув, як пожмакану бібулу, відкинувши геть нідочогу правду свого походження...
Ми всі в гріху народилися, гріхом живемо. У нас... є зерно неправди за собою, й непросто, може, ми йшли. Але принесли в собі зернину любови... Де її нам діти?

За мови-позичальниці

Сьогодні дочитав "Отрантський замок" (The Castle of Otranto) Горація Волпола, книжку 1764 року народження. Перший ґотичний роман! А мова — та сама ангелянська, тільки, як на мою гадку, ліпша, послідовніша. Сердечне "ти" з дієслівними формами першої особи додає ладу, ставши поруч із порожнім непорозумінням суцільного "ви", до 'днієї особи зверненого.
Що-ж, мудрі люде кажуть, що близько року Божого 1550-го, з появою Кобзаря (The Bard) Шекспіра й далі — Біблії цісаревої Яковової, мало не тисячолітня сумішка обернулась на правоправний суржик красного письменства. Минуло ще трохи над двісті років, і ця сумісь вже й для сьогочасного вуха звучить поправно й звично.
То чи біда — суржик, чи лихо — позичання? Адже наймогутніша мова так утворилася? Набрала чужого, як бідний у торбу, й тепера розкішно квітне-процьвітає! Може й нам отакечки?
Але чи маємо ми тисячоліття на вимісювання замішки? Чи вистарчить шилом вхопленої нашої розчини, щоб учинити діжу, коли борошно брати все московське? А ще кажуть: два кухарі — лихий і борщ, — не то що пампушки. То й гарячим, виходить, не наїмося.
Ой, лячно мені, щоб і на солодке не лишилися ми з бочкою дьогтю без ложки меду! А що, як добути останніх сил, і своєї жвавости тихцем додавати? Гуща дітей не розжене! 

Далі буде

Молодощі легко здобувають байдужність до людей. Не так у старощах, бо там — або відраза, або прихилля.

Як ладаном курити

Із трепетом сьвідчу: не люблять біси вкраїнської мови. Чому — не знаю, але через те говорити вкраїнською — це наче кадити.

Наламавши язика

Як-що навчитися добирати слів, то можна навчитися й добирати думок.

Загара

Страх Божий уміє породжувати завзяття до Бога-ж таки, а вже те завзяття вміє породжувати любов.

В степу й хрущ м'ясо

Новий напрямок з'явився — глухокутній интелектуалізм. Від одчаю, ножезубий і голкозорий.

Очі порожнечі

Ніби всі — актори, кругом самі актори, ніби ніхто не може жити без личини, бо під личиною — пустка, не то що в очах, а в рисах самих.

Геть усе

Знає вибрехатися так, щоб аж усю правдоньку сказати, нічого й на сповідь смертну не залишити: нестерпна сама думка про те, що де-які таємниці треба в могилі заховувати. А треба...

Barbam video, sed philosophum non video

Хоч борода й не робить філософа, щоб побачити справжнє лице бороданя, його треба поголити. А от голеного чоловіка вже ніяк не вхопиш. Його лице вкрите метафізичною бородою.

Далеко від Москви

Варенична "Катюша" на Великій Васильківській. Здалека примандрувала Катюша, аби лиш наїстися наших вареників!
Чи це та "катюша", що стріля?

Слово прикладне й перекладне

Як на ці часи, ангелянський перекладник зробився дуже попитний у людей, що, загалом беручи, знають обидві мові без перекладу, але потребують обслуговування.

Прийти, понюхати — й піти

Полюбляю походжати книгарнями, гортати сторінки незайманих книжок, читати до них короткі пояснення. Ах, запах і шерех нової книжки, книжки, що ніколи не буде моя! Ще багато книжок я прочитаю, але не цю принадницю-розумницю! 

Легко важити

"Пред'являти" — ось іще одне слово, що без його ніяк обійтися, бо зникне чуття, як не мови, то обов'язку. Ну хіба можна "подавати" квиток чи посвідку? Легковажно!

Садовина й ножиці

Чому сектори, а не галузі? Бо галузі відгалужуються, а сектори визначаються секатором — садовими, а все ножицями.

Перекладна штука

Доброму перекладачеві треба вдавати, що він усе знає, але нічого не розуміє.

