Як собака не лежить, то до чогось добіжить

Переймають мене по громадських місцях палко радісні харизматичні протестанти, церковно-слов'янського молитовника в руках уздрівши. Вітають мене щиро з моєю вірою. Так, кажу, вірую, православний. Цього-б і досить, тут-би й повтішатися в купочці й нишком, без спільної молитви, та й розійтись. Мовляв, і ви раді, і ми раді, що всі коні при параді.
Ба ні! Займають, починають розбалакувать і тихцем од чогось одраюють. Таки протестують! Проти чого-ж?  Має буть проти того, що ми, вже ніби вірою й обтяжені, ще кудись далі сунемо, робіння, бач, хочемо.
Що се за проява? Адже-ж і біси вірують! Тікай куди видно!