Неспотворена дуля

 Московцеві лайка заміняє й красномовство, й добродумство, й добромисність. Того й лається він— теє то, як його — віртуозно. Наші так не потраплять — путряться, стовбурчаться — а не потраплять. 

Минаєш зграйку київської молодечи — коли почалася війна, їм було 5, коли настала навала — 13. Що змушує їх уважати гнилу, паскудну московську лайку за юнацький протест, за юначе самовизначення? А дівоцький, дівоче? Кришталеві голоси новорічно видзенькують: бля, бля, бля. Більше мало чого мають сказати. Бо мова таки чужа, той не виходить уже — той — віртуозно.

Чи-ж тямлять вони, що те саме слово, намісць молитви, останнім духом видиха душогуб, що йшов їх убити? Під чий ніс підносять оту свою молоденьку, гладеньку, ще не спотворену працею дулю? 

Позначна річ

 Як-що смерть — то сон, тоді життя — то безсоння. І що ближче до спочинку, до сну, то густіше сунуть спогади про гріхи, про хиби, про втрачені нагоди, про теє, як тебе одурили були. Не йде сон, а йдуть оті спомини-обвини. Коли заспокоїшся? "Позначна річ, що ніхто йому не захтів одповідати. Він іще не виявив себе чимсь визначним."

Чи здобути, чи вдома не бути

 Що ви скажете за наклеп? Якого доберете йому означення? Жахливий? Несправедливий? Невірний? А я скажу: дивовижний, чударний, неймовірний! Звідкіля виринають ті творчі обмовні образи? І яка віра їм іметься сильно-дужа! Всю душу вкладає людина в обмову: всю віру, ввесь запал громадський. Тут, бачте, куць виграв, куць програв. Раз козі смерть. Але хитра коза клепле, поки тепле, й усе живе та й живе.

Давно сподіване

 Яке-ж потворне оте слово "довгоочікуваний"! Тільки непереборна хіть скалькувати московське "долгожданный" могла породити таке відмінча. Бо хто-ж то на його так давно не то чекав, ба й очікував? Так і в'являєш собі отого вигаданого від публіки "ждуна", готового дожидати тями аж цілих сім складів. Чого не можна сказати, що річ давно сподівана чи спроста, що ми давно вже її виглядали? Ет, "добра не жди, не жди сподіваної волі — вона заснула..." Цар Микола її приспав?

На першім місці

 Іван Срезневський повідомляє, що за кілька років перед своєю смертю Сковорода полюбляв одвідувати господу одного старенького. Там він, між иньшим, і музикував вечорами. Хоч музикував і в гурті, а посідав чільне місце й сьпівав тільки primo, хоч через слабкість голосу в важких місцях мусив братися до своєї сопілки. Цю останню він величав "флейтою", трохи її перед тим удосконаливши. 

Треба знати, де зможеш сьпівати на першім місці, й тоді вже сьпівати, як доведеться. Хоч своєю сопілкою, аби не чужим і не другим голосом.

З любов'ю

 "Коли люде позбавлені чеснот, їм залишається тільки заздрити, додаючи до природнього нещастя нове, створене від самої людини, то-б-то грішність душі під впливом звички." Виходить гріх — то звичка заздрити на чесноти, заздрити з "пустки замісць серця". І чи буде порятунок із тої пустки? Ніяк того не можна знати. А вірити й сподіватися можна. З любов'ю.

Натуральний приклад

 "Життя в Сковороди не випадково було таке, а не яке иньше: воно було натуральним прикладом здійснення його філософського ідеалу." Хвилозопські ідеали небагато хто й має. А як хто й має, то навряд чи з їхнього життя виходить натуральний приклад — більше бачимо прикладів ненатуральних і зовсім не прикладів, а так собі припущень. Припущень із приводу того, яке було й чи було життя.

Добре слово стоїть за завдаток

 "Завдачі чеснот та иньші найпрекрасніші властивості, що закликають до любови, — то Божий дар; їх ніхто не може здобути, вони — ласка Божа." Чимало кругом ходить і обминутих при наділянні, а тому вбогих. А хтось завдаток дістав, а нічого не змайстрував, то й пропав Божий завдаток. Хоч Божа ласка — нерозмінна грошина (з таємничими вкраїнськими назвами — "инклюз", "антаклюз", "инслиза") , де любов і орлить, і за штахетами решітки сидить, де вона — й чіт, і лишка...

Забаги й забаганки

 "Хіба ти не знаєш, що є дві частині чи природі в людині: пан і слуга, дух і плоть, серце й тіло. До чого я це кажу? До того, щоб ти збагнув, що тілу треба поступатися стільки, скільки цього вимагає потреба, а не стільки, скільки того бажає слуга плоти — хотіння." Слуга ходить за плоттю безвідхідно, спокушуючи: чого треба? А чи треба чогось і справді? Повинно бути, бо нащо тоді й слуга. А плоть ходить за духом і спитується прислужитися. А тіло ходить за серцем, запевняючи, що й серце — тіло, що обидва вони — плоть. Тим то й мало хто бачився з духом-господарем: далі передника слуги не пускають: бажання, жадання, забаги. Хто впертий, хто дужий, а хто забагливий. Бо забаг узяв за себе забаганку, наплодив і водить норовливі діти. То вже якось і не віриться, що є хтось у сьвітлиці.

Обоє рябоє

 Під певний вік мудрість од старечого висилення вже мало чим і різниться. Обоє таємничі, обоє рябоє.

Обстава

 Не випадає дратуватися з обставин. Треба знати обставу й у ній мирно жити.

Хліб із кмином

 "Коли недуга минула, стан змінився, тоді той, хто ще вчора відмовлявся від крохмалю, яєць, хліба з просіяного борошна, нині всмак їсть простий хліб із кмином." Слава Богу, давно минула недуга добробуту, вже через ніяке багацтво не вчепиш. Треба бути дуже тонко хворим, щоб і далі відмовлятися від крохмалю, яєць і просіяного борошна. 

Непохитна конечність

 "У де-яких випадках мудрому належить зважати на необхідність." А простому — на конечність, потрібність і неминучість. Непросто бути простим. Мудрим — зручніш.

Невгавуща худобина

 Як вийдеш за поріг свеї натури, то  перше, що бачиш, — тінь. Думав, що воно хата, а там тінь одна. От і думай, хто ти, що ти — нагий чоловік на голій землі, а ззаду навіщось плентається й реве, голодна, невгавуща худобина-плоть.

Мале зачинене зерно

 "Був-би дуже дурний хлібороб, коли-б тужив за тим, що на його ниві пшеничне стебло в серпні місяці почало сохнути й старіти, не вважаючи, що в малім зачиненім зерні сховалася й нова солома, що вона весною вийде назовні, а вічне й істинне своє пробуття невидимо зачинила в зерні." В зерні солома зачинена, а в соломі — зерно. Всі двері замкнені, та можна коло таких постояти й послухати: як шарудить солома, як кільчиться зерно. Мудрий хлібороб мудрий уже тим, що на все те не зважа, не мудрує. А хто не робить коло землі, має час і потребу постояти, послухати. Хлібини від того не виростуть, а все душі пожива.

Репетиція Шевченка

 Сковорода швидко написав насьпів духовної пісні "Їже херувими" в городі Санкт-Петербурзі, а виконували його довгенько по вкраїнських сільських церквах. То була репетиція Шевченка.

Дух блудливости

 "Хто має в собі духа блудливости, своїми нечистими й хтивими балачками легко передає його своєму ближньому." А дух той багатовидий і блудить, де хоче. Вміє обминути очевидне й найбезневинніше виводить таки на блуд. Так давно хоруємо, що до кожного вчепилося: кайданами лиш міняємося, правдою тільки торгуємо.

За номіналом

 1972 року СССР оцінив Сковороду в штири копійки — геть аж і марку видрукували. Запізнилися: за живоття Грицькового, то ще гроші були, а вже на 1972-ий рік — абищиця. Отак привітали діда з ювілеєм. А 1997 року Божого вже знов незалежна Вкраїна розстаралася аж на 60 копійок. Росте в ціні старий Сковорода, та якось тихо, несьміло. Власне, як і належить щирому християнинові й хвилозопові.

Вияв прихильности

 "Я знаю, таку вже натуру маю, що в стані великого гніву відразу-ж стаю лагідніший навіть що-до своїх найлютіших ворогів, скоро-но прикмічаю хоч-би невеличкий вияв прихильности до мене." Вже визнання я не шукаю, ні слави, ні долі, ні волі — жебрущим дідом прихильности прохаю. Дорогоцінна вивилася річ. Ідеш затруєною землею — й де крапельку в жменю, де грудку, де кавелок. Давно забутий зразу готовий, переможний молодий гнів. І квапишся дати кожному окрайця, важучи на хазяйський коровай.

Заздалегідні засоби

 "Про засоби, що ними можна змагатися з душевними тривогами, слід подбати передніше, ніж ми тих тривог зазнали, щоб, завчасу приготовані, ці засоби мали більшу силу." Не голим треба тривоги зустрічати, а вбраним, спорядженим, аж панцерним. Що тривоги будуть, можна не вонпити. Бо вороги поруч: один вічний, доки не згине, а другий довгий, поки не опряжеться.

За обопільність

 "Над будь-які дружні дарунки миліший сам друг тому, хто тому обопільний друзяка." Я з цим подарунком найбільше полюбляю завітати в гості. Так і здоровлю: "Тебе, друже, віншує сам Грицько Сковорода!" А до не обопільних і потикатись нема чого.

Не гальмуй!

