Все закопалося

 "Весна нашої приязни проминула безповоротно.", — написав письменник. Гірко так написав. Бо чи буде ще влітку якась не наша, а нова приязнь? Насунеться осінь, а в-осени приязни вже не знаєш і не потребуєш. Так, пораєшся навгороді, в саду, жнивуєш там, чи що. Коли-ж приязнитися, з ким? З землею, з лопатою? Все позасипалося, все закопалося.

Без мети ІІ

 Життя зминуло. Добре, що воно було без мети. А то тепер чухав-би потилицю: чом не осягнув?

Непробиті голови

 Ану подивіться: хто без гріха? Ану пригляньтеся: всі кидаються каменюччям. Тільки прозірноголові виходять із колотнечи невшкоджені.

Нехотячи

 З погляду остаточного красномовця, щастя — то коли тебе не розуміють. Бо твоє розуміння підноситься над схиленими головами неуважного слухацтва в високомовному надпориві. І тільки хтось може один щось нишком візьме на розум, але не признається й не підійде в перерві, щоб нехотячи не зліпитися в діялозі, як недогледжені вареники в горщику.

Шумування

 Жити посеред винограду й не пити вина дуже важко: хоч окрім жити ми нічого не вміємо й не знаємо, нас усе кортить дістати якусь користь і вжиток. А там, де користь і вжиток, неминуче народжується й сп'яніння з похміллям. Тому не випадає раювати серед квіту й листя: хочемо плоду до вигравання, мусування й шумування.

Розумним і добрим

 "Розумним і добрим серцям багато миліший і шанованіший природній і чесний швець, ніж неприродній урядовець 5-ої ранги.", — легко завважує Сковорода. А тепер, скажу, й поготів не вміємо ми любити й поважавти урядовця: здається нам неприродній і він сам, і можливість любови й шани до його натури. Хоч природністю своєю більшість із нас куди ближча до 5 ранги, як до чесного шевця. То ще слава Богу, що урядовій особі байдуже до того всього.

Порятунок єдиного таланту

 Коли-ж є люде, що от і відкопують одним-єдиний талант, а він раз-у-раз смердить.

У гавані

 "Мудрі люде, як то кажуть, пливаючи у гавані, з користю для себе вивчають иньших і дивляться на них ізгори, наче ті Гомерові боги з небес, що радіють не з того, що комусь щось сталося, а з того, що бачать себе непричетними до цих нещасть і почувають себе в безпеці." Ото вже розумні — аж страшно! Вони собі як ті лебеді, а кругом захлинається-топиться, сказать, всяка цікава, кумедна зьвірюка — оті иньші. Одне потопає, друге виринає — а ти-ж виходиш на рівний поверх води, ти в гавані, ти корабель, ти кораблевий копитан із корабельним щоденником у руці. Не ти створив, не ти кинув у воду тую плодь. Твоя твар незворушна. Життям створіння всяке затріпоче, а ти перебуватимеш у безпеці вищого буття. А як навіть уламок бруківки прилетить із берега й улучить у мудру голову, то мудрий уже чоловік нечутною сокиринкою порине в воду й скарбом ляже на привітне дно. Звідти спостерігатиме, як щасливими зірницями падають із невисокого піднебесного припічка супокійні, безжурні богове-олімпійці.

Як маєш червінця

 "Як маєш червінця, то пощо бажати, щоб і гаман був золотий?" Але скільки кругом ходить порожніх золотих гаманів: зазираєш у вічі — бачиш, що пусто й що саме воно сьвідоме того. Проте-ж ніби промовля: "Дак я-ж сам золотий, яких тобі ще червінців? А як собі маєш, то вже, будь ласкав, хоч мене купи!"

Шанобливий мовчок

 Поважаю тих, хто ніколи не дасть мені праці: тільки вони знають, чого я насправді вартий. Хоч і не відають. Поважаю, кажу, й ушановую їх мовчанкою.

Хвиґуральне сьвято

  Добрій людині — що-день сьвято. Як у церкві. А доброму чоловікові — й поготів. Це й означа жити зараз і тут: ось тобі стіл, он-оно чарка стала. Й не треба будучини, бо й узавтра таке саме хвиґуральне сьвято, що його тра врядить і відбуть. А праця сама буде.

Запороток

 "Коли зачинається курча, тоді псується яйце." От. І скільки кругом, гля, бігає тих курчат, що воно насправді — бовтяк. А було-б іззілося — та ще й смашно. А тепер воно хто хоче — сокоче, а хто хоче — кудкудаче. Але доїжно вже не буде.

