Нічого не видно

 А що буде? Й усі ми кудись дивимось. І нічого не видно. 

Банальність дурощів

 Не тільки банальність зла, а й банальність дурощів — убійна.

Сковородинське споріднення

 Компанії-посередники, компанії-послідовники — чому ви працюєте з найгіршими? Підозрюю, що це не тільки питання тотального заощадження  — це питання сковородинського споріднення. Т'але ви не знаєте ні сковородинського, ні споріднення.

Душогубна обставина

 Характеристики на його досить убійчі, та він досі живе собі й здоровісінький.

Розпад за розкладом

 Чудове слово маємо — "ділати"! Впізнали? Це те саме, що діяти — рідкісна відміна. Власне, від недавна дуже поширена — тільки що в значінні робити, "дѣлати". Кажуть навіть і "дєлати" — зовсім уже... по мовно історичному. Розклад триває, триває розпад.

Cat people

 Я колись вигадав звати їх надорожцями, напорожцями, напрохідцями, метровими кутчанами — великих слів велика сила. А воно — коти. Ви завважили, що тварини-коти завсіди в хаті крадуться лягти там, де ви конче маєте ступити? Отак і ці — людиська-котиська, тільки що розлягаються вони скрізь посеред міста, де панство ходить. От у Київі людности дуже поменшало, та завдяки кото-людові всюди так само тісно й незручно, як і за мирних часів. Котолюби не дурно запевняють безкітний сьвіт у тому, що без котівства й живоття не в смак.

Аж варитися

А ви часом не маєте відчуття, що варитеся? Не вигоряєте, крий Боже, а саме млієте-прієте, як та каша? А наша мова й вислів має: "ждати, аж варитися". І скажіть, що цілий наш народ теперки не дожидає. І довгенько вже, аж історично довгенько дожида.

Компанійська відповідальність

 Иноді бачиш працівничка чи працівничку — роботяще воно таке, т'але яка-ж глибока й широчезна соцільна компанійська відповідальність звільнила йому оце місце коло плуга?! І плуганиться кругом таке, й плуганиться — тепер уже, либонь, на людський безвік.  

Квестійонар

 На запитальник Кримський із Єфремовим лексикографують іще чудне слово "квестіонар". І в Голоскевеча воно вигулькує. А то-ж сто років тому було! В'являєте, з якої далекої дороги вертають до нас і без того чужі, колись без московського (чи вашингтонського) показу запозичені слова?! Не, знаю, чи почну вживати намісць "заитальника", а хвалитися буду. А що-ж: і ми не в тім'я биті — маєм і собі хранцузький іще questionnaire.

То не паливо, а курево

 У нас "курево" то куряво, се-б-то те, що саме куриться, а не теє, що скурив-би московець. І багато чого в нас отак свавільно куриться, а не палиться. Диму багато, куряви коло того диму — хмара, а якось не гріє. Щоб не змерзнути, бігаємо надоколо курява, здіймаємо куряву — й якось воно гріє.

Від кого-б це почати?

 Товариш ШИ (штучний интелект) усіх конче замінить усе людство — хай собі гуля. Тільки не всіх одразу — дак от кого-ж першим? Оно на конхверенції доповідача перекладають. Він чита, а його перекладай без папірця. Кого лекше замінити? Звісно, промовця: з "біблійотеки" взяти найчарівніший голос і хай той, хоч поки й з метальовою ноткою й невеличкими милими припинками, гарно вчитає. Як "Отче наш". І всім зразу полекшає від такого абшиду: й самому читцеві, й слухацтву й навіть перекладництву. 

Гроші на прокат

 Гадаєте цей вираз оце заледве вигадав якийсь зірко-перекладник, щоб потішити вічносьмішною мішанкою шановну публіку? А от і не вгадали! Це з українського офф-лайнового (та не лайнового) словника позаминулого століття. Означає "гроші на ріст" чи, вибачайте за нашу фразеольоґію, навіть "на проценти". От тобі  й маєш! А як маєш, то мусиш уже й уживать.

