Виправдане серце

 От як серденько вздріє свої гріхи, сплачеться над ними, омиється щирими, ревними слізьми, то вже промитим оком огляне сьвіт і аж осьміхнеться. Таж коли де-котре серце на що-день умивається осяйною своєю доброчесністю, купається в купелі незаперечної правди, поринає в цілющі мудрощі! Не мені судити таке, не мені вибивати йому очі твердим, шкарубким костуром гріха. Ні, я потішуся, слухаючи тої гармонії, погріюся в променях того сяєва, розчулено скроплю це диво дрібною росою свого щасливого, зграйного плачу.

Налетілий порох

 От люде якось пробують стиснути думку, щоб була, як порошинка — запорошити громадське око; ще й стулити її в рямці — чи не вийде з порошинки перлинки? Коли-ж ні: й одна порошинка — то таки порох. 

Із тямки

 Треба викидати все дурне з тямки. А те, що не викидається, доведеться виносити. Що не винесеться, доведеться витягти. Що не витягнеться, доведеться вишкребти.

Скорпійонові натирання

Справді рану найліпше натирати саме скорпійоном. Бідний скорпійон — він тільки вжалив, а його розтерли. Але на те треба справжнього скорпійона: наприклад, блощиці від укусів тільки вадять.

Затулені зіниці

 "Сліпі очі, коли затулені зіниці." Зіниць мало, але фасеткові очі не цілком сліпі: дуже добре бачать прудке блимання, а саме з його складається сприйняття теперішнього пожиття.

Копай у собі криницю

 Копай у собі криницю на ту воду. Не знаючи, де джерело, можеш викопати суху. Тоді треба дуже роззявляти рота, коли в кого дощ.

Не поможе бабі кадило, як бабу сказило

 Українці дуже полюбили слово "бісити". Живий жаль бере, що такого слова немає в їхній мові. Можна сказати: "Я сатанію від московського слова «бѣсить»." Але чи багато серед тих, хто "біситься", готових визнати, що вони таки сатаніють? Сотерійологічно можна визнати, що біснуватих бісить геть усе. А кого не все, а тільки де-що, то вже має виміряти міру своєї біснуватости. От, скажім, якийсь просто вираз уже "бісить" — так мало треба: то зразу знати, що тут недалечко й до повного сказу.

Окіп

 Справді своє добро, навіть маленьке, доводиться обкопувати превеликою працею. Все, що далося й що взялося. Бо йнакше воно розмивається, вивітрюється, розтягається. І на тому місці всідається навіть не зло, а щасливий нуль, що нікому не випаде ніколи.

Спас нас чудесно, мов Ноя з потопи

Війна триває — чи-ж я не знаю?! — війна й триватиме. Війна падатиме, як дощ, плистиме, як потопа, а Вкраїна на їм — як ковчег. Десь там усе топиться й ніяк не потоне біснуватий московський левіятан. А сьвіт? Байдуже до сьвіту. Як слушно сказав наш Сковорода: "Я в сьвіті ловив, але не впіймав." І з човна ловив, а тепер от і з ковчега. Зьвірі й родичі питаються Ноя: "А куди це ми, діду, приміром, керуємо?" Ной їм каже: "Не знаю, куди ви, а я до бережка, та тільки не скоро, а як заповідав мені мій пращур Телесик — поступом і перегодом. Хай спершу та тварюка на косу викинеться, полежить надійно, запахне до сонечка, а тоді вже й я пристану."

Люде старої культури

 Читаю за старих римлян у книжці, що де-які з них "упивалися вином". Чи то вони вже були дуже старі чи дуже делікатні. Бо як можна впитися тим вином? Пив-пив, одбіг, іще попив, занудило коло серця, то й покинув. А ті, бач, упивалися, хоч горілки й не нюхали (не вільно їм було, таким піякам). Люде ще старої культури, а не таке ледащо, як оце ми. Тим часом Шевченко пише, що "мерзений Рим з Нероном в паскудних оргіях конав." Але й таке тонке паскудство виказує високу культуру: це-ж треба примудритися на самому розчиненому вині! Якомусь мугиреві хоч і бочку влий — не буде оргій. А паскудство як і вийде, то якесь репане, не римське.

