Отже глибини всі розгадано, отже з’ясовано всі недомудрення

 На Кирила й Методія, й не тільки, нам у де-якій церкві нагадують, що нема юдея, ні грека, що немає значіння, якою мовою говорити — аби слов'янська. Це говорять мовою не абстрактно слов'янською, а певно визначеною — московською. І зразу віриш.
А спробуй-но сказати те саме по нашому, по вкраїнському — й одразу сумніви.

Арієрґарда — аванґарді

              
                              Один колишній
                              есер
                              дуже злюбив
                              СР-СР —
                              так пишно-пишно.
                              І сер-
                              цем ріс,
                              і на різки різ-
                              ав із ризиком
                              стати зеком
                              чи різником.
                              Та
                              не став,
                              зникомий,
                              бо саме стяв
                              37-ий
                              його кулемет,
                              що не знав метакуль
                              і бранців не брав
                              посеред цивільних.
                              Був говіркий —
                              пащу роздер
                              і зовсім вільно
                              здеклямував:
                               — Есере,
                              СРСР!..

...Той чорний футурист, що знає тільки — сьогодні смерть. І всеньке май-буття!
                            
                                             

Український аванґард

 Грудочка культури в жменьках, дрібочка правди в пучечках, і ті пучечки можуть показувати недалеке й невисоке май-буття. Розмай-буття. Відмовитися від добре відомої минувшини й пригорнути геть невідому будуччину. І пригорнули, й огорнулися. Все той самий хронотоп: час — 37, місце — полігон. У народній етимології — палійон.
І кому заваджала ця дитяча хороба, чого вона виявилася смертельна? А того, що то була вкраїнська хороба, Україно-мовна. От ми трохи зненацька повоювали, й нам уже здається, що питання рідної мови як-що не розв'язане, то принаймні відкладене як не прикре, не гостре, не пекуче. Десь там у "Різному". Як-раз перед хуршетом.
Але не ту казку переповідає нам досьвід молодих і вкраїномовних, що раз-у-раз з'являються й що-разу зникають. Для однієї сторони питання не розв'язане, поки хоч щось сьміє по нашому цьвірінькати, для другої — поки по нашому тільки що сьміють цьвірінькати якісь божевільні аванґардисти.

Всіх заколодило

 Відвичився я ніби від того ТБ, а, відвичившись, і відвик. Не все поправно збагнути можу. От умикають (чи відмикають?) ту скриню десь у чужій господі, й одразу — рекляма. А рекляма й питає, отак знечев'я, крутенько питає:
— У вас не запор, бува?
Я притьмом кидаюся до запору, до засува — чи засунуті двері? А воно-ж зовсім по нашому не про теє. Кивають на те, що в нас у всіх у шлункові зробився запрет, що нас усіх заколодило. Я сприймаю це як метафору, але воно може бути суто медичне. Розважте самі: ліків у нас ніхто не зажива, бо їх скрізь приймають. Приймуть, і чого зажити — нема. Від того й закреп, а в коней навіть чемер. Не заживаючи ліків, як же лікуватися? Хіба замовою? Але, мови не знаючи, як же відшептати?
От і запір. І так засунули, що тих дверей і Довбуш не виважить...
 

Лихі вісті не лежать на місці

 Що-ранку окрутистим любителям москвомовної преси пропонується неплатна газета. Зачіпливо пропонують її голосливі дівчатка у синьому — без жовтого — однострої, шалено імітуючи справдешній виголос іще совіцької Москви.
— Вєсці! Вєсці! — й одразу ясно, звідкіля віщуюють й кому провіщають.
Але чи-ж то вісті? На газеті написано "Вести". Не люблю я хвалитися, але мало знайдеться в нашому москвомовному Київі таких пуристів, таких доглядачів поправної мови московської, як оце я. Досить сказати, що я й досі на визнав большовицької "реформи" правописної.
Ось приклад: вѣсти-вести, — ріжницю кожен збагне. Вийшов зранку на вулицю й бадьоришся, бо одразу чуєш, що вже хочуть тебе "вєсці". Просто за роги беруть та й ведуть. А хто рогів не має, дістає московського нашийника.
Я-б не від того, щоб мене та юнь кудись повела, але боюся, що відведе  вона мене до добре знайомого старосовіцького дядька. А я вже з ним давно ґречно розпрощався.
А як будуть "Вѣсти", то я куплю й іще по складах розберу. Але тут і без газети чутно: лихі вісті не лежать на місці...

