За мови-позичальниці

Сьогодні дочитав "Отрантський замок" (The Castle of Otranto) Горація Волпола, книжку 1764 року народження. Перший ґотичний роман! А мова — та сама ангелянська, тільки, як на мою гадку, ліпша, послідовніша. Сердечне "ти" з дієслівними формами першої особи додає ладу, ставши поруч із порожнім непорозумінням суцільного "ви", до 'днієї особи зверненого.
Що-ж, мудрі люде кажуть, що близько року Божого 1550-го, з появою Кобзаря (The Bard) Шекспіра й далі — Біблії цісаревої Яковової, мало не тисячолітня сумішка обернулась на правоправний суржик красного письменства. Минуло ще трохи над двісті років, і ця сумісь вже й для сьогочасного вуха звучить поправно й звично.
То чи біда — суржик, чи лихо — позичання? Адже наймогутніша мова так утворилася? Набрала чужого, як бідний у торбу, й тепера розкішно квітне-процьвітає! Може й нам отакечки?
Але чи маємо ми тисячоліття на вимісювання замішки? Чи вистарчить шилом вхопленої нашої розчини, щоб учинити діжу, коли борошно брати все московське? А ще кажуть: два кухарі — лихий і борщ, — не то що пампушки. То й гарячим, виходить, не наїмося.
Ой, лячно мені, щоб і на солодке не лишилися ми з бочкою дьогтю без ложки меду! А що, як добути останніх сил, і своєї жвавости тихцем додавати? Гуща дітей не розжене!