Зустріча двох майбутніх учених

Коли я, страшно сказати, якого року, пішов учитися до 92-ої київської школи на вулиці страшно сказати, кого, то першоклясником перестрів був Юрія Мальованого, що там тоді директорував, і привітав його, як годиться, дитсадчатим "здрасці".
— "Здрасці" — це, по нашому, "здоров, дурню!", треба казати "добридень!"! — поділився зо мною старожитнім словесним правилом директор.
Не диво, що з такими поглядами, й такими знаннями він невдовзі зробився радянським педагогом-теоретиком. А я? А що-ж то я?! Ось що, добрі люде...

За комонних списоборців

Коли я злидарюю, охочепікінером, "фрілянсером" бувши, то все надходять і надбігають якісь химерні, з ґотичного роману позичені пропозиції: згромадити всі гроші, загарбати всі скарби.

Смітнище-звалище

Сміттяним вітром навіюється смітне слово "позитивний", додатній це-б-то. От, значця, й він, і вона — "позитивні": обоє додають мотлоху до нашого сприйняття.

Давать не будьмо

"Давай одружимося!" — назва просто непристойна, як-що знати, що в нас тут "одружімся" й "одружімося".

Зникома відміна

Вимирущий чи вже й вимерлий київський відрід — ніяковий провінціял.

Як зіхожати

Немає вищої молитви над "Слава Богу! Слава Богу! Слава Богу!" Але до цієї молитви беремося по сходах нескінченних слізних молитов.

Не більше над се

Будь-хто може сказати тобі "ні" — то ціна й запорука цілковитої мирської свободи. Тому й не прихиляється серце до сьвітового, людського. Хочеться почути одне неолживе "так" із правдивих уст.
Але людям, що не можуть сказати тобі "ні", занадто багато винен будеш.

Не дурно вчився

Таки я свого в житті домігся: не я пишу безглузді дослідчі статті, а про мене пишуть. І за так грошей.

Якби ви знали, паничі

Коли ми проповідаємо з приводу того, що, мовляв, дитина має бути бажана, то якось не здаємо собі справи з того, що всі ми в тому чи тому поколінні — нащадки небажаних, нехочених, нежаданих сьомих-восьмих з того, з другого краю й з третього боку.

Надпустошування

Мусимо кріпитися, як диня на морозі, переживаючи болізне видалення самовтіхи. 

Осягаючи неосяжне

Як дитина горнеться до батька-матері, щоб у рідних обіймах пройматися любов'ю, так і кожен із нас може тою самою, але незмовленно глибшою любов'ю обійнятися в щирій молитві.

Замісць дисертації

Шевченко — то душа, що вище духа міриться. Але то — душа вкраїнська. Молімося за неї!

За зношеність

Я належу до того покоління, що вже захотіло добре вбратися, але ще зносило те, що було.

Як міра вартости

У любові до свого народу — міра скорботи й мірка спокуси.

Тільки двічі живемо

Теперішні часи були-б нестерпні, як-би не було часів минулих.

Через далечінь

Від сьогочасности треба триматися віддалеки, як-раз на простягнуту руку.

Учнюючи

Церква — це школа на одну клясу: раз уступивши до неї виступити вже не можна, й усе життя мусиш лишатися на другий рік. Це школа, де всі — вчителі, й лиш ти — єдиний учень. Тут кожне може взяти тебе за ґудзика й добряче порадити.

Як бубни

Минаю старців — і нічогісінько не даю. Такий самий я голяк, як і вони, — тільки що з маєтками. Минаю й теж тихенько бубоню: вони — прошення, а я — прощення.
Отак і вистукуєм одне одному свою пустку. Як бубони. "Ще не порожнє серце в тих, що стиха, не як гучна порожнява, говорять..."

Забраклість

Нам не подобається, як живуть наші діти, чим живуть. То треба дати їм иньше життя. Але дати не можемо: самі-бо й такого, як у них, уже не маєм.

Шкода дуже невеличка й трохи величенька

Легко витратися з грошей — от уже й витратився. Але й з думок ненароком витрачаються люде — ну, це ще не скоро.

Глибінь кличе до глибіни

Ми прагнемо вкласти в дітей душу, а вкладаємо їм до рук дзеркало, щоб наставляли на нас, поки ми живемо.