Мокре перекладництво

 Один колеґа перекладав на бенькеті. Перекладав-перекладав ту чарчину з кулака в кулак — та якось ненароком і вивернув просто в рот. І не раз — отакий був переклад. Не судіте його люде, бо й вам таке буде!

Не мій читаченько

 Ще не вродився той читаченько ні двійнятком, ні трійнятком, що змусив-би мене писати матюками, мішанкою чи мотлох. Ще він не народився, але вже, як у Руданського, в кутку наприндився-напиндючився й закопилив губу.

Для спрощеного розуміння

 "Лід на те й родиться, щоб танути." Еге, а як він родиться? Хто заморозиться, то й уже не вродиться. В тім-то й річ, що вода нікуди не дівається: вона тобі в Петрівку прикинеться мерзлим, а на Водохрещу теплом розіллється. Хоч як ти її марнуй — усе марно. І треба бути як вода — а вже мертвуща чи живуща, то покаже кроплене тіло. Й цікаво буде окропити спершу живущою, а далі той, хто з мертвущою, хай бігає за кусниками, щоб якось їх іскласти. Бо навіть Франкенштайнову потворку ще треба буде примудритися в бігу зліпити.

Оце я так пишу: дуже жваво, але все якось кидається в розпорошку так, що не встигаєш побачити, що-ж то ходило. Одна надія, що Бог у малій дрібниці. Тільки в котрій-же?

Сам собі весляр

 "Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі." Шкода, панове, що не я то написав! Але-ж допишу: перестаєш належати й можеш уже не журитися. Найдорогша незалежність, то незалежність од катержного весла — це вам кожен галерський раб посьвідчить. А то й корабель гарний-справний, і вітрила всі суть, і правило праве, та все ланцюг спокою не дає. Зніміть — і хай уже те море пливе нас, куди знає.

Хто мав змогу

 "Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє з його користати.", — безжурно пише собі Сковорода. Ну що тут скажеш? І не знаходив, а якби знайшов, то й не впізнав-би, й не скористав-би. І всі кругом, підозрюю, якісь нещасливі.

Корінна

Мішанку я все лаю й ганю, а вона як-раз добра до діла: швидесенька, легесенька, все тобі, пташечка, враз перепорає. І зразу дві мові, а то й три: московська на умі мотається, вкраїнська на язиці крутиться, та ще й ангелянська, проноза, якось приплентається. Там, де думка грубо ссукана, пряна, як корінна горілка, то мотав-би й мотав-би, ковтав-би й ковтав-би. Але вже де хоч трохи тонко, то зразу рветься й ніколи не в'яжеться.

Як до діла, так і сіла

 Шкандибав увечері до дому, й дорогою все думав, скільки всячини треба буде перепорати. Не всиг іще й пересадитися через свій поріг, як уже дзвонять, викликають попрацювати. Дуже зрадів, бо ледачий, і буду скільки хоч працювати, аби нічого не робити. 

Головне сьвітло

 "Не досить того, щоб сяяло денне сонце, коли сьвітло голови твоєї затьмарене.", — знов Сковорода. Коли яскраво сьвітить сьвітло Боже, Божий сьвіт, хто довідується в голову до каганця — чи ясно сьвітить? Чи-ж я не знаю, що він мені потьмарений? У темноті той каганець потрібен, бо таки трохи жевріє. А на сонечку я долежуюся й вилискую, як стиглий овоч.

Бриль на голові

 "Гаразд пам'ятаю, що мої покійник тато згадували за Шевченка чи за Сковороду, то знімали бриля з голови." От селяни скидали, а вчені люде бриля насовували міцніще на голову, чуб і самісінькі очі. Верства без зайвої поваги.

Гадюка в траві

 "Скільки зла таїться всередині за гарною подобою!", — бідкається наш Сковорода, — "гадюка ховається в траві." Гадюка в траві, але не дуже то й ховається: здається собі гарна й ми мимоволі милуємося безсоромницею. Хіба краса — то зло? Що красне, те й добре — тільки це годні ми вбачати. А хто там порпався всередині, а надто за ширмою негарної подоби?

Але яка потіха негарним од любомудрових слів! То вже вірмо собі, а не клятій гадині.

Безпросьвітня доля

 "З усіх утрат утрата часу найтяжча.", — мовить Сковорода. І правду каже. Але той, хто ніколи не гайнує часу, повсякчас живе безпросьвітнім виконавством покладеного. Things-to-do, things-to-do, things-to-do — гуркоче вдаль грізний потяг, і ти мандруєш, споглядаючи однобірні крайобрази свого пожиття.