Суржифікація

 Русифікації вже (буцім) немає, дак а що-ж то ходило: таке сіре та мале і хвостик, як шило? З'явилася, бач, ціла плеяда перекладчиків, що з дорогою душею відповідає на запит суспільства: мобілізувати суржик, як він такий бойовий і войовий. Батальний такий, одно слово. Переводять суржиком, намість перекладати мовою, здається, сьвідомо й гордо: встидливість і сором'яжливість одверто не на часі. А чого-ж: в + суржифікація всієї країни. Люде нас розуміють, а в чому-ж більшому, шануючи слухи ваші, наша місія? Ну, не просьвітительствувати-ж...

Тільки чом за це гроші правлено як за батька... чи, той, за матір, за неньку нашу — рідную мову?

Ото-ж бо й воно ІІ

 І як ото ті люде романи пишуть? Тут поки манісіньке спорудиш, дуже намарудишся, щоб і до ладу, й до прикладу стало. Тим часом що лад, що приклад нікогісінько не цікавлять. А роман цілий скільки часу ладнати, скільки прикладок прикладати. Ото-ж бо й воно...

Raison d'etre ІІ

 От дивіться: ціла ґенерація перекладницька вже як не AI-generated, то принаймні AI-assisted. Нащо-ж їх міняти, шило на мотовило, знов на AI? Вони вже й без того... той... — досить прибрати, не заміняючи, непотрібних уже людяніших операторів. А AIєві й самому коло чогось ходити треба, виправдовуючи перед AI-товариством свій Raison d'etre.

Передує неборак

 Мені рідко доводиться, по народньому кажучи, впустити рака з рота. Та вже як упушу, то зразу заходжаюся того рака знов ловить: рак рачкує, а неборак передує.

Народня правда

 Дешева рибка — погана юшка. Нема чого доточити до цієї зглибока народньої правди. Хіба що теперки треба через кому: "Дешева рибка, погана юшка." Як у Грінченковім словникові: вчена констатація. Й іще додати, що дешевій рибці в середовищі поганої щерби доводиться, намість пливання, тяжко хлюпостатися. То й що, що варена? Смаку-ж годі добирати. Поганою юшкою сил не поправиш, а хлебтати тра. І хай дешева риба хоч хвостом помага. Як стало на юшку, то стане й на петрушку: поживи не буде, а столові окраса. А як засолим оце наше озерце, то ви їжте щербичку, а на споді рибка буде дешева, т'але на споді тільки.

Без вузликів

 Довгих думок снувати не можу: нитка вривається. І немає приводів в'язати вузлики .

Повага до себе

 Як заховувати самоповагу? А головне — де її ховати? Десь треба її, кохану до сбе притулити, бо так і крадуться красти.

Пів біди

 Народитися "нормальним" москвомовним киянином — то ще пів біди. От умерти в такому стані не хотілося-б.

Єдина инновація

 Чим то, властиво, инновація відрізняється від звичної нам новації, якою, сказати-б, новістю? Отим одиноким приростком "ин", отою чужомовною самотиною. А більше нічого нового.

Отаманія

 Сучасну йому отаманщину, стан тодішнього отамання Юрко Тютюнник зове "отаманією". І воно справді в нас і досі манія, mania grandiosa про отаманів, підотаманів, отаманчуків. Манія отаманства, хіть до отаманування охоплює вищі й нижчі верстви громадянства, всі його стани, безберегий загал. І якимось дивом забезпечує безперечне народовладдя. Все можна одібрати вкраїнцеві, що хоч украсти серед Божого дня сперед очей — тільки не вкохану отаманію.

Виразно та глибоко

 Славетні якось уміють виразно та глибоко помилятися. Не то, що ми: перекладаєм лет із правого крила гіркого жалю за несправленим на ліве крило пекучого сорому за вичварене.

Резюме ІІ

 Де-яких перекладарів не рекомендується марудно слухати, а — вдумливо, повільно читати... в резюме. Резюме встургнуть тобі таке, що, словами Франковими, "на двох прокураторів могло-б вистати". Резюме — бомажка, бавина, що обгорта бездоганну, аж лискучу, хоч і дуту цяцечку. Почитаєш, що писано, тим таки написом обітреш і поставиш обережненько на полицю в сховку — теж на папірчика.