 "Що більше ти гальмуєш натуру, то більше її збуджуєш." Але треба дивитися, де натура, а де колоратура, де природа, а де прирада. Природа звичайно буває нічого собі шкапина: без гальма, ні за що зганить.

Гідно хвали

 "Повір мені: похвально не подобатися поганим." Повіримо? Радо! Всі, хто нас не любить, поганці. Не дурно-ж юнаком я дивом дивувався з тих дівчат, що ніяк не могли мене вподобати: ні смаку не мали, бідолашні, ні чуття, ні тями.

А таки треба поважно приглядатися до тих, кому не подобаєшся. Бо може й справді...

Острів Еея

 Вкраїнська мова, як Цирцея,

живе на острові Еея.

Там кожне почина з "е-е... я"

усі пояснення й есеї.

А хтось, оглянувши Еею, 

словесно робиться свинею.

І раптом каже: "Одісею,

не хочу жити я із сею!"

У Теклі

 А в Теклі —

сестри втеклі:

качки-втікачки,

ніжки-біженки

вночі

пішли в утікачі.

Текля цікавиться:

то де втікавиці?

Инґредієнт

 От пише, що причетність до когось ніби виклика гордість і робить честь. А як сказати докладніше, то накликає пиху й робить гонор. Того й радість обняла — єдиний щирий тут инґредієнт.

Ломачич

 Арґумент — то ломака. Її треба вихопити з суперечникових рук і вже лелущити того ломачича, поки не впаде, битий. 

Адекват

 Мені подобається наше ремество. Тим, що воно підставляє таку зручну ринву на пониження: побув угорі, а тепер попорпайся на споді. Поперекладав понад коником, а тепер викидаєш коники в льоху. То й що? Маєш на хліб і до хліба. 

А от був-би з тебе, скажім, учений докторак... А що? Як є докториця, то має бути десь і докторак наук. Капронова сорочечка, жовтявий ковнірець. Уже десятому поколінню розказуєш, як на сьвіті жить. І так, щоб у полі зрідно, а в городі плідно, а в коморі спірно, а у хаті смирно. Теперки, кажуть, сам спудей визнача, чи вартий той лисий, хирлявий дідок уваги. А вже тобі адміністратор — і судить, і рядить. Правду кажучи, не готовий я саме тепер до студентових балів. І до викладацьких балів. Хочу їхати на схилок, котитися на спадень без наукових коментарів.

А ще ліпше теє, що з мене не письмак. Українці, бач, не люблять свого письменства. Їм у нас тільки чужі люде на великі сьвята подають. Ніби став на творчу роботу — таки на роботу, а не на гульки! — а їсти нема чого. Радість творчости, втіха єсть, а діти кричать "папи!". Роботи коло письменства сила-силенна, а підобідати трудівникові нічим. А ще-ж треба й визнання! Його й найпоблажливіший читаченько не дасть, а свій брат нетяга письменний тільки що сплюне крізь зуби. Хоч-би не влучив!

Сама гризота. Якби можна було писати й не просити їсти! І щоб у тебе ніхто не просив. Писати, плюючи не на заляпане чорнилом побратимство, а на славу людськую.

Живий жаль бере, одначе, що заникає теперки таке ремество чудове. Не дивіться, людоньки, на теє, що кругом метушиться перекладництво й буйно хапає гроші! Це воно в конанні бадьориться, їй-право. З телеграмистих колись які були майстри. Хто тоді тобі ще міг рученькою отакечки? А кому тепер треба хоч і найштудернішого телеграмисти? О! Дак а я-ж вам що: туди-ж загуде й синхронистий. "Штучний интелект" миліший тим, од кого він навчений єсть. І, направду сказати, буде їм — теє-то, як його — адекват. Послухайте лишень, як тепер учені балакають — тільки відповідний, помірний, гармонійний штучний интелект і втямить по своєму й не осудить, і не огудить, і не викаже людиськам штучних таємниць. 

Сутінки сприйняття

 Мені наше колишнє "вогнева сторожа", більше до любови, ніж теперішнє повсюдне "пожежна команда". Бо вогнева сторожа сторожить огонь, а пожежна команда командує "пожежа!".

Потайна валюта

 Увага — то соцмережана криптовалюта. Просто тут уже не mining, а minding.

По університетах

 Тепера про самонауку можна з гордістю заявити: "Такої осьвіти, такої культури по ваших університетах не покупиш!"

До короля з триумфом їздив пишно

 У мові я нездоланний, справді некрушимий. Тут не заломить мене ані сьогочасна поетка, ні визнаний прозаїк. Бо то воля — нічим не пошкоджувана справжність.

У гречку

 Я закон ощадности в мовному надіб'ї про вкраїнство висловив-би по євангельськи: "Хто в малому був вірний, той і в великому не зрадить; хто в малому зрадив, той і в великому невірний буде." Перш ніж присягати на вірність великій українській ідеї, варто спробувати не лигати мішанки в дріб'язковому. Маленький допис — і вже воно запричастилося суржика. Але спитується жити за кодексом предковічних укрів, що ще динозаврів пасли. Дак ти-ж хвильовий: виринув і вже нема тебе — в гречку скаконув. Мовину долю ти знаєш, а мову саму? Тут спливає нещодавість досьвіду. І легко зашпотатись — що й робиться.

Природнє явище

Ріденька хмарка зайняла другую, 

А та нажабилась — така дітклива.

Сердито стало — от і маєш дощ.

Природнє явище, нам, людям, зрозуміле. 

Ваґенбурґ

 Насилу дав Бог силу: я врешті домудрувався, в чому головна архітектурна біда нашого нещасного Київа. А може й не біда? Бо коріння тої катавасії можна дошукатися як не в сивій, то шпакуватій нашій давнині — живий-живісінький український звичай. Річ у тім, що столиця в своєму розвиткові наслідує рух козацького війська: маґістралі походів, а обаполи — по шість рядів возів козацьких. Таке вшикування, кажуть, знали ще ґоти, полюбляло середньовічне вояцтво, але найдовше (аж до цілковитого артилерійного погромища) заховалося воно в нашого козацтва. 

Ваґенбурґ! Подивіться на Київ з його закам'янілими, бетоновими возами, напханими про оборону всяким міським мотлохом. Таборовий город, їй-право, нерухома фортеця, намісць рухомої! Може разом і його перейменувати? Хіба шкода? А назва яка евро-уніятська: Ваґенбурґ! Як-раз під аршин, то-б-то під уступ!

Усенький Київ — табори, загороди, окопи. Отаборилися, відгородилися, позакладалися, пообкопувалися, пообсипалися. Про воєнну добу воно ніби й личить. Ніщо не хоче єднатися, текти, нічому не треба урбанізованої волі. Взяти клапоть землі, скільки вхопиш, і зразу поставити київський мур од усього сьвіту — хоч фортечний форт, хоч бліндаж, а як не мур, то хоч стіну. Колективні в'язниці й тюрми особливого міського режиму казковим лісом устали над землею, сперлися на ню, задушили.

Ну, козацтво — то Наддніпрянщина. Але Ваґенбурґ єднає Вкраїну. Ґражди-ж кругом, гуцульські ґражди! У Ваґенбурзі їх куди більше, ніж у самому Жаб'єму. Це тепер, шануючи слухи ваші, така архітектурна, містобудівна концепція: вкрав і від решти злодіїв так заховав, що й поховав. І там, де скарб твій хапаний, десь близенько й душа твоя хапка. Близенько, бо тісненько по ґраждах ваґенбурзьких.

Тяжкість провадження

 "Не дивина дорогу віднайти, але ніхто шукати не хоче: кожен своїм шляхом бреде й иньшого веде — в тому й тяжкість." Шукають, хто бреде своїм шляхом, і вчіплюються, пристають. Бо страшно сліпому самому. А так і трави об коліна шерхотять, і кущі коло скроні шелестять, і дерева шумлять низенько над головою. А попереду — впевнена спина піонерська.

Підмурівок

 "Сьвітлиця без підмурівку та мурів покрівлею своєю не зможе увінчатися." Перш ніж рятувати людство, подивися, де стоїш, чи не на спливному ґлеї. Вклади душу в підмурівок, щоб спаслася, небога. Без того й на небо не позирай. Тепер мурів, а не стін треба: сьвіт бо наш крихкий став, крихкий і ламкий. А вітер хижо видирає дощники — особисті піддашшя— з цупких рук спостерігачів за будівничим і будуванням.

Не маючи змоги

 "Багато хто, не маючи змоги щось робити, не вірить, що можуть то иньші." Тому, хоч і змоги не маючи, треба вірити. Хтось, підкріплений нашею вірою, зможе, зробить. Шляхетна душа, здається, все здоліє справити. І хай шляхетність наша розчинилася в крові хамської доби, щось таки проростає, вірить і творить.

Мудрість прониклива

 "Мудрість прониклива, як ранок, добра, як місяць, вибрана, як сонце." То як-же не задивитися на тебе, мудросте, як не пройнятися твоїм почуванням? Як не схотіти вгніздитися в тобі, як сонце в небі? Навіть до кінця не тямлячи, чим то місяць такий добрий...

Вирізняється, плямиться, бовваніє

 Безвірство — то не зміст, а беззмістовність. То не чин, а стан — і стан бездіяльний. І кожне має в собі той брак, нестачу, недолік. Ту кволість, млявіть, неміч — тут ми всі однакі. Тільки вірний вирізняється, плямиться, бовваніє.