Дожидаючи гадки

 Що є в сьвіті прудкіш над усе? Мудра дівчина з народньої казки нашої розважила, що "прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш". І в мудрої дівчини так воно й вийде. Але чи-ж усі ми — мудрі?
В більшости говорющих слово слово побиває, а думка десь тягнеться позаду за військом — на останнім возі лежить слаба, невідомо, чи живою довезуть.
Я кажу промовцям: ви мовите прудкіше, ніж міркуєте, — дожидайте гадки, а тоді говоріть. Але не кожне хоче дожидать, бо не знати, чи діждеш, а як діждеш, то чого. А раптом якась пика нехарапутна налякає так, що й річ умкне? 

Де хороше поседіти

 У новому бізнес-палаці "Більшовик" (sic!) на Вадимо-Гетьманській вулиці єсть конґреґаційна заля на назву "Космополіт" (чом не "Интернаціоналіст"?). Там чудова космополитична прибиральня: коли заходиш, хапається грати неповажна покойова музика. Звісно, теж космополитична, а як-же.
Меломани ніяк не оббудуться з тим, що солодка музика гучить по шиковних рестораціях, там, де можна солодко ззісти, п’яно спити, хороше походити. Авдіофіли, безперечно, втішаться тим, що солодко вухам буває й по затишних куточках, де чиниться протилежне поїдові й питтю, де хороше поседіти. 

Намісць щаблів

 Перекладник викарячується, розчепірюється між двома жердинами, напинається, вчепившись пазурями рук і ніг, — і подається, як драбина, на небо. Дай Боже долізти хоч до горища й не забити голови.

За культурне спожиття

 Наш колеґа Сергій Сизенко каже про себе: я споживач культурного виробу. І я! І я! Тільки я культурний споживач emeritus. Із невеличкою пенсією, бо споживав коротко й мало.

Бороття з відтиначами

 Почув дивну думку: буцім Україну боронять і москвомовні вояки (істотна частка оборонців), виборюючи, між иньшим, і право на рідній землі говорити не вкраїнською. Виходить, що вкраїнці вбиваються, видираючи одне в одного право калічити московську мову, щоб більше ніколи не повертатися до своєї.
Це безглуздя цілком у дусі Московського царства, а не наших вольностей. Йдеться певніше про бороття фантомних болів із ампутаторами.

Дурний переклад з московської

 Мені майже обонятно, якою мовою говоритимуть мої діти. "Обонятно" не знаємо? Теж байдуже! Сподіваймося на краще, на найкраще; на те, що вони не зможуть знехтувати оцих слів моїх, сказати, що не знали батька-українця; що батькам було байдуже до того всього. Ні, не байдуже!
Маю четверо і хай буде на чотири вітри. В кожнім разі, своїм життям я вплину на більш, ніж четверо вкраїнців. Я буду підшлункова залоза вкраїнства. Хоч яка змажка, а я переважу. Ніхто не знає нікого з тих, що плив за водою. Намагався, а не плив! Бо за водою плисти важко, майже неможливо. Потопають у болоті ті, хто дума, що плинуть за водою.
А, як-що проти води перти, то ком не вистачить, щоб спинити. У пам'ятку. Та я-ж стрепенувся не просто так. Я-ж носом до повітря на плечах потопельників. Та ще й яких! Не дурно-ж їх нівечили й нищили за вкраїнське слово!
А хто не згодний, хай вважає цього дописа за дурнечу. За дурний переклад з московської...

Непричетність до побуту й до буття

 Шкода, що я вже не навчуся ні говорити, ні писати. Всі кругом уміють, а я — ні, не втну, бо ніколиться вже. Оце й уся моя змога — змога не торкатися до людських наук.

Промовка про богомовка

 Щоб хвалити Бога не треба бути ні богословом, ні богомислом. Один договориться, другий домислиться ще невідомо до чого.
Треба бути богомовком: власного-ж не маєм — ні слова, ні мислі. Тільки в прозірнім обширі своєї мовчанки почутимо Його приступність для слушної хвали.

І вся любов

 Любов у Бога вся. Тому й слів на те багато не треба, прозірних, розбірних, лиш одне — любов. В ньому — багато. А ми все розчаровуємось, що не знаходимо всеї любови в коханні, в любощах, в любості, в милуванні й у закоханні. В земному шукаєм за всім небесним. В матері, в подружжя, в дитини хочемо бачити її всю — любов. Не можна, не буває.
Зате вона скрізь сльозить і прослизує. І на чолі каземату бринять її чисті випоти. Скрізь Твоя воля й вільга, Господи!

Вічний рушій духовного поступу

 Кожен охочий до життьової науки цілий вік матиме при собі навчителя або й цілий гурт майстрів, готових без кінця вчити й ніколи нічого не вчитися. Як гострильне колесо з вічним рушієм — треба самому знати, коли від його відсахнутися, щоб не злизало до решти всього заліза волі та вдачі. Бо згострить гостре до держака, а саме залишиться невтомно тупим. 