Християнський спиток і безбожний збиток

 "Хто все життя вирачковується?", — знічевля питається сфінкса. А це християнин: цілий вік спитується зіп'ятися на свої ноги, т'але знов додолу — способу не добере. Иноді Бог подасть ковіньку, та все щось її візьме тай висмикне.

А таки рак — не гад, на череві не плазує: лізе собі коли задком, а коли й бочком. Спиток підвестися — теж не збиток. Збиток — коли геть без спитку.

Здорові слова

 "Здоровлеохорона", "здоровлеохоронний" — слова такі здорові, що не всюди й до мови влазять.

Із собою

 Ми боремося тільки з собою. Лиш Яковові довелося спіткати Бога в темних чагарях.

До розтріску на своєщину

 — Чим ти робиш?

— А затичкою!

— ?

— Зате на своєщину. І до розтріску. Як затичка бахне, поллється шампанське в пляшки.

А тоді ногами

 Велике, нездоланне для прихильних до нас чужинців непорозуміння полягає в тому, що можна бути впертим, затятим, непереможним у запеклості вкраїнцем, що ніби вже аж гине й он уже загибом загиб за рідний край, але не крадцем краде так, що хоч руки по пахви відрубай. І тоді ногами підгрібатиме.

Наче сонце

 Обтяженість гріхом — і якась вона безіменна, як у старого лицаря, що ніби стрімко сидить на панцерованому гармасарі. А що там на коні вороному під ясною зброєю? Мо' не то неміч, ба й пустка вже, бо плоти нема, а душа шмигонула від гріха. Цілу дорогу мигтить мені в очу, наче сонце, цей образ.

Під дно

 Такий норець — легко й зразу пірнає під усяке дно, щоб легко плисти під судном. Чим воно дихає, знати не можна. Чути тільки легеньку гуркотнечу від мірного руху рук і ніг. А голова? Десь на лінії тіла, важкою думою втримувана отам під дном.

Пропащий час

 Михайло Драгоманів слушно назав свою книжку про вкраїнців під Московським царством: "Пропащий час". Пропало Московське царство, а пропащий час нам триває: мусимо марудитися з невмерлою, хоч і пропащою імперією, що вперто гайнує сьвітовий час, цілу нескінченну добу. Коли ти вже справді пропадеш, часе московський? Годі вже тобі валасатися!

На споминку про Білгородську

 Кияни (а може й киявляни) невідомо, чи родимі, т'ле з тих, що кругом охоче голосують, постановили переназвати вудицю Білгородську. Зникла з провідника по Київу рідкісна в йому заціліла природня назва. Тим самим учинився чин девкраїнізації й ізнов колонізації. Вулицю назвали ім'ям гідного сина вкраїнського народу, та для цього відмовилися від історичної пам'яти про нашу Слобожанщину й граматичної пам'яти про нашу, пробачте на слові, топономастику. Тепер і на булій Білгородський панує такий любий нашим мовам-метропліям, польській і московській, присвійний родовий. Пам'ятаєм своїх, забуваючи своє.

Неподобна річ

 Назвиватися в Україні Альоною так само доречно, як Алєсєю. Треба помандрувати з акучого в окучий московський говір, віднайти Ольону, потім Олєну й уже зовсім стати на ґрунт із предковічною нашою Оленою. Тоді й Олеся надбіжить. Альонка колись полюбилася вкраїнському містечкові саме своєю чужорідністю, як не що давно Діянка, а колись Анжелка. Кортіло й вразити, й разом загодити пана-московця немужичою музикою невсьвідомленого походження.

Учасна ката-клізма

 Дуже воно не до речи, що катаклізм, слідком за иньшими запозиченими з греки й узагалі чужими словами всталеним звичаєм не прибрав собі собі в нашій мові милого жіночого роду. Мали-б ми тоді ще їдну промийницю-левативу, тільки що потужнішу: ката-клізму. Бо тепер саме сьвітові ставиться багацько ката-клізм.