На замовлення й замовляння

 "Слово "розум" у багатьох устах, та не в багатьох умах." Панує мета-розум. І навіть не як оповідка про розум, а повість про те, де в тебе розум, який він якістю й вагою. Хоч-би що там казала стара мудрість, волаючи "галва!", можна до схочу наковтатися слинки й одтрутити голоднечу. А чарівні ментальні замовини менталітету нам не замовлять.

Велика пільга від машин

 Запримітив я от що: тільки-но хтось заходжається провадити за штучний, так зветься, интелект, як одразу виявляється цілковита интелектуальна незмога самого промовця й його незугарність штукарити з найпримітивнішими машиновими чинностями — так, ніби людина вже переможено передоручила своє мислення й усяку роботу машинерії, коли ця остання, як ми знаємо, поки ще тільки жадібно научається думки гадати.

Гарні ноги

 Гарні ноги — от про що кому подумалися? Хтось і на свої поглядає, сьвітлить. "Які гарні ноги в тих, хто благовістить добро!", — покликає Сковорода. А прості люде, не вислухавши радісної звістки, тільки й поглядають на оті підтоптані, прибиті порохом чи й заліплені болотом постоли, що нанесли бруду в хату. А як роззується, то перше не красу побачиш, а щось іще либонь почуєш, та тільки не проповідь. І чого то так іздалеку приходять ті звіщальні ноги? Чом вони, босі, не прибігли просто з лазні через вишневий садок? І де вони будуть тобі гарні — такі прочанські? 

Дружня розмова

 "Життя наше — подоріжжя, а дружня розмова — візок, що влекшує мандрівникові дорогу." Отак і пробалакаєш увесь шлях, а до розкладання візка й не дійдеться. Ой, треба виходити! Станеш край дороги — куди це примандрував? І навіть про що так весело говорилося — не пригадаєш. Тільки й значно, що жилося в тій балачці й добре було.

Посеред дрюччя

 Людство вже не раз бачило держави, що старілися й умирали слідом за своїми камінними для Божого сьвіту володарями. "Це потягне за собою", — кажемо ми. Так наче сам отаман акторської дружини хапається й зриває завісу, оголюючи правду, що довго ховалася за в'явністю й умовністю. А публіка поки сумнівається: чи це ще театр, чи вже кінець.

От і тепер не нам, так дітям нашим, судилося побачити, як мертво осідають більші за свої країни, більші за саме народнє життя слони, підперті стількома кілками та жердинами, що народонькові здається, ніби він мешкає в лісі, а не просто посеред густого дрюччя. Бо стоїть тінь, а отже має десь бути й дуб. А слони зляжуться, принижуючи, пригнічуючи й упосліджуючи народи.

Засьмічене горло

 "Здоровий та чистий смак з усього задоволений, а засьмічене горло без міри й смаку жере." Знов міра й смак проти чудового в своїй крайній простоті образу "засьміченого горла". Але де-ж теперки віднайти такий — здоровий та чистий? Здоровля нема — лиш вічне вздоровлення, чистоти ніде взять — тільки ненастанне очищення.

Як-що в багацтві

 "Як-що в багацтві є те, чого в злиднях нема, поцікався й віднайдеш у злиднях теє, чого в багацтві немає." Сковорода вигрівав свої вчительські злидні коло чужого спокійного багацтва, й уже добачив, що де є, а чого нема. Хто не жив ні в багатирстві, ні коло його, не може дізнати того, чого бракую тим розкошам, не чує свисту багацької дірки. Ото сидить і думає: а що в злиднях єсть? Здається, чого не зшукаєшся, нічого нема — злидні бо суть. Тільки голодною думкою в холоді можна здумати, що-ж там буває. Гадку гадати рекомуендується коло мальованого кружґанку (στοά ποικίλη), бо воно стоїцизм. Так починав і сам Зенон Китийонський.

Очі в голові

 "Мудрого очі — в голові його, а в дурного — на кінцях землі." Як важливо мати й утримувати очі в голові! А то, бач, кругом очі — стрибають і вистрибують по всіх кінцях землі. Очиська яснозорі, де ваша голова? Десь одстала, сліпа, шкандибає за валкою, вчепившись останнього воза.