Поживний сік

 "Привчи себе до того, щоб що-дня через очі або вуха потрапляло до твоєї душі щось не тільки з Сьвятого Письма, а й те, що побачиш і почуєш із випадкових подій; пережовуй, розмелюй і, скільки зможеш, перетворюй на поживний і рятівний сік." Отаке має бути живлення, отаке харчування, а не коники ліпити з усього, як уже й позвикали, — хоч із глевкого, хоч із сьвятого хліба. Події випадкові, а висновки з них хай будуть хоч трохи вічні: поживні й од духовного голоддя рятівні, то-б-то спасенні.

До землі

 "Не спускайся до крота, що в землю зарився. Скоро-но ненароком проривається на повітря — ох яке воно йому гидесне!" Занадто рано доводиться звикати до землі: саме пора ще політати чи бодай пострибати вистрибом, а вже того ґрунту повні руки й повні патинки. Й однаково пихкаєш що до землі носом, що носом до вітру. Цалинка дратується, не розуміє — й усе чіпляється всяким щурам на хвости.

На все свій час

 На все, кажуть, свій час. Давно кажуть, а все направду. От перепорилася пора, й уже не такий міцний я в хвилозопськім диспуті. Як воно діялог, то піддаюся вже опів на другу... пляшку. А ще коли в полілозі можу й довгенько так сперечатися... аж до четвертої.

З интимного

 Пише людина, интимного щоденника пише. Й зразу в соцмережі пуска. Чого його редаґувати, як воно интимне? Интимне живе недовго й негарно, дак зате-ж усім на злість.

Синій рукав

 Метро махнуло синім рукавом. Нагадало, махнувши, що московське "вѣтка" в залізничному, а тоді й у метрополітеновому розумінні має бути "рукавом". Воно й схоже на рукава, хоч і на схему погляньте: де ви бачили такі гілки? Навіть саксавула кривдити не хочеться: він бо, хоч і з родини простих, лободових, але таки не синій, а зелений і, до того, як може, зміцнює піски. А в нас не зміцнилося: махнули, кажу, синім рукавом — і полетіло всяке сьміття, а не лебеді на воду сіли. От допишу — й зразу мені полекшає, як у порожньому рукаві. Розглянуся кругом: усі гілки голі, але коли вберуться, то вже тільки в зелене. Десь під той час, ачень, і метро до мене пустять — аж побіжить воно, винувато стріпуючи синіми рукавами.

Щасливий Акакій

 "Читалася чудова стихира за сьвятого Акакія, що з неї я всяв таке: «Духъ не смущенъ и умъ чистъ». О щаслівіший за саме щастя той, хто забезпечив собі оцеє! Що є приємніше від душі, не стривоженої гидотою й ницими пристрастями?!" Дурномудрий помацав по душі — ніде ні духу не розуміє, ні розуму духу нема. Чисто! Й гадає собі: "Щасливий я, що я звуся не Акакій! Що до церкви не ходжу й стихир тих не слухаю. А без гріха та без лиха ніхто не живе — на те людина."

Добра хіть

 "Без хоти все важке, навіть найлекше." А я все думаю, чого то я ледве волочуся? Поки ходив, добру хіть ізгубив. Не всі старі птиці високо літають. Хіба хіттю підхльоснути.

Chiropody

 "З лиця людину можна примітити, а не з підошви." От вимага хвилозопия, просить доброзвичайність, а як опріч підошви нічого нема? От тільки човгати, а лице не личить? Так намісь "Кіропедії" доберешся й до кіроподії.

Будь і буде з тебе

 "Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і буде з тебе." Будь і буде з тебе. Ніхто не хоче просто бути. До чого народжений, того не робитиме ні за які хвиґи-миґи. А справедливий і миролюбний громадянин  — де він? Десь добре заховався. 

Треба малого, та немає й того.

Таких поменше

 "Треба заходити з тими, хто не такий поганий, як решта, кого звичайно вважають просто за добрячих. Обирати слід щирих, сталих і простих. Про непотайну душу кажуть, що вона не заздрісна, не злісна, не підла. Прості — не дурні, але відверті; не брехливі, не облудні й не порожні, бо таких людей я ненавиджу більше Тартара. О, якби в нас було таких поменше!" Гай-гай — якби! Дак коли-ж їх тільки більшає. Тих перших меншає, правда тому. Меншає й маліють вони під більшиною гнітючою. Того й нотую собі, щоб подумати на відгалі, а який я? Дуже спожиточне буде думання: тут я такий, а там — сякий-такий. Нас у школі напучували, що цитування має бути не більше за самий твір. А ми цитували велике, а творили дурощі.

З приводу зброї

 Слово "збройовий" (оружній) на противагу "збройному" (оружному) потроху, слава Богу, вирина. А де-ж збройня, що всяке пушкарське знаряддя виробля? Майстерня-зброярня стоїть, а от нема збройні великої. Зо зброярами, збройовиками, збройовниками й зброєробами наробити всячини по збройнях і зброярнях та й заховати по збройницях-арсеналах. А найвидатнішу зброю будем потім по зброївнях-збройовнях виставляти.

Орел і Сорока

 Ніколи-б орел до грішної землі не припадав, якби не тілесна потреба конечна. У такій потребі до землі й сорока припада. А так і вона все вгорі — на тину. Крутиться. За грішну землю мало хто думає: одно літа, а друге все крутиться.

Хворобливе замилування

 "Хворобливе замилування до письменництва, надто в нездар." Що воно такеє, як по вашому? Графоманія. Цілковито підтверджую, яко сьвідомий графоман. Велике замилування маю до письменництва, а хоробливе воно —  бо хисту брак. Щось нездужається, не здариться.

Дійогенові ліхтарі

 "Істино добрий чоловік, то-б-то християнин, трапляється рідше від білого грака. Щоб знайти такого, тобі знадобиться чималенько Дійогенових ліхтарів." Назбирав тих ліхтарів на цілу морську ліхтарню: чи не приплине на моє тихе сьвітло котрий добрий християнин? Добрячих суне, як тих норців, птиці водоплавної, а доброго нічого нема. Де ви літаєте, біле грацтво? Де в вашій зграї заховався мій добрий чоловік?

Засвербіло в піхвах

 Не дурно-ж вони мають ті карабелі козацькі! Не здря-ж таки навчилися по всяких київських Петрових Могилиних академіях! Зараз тобі як вихоплять тії шаблюки мислені, словесні, як зачнуть кресати, аж искри очі самовидцям випікають. Зараз у цім вишкільнім гереці й сама правда викрешеться яко перемога. Ні, то просто в учених піхвах засвербіло й закортіло, аж-аж, збрехати ляскотню. 

Тільки на ню

 "Пливає нещасливо той, хто не потрапить сягнути гавани." А ми все думали, чого так топляться впевнені пливці, чого так рвучко хапаються за зілиночки, соломки й навіть бритви перед тим, як пристати до свойого глибокого дна? Чи згадали вони за гавань, отак хвацько відпливаючи? Знали лиш поверхню й усю надію мали тільки на ню.

Любий наголос

 Життя теперішньої нашої живої мови можна віддати не то одним словом, ба одним наголосом: слово "любий", що так мені до любови, доводиться скрізь наголошувати — про наших таки простомовних.

Дрібна крамарка

 У нас так швидко все міняється, що пам'ять геть покинула діло робити: ні вона тобі коло землі, ні коло ремества, ні до книжки не береться, ні до молитовника, а тільки приторговує собі всяким дріб'язком. І все займає й налазить на чужих перекупок.

Янгольський побит

 Що може бути важливіше й одповідальніше за богославлення? То вже янгольський побит людського життя, наше благословенство. Як-що тішити біса — прокляття, то це — благословення. Але як? Спитувалися будуючи, малюючи, музикуючи. Промовляючи. Тепер чи спитуються? Ато! Дак чи вдається? Спиток — не збиток, як той мовляв, а тут може ще й набуток буде. Одно слово, треба щось пробувати. Подивившись, послухавши чужих проб, щось і собі так. А то й просто жити як Божа слава, на сьвятість намилувавшись. От хоч копієчку дай на славу Божу.

Сьвяті народини

 Як-би ото на власні народини та й народитися таки й од Духа Сьвятого? Повні торби вже того сьвіту несеш, тяжкі такі. А ще-ж і цьвяхований жупан свій, шаблю й спис товстючий, і пистоль, і дробівницю, і мушкет важучий. А Дух-би дихнув, то чого тільки-б не поніс із тобою разом. І ти чого-б тільки не поніс. І повірив, що не до смерти прямуєш по народжених днях, а до правдивих народин істиних.

Спільник і рівня

 "Коли-ж одного мудреця спитали про мудрість справдешню, той одповів: спільником бути собі, рівнею бути собі." Але хто-ж того осягнув, хто на теє здобувся? Ходимо не спільні, ходимо не рівні.

Малюнок і живопис

 "Хварбу на малюнку кожне бачить, але щоб побачити малюнок і живопис, потрібне иньше око." Иньше, а не те, що в лобі. Загадка природи, як де-хто бачить таки й малюнок, і живопис. А ще більша загадка, що ще де-хто й бачить, і не бачить більмом на иньшому оці.

Люде подейкують

 "Люде подейкують: рай, мов, такий прекрасний, що в йому приємно жити навіть на самоті." І багато хто так на самоті жити там і збирається. Бо кого-ж іще туди? А рай такий прекрасний, що й товариства не потрібно. В миршавому сьвіті таки треба когось, щоб учепитися. А краса собі самотою дожидається єдиного житця: оце ще він помучиться трохи та й катай у рай.

Проти кручених наук

 "Хліборобство вдесятеро ліпше проти всіх кручених наук, тому що воно для всіх найпотрібніше." Правда тому: щось геть стали кручені науки не помічні, а згубні. Однак і хліборобства зовсім люде пустилися — що вчені, що півучені, що зовсім недовчені. Не то що потрібне, ба навіть і найпотрібніше не вабить уже нікого. Агов! Що в нас буде найпотрібніше? А бодай-би тобі добро було з твоєю потребою! Хатній клопіт ми знаєм, а за порогом хати зразу починається вже ґльобальне.