Поснула гадка

 Думка спала й ніщо не спало на єї.

Укрицця

 Метрова дикторка старанно, ніби всоте на марудній театральній репетиції, вичитує чарівливим, плавким голоском: укрицця, укрицця, укрицця. "То не вимізковане слово: то живий голос живої душі.", — принагідно завважив-би з такого приводу Панько Куліш. Українське чоловіцтво, минаючи невидимий голосномовник, либонь любесенько в'являє собі розкішно привабну литвинку, що звертається до перехожого дядька просто з перону, де тривожно розташувалася перелякана людність: з-під затишно мнякенького укривала-укриття.

Не тривожиться

 Вже через повітряні "тривоги" ніхто ніяких заходів у Київі, тьху-тьху-тьху, не скасовує: ще там, тьху-тьху-тьху, чи вб'ють, чи не вб'ють, а жити треба.

Вистерегаючись

 Смерть — це таїнство. Хоч-би хто йшов. Туди, де життя вічне. В'являєте, як вони приходять, а там... Усі життьові таїнства, що мало бавлять  житців, мали-б бути зрозумілі через причастя — ще не пізно приєднатися, розділіти. А що за брамою — ніхто не зна. Біймося за темних, за душевно чорних і... за себе вистерегаймося.

Щоб подихати

 Ми знали, християни, що людина — слабка та підла. Т'але, стривайте, стільки стало вже в сьвіті слабкости й підлоти, що й слабка та підла християнська людина розтручує ті тиски, сили й тлуми, щоб хоч подихати.

Галич

 Не знати, чим можна теперки привернути пристойну й заслужену увагу — що справді має дастатню вагу? Тому увагу доводиться просто прилюдно красти просто з пазух, щедро роздаючи лящі нерадим заґавленим потерпільцям. А галич усе літа тим часом і збирається в де-далі, то все тісніші зграї.

Краса городня й краса городянська

 Пані кажуть: "Не хочу дарованих квітів: вони — вже мертві." Тут поет, бабський празник, облесно підказує: страчені. Т'але, відмінно від Охвелії, квіти в воді живуть і далі, так само довго, коли не довше, як жили-б навгороді, на хазяйчиному кущі, з земляним коренем намісць скляного прозірного денця. Приміром, паніїна бабця саме навгороді красіли й квітували. З такого погляду, панія живуть у кришталевій вазі — ну, дак живуть-же! Являючи образ краси — хоч городньої, хоч городянської.

На Бога покладайся, а робити не цурайся

 Віра напувається сердечними надіями й ученими розумуваннями. Т'але вершиться, чиниться вона волею. Чин віри — то чин волі. Дитина вірить казці й казкареві, та легко відривається від такої віри, повертаючись до своєї дитинячої справжности й у голову не кладучи нічого, крім образу. Воля дає нам віру, й віра мусить дати нам волю до чину, а чин — метаною-зміну.

Без простоти

 Де-які напрями в християнстві, здається, щиро вірять у те, що добра вістка євангельська — безпосередня й проста. Тож не диво, що нечитущий післяхристиянин так само собі уявля немудрий зміст добровіщений. Навіть і збирачись почитати щось із Сьвятого Письма, кожне визнає, що то складно — хіба ще Новий Заповіт, а в йому, зосібна, чотири євангелії.

Однак, читаючи ті, важко відгетькатися від думки, що йдеться про складне й навіть незбагненне. Сам звіститель доброї вісти Йсус, що стався Чоловіком, саме для такого звіщення, звертаючись до люду, в-одно відвертається, щоб поглянути на Бога. Він сьвідомий розриву між людським і Божим. Недовідоме конче потребує безмежної довіри до Вітця через Сина, а довіри-віри слабка людина не мала й не має. 

Розрив у долі самого Христа — в тому розриві, бачиться, пропало чимало людства й цілі народи зблудилися-зблукалися дорогою до осяйного города на горі: вони його бачуть, але дійти не годні. Цей розрив кривавиться в Гетсиманському гаю й далі на Хресті. Де вбачають оту нездоланну простоту щасливі проповідники несилуваного й невимушеного?!