The time is out of joint

 "Доба звихнулась наша..." І це вже вкотре та сама доба! Ручку й ніженьку звихнула, якесь звихнення назвичаєне.
Щось у державі данській підгнило, згнило й гарно землю видобрило гноєм. А ми все соваємось у стисненій жмені часу. І хоч-би жмінька щастя!
Вся історія наша рівночасно настигла, нагальна, дійова. Вся в купі. Доба не минає, звихнулась доба.
Т'але ввесь час у Бога — зараз, зразу. Й у тім надія...

Треба та ще й геть

 Ми нахрапом цупимо за писок слова, не зважаючи на те, що їхній хвіст замотався десь у пітьмі безпросьвітніх віків. Чуже слово з невідомою історією й передісторією раптом стає нам нащось гостро потрібним. От і "секс". Чи треба нам його? А як-же, скажуть старші й молодші, треба та ще й геть!
На схилку свого віку СССР роздумався: чи не продовжити ще рід? Американський журналіст, перший із допущених до простого люду, запитав у совіцького гурту: може, секс? Знайшлася одна пані, відказала по щирості: нема в нас того й тьху на його. З неї потім шкелювали довгими роками. Не подарували правди...
Пів тисячоліття слово "sex" в англійській мові означало тільки чоловіцтво чи жіноцтво, то-б-то стать, приналежність до однієї чи другої стати. Лиш у буремнім столітті ХХ-ім тим почали потроху прикривати всілякі соромоти. Це називається евфемізм: пристойним словом прикривається непристойність.
Однак та звичайність скоро призабулася, і тепер слову "sex" самому потрібні евфемізми, наприклад, "gender". І вже непристойним, слово те нахабно взаконилося в своїм новім негожім розумінні.  Нехай, кажуть, гірше, аби иньше. А нема иньшого. Й гіршого немає...

Зволікаючи

 Мій відпочин — то зволікання. Коли можна зволікати, я відпочиваю.

Як завчати сокола на лови

 "Хоч риби нема, нате вам кіш на рибу!", — от як у нас припрошають, а то все з вудлищем тим. І вудку сам змайструй, і до риболовлі наламайсь, і риболовище відшукай, і виловлю добудь. А ми коша маєм на те. І кошового. І ще кошару на ті вівці, що понаводяться, коли рибу продамо.
А от іще: "Не тоді собак годують, як на влови йдуть." Ну, звісно! Самі таке придумали — самі так і живемо. Не ми, кажете, придумали — ті вже вмерли? Ні, вони тут: то було-б занадто просто. То наше з ними співробітництво — спільна праця.

Скільки зміг

 Звив гніздо, понаводив діти. Чужа кошара овець не наплодить. Скільки зміг. Та й квит — хай люде кажуть, що знають. Се Тобі, Господи! І дбаю, й викохую, але хай буде воля Твоя! Ти відаєш, що даєш, кому і на що.

Сьвіт великий, та тісно жити

 В уселюдському Пантеоні так завізно, що й дотовпу нема, що як боровина непроглядна. Вбирає в себе очі тільки жертівня "Невідомому Богові". Так убирає, що кортить розкрити стелю, де є, й, проламавши, спустити ліжко з розслабленим.

Як не даси з просьби, то даси з принуки

 Позбавлення народу його рідної мови не можна вважати за чин духовного покріпачення, бо немає покріпачення духовного, то-б-то покріпачення Духом або в Дусі. Але то чин зневолення в даній Богом свободі, дія силування до духовної несили.

Ми — тлумачі

 Так не знаємо мови, що аж сьвятий страх поймає. Але страх у серці, а язик у роті — й із переляку деренчить.

Кинути як увагу

 Ну, нехай собі: може, й справді мову й язика маємо на те, щоб часом і приховати нашу гадку, але вже певно не на те, щоб вічно брехати. Всі шпиґуни, що ставили при вустах сторожа неправди, мусіли наливатися щирою, хоч і заказаною, правдою алькоголевою. Бо правда ходила в ту голову, але ніколи з неї не верталася.
Нещасний той, хто прийшов у цей сьвіт для облуди, огуди, образи, щоб перелаяти все село. Треба десь заховати хоч згорточок словесної правди чи хоч ненароком кинути дрібну її зернину —  як увагу кидають. 

Манір мислення і дар духовний

 Висловлюючися, годилося-б усьвідомлювати, що річ — то оприлюднений манір нашого мислення. Мову, не як могу говоріння, а як питому систему богомислення, а може й причетність до богування, дано нам у дар духовний.
Зрікаються тої дари завсіди не на користь чужої, рідної комусь ступанки в небо, а на вигоду тому, щоб ніколи нікуди не видиратися.
І цього дописа я склав рідною мовою як доказ на звишписане.

Не наше своє

 Наші діти, й це треба гаразд розуміти в батьківстві, суть не наше, а чуже продовження. Але це чуже — воно єсть наше, рідне.