За наймення

Називаюся Сергій — ох, і багацько-ж нас є! Хтось колись забув, що те ймення Sergius значить, а потім і те, що незрозуміле слово подає родове наймення, а не власне ім'я. А народивсь я на Охріма, чи то Єфрема, Ефраїма. І там теж — рід, а межи нас — забутьок.
Проте мусимо триматись отого свого незрозумілого, щоб не забути пригадуваного. І тому саме не можемо, хоч-би й хотіли, як ото браття-гамериканці, називатися Бонапартом, Київом чи Еквівалентом.
Але шкода, що з тих самих причин культурних не вільно назватись от хоч і Добромислом — по свойому, по слов'янськи...
Хоча де-кому все можна. Кому не хрестить.

З Оскара Вайльда

Рибалчина душа сказала йому, що вона — риба. Рибалка ловив її, а сьвіт упіймав.

Реґулярна реґула

Треба що-дня ставати навшпиньки, бо раптом так чогось не добачив.

Моє "Любіть Україну"

Ми Вкраїни не любимо, ми Вкраїну полюбляємо!

Розказ

 Зробився вкраїнцем? Виведи ще виводок!

Оборонець рубежів

"Заступник декана по виховній роботі". От де интеліґентність мови, от де тонкощі! Уявляю собі, як по виховній роботі підступається до декана бунтівливе студенство. Виступає заступник — і заступає деканові прав.

Фемініст

Диво дивнеє нам причинилося. Він біжить.. поперед батька в пекло.

Цікаве питання

Сьогочасний революцьонер (нащадок вічного) вже не кидається в воріженьків болотом. Він фільмує їх на i-phone і вивішує в YouTube'і. То чи згинуть наші воріженьки, як роса на сонці?

Народ скаже, як зав'яже

Перше — сьміх, а друге — гріх. Саме таким порядком.

Лихий звичай

 Зрадив своїх на спробу, тепер мацає за чужими. Бо до сподоби.

Подорожня

Християнине! Будь мандрований піп! Не можеш бути мандрованим попом, будь мандрований диякон. Не можеш бути мандрований диякон, будь мандрований дяк.
Українцю! Не мандруй!

Як хто не може перти плуга

Як у тій давній причті патериковій: ходив син на батьків розказ у поле, як не робить, то хоч у зелі полежати. Отак і ми в Україні полежуємо долічерева, горічерева, під собою й коло себе трішки Вкраїни під'їдаючи. Дай-же, Боже, нам, грішним, вилежати місце, належати, щоб, коли нас винесуть, лишилася по нас од нас натруджена, хоч і малесенька Україна.

Арія аграрієва

Україна! Худобі — на годівлю, людям — на з'їжу. Та щоб і на сировину зосталося.

Тільки живим і тільки в Україні землякам моїм

Українцю, вкраїнко! Народи! Першу дитину — Богові, другу — Вкраїні, третю — собі на втіху. Як родитимеш далі, то побачиш, що тебе вже немає, а є тільки Бог і Вкраїна.

Заміс

 Зчаста-згуста від коханих наших земляків чую: "в мені намішано". Отак і я ото в собі мішаю, ретельне калатаю! Щоб вимішати вкраїнця!

Любов к Отчизні де героїть...

Патрійотам (вони завсіди додають — "свої Вітчизни") терпне Вкраїна — відлежали.

За випробу

Способом спроби й хиби досліди їх. Хай небагато буде, але хай буде багатих.

За марність

І навидять дармо, й ненавидять дурно.

За невільників слова

Свобода волі — це сва-воля. Сваволя — то неволя. Так само й свобода слова: дай волю слову — заведе в неславу. І це сливе завжди так.

Дано це нам на волю

Кожна людина має вибір. Вибір між собою й Богом. Як-що обирає Бога, то далі що-дня знов має вибір. Як-що-ж обирає себе, то вибору вже не має.

За рідну віру

Я люблю православ'я за ту муку розриву з звичайністю, з повсякденністю, з добробутом. А за тою гіркою мукою, грізною грозою стоїть величний сумир, супокій Христів, упокій Царства Небесного.

Пов'язь

 Називати промовця "спікером" зможе тільки людина, що ніяк не признається до своєї мови й ніяк не знається з чужою.

Правда любить мовчання

Говорити правду сьвітові — то як подавати йому двосічного меча. За лезо тримаючи.

