Красна Москва

 Красна Москва викупалася в свіжій крові, то вже, здається, наче й получчала, й помолодшала. "А чи не змилися ще й усі гріхи? Чи-ж я не очистилася?", — гадає собі, так ніби покутна.

Щастя-доля

 Щастя-доля — то в нас одно: хто бездольний, той і безщасний, бо безталанний. Доля — не частка, не пайка, не кавалок, а цілий хист, виміряний таланом чи талантом, вагою срібла — срібло, очищене від землї, в горнилї сїм раз перетоплене.

Людина як жінка

 Иноді мені здається, що саме тому, що людина в нас жіночого ґендеру (feminine gender), я, яко чоловік, не знаходжу звідти виходу: Медея дала клубок, щоб стало тільки до Мінотавра, а кудою виходити, не сказала — не сподівалася.

Батько-ненька

 У літературній українській мові ненька є, а ненька немає. Але-ж ніхто не кривдиться: позитивна бо то дискримінація, ствердний бо то чин. Однак добре, що тоді, коли діти звали маму ненькою, батечко про той чин не відали: бо виломили-б лозину й дуже набили.

Чужа подоба та своя воля

 Бог дає нам подобу: ми схожі, подібні до Вітця — то таке вже наше походження, ми від Бога. Так син буває — викапаний батько. Але вже з тою викапаністю син робить, що хоче. Батько собі батькує, а син — синує. І тут — його синівська воля.

Однак потім виявляється, що слід наслідувати батькові: на природжених нелюдів, недолюдків і людців не може бути Суду. Вони бо не всиновлені.

За писанкарство

Мої писанки до розглядин, а не до мацання. Тому люде й не знають, чи полюбилися: не доходиться до того.

Би був

 Либонь не заслужений мій одпочинок: бо був-би заслужений, не такий-би був.

Воєнні сьвята

 Треба на людях веселим буть. Бо люде тягар несуть. Одначе війна не обминає сьвят — просто вони в єї воєнні, щоб потім згадувати не саму біду, а сьвято посеред біди: "Ой, пригадуєш: кругом горе, а як-же нам хороше було, як чудово!"

Провинний сьвіт

 А ми-ж о цій сніговій порі саме думали кудись різдявяно помандрувати. Не в церкві щоб терпли ноги, а десь під мирською ялинкою в веселих сьвітах: от і не вірять люде, а нічим не журяться! Заробили добряче й накупили яскравих сьвічок на сьвіччине весілля: не вночі присьвітити, а тільки на забаву.

Що-ж, багато хто й помандрував: українці стали мандровані, ще один розсипаний, як те просо, народ — вже всього й не повизбіруєш.

Не дурно-ж ми були навчилися, що цей сьвіт — провинний, упалий, як той янгол. Упав та й лежить.

Нагота

 Перший справжній сніг надумав уже в листопаді прикрити-прикрасити голизну, голину й голість нашого бідного краю. Колись такого ранку перша дитиняча думка була бігти на вулицю бавитися. А тепер забавляєшся-забаряєшся пів дня в хаті, бо ще й субота. І зразу гадка: чи то на гірше, чи на ліпше нашій війні й біді? На чийому боці чудовна природа з холодною байдужістю її? Десь ворог, як гаспид, пригрівся на землі — на нашій, а ніби не своїй. А раптом вона прокинеться й оголосить ізранку: а я — нічия! То наша річ привертати, навертати, повертати — переконувати цілий сьвіт, що оце моє й оте моє. Чого це так? Бо дав нам Бог. Він саме діє. А людові що? Полов'яний хліб не голод, пачосна сорочка не нагота.

Дуже дивно

Те, що я можу, — й це стосується до кожного з нас, — далеко виходить за межі видимого сьвіту й з'ясованого розуміння. Лишається тільки сподіванка, що цей образ ніколи не вийде з ужитку й вічно буде написаний на тимчасових скрижалях дуже дивної доби.

