Не маю жаднісіньких академічних здобутків у мовознастві, а як брати перекладництво й ангелянську, то й поготів: в-останнє тих дисциплін я вчався хоч і в спеціялізованій, а таки середній школі. Не від ситих чи щасивих житків вхопив я тої тропи, де зустрів свою не гірку, а, сказати-б, кисло-солодку перекладницьку долю. Доля, хист багато чого визначають у чоловікові, але без належної науки доводиться в-одно топитися й хапатися за прахтичну бритву. Та бритва безжально відтинає всі теоретичні кучері, що так добре вплітаються в університетську мовну повстину.
Пригадую, як після накритости рябим мовним рядном осьвітніх закладів заскочила мене "негуманітарна" американська манера геть про все говорити просто, як здивував культ зрозумілости після культу зарозумілости. Але-ж і перекладар-тлумач має найперше бути зрозумілий!
Можна висловлюватися й писати як завгодно складно й штудерно, але та складність і штудерність має складатися й штудеритися з простих слів і виразів. Простих, бо їх можна й треба буде пояснити. Немає блюзнірства в проханні з'ясувати суть чужих слів, пояснити тяму. Незрозуміле вічно зачаровує мовця й писця, навіює химеру харизматичної глосолалії. Але вхопіть його за руку, розвійте чари: чи тямить голова, що язик лепече?
Всяк перекладник набереться біди, перевсьвідомлючи, перемислюючи чуже мислення. Нам треба знати, що означають слова, тямити суть сказаного й писаного. Але самі наші гуманітарні мовляни не бачуть у тому найменшого свого обов'язку.
Вправний стиль потребує що-денної сьвідомої вправи, вправи, сьвідомої намагання казати просто, по нашому. Добре ставити під сумнів кожне чуже слово, не мацане, не жоване, не травлене рідною мовою. Коли-ж ми бачимо, що всі кругом, а надто довчені люде, ковтають чуже слово живцем, як вовк глитає ласий кавалок здобичи. Питаєш, а що воно такеє, оте ваше нелегковимовне, де тут, даруйте, Химині кури, а де Мотрині яйця? "Ага", — скажуть тобі, — "так у тім то й річ, що своя мова ще не може сказати потрібного, а наше діло хитре, ой, хитре — за що-ж і гроші платяться!"
У Гомера Скілла дуже вже, наче по вченому, виразна, вузлувата штучка. А Харібда — то просто вир, велика ковть, як те наше неуцтво. Як-би так примудритися межи ними проплисти? А пропливши, вийти на тихі води та ясні зорі. І щоб там люде були. І розуміли.
Немає коментарів:
Дописати коментар