Як учать

 Штучні пригоди учать штучної згоди.

По тім боці

 Шевченко боровся й бореться за нашу мову. І ми боремося разом із їм. А от цікаві ми знати, хто змагається по супротилежнім боці? Хто цілими своїми дідами краде наше добро? 

Де він стоїть

 Тарас Шевченко особливий, опрічний, надзвичайний у головному. От уявіть собі вкраїнського мужика, стільки разів натурально списаного й змальованого від нашого красного письменства, та навіть і явленого ще нашому поколінню. Він не любить чужих, не любить балакучих і сьпівучих, не любить бурлак, не любить усяких квачомазів і віршомазів. Не любить, коли сам чупрун, принагідно навіть і лисих. І ось він, такий, Шевченка не просто злюбив, а зробив із його бога, хоч і з малої, а таки міцненької, аж невиводної літери. Ненависники Шевченкові геть аж і ненавидять його за те, що він такий улюблений у мужицтві. Интелиґенція крадеться здерти з пророка канонічного кожуха й смушеву митру. Мужиченкам, онукам отих мужиків, уже ніби й байдуже до його. Т'але там, де він стояв і стоїть, ніщо иньше стояти не може.

Короткий афоризм

 Хоч який-би був афоризм, а виходить занадто короткий, щоб дожити за ним хоч деньочок.

Із села Бебех

 Як на грапа де ля Хвер, то це надто мало. Як на Отоса — теж не гурт. Але нагально пропонують і притьмом просять. Як перенести шляхетного Дюму на родючий український ґрунт, то не здасться таке ні грапові Потоцькому, ні простому Лотоцькому. Не знати, хто й пристане на таке. Потрібен вех із села Бебех.

У міських умовинах

 У міських умовинах із фавни — самі фавни. Більше нічого з дикої природи не виявляється. Та й те — потаємне, з'ясоване тільки мавкам.

Без господи

 Загалом беручи, хатні тваринки мають тепер до хати той самий стосунок, що й хатні людинки. Все це вкупі — хатня фавна, хатній тваринний сьвіт. Бо нема хазяйствечка-господарствечка. Бо нема господи.

Усе ловке

 Котусі являють собою безґрунтовне запевнення в тому, що приємне на око й пухнасте на дотик і в цілковитій непотрібності своїй може бути дуже й дуже ловке. А все ловке може бути якось виправдане. Для багатьох ловких це становить несьвідомий образ і безпритомне виправдання видимій безглуздості чинного людського житів'я. За таке об'явлення котів дуже люблять.

Сторіз

 Наші stories — то сторіз. Історійок нашинковано й нас накраяно стокротно.

Читаченьки проти слухаченьків

 З'ясував, що перекладницькі контори визначають якість усного перекладу не слухом, а зором. Так, не вухом, а оком міряють. Га, добрезний зірко! А як досьвідчили? А в резюмі вичитали. Навіть не байок його послухали, як він там перекладачив, а довірливо вгледіли в документі, що його невідомо, чи людина й спорудила.

В мішках у натовпі

 Натовпилося перекладчиків — аж земля віртуально гуде. Працедавча й сприймуща публіка очицями луп, луп, але чує лиш ніженьками туп, туп. Бо за курявою ціле військо вистрибує в наступ у мішках: зірко за зірком. Як вони ходять, як вони бігають — хто дізна? Що собі тямлять, що собі думають — хто спита?

Йовів день

 Хоча виразно займається на Йовів сьвіт, всі, хто може, тривають у стані Йовових друзів: у гурті, в сьвідоцтві ще не своєї випроби. Тим часом уже настає сусьвітній Йовів день і Йовів особистий перед Богом стан.