Верхня середина

 "Бери вершину й матимеш середину.", — обачно радить Сковорода. Що й казати, порада спожиточна. Й дуже земна. А від землі до високости дуже вже далеко. Прахтичний чоловік осідлав верхню середину й не може глянути вгору, щоб не беркицьнутися.

Батькогубство

Така каторжна праця: випадає всьвідомити, вирозуміти чужий твір, вижолобити, виямчити в собі чужу мову й нарешті вигубити пильною справою щось за себе краще, більше, складніше. Паралітичні пучки, що зронили ключа від рідної мови, заходжуються мацати нерівні пружки вкраїнського лиця: ось вони вуха, осьдечки вічка, це, здається, ніс горою сопе, а яма — то вже напевно ріт.

Чи не гріх отак ганьбити й нівечити чужий виріб, із високого роблячи аби-яке, зо штудерного — мізерне? Чому-ж лінь, ця матінка всіх гріхів, не вдержала новонаверненого від непотрібної, нікчемної праці?

Ні, перекладаченко полюбив письменника як рідного батька й задушив у своїх незґрабних обіймах.

 

Смертнії богове

 Настає час, коли починають уже не потроху, а дуже рясно вимирати боги твого маленького дитячо-юнацького пантеону. Чи ти не знав, що вони смертні? Знав, не знав — віра була така свіжа, зелена, молода. Тепер із пантеону виносять навіть посадища — нікому вже сидіти. Одна надія на вже дозрілу віру та любов.

Дурійка

 У мені, слава Богу, як і годиться, письменник істотно мудріший за просто собі раба Божого. А в великого гурту людей — куди дурніший. Ба більше — дурний такий, що далі нікуди. То просто якийсь присуствоватий — така присутність. Я знав, що пияцтво — то самохітнє навіженство. Але письменство! Може перше випити й ковтнути так, щоб і пучки на клявіші не попадали?

Чи се був дивний сон, – чи маячня слабого?

 Коли прокидаєшся о 5-ій, знаючи, що о 6-ій задеренчить будильник, стає близька й зрозуміла віра, що все на цім сьвіті — тільки сон. Ну, або вже страждання. А оскільки ми життєлюбчики, то на віщо прокидатися?

От Майя — чудове жіноче ім'я. Можна сказати, справжнє, таке, як є. Треба тільки тямити, чи вона тобі привержується-привиджується, чи ти їй — хто кому наснився? Вві сні ми невільники сюжету, зате не носимо кайданів власної вигадки й чужої справжности.

З-латинська

 Який премудрий чоловік — геть аж і ймення своє пише не як, а латиною! Чого-ж не з-грецька, не з-гебрейська? А то щоб не пишатися перед темним людом.

З постати дурного розуму

 Либонь то мудрих щастя, що дурні самі себе пасуть і ганяють пасовиськом. Кажу це здогадно, бо з постати дурного розуму.

Пустомудрі думки

 Він що-разу свою гадку ліпить, як ляпаса на лице: лясь! — а що, почули? Таки чують, але вдають, що ні, бо не бажають живити упиря тою дорогоційною медійністю, що самі ледве висмоктали, як шпекову кістку, з чужого часу, а, отже, життя. Знов летить грудка болота в щось знайоме чи й знане, а може й дороге, — плескає в долосі цілий однодумний тузінь: ач, як зацідив! І тут ніхто не перечить і не доточує своїх знаннів: усі бережуть і гріють дорогоцінну медійну снагу.

І я не закладатиму того калатальця мокрою бавовною — хто потрапить заперечити пустомудрі думки? Зате вони, як ті матиці, легко підставляються під ливарний потік мого мислення.

Вигляд ізсередини

 Як людина дивиться на сьвіт? Щоб ми не дивувалися з того, що вона бачить, треба зрузуміти, що зсередини. Уявіть собі, що ви, як той уже Дійоген, сидите в бочці й, не припадаючи, спитуєтеся розгледіти те, що зокола, крізь свій власний отвір. Хто ще бачить і тямить оту вашу картину? Та ніхто — тільки знай дивуються: звідкіля такий погляд, що то за зріння-видіння? А воно зсередини.