From out of the box

He is a boх. He is to be ticked in.

Життя як мед

 Я коли голодую, то лижу трохи мед. Тому в мене особисто цей правічний символ солодкого добра й щастя пов'язаний з голодними муками й неперебутньою липучістю. Отаке тепер настало життя: скрізь липне й нудить у черевній ямці.

Метафизичне дитинство

 Налягає якесь іздитиніння: падаєш у дитинство, коли все в речовому сьвіті мало образ якогось наміру що-до твоєї малої особи. Одно нападало, друге боронило, одне цікавило, друге лякало. А ще третє й цікавило, й лякало воднораз. Усі речі були до дитини якось причетні.

Хоч ти вже не дитя, а, навпаки, архаїчний pater familiās, однак чого то сьвіт присікався саме до тебе з твоїм виводком? Знаю-знаю: сьвіт не має стосовно до мене жадних намислів. Але то хвилозопия, а страшно в кантівському тут і зараз. 

Добре те, що живий Господь, особистий Бог: він плекає гадку про тебе, духовне своє немовля. Треба якось одгукуватися на сьвітло, тепло, любов.

Латеральні спостереження

 Спостерігаючи високий лет величних людей, бажано бачити не тільки стопи та гепи. Тому низькі роздуми мають бути ще й латеральні.

Ляпас од буття

 Зненацька вмикається міське сьвітло — й гола правда вибиває очі своєю нездоланністю: диви, скільки всього — до якого ката найперше братися? А найдругше, а найтретьше? Чим і коли скінчиться той переляк-перелік?

Щось ізгасне, й раненька ніч обгорне тебе чорною бібулою й викладе на свій шинквас, наче штуку закускової ковбаси.

Плита та примус — невичерпні джерела колотнечі

Він уже — примус inter pares, і тому примусом високого авторитету кладе панцерну плиту на ті бідолашні проблемки, що їх так полюбляємо колупати ми, грішні. Навіть не знаючи, що таке "панцерна", бо йому там не треба: у високості, бач, ніхто такими дурничками не клопочеться. 

Безелектрична клітка

У вечірнім метрі, де є Мережа, люде хапаються щось мацати й лапати таке сьвітле. Тільки я на ввесь ваґон, ніби який письменник, спостерігаю типи. Всі типи різні, а схожі одненьким: дуже кортіло цілий день сказати-написати якусь дурницю. Треба себе стримувати, дак коли-ж охота гірше неволі. А людині здається, що то вона випурхнула з безелектричної клітки.

Не міжнародні житки

 Навіть і моя хутірна ліра виявилася електрична. Гай-гай! А що вже казати за сутих міжнародників? Не їдеться, не сьвітить і навіть не мацається.

І косу смерть взяла, щоб все життя скосить одним розгоном

 Москва вже попрощалася зо сьвітом, а Вкраїни таки не пуска. Дивний ерзац. Чи це ґотицький злочинник навіть і супроти видющої смерти не кається, а ще вціляє доважити до проклятої долі зайвий хунт якогось лиха? Не дурно-ж Достоєвському намісць казочок читали проти ночи щось із Анни Радкліфової, з дому Вардівни?

Не сьвітить

 Нам треба просьвіти: вона вдень ходить із ліхтарем, бо сонце тільки сліпить, а не просьвічує. Шкода, що за просьвітою ніколи не встигає осьвіта: десь припалило соняшним палом.

Чужа пайка

 Мова — то таке добро, що його можна мати, тільки роздаючи. Хто-ж береже й боронить свій солідний мовний капітал, бідує, боїться визирнути з-за банківського муру. Але чує, що там щось дають — чи не його пайку?

Одмітна ознака

 Цілоденно артистично, газардовно копишитися й нічогісінько не встигати, бо, власне, й не робити, — то одмітна ознака міщанської верстви.

Яко міжнародник

 От українці на хуторі все встигають попорати, а в сьвіті — нічого. А як і від того відстануть, то, диви, й хуторі зледащіють. Це вже я сидю, як міжнародник думаю.