Примітка

Немає нічого краснішого за до ладу сказане вкраїнське слово.

Підбічним хлопцям

Як-що ми візьмемо цицю Москви, то ця мамка, заснувши, приспить дитину.

Без бовкала

Ми, вкраїнці, живемо в безповітряному просторі, міжмовному обширі, де нема чим дихать, і нема що чуть, і куди негусто-нечасто долітає заблудле сьвітло давно вмерлих мов.

О, зглянься на мене!

Оксано, не будь Ксюшею! Олено, не будь Альоною!

З приводу спочуття

Хвилястий папужка поки не "вжениться" сьпіває вільно, майже солов'їно. Однак у паруванні його дотеп вимірюється тим, чи потрапить самиччине курникання відтворити. У людей досі було навпаки. Але зачепило нас ґендером, бехнуло, розвернуло. І вже я думаю, чи не порадити новітньому козацтву робити папужим робом.

Таємниця твого обличчя

Хвилястий папужок не вгадує себе в люстеркові. От вам і секрет поспіху для сьогочасної зірки.

Пора перепорилась

Тепер невчасно нам, українцям, бавитися мовою реґійонів.

Протисьвіти

У речовому сьвіті, сьвіті побутовому я — вигнанець. У зовнішнім околі все лопається мені, як бульбашки, а розсипається склом. Може через те маю побут у сьвіті недійсному. Комп'ютер — то верстак нереального, брама речовинного сьвітопаду, розчахнута в загуслу порожнечу.

За провіщення

Щоб провіщати, треба ту провість вимучити, ще й, провістивши, каратись упослі. Тут — причинність.

За несвоє

Люде завзято боронять свою займанщину — интелектуальну, моральну, соціяльну.

За родину

Рідні! А хто ті рідні? Чи тільки ті, що ми самі їх на сьвіт привели, чи ціла вервечка, що тягнеться з небуття в усебуття, й тягне нас із собою?

За служіння

Гадаю, що й самим Апостолам трудно було залишатися апостолами для своїх сім'ян. А пророк ув отчині й домівці — то-ж просто чужий.

Коваль клепле, поки тепле

Тільки чуття батьківщини визначає, що місце чоловіка — поки ще на землі. То в Царстві небеснім уже нема чужоземця й скита, невільника й вільного. А на землі все є.

Гостра сторожа

На кожнім розі львівського середмістя — кам'яні безвусі герої вкраїнських визвольних змагань. Немертво вдивляються в очу, гасла сподіваючись. А як скажеш гасло, то що далі буде?

Ніби вплинь

Львів напинає мені вітрила! Львів напинає мені вітрила, й кортить мене не те що пливти, а ще й гребти, й дертися на щоглу й кричати: земля, земля!

За швидкоплинність

Я — православний християнин, і знаю, що час — у Бога, час у Бога — як волоський горіх. І в закрутах того зерняти — й час, коли я вирушив, і час, коли пристигну. Але для Бога важить, що я таки йду, й те, куди я йду.

За медичну етику

Борімося, щоб ми не перетворилися на націю незроблених абортів.

За Львів

Львів — то може єдине місто, що дісталось українцям не дурно. 

Не все котові масниці

 Летимо до славного міста Львова. Перше оголошення від старшої бортової покоївки — мовою державною: на нас, бачся, чекає "міста Львіфф".
А далі бере суворе слово командир і — тут уже не до жартів! — мовою реґійонів попереджає нас про підступну турбулентність, що чигає на нас при дорозі, й що не вільно відмоцьовуватись од кріселечка, й що треба сидіти край віконця. Літун твердо, поважно карбує слова. Отаке привітання-попередження вже майже у львівських присінках.

Після "Собору"

Ненаписаний роман Олеся Гончара (Ганчаря?) міг-би називатися "Суржиконосці".

Людина як архітект

 Людина всеньке життя мурує довкола себе прямокутню стіну, що має відділити її від Бога. А суспільству й байдуже до того: дверей і вікон ніхто не забиває, й той рівнобіжностінник рівно вбігає своїми стінами хоч куди хоч: не вистає з перії на вулиці, впливає до міста й лине в сьвіт широкий...
Високо будує, довго, а що даху нема, то сьвітові й дарма!

Коли-ж у піч?