Плерома

 Еони минають — ейдоси зникають. А ми тут чогось, дурні, обливаємось крівавими слізьми над своїм малесеньким тут-і-зараз. Он подивись, як летить ракета: хотіла в космос, а сяде, нерозумна, в чийомусь городі.

Темні часи

 Хочу жити довго, щоб дожити до тих золотовічних часів, коли наші онуки-прагонуки не потраплять утямити теперішнього найдотепнішого, найгострішого, найпекучішого, як та жалива по голій гепі, мішаного, суржикуватого слова. Перезиратимуться, бачу, здвигуватимуть плечима, одне в одного питатимуть:

— Що то тій старині верзлося такеє?

— Та казна-що: дідо й баба були собі дурні.

— Як-же вони були дурні, коли обоє з них — доцентове-прохвесорове?! Темні були, а не дурні. І не їхня то причина: бо темні були часи.

Хата-вулиця

 Все, що по вулишному говориться, на вулиці й лишається гавкати, бо не можна з тим у хату, під образи. А як образів нема? Ну, там уже й хата — що тая вулиця.

Геть усі логоси

 Українці не мовчать і без мови — то річ сьвітова. Українці й без мови — думні, так то вже гадка заміняє слово. Це, я вам скажу, народ телепатів. Аж страшно, коли подумаєш, як стидко, бо все видко, що в голові. Не можна кидатися каменюками слів у прозірній хаті, збудованій із застиглої, скляної думки: сиди тут та склій або здрій. Але-ж і культуру культурники вже боронять не культиватором, не сапою, не копачиком, а ломакою, рогачем, скалкою — такою лайкою і сваркою, що якби їм мова, обмовили-б і познищували геть усі логоси.

Не Наркіс

 Хто знає себе? Тільки нарциз у глибокій наркозі самозахвату. Хто й далі цікавиться собою, звікувавши вік? "Вся ніга минеться — з льодом води нап'ється..." Тільки нарциз — ні за холодну воду, знай лиш на себе видивляється — либонь пізнає. А звичайному кому вже й глянути страшно. Ні, піду на пашу й засьпіваю псальму: "Господь мене знає, Господь мене кличе, Господь мене пасе..."

Усмак

 Чи не звісні ви про таких, що знають вино на око, на дотик і на слух? Тож будьмо всмак!

Життьовий слух

 Є люде без витонченого до музики слуху. Такі тяжко дратують отих уже музикальних. Але помікруймо: немузикальні сьпіви — то щира втіха од життя, висловлена згуками, що, як і гомін удоволеного живота, бувають про чуже вухо нестерпні. Але то життьові радощі. Мало хто з нас достоту знає, як жити, але більшина все одно час од часу стрибає, кричить і веселиться. Чи маєм ми до того життьовий слух? То вже самі знаєте. То що-ж нам теперки й не жить?

Нехай собі сьпівають глухі й тугоязикі, хай гопцюють шеверногі й пласконогі, хай б'ють у цимбали й тулумбаси курлапі криворучки! Аби не плакали, бо дуже є від чого.

Шляхетна совість

 От іще сковородинське: "Для шляхетної людини ніщо не є таке важке, як пишний бенькет, особливо тоді, коли перші місця на йому посідають пустомудрі." Як на мій розум, шляхетна людина — препроста, лагідна й тиха, тож нема нічого лекшого для єї, як посидіти на пишному бенькеті, з удячністю поїсти й випити такого, що сам собі не купиш. Що-ж до пустомудрих на чільних місцях, то без них не було-б ані пишноти, ані бенькетів, бо всі були-б мудрі сковородинці.

Дуже багатьом шляхетним людям не трапляється нагода побенькетувати всмак. Тож споживаймо здорові й щасливі й не сушім собі шляхетної совісти.

Гарні вислови

 Шкода, що мені ще не триста років: можна було-б уже потроху цитувати, бо є гарні вислови.

Виборна стать

 Брехати поважно, повільно, оксамитово, широко, гаптовано, мережчато, цятковано, квітчасто, цяцьковано, брехати м'яко-важко, на всю губу, ніби на всю церкву, — то особлива, виборна стать.

Пап'є-маше

 Колись брали малесеньке полив'яне вічко, малювали на йому малесеньке кохане вічко, накривали малесеньким вічком у невеличкій скриньці, а там  — іще менша коробочка. І до мініятюрної шухлядки з секретиком — ніхто не дізнає, ніхто не впізнає. І ну берегти.