Як люде

 От погодливі осінні мухи чогось засиджують саме це вікно, хоч вікон у хаті не бракує, не кріпаччина. Маю на увазі, що саме ці мухи обрали саме це вікно. А може якби вони торкнулися якого вже иньшого чи хоч другого, то воно виявилося-б вікном у сьвіт. Так ні, тут копишаться. Як люде, їй-право.

Не в гуморі

 От я не в гуморі вже давно, навіть зникло його (гуморове) чуття. Жінка втішає, щоб не журився, кає, що я його й не мав, то й не загубив. То все так — дотепи, а поведінка на них зникла ще десь посеред ХVI століття. Та й то, та мода гуляла в вищих колах, а на наші кола й не сідала, хіба вже ближче до холодів, коли зробилася геть млява та квола.

На ковальський пшик

 Ото сидиш, щось мудруєш, словесне майструєш, ніби гадкою вигадане, а потім пригадаєш якусь коротесеньку нашу приказку — усім по сім, раз та гаразд, сто баб — сто лік — і думаєш: і на що я ото викаблучувався?

Як той хвіст

 Пишатися можна своїм дуром — то як хвіст: ти його побачити не годен, але він там, прикриває щось страшніше, ніж дурна пухнастість.

Така й сяка

 Я оце ніби невдовзі маю читати лекцію ангелянською мовою, українцям читатати, а мова чогось таки ангелянська — от-же дивина! Я свою вбогу ангелянську натруджую що-днини, то вже гаразд знаю всі її хиби й підступи. Та й на що морочити людей, як вони тямлять універсальної вкраїнської, чого придурюватися? 

Але такий уже сьвіт настав, кортить людей: вони, бач, тої мови вчаться, то цікавляться: ану-ну, яка вона в тебе? Яка? Й така, й сяка, бо то на ввесь вік морока — ламати язика.

Божа ласка

 Мале дитя тільки-но зродилося, ще воно не тямить нічогісінько, хіба сьвітло-темно, тепло-холодно й щось там учувається ніби в сьвіті, а вже те немовля через прості свої потреби споживає любов: щось його голубить, підмиває, а головне — дає грудь. І воно зна, що то все від любови, через любов, у любов. Отак і людина, немовлятко духовне, відчуває цілий свій нетямущий вік Бога, Трійцю.

Але, на лихо, не кожне мале має ту материнську ласку: щось нажувало куклу, дало дитині, а саме мерщій на вулицю. А на вулиці для дитяти що? Нема там нічого.

Виходить, що й од людей то залежить, чи буде нам Бог.

Окремішній стиль

 Що не людина, то окремішній, неповторний стиль. Мовний стиль, звісно, бо на що иньше стильне й непотворне треба купи коштів і гори культури, а такі купа з горою тепер рідко здибуються чи перестріваються.

Тому й кожен мистець-письменник — то свого хову мова: хапаєшся за словники — й далі за голову, бо нема там такого! Те, що митець собі призбірував, заховав він для власної потреби. А далі як сипонув — усі від блиску червінців аж стріпонулися: золота маґія! Хто так не може, хай уже начитується словників. Не словника, а саме множини словників. Отак очитається, да й зачне вже марити чимось обізнано особистим.

До-зволу

 Синхронне запливання одинцем самотним. Кажете, не буває, не буде з ким синхронізуватися? То в спорті не буває, а в перекладництві — до-схочу, вприпуст, не наплаваєшся.

Од "дістати" до "дістати"

 В одне покоління вбгалася суспільна путь — од "дістати" до "дістати". При початку "дістати" було добро, все "діставалося". А тепер, як на злість, усі кругом усіх "дістають". До живих печінок допікаючи. Ой, мово, мово, яка-ж ти зрадлива! От ізникнеш — і не пожалію. Ні, брешу, пожалію. Уже тепер жаль бере, що зникає стільки добра.