Хоч-би де, хай-би що написали про нас — не тепер, так у четвер вивергається до Интернету. І потому, без кінця й без краю, аж з одгиком вертається пес до тої блювотини, й свиня, скупавшись, рохкаючи, йде до тої калюжі: все те витинається, змашиновано перекладається нелюдською мовою; як кожух — вошей, набирається похибок і помилок; вже опісля навічно ставиться на кисле й кваситься в розчині безрозмірної Мережі...

Ваша розчина, а нам місити!

За належність

Добре таки, що ми, вкраїнці, встигли лиш на католиків і православних розібратись, далі не пішли, на щілинці-розколинці сидимо, а не над прірвою в житі.

Як собака не лежить, то до чогось добіжить

Переймають мене по громадських місцях палко радісні харизматичні протестанти, церковно-слов'янського молитовника в руках уздрівши. Вітають мене щиро з моєю вірою. Так, кажу, вірую, православний. Цього-б і досить, тут-би й повтішатися в купочці й нишком, без спільної молитви, та й розійтись. Мовляв, і ви раді, і ми раді, що всі коні при параді.
Ба ні! Займають, починають розбалакувать і тихцем од чогось одраюють. Таки протестують! Проти чого-ж?  Має буть проти того, що ми, вже ніби вірою й обтяжені, ще кудись далі сунемо, робіння, бач, хочемо.
Що се за проява? Адже-ж і біси вірують! Тікай куди видно!

Хто-ж осягне землю?

Православним, годилося-б множимося наплодом, а не поділом. Поділом намножилися протестанти — то вже їхній привілей навіки.

На щастя, на долю

Каже поважний чоловік, перед ученою громадою каже: "Наш відділ безпосередньо займається..." Зичу вам, щоб ваш відділ ні від чого не займався, та ще й отак собі беспосердньо, і щоб ніщо його безпосередньо не займало! 

За мораль

Мораль — то статути муштрового вишколу, вона найбільше цікавить тих, хто думає послужити Господеві в позаврядницькій охороні.

Чи нам земля кукіль родить?

Почув на вулиці, українка-ж і сказала: "кукільний театр". Ви хоч що кажіть, а вміє-таки наш народ панам квітку пришпилити!

Розгостися, батьку!

Послухавши професорову Тищенкову лекцію в книгарні "Є", зачав я й собі тямкувати, думкою багатіти. Тож ось, що придумав з приводу звісної леґенди про євшан-зілля в руському літописові. Законне-ж питання: чому "євшан", чого не сказати спроста "полин", щоб і свої второпали?

Гадаю то був політес, дипльоматичні викрутки, а сила в тім така: чи не засиділися ви в нас, гостоньки дорогії, чи додому не час? Ми-ж уже вам по вашому й наздогад даєм?!
Подейкують, серби при такій оказії поновну филижанку кави гостині пропонують, а в нас із добрости полинової піднесли.
Що-правда, теперки, вже як хто де засидітися надумав, то ні музикотерапія, ні терапія танечна, ні аромотерапія не залагодять справи. Це як коли вкраїнець на Москві ходить до вареничної "Тарас Бульба", сметану зо сльозиною міша, однак сидить на чужині, в неволі, й не сколупне його ніщо.
Лиш питання "камо грядеши?" й далі не знаходить відповіди.

Щоб не зблазнити

Лев Толстой колись написав: "не можу мовчати." І таки не змовчав. Вже давно забуто причину того немовчання, але гасло "не можу мовчати" й далі гримить. Отак і я, не можу мовчати, хоч і боюсь. Боюся попідманювати.

Ретроґрадна амнезія

Коли забуваєш Бога, пригадується багацько дурниць.

Порадник із експльоатації

Мова реґійонів. Слухати вкраїнською.

Гасло

Слухай українською!

Як на стійці козаки

Якби довелося одним-одну перекладникові заповідь дати, дав-би я таку: наслухай. Бодай вухом, а варто було-б і серцем.

Пощо?

На віщо мені сей нікчемний жарт, отой нездарний розпач сучасного мистецтва? Не боюся я буть застарілим, волію вже пристигти трішечки. Не горбцем безперим сідати на покидьки, а орлом сизокрилим підноситися хочу над лябіринтами сьвітової культури, здобичи виглядаючи, хоч може й ходу й лазу не знаючи.
Історія мистецтва дійшла краю, тут і треба здійматися, кружляти, не сідаючи, озирати, не відаючи. А збавляти життя на сьогочасність — дарма праця, так і дорогу змилиш, і знепутиш, ще пропадеш ні за цапову душу. Сучасники, сучасність, ніколи я вас не знав, ідіть од мене!
То памолодь усе поривається в сучасники, й завсіди відстає, а як поживеш, то починаєш розуміти Сковороду, скору воду обминаючи, на ясні зорі поглядаючи.