Садочок темний

 "Поглянь на дерево: коли дуба не буде, чи стоятиме тінь?" Дивлюся-видивляюся так пильно-пильно: вбачаю й дуб без тіни, й тінь без дуба. Навіть угледів Орхвея з Явридикою. Дадуть і дуба, й тіни, а не буде їм холодочка. Стоятеме безтінний дуб і бездубна тінь.

Чалий кінь

 The King in Yellow і наш "Жовтий князь" — тож те саме, хіба ні? Але тепер уже смирно стоятиме чалий кінь, жовто-блідий од гіркої розпачи: нікого вже не помчить у причину писаний твір. Бо не буде читаний. Стоятими книжка, як шухляда з забутим стосом паперу. Від тебе божеволіли, стосе? Більше не будуть. Глухі не чують сирен — подорожні минають крилатих ґендерів із курячим озаддям, привітно махають руками й кидають булки їм у сьпівочі дзьоби. Чи то були роти, роззявлені від дивування на наш корабель? 

Загублені замки

 Загублений ключ — найневтішниший виріб. Ще вчора ніби з тебе була відмикачка до майстерної таємниці, розгадка вигадливої загадки, а тепер — ну, так собі, ні до чого об'єкт.

Яко суб'єктові, мені бракне замка. Підозрюю, що так почувається чималенько панства з мого покоління. Замка ще видно, але він якось так оддаляється. Якийсь духовний промінчик іще добиває до змалілого, далеченького замочка, ще собі примудрюється влізти й крутнутися, відмикаючи. Ще є невіддаване відчуття закладености в замкову щілину. А чи не взавтра на місці замочка буде цяточка. Сьому вікові непотрібні саме замочки, а не ключі. Бо тепер усі кругом — ключі невикиданні: тільки гляньте, як штудерно виточені, які різьблені! А відмикати, а замки — то вже зайвина, що принижує гідність високо встромленого в космос предмета.

А таки мені тужиться за моїм замком: що далі він одліта в свій замковий вирій, то більше здається незламним, вічним і навіки втраченим логосом.

Чуже чоловіче око

 "Коли-б мав ти в собі істинного чоловіка, міг-би його оком у всьому побачити істину." Дак коли-ж нема в собі! А око є — чуже, чоловіче, третє, десь у лобі. Чи таки в чолі? Витріщається, морга, мружиться, сьміється, либонь навіть і плаче часом, а ти — ні до чого.

Без'ядерні горіхи

 "Не кожен оріх із ядром, не кожна стеблина з зерням." Тільки голе стебло добре видно, бо збуяло, високий стоян догори стирчить, а горіхи-порожняки, холості, з дірочкою, свистуни, пусті дутелі й мокляки тихо, поважно сидять, поки не вгризеш.

Денні сини

 "Сини віку мудріші за синів дня." Так, але денні сини кругом, а де тії віковії? Щось не вбачаю. Хоч-би денні були. А то більше моментальні сновиґають. І мудрощі ні до чого, бо-ж жити — не вік.

Говорюча бджола

 "Замкни в достатку бджолу — чи не помре від нудьги в той час, коли можна їй літати по заквітчаних полях?" Ні, не помру. От спробуйте, замкніть — ану! Я й у віконечко подивлюся на ті заквітчані трудящі поля. Я в собі маю й поле, й квіти, й час їхній маю. Не маю тільки достатку. Тож сердито бурчу-брумчу, вилітаючи в травень лизати перший чужий пилок.

Вода в чарці

 "Солодка вода з другом, славна з ним і безіменність." От тільки нема з ким випить, і погомоніть, кажучи просто ти та й ти. То вже й сидиш із порожньою чаркою при сьвічаді, вдивляючись без сьвічки в чадні від часу цинові глибини, куди кануло славне власне ім'я, що його тепер і сам не вгадаєш.

Сіно та гриб

 "Лиш істина солодка й старою, все иньше — сіно та гриб." Як сьвіжо, ориґінально в Сковороди! А нам тепер іздається, що все оте иньше цьвіте й духмяниться, й тільки стара істина — суха цьвіль. 

Ґлейкі плотські гадки

 "Не так одразу можна вирвати ногу з ґлейких плотських гадок: вони-бо, в нас укоренившись, звуться повір'ям." Ось як трактує Сковорода наші ті "переконання", це безпосереднє й негайне болото коло нового дому на престижній околиці — достемнісінько таке саме, як було й коло ледачої дідової хати.