Тепер ми любимо велике, щоб і сліпий добачив. Бо маленьке легесенько закотиться-загубиться. А треба, щоб лежало на видноті — твоя власна гора з пап'є маше.

Хвалений крам

 Так нахвалює свого чоловіченька, що вже нетерпій притьма купити, тузінь років носити, а ще потім два тузіні ганяти за єю з гарячими спростованнями та реклямаціями.

Крил не треба

 Стоїть над прірвою, над проваллям, бачить, що вже край, що за краєм високо, глибоко й на маленькім денці — дуже вже твердо. Але погляд — на осяйний вершок найближчої гори (верстов із десяток). І вже готове ступати, ступати й ступати.

Тютюнник

 От вам до мисли назва "Баришник дур-зіллям"? Перекладареві виразно подобається, тому вікіпедійне "Продавець дураману" не підійшло. Чи як тепер ка'уть актуальні люде "не зайшло". Не зайшло, то вважай, що вийшло. "Продавець чогось там" нікому вухів не відріже. "Торговець чимось", що править тут за анологію, в нас, не знаю, чи й уживаний ще й тому, що наша мова полюбляла називати торговців за їхнім крамом, одним словом, а не "чогось". От, до речи, тютюнник. До речи, бо перекладають історичну назву Джонового Бартового роману "The Sot-Weed Factor", а там мається на увазі саме тютюнник — продавець тютюну. Тютюн — то, звісно, сутий дурман, хто-ж візьметься з тим сперечатися. Але "дур-зілля" — назва окремої, не курильної, хіба курної рослини. Баришник у нас іздебільша торгував кіньми, ще хіба великою рогатою худобою. То чи так уже конче треба було "Баришника дур-зіллям"? Я-б ото вигадав таку назву, поміркував-поміркував — і покинув-би ті 800 сторінок щирого помодернізму перекладати.

З віднайденого

 Юнаком я полюбляв українські переклади, що були (або здавалися мені тоді) досконалі такою мірою, що ту мову кортіло собі собічити, привлащати, щоб була не з чужого перекладу чужої книжки, а вже жива, власна. І досі маю те гаряче жадання, але викликають його тепер переклади не надані, а віднайдені.

Не в тім суть, щоб чуже досконале чи хоч просто пристойне, навіть і нічоге конче й що-найшвидше переробилося на погано вкраїнське. Не руш краси, як не можеш її перетворити.

Проста звичайність

 Коли я парубкував, то все хизувався перед дівчатами своєю надзвичайністю. А треба було виказувати просту звичайність.

Із найтемнішого мороку невдоволення

 "Яка втіха від статків і гарної обстави, коли серце занурене в найтемніший морок невдоволення.", — читаю сковородинське, цитоване без знаку питання, й ставлю свій знак оклику в кінці. А й справді — яка-ж то втіха! Це вже ми досьвідчили. Береш серце, занурене в найтемніший морок невдоволення, й показуєш йому свої статки й гарну обставу (як хто має). Де той морок і подінеться!

Прийшла непевна звістка

 То ще гаразд, що в нашій мові можна загалом розрізняти між сьогочасником і сучасником. Модерн колись назвався сьогочасником, але відтоді зробився з його сучасник своєї власної доби. Зате тепер ми не знаємо, що сталося після тої сучасності й яка наша теперішня сьогочасність, наша теперішність, то-б-то де ми історично є. Цю часову пригоду кожне переказує як знає, як доведеться, але достометних вістей немає.

Голки й ґвинтики

 Мистецтво модернової доби показало нам людські лиця як порожні бланки, бо модернова історія показала, шо люде — то голки в не дуже справній копиці сіна, де за ними ніхто не шукає, що люде — то ґвинтики в доволі розладженій машині. Але кожен ґвинтик насправді має свою різь, а за кожною голкою тягнеться своя нитка. І кожен білий бланок має свій чорний запис. Копиці валяться, машини розсипаються, аркуші розлітаються. І зразу видно, як кожне собі крутиться, шиється й пишеться-переписується.

Родить і віджива

 Коли я вживаю рідного слова, що його сам іще не знав мить тому, відчуваю, як рідне родить і вживане віджива.