Великий розгін

 "Солодка миру убогість є мати,

Як зайвих у домі речей не видати,

Де не завадить ні страх снові швидко,

Ні похіть гидка."

От, поетики, вчіться, як віршами писать! Треба десь у ногах повісити, щоб із голови читати. Зайвих речей таки не видати, принаймні тих, що викинути шкода. Зате вже страх і похіть аж конем гуляють, що розгін великий.

Може поможеться

 Пропоную випити за теє, щоб наші діти не боялися штучного интелекту, а свій розум мали. Вип'ємо, може поможеться.

І не там, і не так

 Рильський навіть і грізного до людини 1942 року гадає собі, вже ніби дозрілий, що Сковорода "до цілющої води простує, занедбавши храми." І то півчий, "дячок"! І чого тільки тії поети не вигадають! До цілющої, бач, повз церкву простує води, тоді як: "Всякий, хто п'є сю воду, забажає знов, хто-ж нап'єть ся води, що Я дам йому, не забажає до віку; а вода, що дам йому, буде в йому жерелом води, що тече в життє вічне." Щось таке пригадалося про воду, але так не дуже. Ну а як можна занедбати храм, коли: "Камінь, що відкинули будівничі, сей став ся головою угла... Всякий, хто впаде на той камінь, розіб'ється, на кого-ж він упаде, розіб'є його."? Поетична вода й камінь довбе, та не той і не там, і не так. 

За полоття

 "Все непутяще поли, а добрі рослини викохуй,

І щонайперше плекай квітку сьвяту чистоти."

Можна часом і добрі, викохані рослини виполоти сьвятої чистоти ради. Але й нестачею своєю милі, пам'ятні нам вони. Що варте бутности, те її й мало. Дак коли-ж полоття! Чимало повиривало воно культурних билин і лишило по собі невитравного пирію.

Невидимий дар

 Хист можна побачити тільки за гонами й ланами майстерности. А без майстерности, хай навіть і свого хову, не робленої, хист чи є чи нема, а невидимий він.

Тверда природа

 Природа прегарного претверда єсть. Натура пречудового металю, що треться об землю, щоб паказати сьвітові свій сліпучий бляск, свою ясність, своє сяєво. Коли-ж щось твердо треться, чухається, а блисконути не може, то треба поставити під сумнів його прехорошість і навіть просто красу.

Всьому розмай

 "Чистих речей не бува — Бог створив всьому розмай." У повсякчасному чергуванні — розвиток, а розвій — то життя. Того й не ремствуймо, що все вже було: все було й є в Бога. Я все те бачив і все знаю, але-ж чергується — дак коли-ж перемішується-перемежовується! Чистота — то смерть, кінець, але й такої чистоти людина ще не бачила. Бо поруч Бог.

Ніхто не знала

 Вже давненько ми в мові не по шитому поремо й не по поротому шиємо. Й от сталося нарешті: я почув сакраментальне "ніхто не знав і ніхто не знала". Досі ніхто не знав, що воно ніхто не знала, а от... Цьому передувала заява про те, що "кожен зна й кожна знає". "— Хм —хмикнула Солоха, й усьмішка з лиця її спала". Бо-ж після того, як сказано, що кожен, як могла хоч якась кожна зостатися в боку, виметена з того знаття? Адже-ж кожне тямить, що кожен — то всі. Виходить, одначе, що не всі того можуть. Де-хто (й де-хта?) своїм богом пішов (і пішла) — і там двійця: він та вона. Й добре йому й їй, не відаючи, що за рогом причаїлося ще й воно.

Дуже добре, що кретинізм уже знято з реєстру медичних діягноз і виставлено натомісь на палітру, до широкої правди в малюванні, то вже ніхто не покривдиться за теє слово — ані кретини, ані кретинки. І ми не поглядатимем зизом, що вони повикручували мові рученьки-ніженьки, що повиймали лагідні очі.

Пропащі сьвіти

 Українська мова — ледаякий переклад із московської, ангелянська — хиренний переклад із московської. Куди-ж і податись, як не в перекладарі... перекладачі... перекладники... перекладчики...

Don't need to know basis

 Чували ми за right to know basis. Ходить із правом чоловік і пхає скрізь довгого носа. Потім був, здавалося, такий зручний need to know basis. Це коли знаєш тільки те, що треба. А що треба, скажуть тобі. І ти потім скажеш, що все знаєш, а чого не знаєш, то воно не треба. Don't need to know basis тепер настав. І лекше так: про що досі не дізнався, то вже й не треба тепер.

Мало-небагато

 "Веселість — то здоровля гармонійної душі." Тим то й невесело мені так, душенько моя, що негармонійна єси. Але часом заграєш щось своє, енгармонійне, то й звеселюся мало-небагато.

Ретроспектива

 Петро Величковський і Грицько Сковорода разом студіювали в Київі. А чого в Київі доброго навчишся? То вже й покинули обидва. Обом наука життьова цікавіша була за академічну. Треба спершу нажитися, щоб пробудилася цікавість і до вчености, а не вчитися, щоб далі не знати, як жить. Але й живе життя — не дурний бенькет. Тому обидва схилялися до аскези й писали.

Шляхетна душа мусить жити в своїй сучасності, шанобливо визнаючи долю. Але шляхетність скеровує душевний зір у минуле, де стільки втраченого дорогоцінного, від нової доби зневаженого. 

Такий сьвіт

 "Либонь такий уже сьвіт, що коли сам чого-небудь не може зробити, то заздрить иньшим." І тому заздрощі кругом, а діла дуже мало. Бо невідомо, чи ті иньші самі щось годні справляти й не заздрі ні на що.

Рись і кріт

 Зір тобі гострий, а розум — дуже вже сліпий. І навіть коли почнеш недобачати разом із розумними, в голові не розвидниться. У сьвіті ти рись, у Всесьвіті — кріт.

Погляньте на кота

 "Погляньте на кота. Коли він найжвавіший? Тоді, коли цілу ніч бродить, чи коли сидить біля нірки, хоч, упіймавши, й не їсть миші." Отак і я сидю: не знати, що за нірка, куди вона нуряє, що там за миша нишпорить, і чи миша то справді, а не пшик. А сам такий жвавий, що ну. Ще й радий-радісінький, що ніде не треба блудити, сьвітом нудити. А вже як погляну на кота, то й зовсім угамуюся. Мишей ми обдива й справді не їмо. А я й не вловляв ні одної.

Не дуб

 "Дуб, коли тінь одкида довжезну при заході сонця,

Хоч простяглася й без меж, дубом вона все-ж не є..."

Не відкидай тої тіни, дубе, бо вона — не ти. А вона-ж, оте не ти, на схилі віку знай собі довшає. А потім раз — і зникла вночі. То чи-ж і тебе не було, дубе? Ні, тіні не було. А був день і будеш ти.

Із гною

 "Мудрець мусить і з гною вибирати золото." Мудрець усе мусить та й мусить. А гній не мусить собі нічого — не треба доводити: є, є в тобі золото, хай-но наколупають мудреці. Тільки-ж ретельніше порпайтеся, мудрі: золото дуже вже дрібне — на те шляхетний металь. Із гною.

Межи дерев

 "Завжди частіше дерева високі будуть хитатись од вітрів жорстоких." Так, таки так! Тому ти, барвінку, стелися низенько, присунься близенько до землі, то й вітри тебе не порвуть, а так ти сам собі не ламкий, а в'юнкий, а ще й хрещатий. Як Бог дасть, то й людоньки не столочать. А високих крон таки й вони не люблять. Лучче не виганяться великим деревом, а ще лучче й межи дерев не лізти.

Знов у метрі

 У метрі щасливі сидять — і сидять уже в телехвоні. А нещасливі стоять собі — й мусять уже собі щось думати.

У гавані

 "Я знайшов гавань — прощавайте, надії й щастя, досить ви гралися мною, тепер жартуйте з иньшими." Я знайшов гавань, а, ти, море, шпуй собі, бушуйте, надії, бурхай, щастя. Так помалу, без знаків оклику, не окликаючи. Уявляю, як бушують, буяють надії, а от як бурхає, збиває бучу непогамовне щастя? Скучило без мене, одиноке, сьвіт тобі немилий, нудиш ним? От бачиш! А я в гавані.

Сам собі дуга

 "Будь собі ти сам дугою і розстанешся з журбою." Радій, тричі дорогий! Під дугою радій. Круг ділиться на дуги. Сам собі будь дугою, а тоді й кругом. Поза кругом наїжачилася рогами журба.

Дячок

 Старі люде в Левонівщині мали Сковороду за дячка: а що — безбородий, то вже-ж не піп, а таки сьвятий-Божий, ну, либонь хоч дячок. От старі люде й розсудили, що дяк. А молодим і байдуже. Хоч  він і виходив на вигін до дівчат і сьпівав. І як сьпівав! А ну-ж, котра з вас, дівчата, пригадає того сьпіваку? Якийсь дячок підстаркуватий — так і прагонукам перекажете.

Купець спокою

 "Купець спокою завжди в Бога просить, коли по морю його вихор носить." Ото я — купець спокою. І в чисте море пішов цілим кораблем тільки щирого спокою ради. Ні вдома нічого не лишив, ні за морем ні на що не важу. Десь поміж свійським і заморським мав-би бути той уже спокій.

