Хочу жити довго, щоб дожити до тих золотовічних часів, коли наші онуки-прагонуки не потраплять утямити теперішнього найдотепнішого, найгострішого, найпекучішого, як та жалива по голій гепі, мішаного, суржикуватого слова. Перезиратимуться, бачу, здвигуватимуть плечима, одне в одного питатимуть:
— Що то тій старині верзлося такеє?
— Та казна-що: дідо й баба були собі дурні.
— Як-же вони були дурні, коли обоє з них — доцентове-прохвесорове?! Темні були, а не дурні. І не їхня то причина: бо темні були часи.
Немає коментарів:
Дописати коментар