Мисленний акваріюм

 Дуже цікавий, хоч і не мій, переклад think tank: "мисленний акваріюм". Тут багато чого сказано, майже все.

Маленька література

 Велика література на те й велика, щоб туди влізло все. Тому треба мати свою маленьку літературу.

Добротні назви

 Я собі вигадав на якість перекладу ще коротшу випробу: намісць читати першу, декольтовану сторіночку й вишукувати там три проти вкраїнської мови хибі, тепер перше уважно читаю назви. Як перекладаченько нехтує чергування як засіб милозвучности, пише "Вогонь в крові", "Вівці і ікла", то книжки можна й не розгортати. Втім, хто хоче, хай "розкриє", бо так можна добалакатися до того, що читаченьки геть читати покинуть. А з чого тоді їсти хліба перекладарям, видаварям і зарубіжним писарям?

Сіли татко коло печі, мамка татка бух у плечі

 Називати батька "папою", а попа "батюшкою" — це щось таке дуже вже московське.

Така віра

 Наші интеліґенти, що любісінько бавляться мішанкою-суржиком, либонь простосердно вірять, що таким чином покликають до сумління свойого безсовісного народу. Послухають дядько й тітка интеліґенцької мішанки, перезирнуться й гукнуть-заволають: "Диви, Мотре, диви, Халимоне, як прохвесорка Мугириченкова під псевдом "донна Луїза-Хвердинанда Аристокрацька" пише! Вже ми її своїм суржиком допекли до живого! Вже бере її нетерпій, уривається їй терпець, осоружився їй суржик так, що й у книжку прописала. Де-ж, ти бродиш, совісте наша?! Нум говорити по людськи!"

Це така віра.

Цікависько й цікавище

 Як-що намісць доброго розуму (це ваш "здоровий глузд", шановні интеліґенти) втулити психологію, то життя стає цікавіще, зате й складніще: словом, цікависько й цікавище. 

Відбивалися бескеди в лоні водянім долини

 От скажіть мені, хто такі будуть "верховинці з Бескедів"? Не що давно, років так сто тому, українці знали, що так по своєму звуть теперішніх карпатців. Але як глянути з далекої, високої Москви, то які вже там бескеди? Самі "карпатские горцы".

Бескедське

 У моїй хаті до Водохрещів стоятиме гаджуґа. Ну, гаджучка. Поки ще не ясно? А як сказати "датская пихта"? О, зразу розвиднілося, звізда ясна засіяла! Показалася молода бескедська смерека.

Розповідь і проповідь

 Розказувати про Христа й проповідувати євангелію — геть не те саме. Розказують усі: почита трохи й знай собі розказує-переказує. Одна річ — оповідки, а друга — житки.

Гуцульське життє

 Життя мені зробилося якесь гуцульське: виліз на верховину, хай не на високі гори, але-ж високі гори звідци добре видно, й ясно, що туди я вже не вилізу, хоч-би й дерся. Як видерся хоч сюди, кудою ліз — ота моя багатюща минувшина — вже не роздивишся й не цікаво дивитись. Зате знати, кудою спускатись і що там є. Хоч далеко чухрати, але й здалеки видно, яке воно все там дрібненьке й низеньке, як тісненько в тій долині. То ще я тут побуду, ще я тут можу робить.

Наше позавтра

 Ми, вкраїнці, безперечно не вчорашні. "Треба буть мудрованим котом, щоб висидіть неначе неживому." То які-ж ми тоді? А ми післязавтрашні: сьогодні нема й узавтра не буде. Зате все відомо про здобутки на післязавтра — там усе чисто видно як на тарілці. Дак отам ми всі й живемо. А це дріб'язкове "сьогодні", те дрібчничкове "взавтра" — ну геть нема. Так, бігає якесь "зараз", заразісінько бігає, але й воно тут таки юхториться якось непомітно перескочити в те саме "післязавтра", де когось із нас може й зовсім нема вже з причин технічних.

Границя звичайна

 От що "облепиха" це плоховник, ви вже гаразд занаєте: набрид я з тим плоховником, замовляючи чай. Дак іще-ж ісляндський мох по нашому... "Ні, стривайте!", — скаже якийсь моментальний сьогочасник. — "Це, вже, пробачте на такім слові, границя, грань." "Звичайно!", — радію я. — "Саме так воно й зветься: грань, границя звичайна — наша, а не ісляндська."