Зрада поради

 "О книги, найліпші порадники! Найвірніші друзі!" А ми-ж, друзі ваші невірні, як із вами повелися? Де ваше місце в нашім житті? Хто слухає ваших порад? Зрада, а не порада!

А я, юродивий, і день і ніч плачу

 "Кожен народжений, що всім серцем шукав, безперечно знайде й побачить те, що помітити можуть очі не всіх людей, а тільки щасливих." Кожен народився шукати, знайти й побачити. Кожен, але не всі. Помітиш і вже знатимеш, що щасливий. Ну, блаженний. А поки береш серце в жменю й шукаєш, шукаєш. І ще не слідно.

Що в земнім глибокім надрі заховалося від ока

— Шо?

— Ша!

— Жах, жах!

— Загуло надро, загуркотіло метро!

— Го-го-го-го-го-го-го-го!

— Ви в метрі в Київі! И-ї-і!

— Бабах!

— Торох!

І тільки на сам кінець:

— Трохи тихіш, тихіш, тихіш!

А таки найлункіше маєм у цілім сьвіті метро!

Нежива картина

 Назва картини: "З Григорієм Сковородою крокуємо в майбутнє." На картині — ясно, бандурист, вітер собі віє: словом, усе як і завсіди в нас. Важко однак уявити, щоб Грицько Сковорода самохіть у прийдешнє подався — він усе знай на булість озирався, — а вже щоб він "крокував" із нашими бодраками-сьогочасниками — гай, гай! Неборак і маршувати не потрапить, не то що "крокувати" по вашому! Спитуюся уявити, як ви ото "крокуєте": либонь якось по чаплиному чи по журавлиному — так Сковорода ніколи в сьвіті не ходив.

Чи чисто

 "Горщик не очима добирають, а чи чисто дзвенить." От і виходить, що корисне слухати треба, а не на його витріщатися: назвалося корисним, то вже розкажи, чи чисто.

Дармові воріженьки

 "Така людська чернь: шанолюбна, дратлива, самолюбна, а що найгірше — брехлива й заздра. Не можеш знайти жадного друга, не придбавши за гуртом й двох-трьох воріженьків. Як це слушно сказано: той, хто не має ворогів, не має також і приятеля." Т'але тепер придбати друга нелегко: ходиш-ходиш по торговищу — вже й забувся, по що прийшов, і гроші загубив; а йдеш додому, чухаючи потилицю, оглянешся ненароком — і таки вздрієщ, що припленталося двоє-троє дармових воріженьків.

Не начудуєшся

 "Годі начудуватися з дурнів, що вельми зневажили й одкинули щирий і неоцінитий бісер добродійства тільки на те, щоб продертися до ранґу, зовсім не спорідненого собі." Справді, не начудуєшся. Хоча вдосталь накидали перед ними того бісеру. Намісць продиратися до його, живитися їм, вони перли проти природи до ранґу, що їм зовсім не споріднений, зате по своєму високий.

Щасливий і мудрий

 "Старий Катон із чого мудрий і щасливий? Не з багацтва, ані з ранґу, лиш із того, що відповідає своїй природі." Природа покликала старого, а він і відповів. А вона в його а ні телень не відповідає ранґові, це вже ясно, бо надійшла старість, навіть надбігла, хоч і старість вона, а ранґу-ж нема — така вже натура. Й багацтва тою натурою тільки що поглинаються. Не натура — багацтвом, а гроші й майно — натурою. Можна сказати, що натура захоплюється добром, а не добрами. Добра ганялися за старим, але, не пойнявши, самі розкотилися. Тому Катон такий щасливий і мудрий сидить на старости-літях. Аж напужується.

Непублічний интелектуал

 Назвати интелектуала, хоч-би якого сякого-такого, публічним — і надто, й вадко. Може він, неслухняна душа, просто гульвиса, забий-голова, але-ж іще поки не публічний? Треба рятувати интелектуала — добром і лагодом.

Живке питання

 Хто підкаже, як коректно перекласти звертання "українці й українки" тою вже ангелянською мовою? Чи от іще: "Вітаю всіх, хто український, українська й українське!" Ану-ж! Невже Ukrainian? Здається, той Ukrainian аж занадто скрива поглядає на нульове закінчення другої відміни! Чи не чоловічий воно рід?!

Не Боже карання, а своє дурування

 Ми, кроманьйонці, вже бачили не раз, як цілі народи згладжувалися зо сьвіту вигорюваними заходами других народів. Тоді заникала й йшла за історичною водою й мудрість отих вимерлих. Тільки недоумство зниклих ніде не гинуло. Виходить, що дурість — то життя, а життя — то дурість. Чи можна вийти з цього маґічного кола, якщо жити не дуріючи, з великого розуму не заходити в дур?

Багато відходів

 Тісно в нас відходів — то людям уже не тісно, багато їх відійшло, бо було з віходами вільне поводженння. На відході багато хто й попрощав наш поліґон назавсіди. Порожньо з відходами, прогалин не бере жадна аналіза.

Тяжка музика

 От ви кажете "легка музика". Тепер і легка музика стала важка. Як на смак важка, як на вухо. Й голоси якісь тяжко легкі.

Приємна річ

 "Через те, що дружба така боговита, така приємна річ, що здається, ніби вона життьове сонце, нам слід більше дбати, щоб не вважати вовка за вівцю, скорпійона — за рака, змію — за ящірку." Річ приємна, а дбати доводиться чималенько. Бачите, що коло божистої речи цілий бестіярій. То ще щастя, що ми з тобою, друже, вже ні овець, ні раків, ні ящірок не цікавимо. А вовки, скорпійони, змії — що? Де зможуть, там і вхоплять.

За яром

 Сковорода власноруч викопав собі могилу на підвищенні між током і гаєм. Ніби між працею й забавою. Не диво, що саме там полюбляв він грати на флейту (свистілку з хлипками), а може й на сопілку, як годиться чоловікові з простого народу. Що-правда, простий народ і на сопілку не дуже вигравав: усе в дурній роботі, ніколилося йому, бач. 

20 років по тому моторні руки могилу перенесли за яр. Щоб не на підвищенні. Лежи низенько — небо близенько. Хвилозопові ціле життя пишеться причтами — як не від самого його, то вже від людей. І безмертя пишеться — коли судилося.

Щаслива натура

 "Вдячність моя щасливій натурі, що потрібне зробила неважким, а важке — непотрібним." Таким чином виходить, що жити собі не втіху — не гріх, а обов'язок чоловіків. Епікур був визнаний, переконаний чоловік, того й правда його переполовинена. Щаслива чоловіча натура, то вже треба йти за її потягом. Тільки потяг, здається, вже пішов, побіг.

Село й земля — те саме

 Сковорода помер у селі Пан-Іванівка. Але село зникло. Тепер нема села, де переставився Грицько Сковорода, — переставили. Є село Сковородинівка, але його Сковорода не засновував, не осідав, не був там за дідича й там не кінчався. Він навіть там не народився. Невдячні нащадки витягли землю з-під Сковородиного тіла.  

Прийшов гість, та на голу кість

 "Ні походження, ні багацтво, ні стан, ні родинні зв'язки, ні тілесні дари, ні науки не здужають уґрунтувати дружби." Либонь до дружби треба підступатися на йнакшому ґрунті: невмисному, мимовільному, несамохітньому. Дружбу дарує натура, тому так важко буває потім убгати в неї науки. А те, що з'єдночило на розумних підставах, легко обертається на оббирану кістку незгоди.

Китаїв добою Сковородинською й добою Рильською

 "Хай прикладаються прочани

До переляканих ікон,

Хай прорікає Первозванний

Царів, панів, корону й трон..."

Таким побачив київський Китаїв за часів Грицька Сковороди Максим Тадейович Рильський. Ну, може ще тоді й не Тадейович: та даймо на те, що писалося воно року Божого 1925. Чи вже під той час силували до блюзнірства й вульґарної клясової теорії, чи ще ні? Хтозна. Либонь поетові вчепився Zeitgeist. Сімнадцятилітній Wonderkindt Максимко з мілини своєї доби уявляв час і дух ось як:

"Як очі грішниці веселі,
Сміються роки і віки."

Але завважив він уже, що, як одна-єдина ознака вічности, що виповза з минувшини:

"...з палицею пілігрима
У нові села й городи
Прямує тінь неутолима
Григорія Сковороди."

Отакий прочанин прийшов — привид, невтолима тінь, чи то невситима, чи то невгамовна, чи то невтихомирна. На те й манастир. Сказано: молоде, грішне, веселе. А недалека радісна грішниця-будучина вже скрадається, вже легенько цупить за вуста.

Разглаголъ о древнемъ мірѣ

 Дуже давно шукав я за цим слівцем — оце так знахідка! Розглагол! Зразу приймаємо до нашого куреня, ба більше — до нашого кошу! Хоч я, звісно, пам'ятав московське "разглагольствовать". Але щоб почати "разглагольствовать", просторікувати, розпускати патяки, потрібен перше не глагол, а повний розглагол! Та й не всякому наважишся сказати, що то в його патяки. Але можна поважно мовити: "Це вже в пана-добродія буде розглагол!"

Вічність і час

 "Дух мій визнав тебе за здатного приймати істину й любити її." В вічності й часі знаходять собі духовних друзів ті, хто має в собі істину й любов до неї. Вони можуть омилитися на другові, друг може омилитися на них — хоч і ошукаюся, та там, де всі люде. Зате-ж обмилована істина не вмре, не загине.

Лев спить горілиць

 "І предки наші ненавиділи Лева, та Лев і тепер Лев і навік-віки.", — визнають малпи. Здається, настав час сьвітові звернутися до левів, хоч як ненавиділи й боялися-б їх малпині гнізда. Бо там, де мертвим сном сплять леви, на природніх царів помазуються гієни.