Хто боїться, тому в очах двоїться

Ми читаємо в Діях (23:12-21), як більше сорока чоловіка (звісно, чоловіків!), зложивши змову проти апостола Павла, заклялися не їсти й не пити, доки не вб'ють його за "блюзнірську" проповідь.
Від цього починається пригода Павла, римського горожанина, в череві римського уряду, пригода, що кінець-кінцем довела апостола до загину. Сказано було напередодні: "Бадьорись, Павле, як бо ти сьвідкував про Мене в Єрусалимі, так ти маєш і в Римі сьвідкувати!"
Маю думку, що теперішні обивателі, хоч несамохіть, а все бояться такого сьвідкування. Розлука з непотьмареним побутом, спричинена походом до Царства Небесного, походом гідним, але грізним, лякає так, ніби й справді оті сорок десь там не їдять і не п'ють очікуючи й чигаючи.
Це жах мертвенний, що переважує навіть острах до пекла. Смерть сама, скарання на горло десь там ввижається, пам'ять про долю Савлову. І Савлом кортить лишитися, й Павлом не бувати.

Нехай гірше, аби иньше

Як був я молодий та юний, то прагнув зробитися хоч-би чим, аби лиш не собою, не вкраїнцем. Вабила доля небувала, химерна, чужорідська, хай і чудернацька. Вибившись у колодки, схотів бути конче вкраїнцем, ніким більше, як собою. Гадаю, так само й багато кого дійшлість спонукає до такого бачення отих явищ.
Але на схилі літ де-кому вже й запізно буває ворухатися й борюкатися під пригнітком непоправного. Та й по де-яких краях західніх уже й лад суспільний на таку самобутність важко дихає.
Тому в цьому випадкові насильна причетність до культури московської обдаровує мене козацьким привілеєм — привілеєм саморідного бунту.

Кисіль ув одежі слова

Приязнувати з тими, хто назива взаємини "взаємостосунками" не випадає. Тут бракне жизности, тут бракне житів'я.

Діра в одежі слова

Я сьвідомий того, що, як перекладник, мушу прикладатися до людей любов'ю; любов-же, як казано, є найперша. Але я вмію поворушити під одежею слова, й коли бачу там протяту дрючком порожняву, — вже сподібним бути не можу.

Ще живі вкраїнці

Як наші мертві обстають за нами! Того надісь ще терпить наc Господь.

Безпешне каменування

— Хто з вас без гріха нехай перший кине камінь на неї!
І тоді черстві душі розступилися.
А тепер уже, бачу, вдостач знайдеться "негрішних" кидачів. 

Застосовна наука

 Замісць долічувати привлащену копу всіх знаннів, призбираних у людства, як ото нам було обітувано в іще темний досьвіток комунізму, ми, як задніло, змушені гратоньки з легкою й летючою, як порох, купкою відваженого нам сьвіту.

Отакий

Де насьмів, там і згрішив.

Геракліт був темний

До тої самої ріки можна вбрести безліч разів. Аж поки не занечистиш її.

Марна марнота

Людина хай тямить, що вона гребе під себе те саме, що й курка гребе від себе, — непотрібний порох.

За Маркесом

На всіх в'їздах до Київа треба написати "Є Бог", і на всіх виїздах із Київа написати "Бог єсть". Щоб і вони, й ми шанувалися.

Блудна дорога

Він, смоктнувши цигарки, пропонує їй мужність — і відверто бреше. Вона, звоями пускаючи дим, обіцяє пахощі кадила й будуару. Щиро помиляється!

Отаке

Не стидувати перед жінкою означає геть не розуміти її.

Без морґанатичности

З мовою треба жити як з дружиною, а не як з боковою сестрою: на совість, а не на віру.

Недорід на голови

Комуністична партія України в своїх коломийках ніколи не озветься ні до кого вкраїнською мовою. Бо-ж мова — то пам'ять.
У тих пампасах, де комуністи полюють на свого виборця, вкраїнці вже давно вискліли від неврожаю й злигоднів индустріялізації.