Скоро хтось насьміє несьміливо признатися до любови, любови до свого нещасного краю, до свого затурканого народу, ми вже вбачаємо в того оці власне поліно замісць порошини питомої. Патрійоти викликають у нас найгірші підозри, де-які з підозр такі безличні, що не варт і пером списувати.
Та чом-же не доняти віри? Та ще й не підохотити! Мо', він і сам повірить вірі своїй!
З цього приводу пригадується мені одна оповідка, читана колись, здається, в книжці "Твоє ім'я — твій друг". Загинув мексиканський борець за свободу: знане було грімке його ім'я, але не всі бачили, який він на вроду. Розпинателі народні надумали опоганити славне ймення волеборця: відшукали пропащого негідника й підсадили його до ще не розкаяних повстанців, щоб і посмертно знеславити вмерлого ватажка.
Безрідний посіпака виходить на кін під машкарою героя визвольних змагань... і заживає слави й поваги серед бранців, упевниних в тому, що він — невмерлий повстанський ватажок. І марно катове свого народу борються за вже нікому не потрібну правду: справжній герой, бачте, загинув, не діждавши постанови президії! І найменше вірить отій запізнілій "байці" сам виконавець головної ролі — він воліє в увінчаній смерті здолати бездольність і нікчемність свого попереднього животіння; намісць опасти бобковим листям, хоче в лавровім вінку сягнути осяйних високостей грімного подвигу! Так і загинув, як пожмакану бібулу, відкинувши геть нідочогу правду свого походження...
Ми всі в гріху народилися, гріхом живемо. У нас... є зерно неправди за собою, й непросто, може, ми йшли. Але принесли в собі зернину любови... Де її нам діти?
Та чом-же не доняти віри? Та ще й не підохотити! Мо', він і сам повірить вірі своїй!
З цього приводу пригадується мені одна оповідка, читана колись, здається, в книжці "Твоє ім'я — твій друг". Загинув мексиканський борець за свободу: знане було грімке його ім'я, але не всі бачили, який він на вроду. Розпинателі народні надумали опоганити славне ймення волеборця: відшукали пропащого негідника й підсадили його до ще не розкаяних повстанців, щоб і посмертно знеславити вмерлого ватажка.
Безрідний посіпака виходить на кін під машкарою героя визвольних змагань... і заживає слави й поваги серед бранців, упевниних в тому, що він — невмерлий повстанський ватажок. І марно катове свого народу борються за вже нікому не потрібну правду: справжній герой, бачте, загинув, не діждавши постанови президії! І найменше вірить отій запізнілій "байці" сам виконавець головної ролі — він воліє в увінчаній смерті здолати бездольність і нікчемність свого попереднього животіння; намісць опасти бобковим листям, хоче в лавровім вінку сягнути осяйних високостей грімного подвигу! Так і загинув, як пожмакану бібулу, відкинувши геть нідочогу правду свого походження...
Ми всі в гріху народилися, гріхом живемо. У нас... є зерно неправди за собою, й непросто, може, ми йшли. Але принесли в собі зернину любови... Де її нам діти?
Немає коментарів:
Дописати коментар