Знахабнілі голоси

 Послухайте лишень столітніх пісень: зразу завважите, як теперечки знахабніли голоси. 

Щерть

 У щасливім сні відчулася вся повня життьова. Й зразу помислилося сонно: як-що це щерть, то десь тут близько й край. Але поки не час за його зазирати.

Наше повітря

 "Чи страждає сонце тоді, коли море здійметься й лютує й скаженіє бурями наше повітря, коли ревуть громи, а блискавки рвуть землю?" Звісно, ні. Бо то наше море й наше повітря. То ми там пливаємо, то ми там дихаємо. То нашу дорогу озвучує грім, а присьвічує блискавка, намісто сонця.

Лиш той

 "Лиш той, хто сам собі живе й сам із собою щиро дружить і з себе користає, кого не мучить страх і примха, а душу його, що старанно піднеслася була в вишнє, ні підлий сум, ні рабська неситість застрелити не можуть." Щасливий він... той. Дуже старанно доводиться злітати в вишнє, щоб не завважили стрільці. О, підлий сум! Він зраджує дружбу з собою, псує користь. Неситість справді рабська риса: раб від'їдаєтсья, а не їсть. А страх і примха мучать, і ходять вони вдвох: така непарована пара. Тому щасливий лиш... той. І я — той — щасливий.

Каюти й канати

 "Для мене не той є знавець корабля, хто перелічив і переміряв каюти й канати, а хто пізнав силу й природу кораблеву: той, знаючи бусолю, розуміє його шлях і всі обставини." Стривайте, до бусолі ще й руки не дійшли, бо переміряють кабіни й на пучках перелічують, а канати на кулак мотають. Природа, сила? Впала природа, пропаща сила. Здогадно й навіть значно, що читати бусолі нікому — не втнуть, і звісно їм про теє. То вже нумо міряти! Навіть як схибимо й облічимося, то все одно, згулявши в "тісної баби", якось розмістимося на кораблі. Та й стоїть він міцно на причалі, то можна й на берег коли. Бо серця, кажуть, на приколень не припнеш. І хто зна серцевий шлях і всі сердечні обставини?

Знані сковородини

 Не знав, що є таке слово — "сковородинознавство", а воно, принаймні від 2005 року, єсть і міцно стоїть. І зовсім не диво, що не відав того, бо що я знаю? Звісно — нічогісінько. А от цікавіше питання: що знають "сковородинознавці", які "сковородина" чи "сковородини"? Бо-ж сковородознавці тямлять на сковородах. А путня сковорода — то велике діло. Чи можуть, приміром, "сковородинознавці" допильнувати того, щоб у кожній хаті була добряча вкраїнська сковорода? От тепер і ви не знаєте, а не тільки що я.

Не людина

 "Ти знаєш, що ти — людина?" А як-же, знаю. Але тепер, коли всюди шмигляють конче громадяни й громадянки, а не просто громадяни, не можу з доброго дива взяти й визнати, що я — людина. Бо й з мене таки чоловік.

Над усе дорожче

 Цікаво, що я хотів оце сказати й забув? Щось найцінніше, таке дороге, що й цупка пам'ять не змогла втримати в своїх кігтях — украв час, перебраний миттю, меткою дівчинкою, непомітним малям: тільки шусть — і лиш напружено розчепірені пучки посудомлено стискають коштовність уже невидиму, не сущу.

Століття й століття

 "Століття й століття, країна й країна, народ і народ, місто й село, юність і старість, хворість і здоровля, смерть і життя, ніч і день, зима й літо — кожен стан, стать і вік, і всяка тварина має власні свої вигоди." То вже не ходи в чужих шкарбанах, не будь не по своєму плащуватий, не бери сторонньої патериці. Куди йшов, прийдеш: дороги своєї не обминеш. І тою дорогою побачиш століття й століття, країну й країну, народ і народ з вигодами їхніми.

Для плину днів

 "Дбаймо за все потрібне для плину наших днів, та нехай найперша наша турбота буде про мир душевний, то-б-то про життя, здоровля й спасіння його." Життя-здоровля й, після дбалого викохання його, де-далі, то все важливіша перспектива спасіння забезпечують душевний мир. Життя-ж од здоровля невідлучне. Вся злука з часом подається, опадає: хоч і не буде перемоги, та була щира боротьба. В спасінні звитяга. А все потрібне плине з плином днів.

Широко — не густо

 Прочитав Альджернонову Блеквудову (Alernon Henry Blackwood) новелю "Вербняк" (The Willows, 1907). Вже вкотре твердо пересьвідчуюся й сьвідчу, що красне письменство народу оціновуємо не за верховинними здобуттями, а за пересічним, нормальним рівнем, не за лісом, а за підліском. Те підлісся мені дорогше, ніж щоглові, корабельні дерева. Генія всякий знає й упізнає, але мало хто вчитає собі на втіху.

Ніхто не вважає Блеквуда за першорядного письменника чи добірного мислителя. Й жанр, де він труждався — не з найудячніших, та й не жанр то зовсім, а десь собі піджанр: Weird fiction, навіть без переконливого перекладу, не знати що. Але яку мовну чи й мислену культуру дала моя улюблена язиката Едвардіянська доба! У "Вербняку" нічого не діється, увесь чин переселяється в оповідачеву складну психічну працю, в висловленість.

Втішившись новелею, я з превеликим сердечним жалем визнав перед собою, що не то що в чужій ангелянській, ба навіть і в рідній мові не здатен на такий словесний подвиг, на таке денно-каховське відродження. Не був, не є й не буду ніколи. Й не тільки тому, що я сьогочасник, сучасник нікчемної в слові доби, але й тому, чого нашій культурі не дали дати навіть за доби едвардіянської. Широко сіється культурний попілець — широко, а тому не густо. 

Людський приготов

 Стільки всякого людського приготову про читаченьків, що кортить ото зачитатися, як закохатися. А хто записався... то вже нема ради: мусить писати без ласкавої розради читецької. 

Менше всього й менше за все

 "Де менше журахвини й чорниць, там менше скорбутної хороби; менше лікарів — менше недужих, менше золота — менше потреб; менше наук — менше дурнів; менше права — менше бесуддя; менше зброї — менше воєн; менше кухарів — менше зопсованого смаку; менше чести — менше страху; менше друзів — менше ворогів; менше здоровля — менше пристрастей." От і міркуй, чого кому треба менше, а чого більше. Здається вже, що всього менше треба: золотих потреб, учених дурнів, безсудних правників, зіпсутого смаку й здорових пристрастей. Але потрібна ще зброя, честь, друзі, й кортить таки часом поласувати журахвиною й чорницями. А після того хай уже приходять ті лікарі.

Мінливість і непостійність

 "Перша прикметна риса підлесникова — мінливість і непостійність: він не може довго слідувати за одним і тим самим і триматись одного й того самого правила, а, наче малпа, наслідує иньших доти, доки не дістане того, чого домагався." От бачите, як легко впізнати облесника! А ви вже впізнали чи він устиг таки домогтися свого, поки ви зачаровано стежили, як він міниться, туманилися від його незавсідности, заколисувалися його хиткістю, гнулися слідком за його нерівністю, гаялися з його неріченцевістю, мандрували з його мандрівністю? Ах, зрадлива малпо, ти вже поскакала геть із своєю здобичею, не лишивши нам по собі навіть науки, а тільки несталу звичку задивлятися на штуки від метушливих забігайлів.

Їм і п'ю

 "Щасливий той, хто поєднав любу собі роботу з загальною. Це справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: «Одні живуть на те, щоб їсти й пити, а я їм і п'ю на теє, щоб жити.»". Загальна тепер робота — невтомно балакати й мовчечки мацати пристрій. Погодьтеся, що не важко й Сократові поєднати таку роботу з своєю любою — ваша любов, як молоде вино, легко вливається в новенький суспільний міх. І можна більше не сушити собі голови тим, на що я їм і п'ю.

Таємна принада

 "Так само, як сіль без солону, як колір без природнього свого духу, а око — без зіниці, так і неприроднє діяння завсіди позбавлене своєї таємної принади." Виходить, що тільки природнє діяння дає оту таємну принаду. А ми що думали? На переверт пішло діло. У природньому чині треба вловлювати таємне, до цієї таємниці треба принаджуватися.

Гальшчині гроші

 Відомо, що Гальшка Гулевичівна давала кошти на манастир, шпиталь і школу для дітей усіх станів. А тепер на що ті гроші йдуть? Де манастир, де шпиталь, де діти решти станів? А гроші, одначе, йдуть і йдуть.

Свіже повітря

 "Де земля менше родить овочів, нагородою там — свіже повітря." Отже виходить, що кругом добре: де тхне, там овочів повно, а де нема, то хоч дхне. І знову ще: як менше робить, плекать, кохать, то буде, де погулять.

Без природи

 "Без природи — як на манівцях: що далі їдеш, то більше заплутуєшся." І багацько нас ходить, плутаних, по манівцях. А природи нашої спитаєшся, то біг-ма, нема природи.

Любе добродійство-земляки

 "Всім за добродійника бути можеш, але не за повірника. Инакше добродійні ми до родичів, инакше — до гостей і подорожніх." За повірника й до родичів підеш так обережненько. І всім за добродійника можуть бути не всі. Геть-геть не всі. Добродійство насправді так призабулося, що вже мало й звертаються "панове-добродійство". Чи й підхлібить ин-котрому?