Затуливітер

 Затуливітер — я, направду сказати, гадав, що то прізвище. Коли-ж тепер бачу, що то не прізвище, а я. Бо що-ж я роблю що в Бога день, як не затуляю вітер? Ось тутечки свиснуло, треба сісти, затулити. Он тамечки дме-гуде — знов заткнути треба. Хтось вітер собі, гуляє, а я — ходи затули.

Творче жало

 Таке бридке вчуття, що ніби ця клята війна десь дорогою вирвала тобі творче жало. Своє жало, кажуть, і шершень має. От він літа собі й аж гуде від бойовї потенції того жала. Коли-ж тут і справді бій і доведеться кусатися! Уявляете собі шершнів стан після такого укусу? Кажете, він тоді вже й не житиме? Ну, може то нам так іздається, що не житиме, а він собі здається живісінький. "Щось не літається мені", — гадає. "Та, власне, й не ходиться, й не плазується."

"Будь-ласка" й "прошу"

 Не знаю, що думають про теє наші стилісті, а як на мій убогий розум, то якось не випадає на "дякую" відповідати "будь-ласка": якось воно — теє-то, як його — не звучиться. "Будь-ласкав" — то, знати зразу, скорочене від "будь ласкав-ий, ласкав-а". Тому-ж і в множині кажемо "будьте ласкаві". Тут учувається прохання, а не чемна радість прислужитися. Того й на "спасибі" зручніше відказати "прошу", переставивши наголос із першого, польского, складу на наш другий, український.

Поміж Скіллою та Харібдою

 Не маю жаднісіньких академічних здобутків у мовознастві, а як брати перекладництво й ангелянську, то й поготів: в-останнє тих дисциплін я вчався хоч і в спеціялізованій, а таки середній школі. Не від ситих чи щасивих житків вхопив я тої тропи, де зустрів свою не гірку, а, сказати-б, кисло-солодку перекладницьку долю. Доля, хист багато чого визначають у чоловікові, але без належної науки доводиться в-одно топитися й хапатися за прахтичну бритву. Та бритва безжально відтинає всі теоретичні кучері, що так добре вплітаються в університетську мовну повстину.

Пригадую, як після накритости рябим мовним рядном осьвітніх закладів заскочила мене "негуманітарна" американська манера геть про все говорити просто, як здивував культ зрозумілости після культу зарозумілости. Але-ж і перекладар-тлумач має найперше бути зрозумілий!

Можна висловлюватися й писати як завгодно складно й штудерно, але та складність і штудерність має складатися й штудеритися з простих слів і виразів. Простих, бо їх можна й треба буде пояснити. Немає блюзнірства в проханні з'ясувати суть чужих слів, пояснити тяму. Незрозуміле вічно зачаровує мовця й писця, навіює химеру харизматичної глосолалії. Але вхопіть його за руку, розвійте чари: чи тямить голова, що язик лепече?

Всяк перекладник набереться біди, перевсьвідомлючи, перемислюючи чуже мислення. Нам треба знати, що означають слова, тямити суть сказаного й писаного. Але самі наші гуманітарні мовляни не бачуть у тому найменшого свого обов'язку.

Вправний стиль потребує що-денної сьвідомої вправи, вправи, сьвідомої намагання казати просто, по нашому. Добре ставити під сумнів кожне чуже слово, не мацане, не жоване, не травлене рідною мовою. Коли-ж ми бачимо, що всі кругом, а надто довчені люде, ковтають чуже слово живцем, як вовк глитає ласий кавалок здобичи. Питаєш, а що воно такеє, оте ваше нелегковимовне, де тут, даруйте, Химині кури, а де Мотрині яйця? "Ага", — скажуть тобі, — "так у тім то й річ, що своя мова ще не може сказати потрібного, а наше діло хитре, ой, хитре — за що-ж і гроші платяться!"