Зустріч у парку

Везу свого приспаного малюка в уже занадто короткому для його возикові. Сяк-так підтикав під дитину коцика, щоб не мерзло. Назустріч бабусенька. Мені зауважено, що неретельно підгорнув під ніжки. Заховавши в'їдливість аж на денце відвітної уваги, висловлюю здогад, що либонь багацько вона внуків має.
Старенька стверджує це припущення. Розговорились: їй 85, має вже й прагонука — 23 роки. Тут уже я замислився: люде моїх літ, бач, онуками пишаються, то й до правнуків дотривають, а я все батькую, — то чи потраплю побачить онуків своїх славних, чи дасть Біг дожити?
З другого боку, як хто має одненьке або й нічого, то зваживши всі ймовірності, можна бачити: шанси на те, що від них онуки будуть, або дуже нікчемні, або й ніякі. Тож я волію стояти ближче до комедії, ніж до трагедії.

Не до діла

 Молоде подружжя викотило на прокатання маленьку дитину. Обоє в шапках санта-кляусів. У тім, на календарі — 2-ге лютого. І невчас, і неподоба.
Але чого це я суджу? Може ці звільжені "морози" ще 25-ого грудня поблудилися в парку зо своїм снігурком?

Такі підкази часто я знаходжу, підкинені мені, щоб я знаходив

Чому це люде зо своїм рухомим пивом і зо своїми стаціонарними матюками лізуть на дитячі майданчики? Може підсьвідомо підозрюють, що духовно й навіть душевно лишаються вічними немовлятами?

Кожен Івась має свій лас

Є на сьвіті чимало попитних цитат, уже й узвичаєних, що без кінця спантеличують — може й не тільки мене. Наша вчителька російської літератури чи московського красного письменства Людмила Юріївна Марчевська мала університетську осьвіту, тоді серед учителів незвичайну, дуже з єї пишалася й цілком із права. Пояснюючи нам, як треба виповіщати, вона рідко коли могла втриматися від некрасівського: "чтобы словамъ было тесно, мыслямъ — просторно".
Мало який крилатий вислів так знекрилював і стриножував мою гадку. Як-що словам тісно, то виходить, що завізно на слова, аж комашаться, хіба ні? А як-що думкам просторо, то мабуть-же їх не гурт, чи не так?
Те саме бентежить мене в афоризмові Станіславського: "Любіть мистецтво в собі, а не себе в мистецтві". Правду каже народ: на колір і смак товариш не всяк. От я, приміром, полюбляю себе в мистецтві. Я ховаюся у величезному саді мистецтва, як щезник. Штука — це скарбниця, що до неї я не знаю входу й не знайду з неї виходу. Як-же можу плекати масюпусіньке мистецтво в собі, ще й любити те нещасне карлятко?

Самосьпів

Реклямі треба, щоб усе не просто вилискувало, а щоб усе саме сяяло. Наша мова багато може дати родючого, ростючого, разючого, а от слово "сяючий" якось не виплелося. Може, "сяйний", "осяйний", "ясний"? Ні, не годиться. "Золотосяйний"? Та ви що! Тільки "сЯючий", як у Москві! Хай лищить, як кремлівський рубін!

Несьвітні тіні

Книгоноші мусять тепер од сьвіту сього превелике зневір'я переживати. Але люде то — несьогосьвітні, хоч бувають і прості. Не випадає їм сумиру від миру сподіватися.

І звитяга, й відвага

Молодий хлопчина на крижаній лаві, простоволосий, з літрою пива в червоній селянській жмені, справляє побачення з тендітною студенткою сільськогосподарської академії. Неначе пращур його, гайдамака, виходить із долею на герць: без шапки, охляп на коні, під вагадлом зашморгу погоджується взяти за себе прихильну до розбишаки дівку з натовпу. Невмируще зухвальство лицарське!

Без народньої простоти

Коли люди мали дітей, скільки Бог пошле, переважна частина громади складалась із середніх дітей, не обтяжених ані першістю своєю в родині, ані остатньою, для мазунчика лишеною, маминою ласкою. Тепер середні діти серед людей незвичайні. Багато в нас жаги передовицтва, й силу-силенну маєм охочих огинатися від праці життьової. А кому-ж просто жить і робить?

На добрій стежці

Дитина сидить у возкові, дивиться просто перед собою, позаду чуючи батька, як він везе. Вона не бачить рушія, та відчуває рух і вірить, що за спиною — свій. Так само людина має на мислі буття Боже й особистий Його до себе стосунок, Бога не бачучи.
Дитина бачить перед собою батька й рухається спиною вперед, але знає, що поступає правою дорогою. Так само людина ставить перед собою гадку про Бога й вірить, що Він веде її, куди треба.