Звичайнісінька річ

 Ми довідуємося, що Сковорода вивчав курс хвилозопиї за арістотелевською традицією, в трьох частинах: раційональній — навчитися керувати діями свого розуму; натуральній — вивчити все, що істнує в природі; моральній — визначає вольовий чин і звичаї. Не вбачаю я в такій школі жадної хиби. Чом-же, коли мене силопихом оддавали "до дяка в науку", ніхто не поцікавився, що я хотів-би знати. А я сказав-би принагідно: дак арістотелевську традицію! Візьміть-но за ґудзя першого-кращого перехожого й запитаєте його, чи навчився він гаразд панувати над своїм розумом, чи знає природу, чи має волю до простої людської звичайности — чи знає попросту, що воно таке єсть? А ви? А я? Ні, не вчилися, ні, не знаємо. А кріпакувати в новітньої науки змушують уже довічно! Де там розум, де природа, де воля? Нічогісінько нема. І в нас нема — а дарма. Бо служити без тями, без волі, ненатурально, не хочеться й у найхитромудрішого панства.

Нас звільнили

 Слушну увагу кинув був небіжчик Людкевич: нас звільнили й на те нема ради. Старий компоніст мав на увазі совітів, що так надійно звільнили нас од культури. Т'але на тому, диви, не скінчилося: скільки кругом лібералізму, й скільки округ неволі!

Серед поетичних могил

 Пише за поезію, й так часто, густо, ніби засипа її всю землею, — навіть "науковий штиль", здається, не вимага такого немилосердного гайнування: слова вилітають із уст, і не долетівши до вух, каменіють; сумними рядами стають на папері й, іще не впіймані оком, корчаться. Бідна поезія мовчки стоїть на власному похороні й бачить чужий труп. І не єдиний: кругом без ліку тих чорних горбків — ціле поетичне кладовище. 

За надто

 Перекладчик собі говорить занадто багато, а перекладувані мають нагоду подвійного переслухування занадто мало. То вже виникає не точка, а ціла вирва тої таки біхвуркації: з самого слова щось прикро випльовується, вихльостується, вишкварюється.

Що поширювати

 Щасливі ті, хто поширюючи лихо, ширить допомогу; поширюючи осуд — поширяє правду; поширюючи посьміх — пускає веселість. Тоді вже ходіть здорові й розповсюджуйте щасливі!

Цоб-цабе

 Коли лічиш стейкгольдерів, отих уже причетних, то, як учать нас, нікого не можна забувати. Дак у нас уже давно й слово є на всю стейкгольдерську отару — славну, незабуту: округа. Отак коротко, одним "цоб-цабе", заганяєш їх усіх. Тим паче, що адміністративно, територіяльно ми старої "округи" давненько вже відцуралися: міцно стоїть московський "округъ". То вже буде так само новітньо, на прочуд, як і "цоб-цабе".

Королівський сніданок

 'Nobody',

He whimpered,

'Could call me a fussy man;

I only want 

A little bit 

Of butter for

My bread.'

Не треба мені за мову мнясива, не давайте за вченість сиру, ні вина за голос, ні горілки за творчість. Але вже черствий, чорний, аж сірий, окрайчик годиться таки помастити вершковим, а не вишкребаним маслом. А як нема хліба, то хоч губи помастіть. А як нема, чим умастити, то хоч бити не сікайтеся, хоч до мене не поривайтеся.  

Чужі таланти

 Визнавати чужі таланти — то не вкраїнський спорт: ми більше рахувати.

Просто ззісти

 O appetite, from judgement stand aloof! Не судячи, жадай і їж бери! Теперки годиться їстоньки просту харч, не заїдаючи осудом, бо й первісне може від нас одібратися. Дак коли-ж кортить і жерти, не розбираючи, й судити, не милосердуючи.

Ціна та честь

 "Ціна та Честь єсть те саме. Хто цієї останньої не має всередині, приймаючи зоколу Кривосьвідчення, бере на себе лице Хвальшивого Діяменту й Крадіжної Грошини." Без чести, виходить, ціни немає. А правлять, і дорогу. Не тільки що вартости, цінности, але й власне ціни не може бути. А як і вторгуєш, то все буде хвальшиве та крадіжне.

Невірні приятелі

 "Подібно до того, як купці вживають застережних заходів, щоб під позором красного краму не купити поганого й попсованого, так і нам треба найретельніше дбати, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя." Щоб не продиратися крізь життьові хащі з недоречними для нашого зросту й нашої статури оленячо-лосьовими рогами, щоб не зчеплюватися тою "окрасою", тими "кронами", з такими самими "ввінчаними" чи навіть природніми жуйними чи буковими. 

Сьвята пенсія

 "Ніхто з тих, хто придбав сьвяті звичаї, не буде позбавлений у старості свого ощадку." Ощадженого здоровля, добра, родини, слави позбуваємся старощами. Сьвятість, і то не теперішня, а ще прийдешня, — звичайна наша пенсія.

З досьвіду хвостоїдства

 "Кінець, як у кільці, завсіди міститься при своєму початку." Тому, прошморгнуті в кільце нашого життя, певним невидимим чином перебуваючи в уроборосовім унутрішнім, незалежнім од його, але скутим від його, череві, гадаючи про кінець, ми згадуємо початки. От при початку, як надходило... Ми то були при початкові, але де він був сам? Та само, де й прадивий кінець: у безвісності. Навіть коли стане звісний кінець, ніщо з початково відомого не з'ясується. 

Золоті серги

 Одну золоту жіночу знайшов під шахвою, в темній, порошнистій глибіні. На пару тій першій натрапив у пральній машині, скраю. Чому мої чоловічі згуби так чудесно не знаходяться? 

Як лин по дну

 Я ходжу коло перекладу й до його интелектуально готовий. Не сьмійтеся, добрі люде, бо чимало таких походжає, що й ні. Тим часом переклад стосовний до речей, що до них, уже бачу, я не готовий интелектуально: про щось уже пізно товкти, а щось і відразу виклика, таки интелектуальну. То й що? Ходи тихо, як лин по дну, що ні до кого не доторкається.

Ганчар і Ганчаря

 Велике діло — письменство! Скільки треба знати й спізнати, щоб до його пристати, скільки тих слів, як панських вареничків, переліпити! І конче знудити сьвітом укінці. Бо то штука невдяна, незбагненна. Чого якихось дурнів читають, аж слина на рядки тече, а тебе й знати не хочуть? От маєш питання!

Тримаю Олесів "Собор" у руках та й думку гадаю: про що він, бідний, і як промовля до неласкавого теперішнього чительника? Чи не на те стільки виробив автор, щоб прізвищем своїм застувати сонце простої правди про мовний утиск, правди про теє, що перед ним по всіх наших словниках стояло Ганчар і Ганчаря?

Сумнівне добро й безсумнівне зло

 Як квапляться приліпити своє малознане ймення до сумнівного добра, а то й безсумнівного зла! Справді-бо, дивом дивується чоловік. А це-ж означає, що не можуть ані відрізнити, ні розрізнити. Щось зліпилося, як у недоброї господині варениччина, а ти до його ще й своє ліпиш. Бо до чого-ж і пристати, як не до кубаття, — ззовні, а то й згори, як наличко? Ніж лежати собі збоку малим, нікчемним балабухом, то вже лучче навверле влізти до якоїсь незнаної менталізації.

Імперський попіл

 Засипало нас імперським попелом, імперським порохом запорошило очі. Важко з попелом боротися, тяжко пороху надбати, щоб із курявою-кіптягою битися. Нема в імперії, крім попелу, нічого, зате попелу багато, наліпила коржів — давиться, а їсть. Пилюка — то її рій: щось там гуде, гомонить про вміст без змісту. Ніхто не вірить, а наслухають усі.

Непокірні шлунки

 "Невдячна й непокірна душа схожа на хорий шлунок, що не прийма жадної харчі." Багато кендюхів ходить із отакою бідою. Не приймає нічого, ні дяки, ні покори, а голодом кричить.

Що піп, то й типик

 Не радить і Сковорода ходити на чужий манастир зо своїм уставом, а в чужу церкву — зо своїм типиком. А в нас то дуже полюбляють, навіть не знаючи, що то за устав і типик. Однаково щось своє, не намолене, принесуть і зачнуть віри вчити.

Близенько

 "Сьміх — рідний брат радостин, він ізчаста її й заступає. Такий був і знаний сьміх Саррин. Й Ісак — то «сьміх»." Сьміх, бо щастя й радість у кінці здобутого материнства, а отже й людства. Десь коло радости має бути наш сьміх, десь там близенько.

За пазухою

 "Все, чого прагнеш, друже, шукай усередині себе." Там воно, в пазусі, за пазухою, за каменем, друже. Гроші? В серці, в душі. Праця? Там само. Не знайшов? А прагнув?

Задурно

 "Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планидами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами... За злото можеш придбати село, річ важку, але потрібну не конче, а щастя, яко річ найпотрібніша з найпотрібнішого, завсіди й усюди дається задурно."  Щастя — річ безцінна. Ми й у слові чуємо, ще нема йому ні ціни, ні плати. І далеким щастя не буває. Нещасливі полюбляють подорожувати й так уже тішаться! Та й просто цікаво помандрувати планидами, потягатися палацами, поплазувати по кулі (ох, недаремно Земля кулею зветься!), поблукати Єрусалимами. Так, але хто-ж не знає таких, що й коло Гробу Господнього не повірили в воскресення?! А село, таки правда, річ важка — такого щастя не буває. За злото куповане, за гній продане. Треба спробувати хоч когось Сковородою на щастя навернути.