У Гомера Скілла дуже вже, наче по вченому, виразна, вузлувата штучка. А Харібда — то просто вир, велика ковть, як те наше неуцтво. Як-би так примудритися межи ними проплисти? А пропливши, вийти на тихі води та ясні зорі. І щоб там люде були. І розуміли.

Тим бо й ба

 "Тим бо й ба" — гарний вислів, ба який! Його-б уживати рясно, та ба, годі! Чи ба! От підсиптеся з тим "тим бо й ба" до я кого порядного вкраїнця, та тим бо й ба — тями нема. "Минулоріч", "матиматикиню", "довкруж", "зазвичай" усі вчені люде знають, ба й він угадає. А вже "тим бо й ба" — й не питайте. Тим бо й ба.

Я так гадаю, невчений, що те наше міцненьке, виразненьке "ба" від "бач" відкололося, бо дуже вже воно вказівне: диви, ба! Дак уже воно саме в мові мало показується: либонь не тільки що занадто вже коротке воно виходить, ба й виразне, як на теперішні широкомовні смаки. Ба як: малесеньке лекше загубилося. Довжелезної "математикині" не загубиш і не викинеш, навіть умисно: все липнутиме й волчитиметься за тобою як те кашне за Сидорою Дунканівною.

Московські обставини

 Вже вкотре осінній вечір за одним замахом шелепнув свою чорну чару: стане з його й того — зразу, бач, пропав: притуманів і зробився як каламар. А я починаю ґольґати крадене сьвітло із каганця. Щось сліпо читаю, як народник, крадькома ночуючи десь у клуні: щоб часом не спалити господарям хазяйствечка отою свею наукою. Оце такий поворот интеліґента через подавані московські обставини.

До ґрунту

 "Страшно, кажу я, на думку, що в постаті зьвіра ходив я.

 Страшно, — нащадок мій скаже, — що був я колись чоловіком." (Свідзінський)

Зьвір у мені вже поранений, а чоловік — іще плазущий: не може підбігти, не спершися на кулаки. Зьвір не дотягне до барлога, а чоловік — не дотягнеться до клямки й заночує під хатою. Вранці виявиться, що то — брама мурованого міста. І під брамою — дві стрілі прибили до ґрунту чужих.

                                                                    

Трохи більше

 У Свідзінського своя мова. Вкраїнська, але свідзінська. Трохи більше, ніж просто вкраїнська. Після його поети перше втратили своє трохи більше, далі — навіть і простоту. То вже кілька очитаних поколінь запричастилося поетичного чорнобилю-полиню.

Він Вовк, він пан... йому не слід...

 Окамова бритва, як добре заходитися, може й голову стяти в якоїсь надбудови. І в де-якім разі воно часом і до речи. От хоч Москву взяти — голова десь і єсть, та не про нашу честь: 

Що ти за птиця? Ти — Ягня!
Як сьміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати.

Закортіло прибрехнуть, хоч до того вже ягняти сказавши, дак коли-ж воно ні до чого. Вовк їсти захотів, а що він там, голодний, верзе, — то, кому безпешно, то може на відгалі й послухати. Якийсь український кінь потрапить хвицьнути да й вовкові в зуби добре дати. Розійдуться так, але-ж воно не змінить того становища, що вовк їсть конину, а кінь — зеленину.

За Шекспіром

 Малими ми вчилися дорослішати — дорослими вчимося маліти. Наука така: як із Шекспіра знову зробитися страдфордцем. Кажете, не Шекспір? Ну, так усі ми колись були трохи чимось і якось зберемося стати зовсім нічим. Молодша донька вже питає: "Тату, згадай, скільки тобі років?! Чого тобі ще треба?" Ой, треба, доню, треба життя повну жменю. Я ще бачу своє "по війні", ще воно мріє. Але ясно, що шекспірівську готовність уже слід у собі наковувати, насталювати. І навіть припускати те, що зразу після тебе набіжать якісь пуритани й скажуть, що завіса спускається, заслона заслонюється й театру більше не буде, бо дуже вже втомилася й ізнудилася глядацька залога.