Спокій краси

 Червоний колір тривожний і червоний колір красний. Він упереджає й вабить, як червоні щити руського війська. Людина звичайно не бачить у тому суперечи, зчаста-згуста ми вбачаємо в тому згоду. А таки багнеться тихомирного спокою краси.

Що може віра

Колись давно хтось підклав мені під лікоть психологічну книжечку для народу. Знічев'я гортаючи її, звернув увагу на таке: обговорюючи, пробачте на слові, мнемонічну актуалізацію, автор наводив приклад якогось дуже вже вченого чоловіка, що, одначе, звик ізмалечку що-дня вичитувати молитви. А втім, дослідчі випроби виявили, що жадної молитви з келійного припису вчений, хоч і звиклий чимало всячини тримати в голові, тут не міг пригадати, що-ранку й що-вечора те саме вичитуючи.
Це явище вразило мене: а що я пам'ятаю? Як тоді виявилося, дуже мало. Довелося завчити "правило" назгад. У наш західливий вік читання з пам'яти не дає відбігти молитви. Хоч, звісно, моління на думці без особливого зосередження присмачується марністю й навіть недоречною химерністю, коли думка заводить у невилазні лябіринти пам'яти й сьвідомости.
Треба поєднувати урочисте покликання й тверде пам'ятання кожного слова. Та як-же цього домогтися? Без віри ніяк. Навіть ученому. Надто вченому.

За єднання

"Веліє імея дерзновениє ко Всемилостивому Владице..." — "превелилику відвагу до Найласкавішого Держителя маючи..." , — чуємо ми в молитві. До наймилостивішого, найласкавішого звертаючись, мусимо й сьміливість, і завзяття виказувати. Долаємо страх, навіть жах — з одного боку, байдужність і лінощі — з другого. Зо слізьми змішану працю як трудність свою доброхітну до благодати Дітолюбного Сьвітовладця звертаємо. Своє до Свого простягаємо. Й лучимося.

Їж, кумо, хліб, хоч позичений

Хто плюється хлібом, викидаючи його на сьміття, тяжко лежить упоперек "Отченаша", не можучи пересадитися через сьвятий поріг. Хай сперечається вчене лікарство за поживність і стравність. Хай їсть чи не їсть його ситий-наїдений. Хліб — це таємнича харчовина. Його ми на щодень у Бога прохаємо, хоч-би яке щедре купило мали.

Молю вас, благаю

Коли хто не втрапить до церкви, то хоч коло рундука походжай, — колись-то вона й у хату пустить.

Чи варте наше діло

Бабуся питає мого п'ятирічного сина:
— Ти так любиш помагати зо стравами, мабуть за кухаря станеш?
— Ні, з мене буде вкраїнський повстанець!
Правду каже: ще буде проти чого й за що повставать, а чи буде, що на зуб покласти, — то ще хтозна.

Як нема, то й нема

Нема з чого жити, то нема й з ким дружити. Нема на що чарку купити, а за так нема кому до тебе пити.

Без чого жить

"Не можу жити без тебе", — юність бере це за універсал любови, не відчуваючи вбивчої сили тих суворих слів. Але коли, вже в подружжі, саме через те, що без тебе справді жити не можуть, міра посідання є така, що власність поглинає кохання із самим закоханнячком разом, — жити хочеться "без тебе", а нема як.

За вчення

"Вчення Маркса всевладне, бо воно певне", — таку недоладність могла сказати лиш людина цілком сперта на християнство, але така, що сприймає його єдино як учення. Бо Маркс, бувши мислитель систематичний, склав упорядковане вчення, але це вчення може легко заперечувати й одкидати хтось із иньшою системою мислення, або хтось із мисленням несистематичним. Тільки правда любови — безсумнівна й незаперечна.

На розхідних шляхах

От ми й дожилися до тих часів, коли, здається, вже всім так сутужно на гроші, всі так ясно бачать марність марноти сьвітової, що нема чого відмагатися: кожен пішов-би на оте весілля наряджене, що з Христової приповісти.
А й справді: не піде вже, занехаявши весільне запрошення, один на хутір, другий до свого торгу. Поля не купуєм, а як купуємо, то не йдемо на його подивитися; п'яти ярем волів не придбаваєм, а як берем, то не ходимо спробувати їх; а знов другі не одружуються, бо злиденні суть.
Стоїмо на розхідних шляхах, небеса розкрилися — видко весілля налагоджене, знати, що все готове. Чи покличуть? Чи досить ми вбогі?