Від непотрібного й зайвого

 "Від непотрібного й зайвого — всіляка трудність, усяка погибель." А спробуйте-но прибрати геть усе непотрібне та зайве — з чим залишитеся? То як із хати залишнє виносити — можна й голіруч зостатися: ні з чим до млина, впорожні додому.

Як пильніше придивитися, то ввесь наш сьвіт повнісінький і повніненький непотрібного та зайвого. Більше там немає нічого. Ні, таки є — всіляка трудність і всяка погибель.

За мужика

 Найбільша боясть українського интеліґента — здатися комусь ізнов за мужика. Не в закушеному салом коньяці, не в коньяковому матюці, а, сказати-б, у хвормальному, охвіційному виступі й вияві. Я спекався того бою й дуже з того щасливий.

Мала хворма

 Війна забирає сперед очей великі хворми. Війна дуже докладна, але якимись своїми короткими напливами — вона вся в отій своїй зникомій подробиці. Може потім буде роман, симфонія, довга кінострічка — вже коли пригасне правда й засьвітиться творча уява.

Колишнє дишло

 Аванґард, а надто музичний, — то булий перед, колишнє дишло. Тим він мені й дорогий: отак люде напирали колись на можливе, добувалися в узяті на засув двері невідомої краси, а тепер що? Суцільна експропріяція.

Пам'ять незмоги

 Не знаю, чи це не тому, що я пізно спізнався з перекладом, із вільним орудуванням справді чужою мовою, але коли не коли підсідаю до синхронового перекладу, коли працює товариш і виразно, глибоко повертаюся пам'яттю й усім станом у незмогу ані збагнути, ані висловити. Чомусь мені цей стан здається рідний, дорогий: як спогад про дитинство на вулиці, що вже нема, в хаті, що вже не своя.

За интуїтивність

 У майстерному перкладі дуже важлива интуїтивність. Усе кругом обжерно натоптується информаційним мотлохом, ґвалтуючи пам'ять мертвим знанням, — ту диво-пам'ять, що, з невідомо якого переляку, вірно служить навіть отаким прожерам, ненатлим поглиначам некорисного й нестравного. 

Переклад — то залізничний вузол, що ним, між иньшим, ганяють нескінченні криті валки не того, не тоді й не туди. Але стація слухає й відповідно гуде. Добрий перекладач, так званий універсал, мало що справді на-мертво, на-глухо, на-сліпо мусить знати, крім природньо засвоєного, зате він потрапляє згромадити интуїтивну основу, що потім підкладає під невпиннний потік здогад і спогад.

Без майбутнього

 Вчора перекладав конхверенцію з приводу майбутнього й сам замислився: а як це воно — жити без будущини й будучини? Західню людину посідає, поймає образ прийдешнього: вона живе тільки там і жахається, що там нічого немає. Насправді-ж є тільки мінливе, неповторне нині-сьогодні, а не якісь щоденні граблі. Невміння жити в йому, цінувати його — то наша европейська біда. Ми перебуваємо в узавтра-позавтра, обіцяючи собі ще потім многая й благая літа, що про них нам нічого не може бути відомо, й однак уперто пхаємося в ту незнаність із своїм нахабними, як у всіх божевільних, мареннями. Тому всі "вчені" обіцянки якоїсь прийшлости, то, в кращому разі — шаманство, а в гіршому — шахрайство.

Й ніби думка то не нова, річ сьвітова, а от не розв'яжеться ніяк, то й можна сказати, що воно — задавнена проблема. Не завдача, а саме проблема, бо щось немає до того чужого слова розв'язку.

За перейменовування

 Не певен, чи то честь, щоб твоїм іменем назвали твоє рідне містечко чи село. Заступаєш отак засновника чи засновників, що дали місцю своє ім'я чи свою назву. Тепер не тобою, цюрупо, величаються олешки, а пузиришся ти, й нащадки чухають макітри: що воно таке? Ну, а як ти до тої околиці чи вулиці геть непричетний? Хай тоді твоя людська слава гуляє-бенькетує, де сама знає, де її знають. Не годиться затуляти довшого — коротшим, ширшого — вужчим, глибшого — мілкішім, довгоминущого — швидкоплинним.

Зазуміло

 Знов зазуміло в хаті, й от, що я скажу: можна вибачити культурникам технічну незугарність, але вже швидкісне читання — то сута дича. Ніколи ще жадна культура, хоч яка замурзана, не вилізла з швидкісного читання. З швидкісного читання буває лиш голе навіженство.

Собі вартість

 Яко працівник, я знаю собі вартість, а хтось дає ціну, бо знає собі.

Оце воно

 Висловлю ще один підставний здогад із приводу того, що таке ота емоційна розумність (emotional intelligence). Вам знайомі люде, що свої пристрасті, своє шалене й спрагле, висловлюють у вигляді тверджень? Я так і знав! Оце воно й є.

Сион миру

 "Що більше хто до себе дослухається, то вище сходить на Сион миру." Йде на власний голос свій, чує й здобуває найвищу тишу, а з нею — верховинний мир, спертий на духовну твердиню. 

Пожалувати сьвіт

 "Той, хто до себе злий, до кого добрий буде?" Вжалуй себе й пожалуєш сьвіт. Не знайдеться добрячого, що-б себе ненавидів. І багато є з вовчою неситістю на зло.

Єдиний доказ

 Гроші в багатьох випадках — єдиний доказ, що була тут праця. Иньших ні слідів, ні плодів немає. Тож не забирайте грошей, бо спорожніє трудящий сьвіт.

Плідлива нещасливість

 "Необачність є матір нещастя." Й поглянути на нещасливість: уся вона — виплід сіменистої необачности. А иньшої матки не видно, немає.

Нове вино

 "Людина в честі суща, не в розумові." Без чести розум — мана. Немає келиха на вино, келиха самого в собі прекрасного. Щоб не заглитнутися дуже червоним новим вином просто зо старого бурдюка.

На споді лежачи

 Його кар'єра дала височенний зліт: з-під зірок упали на грішну землю не то чоботи з онучами, ба й пояс із шараварами. Десь височить, невидима, лиш шапка-бирка, але ніхто, крім небесного склепіння, не зазирає в зверху дірку. Яко ото бувають люде такі довгані, що й лисини на тичині ніхто не побачить. Дак ото й тут кар'єра так стрімко розігнулася, що далі нікуди, далі тільки на схилок. Тепер ми всі тут його дожидатимем, на споді лежачи, вгору попльовуючи.

Успішність і майстерність

 Успішність і майстерність — не сестри ні  в перших, ні в других, ні в третіх і далі. Иноді навіть здається, що вони аж неприятельки.

Щастя бути вольним чоловіком

 Щастя бути вольним чоловіком, осьпіване в Шевченка, широке й зрозуміле. Т'але, хто його спізнав, посьвідчить: чужий ти будеш усім отим невольникам.

Особлива гідність

 Через недорікуватіть і невимовність українську, гордо прикриту непримушеністю й розв'язністю ангелянсько-московською, наша скультурена кляса робиться особливо гідною жалю, се-б-то жалюгідною.

Рух і порух

 Треба рухатися, знаю, дуже вже треба. Але ніколиться: занадто багато доводиться ворушитися.

На кого вчитися?

 Дуже помітне явище створилося: "наші діти" їдуть учитися — чийсь синок на поляка, чиясь донька на німкеню. Й ціла низочка нанизалася таких "національних" професій. Фаховий українець випав із поведінки — либонь цураються "шараварщини" й тільки з посьміхом уже згадуваного "щирого" вкраїнства.

Без перестану

 Здається, Едвардіянська доба була надзвичайно красномовна, але не дуже певна того, про що саме їй красно мовити. Однак балакала без перестану. Тим була схожа на нашу теперішню вкраїнську добу. Відмінність у тім, що в нас того "контенту" хоч ногою заткни. А сказати красно — то вже забули, як. Записали собі на спомин: "Бог є. Україна є. Мова є." Є, але які? Не знаємо.

Приділені вчителі

 "Найліпші вчителі є наші батьки." Хто, як не попередня ланка, знає як приладнатися ланці наступній, щоб не розривався ланцюг поколінь? Всього, що нам справді конче потрібно знати, вчимося в батьків, про все дізнаємося в них. Це не педагогічне питання: всі без виїмку батьки — кепські педагоги. Але добрі батьки мають добро до дітей, то-б-то любов. Це як учитися в долі, хоч-би якої, здавалося, несприятливої, відшукуючи в її руці ласку й любовно ту руку цілуючи.

На здобич

 "Навіть орлові складно літати, склавши крила." Складно, але можна й навіть і треба, як орел. Спитувалися, знаєм. І багато їх ширяє таких, поскладавши крила. Так і думаєш: чи не на здобич і чи тая здобич — не ти цим часом?

За безмовність

 Едвардіянська британська доба мала вже всеньку мову, та щиро сумнівалася, чи має що сказати. Т'але наперекір тому була жваво балакуча. Тим вона схожа на теперішню нашу вкраїнську добу. Лиш одна відмінність: маємо того "контенту" хоч ногою заткни, зате не маєм на теє мови.

Аж телень

 Осягнути дзен дуже просто: треба відкинути зовнішний дзень і почути внутрішнє "телень!".

Він не міг

 Чи міг Шевченко написати: "Блага не очікуй, не очікуй очікуваної свободи!" А як він не міг, то й нам не треба.

Почесний чоловічий обов'язок

 Якось мені довелося працювати в Грузії й тамтешня пеерекладниця з лукавим притиском кинула мені увагу:

— А в нас у Грузії перекладати — то суто жіноча праця.

Сказав їй на це:

— А в нас ув Україні, як, гадаю, й у Грузії, носити з роботи гроші — то почесний чоловічий обов'язок.