Безпешні духом

 Котрий раз уже велико постую, а й досі не визначився: ця десятина призначається щасливій, солодкій несьвідомості, рахманній безтурботності, блаженному ніпрощонедуманню чи навпаки: збагненню незбагненного, зглибленню незглибного, всьвідомленню недовідомого? Бо, надивившись у прірву на свої гріхи й уже як слід у провалля  наплакавшись над своєю незаперечною ненаправністю, зачинаєш звично снувати думки. То чи вривати нитку, чи в'язати пам'ятні вузли? Бо колись треба й про таємне помислити, про навіки від нас приховане. Тим часом, як не блаженні, то безпешні духом ті, хто не журяться отим прихованим. Їм, упокійним, і смутливий піст ні до чого.

Прилеглий верболіз

 Регула київського метра: що ближче сядеш, то далі встанеш. От тільки не треба стовбичити, наче верби понависали на ставом, гладеньким, без единої тривожної мисленої брижі. Так, що верби гадають, ніби вони розглядають став і він їх бачить, пильних, а став собі дума, що то його властивий прилеглий верболіз.

Лихий сховок, то й доброго спокусить

 А от я з удячністю приймаю милостину уваги: оті три любоньки, оті два любчики під дописиком, ні до чого не придатним, опріч того, щоб крадькома вхопити й нишком заховати гискру чийогось не такого дорогоцінного часу, що загадався, покинув бігти й необачно поклався на спочивок.

Чистий вербіцид

 "Не я б'ю, verba б'є!", — по народньому сказала интелиґенція, заподіюючи нашій мові чистий вербіцид.

Патріярхова осінь

 В-літі патріярх шпацерував із патерицею, а в-осени намісць патериці має мітлу й загріба зів'яле листя з булих секвой, а тепер просто осичин. А як коли — то й глицю з соснини, колишньої діброви. Отака-то патріярхова осінь. А в зиму свою дістане патріярх лопату на сніг. А як розвернеться на весну лист? А весни патріярхові вже не буде.

Дрібушечки

 Проста боясть уже натягається на цілий діяпазон, як шкура на тарабан. А тарабан вибиває свої дрібушечки.

Премія війни

 Годилося-б уже Нобелівську премію миру, той, скасувати. Були блаженні миротворці, а стали благуваті. Бо хто тепер миротворствує? Хіба дурень який заплішений. Хибує миру, злагоди й любови. А всі тямухи й моторуни за мир воються. Хочеш миру? То ходи, небоже, джвякни когось так, щоб аж зірниці засьвітили. Ломаку бери довшеньку, замашную таку, щоб близько не підступатися й самого ненароком борці не перегнали на гречку. І зразу біжи по Нобелівську премію війни, та поскорися, бо там уже їх кількоро огинається, таких гідних панів претендентів, виглядаючи свого мілійона.

Як Зірко в ярмарку

 Пропав він, як Зірко в ярмарку: ніби й ярмарок, і він-же Зірко, а таки пропав. Покупники (й покупниці) питаються: то ваш буде такий зірко? а почім? що за його? А він уже пропав... як сірко.

Щоб не засуміти

 Пощо лізти в чужу смерть із своїми радощами? Прийде й твій час, то щоб хоч не засуміти.

Сьвято соціяльної відповідальности

 NN — то така перекладавчиня, що, пропонуючи їй роботу, компанія-працедавиця виявляє насамперед усебічну соціяльну відповідальність.

А тут приплуталося й тіло

 Теперки такі часи, що душогубство ні в кому не прокидає огиди. Бо душу губили давно, а тут приплуталося й тіло. 

Женище мій, насьмішку мій

 Щира гадка насправжки полюбиться їдному чи двом. А там іще й завидки обронять. За дурощами-ж ходять тлумиша, вдаючи гнобителів, гонителів, глузіїв, і нишком, потайки, самі дуріючи.

Ховаючи діри й лати

 "Гострий спис ламає тиляги і пробива вояцькі дужі груди". Т'але як "приховати лайки", то можна далі виступати поважно й упевнено, а на позір буде ні за що зганить. От звідкіля ви знаєте, скільком я, такий промовистий і мудрий, тяжко полюбився був?

Та ніколи не ховатиму любчиків своїх і любок. Хіба їх може бути багацько? Любови не буває не занадто багато, а багато-много не буває її. А от лайку приховую, бо то зламання духовного закону, й, де змога, треба не дати розколині.