Колись давно хтось підклав мені під лікоть психологічну книжечку для народу. Знічев'я гортаючи її, звернув увагу на таке: обговорюючи, пробачте на слові, мнемонічну актуалізацію, автор наводив приклад якогось дуже вже вченого чоловіка, що, одначе, звик ізмалечку що-дня вичитувати молитви. А втім, дослідчі випроби виявили, що жадної молитви з келійного припису вчений, хоч і звиклий чимало всячини тримати в голові, тут не міг пригадати, що-ранку й що-вечора те саме вичитуючи.
Це явище вразило мене: а що я пам'ятаю? Як тоді виявилося, дуже мало. Довелося завчити "правило" назгад. У наш західливий вік читання з пам'яти не дає відбігти молитви. Хоч, звісно, моління на думці без особливого зосередження присмачується марністю й навіть недоречною химерністю, коли думка заводить у невилазні лябіринти пам'яти й сьвідомости.
Треба поєднувати урочисте покликання й тверде пам'ятання кожного слова. Та як-же цього домогтися? Без віри ніяк. Навіть ученому. Надто вченому.
Це явище вразило мене: а що я пам'ятаю? Як тоді виявилося, дуже мало. Довелося завчити "правило" назгад. У наш західливий вік читання з пам'яти не дає відбігти молитви. Хоч, звісно, моління на думці без особливого зосередження присмачується марністю й навіть недоречною химерністю, коли думка заводить у невилазні лябіринти пам'яти й сьвідомости.
Треба поєднувати урочисте покликання й тверде пам'ятання кожного слова. Та як-же цього домогтися? Без віри ніяк. Навіть ученому. Надто вченому.
Немає коментарів:
Дописати коментар