Московська музика

 Лисаветинською добою в Англії публіка, з нівроку естетів, найбільше полюбляла публічні страти. То й театр уже такий був: картинне, мальовниче карання з умиранням. А музика, послухайте, — хоч до рани прикладай. Гоїла, сказати-б, зяючі, палючі рани публічного життя. То й московську музику заперечити годі, хоч і від великої муки вона прийшла. А може саме тому, що звідти. 

Без штуки

 Я на музиці не тямлюся геть та й геть, а переслуховувать дуже полюбляю. Вважаю, що то ідеальна моделя в ставленні до мистецтва. Як-що воно, звісно, таки мистецтво, а не штука. Он Сковорода штукарив: і музикував, і щось собі підмальовував. Ще й краснописець із його був — зовсім воно не годиться. А Франко, слава Богу, не мастачив, а тільки мудро похитував на таких головою й застерігав: "Штука для штуки буває, хлопці, — ой, буває!" 

Де починається з любови

 Не буде любов безнадійна, не буде вона невірна, коли саме надія й віра їй передують. Все починається від віри, а не з самої любови, як у передсмертному совіцькому кіні.

Незвичайне слово

 Перемога — про вкраїнців тяма незвична. Тому вони старанно, по писаному, по книжному вимовляють своє нове ім'я — [пи-ри-моЖці].

Остаточна ненависть

 Московці либонь мають віру. Але то віра гола — без надії й любови. Де нема надії, там одчайдушна, кам'яна певність. Де нема любови, там остаточна, до білого гарту розпечена ненависть.

Горе з великого розуму

 Хочу мати великий розум і жадного иньшого горя не знати. Бо де розуму жменька, то дурне горе вже лізе в кошару різати.

Колісниці й евнухи

 Послухано їхнього вимагання й поставлено царя над ними, щоб були рівня иньшим народам: "нехай судить нас, і гетьманує над нами, й воює в наших війнах" (1 Сам. 8:20) А цар, як і остержено їх, — то колісниці й евнухи. Де колісниці позначають царську війну, а евнухи — недолужність войового царського народу.

Транс-тенденція

 Консультанти не мають екзистенції, а тільки транс-тенденцію, то-б-то тенденцію зазирати в наші житки так, ніби вони самі з якогось того сьвіту.

Все нові й новіші

 Спершу створили ідентичність. Потім сказали, що треба творити нові ідентичності. Так виходить, що нема ідентичності.

На прикрість

 Щось ізмушує де-котрих, наслухавшись гарної музики, дізнавши досконало те, як вона пишеться, почутивши наплив надмірного хисту, завзято й рясно компонувати свою негарну — чи в лапках, чи й без лапок. Це теж діє не що, як краса. Так вона сприймається: кортить накапостити кралі.

Сіно

 До пана Томари в Ковраї поз'їздилися гості й говорили різними мовами між собою. При столі посадили домового вчителя, якогось Сковороду. Той Сковорода, на превеликий прочуд усіх притомних, на кожну мову відповідав тою-ж мовою. Що-разу гість питався: "Звідкіля ти, земляче, чи не з нашого села будеш?" Коли-ж довідалися, що воно просто вихователь, дивом дивувалися.

Потім, не попрощавши панства навіть анегелянським звичаєм, навчитель мовчки підвівся й пішов до озера, на луку. Знов мовчки взяв од отетерілого косаря косу та й ну косити. Дивуються пани, а разом і косарі: в голові такенний розум, а в руках держить косу кріпацьку. Не то держить, а косить і косить.

Ця пригода дуже нагадує заїжджену совіцьку анекдоту про дорожніх поліцаїв: коло їх спиняється авто, й водій усіма европейськими мовами пробує порозумітися з дозорцями. Не домігшися-ж він нічого, їде собі далі, облизня впіймавши. "Ото розумний чоловік", — каже тут один із поліцаїв, — "скіки мов зна!" "А що це йому дало?", — відказує другий.

Отак достеменно де-котрий перекладар, поговоривши з усіма гостями їхніми мовами, хапається не за булаву, а за перекладницьку косу. Ну, й що це йому дало? А сіно.

Грошик-тюремник

 Грошик — то тюремник: одного пускає, другого випускає, але всі пущені від тюрми.

В законі сказано

 А в законі сказано: "Не припинити, а зупинити..." Не вмер Данило, юридично не вмер, а тільки так перекинувся. Це щоб було не suspense, а suspend. Бо замислилися правохвілологи, що "призупинити" вже аж надто відгонить давнім писарським "приостановленіемъ". А рідне "перепинити" — ні в тин, ні в ворота. Не сьміливі ми з рідним, ой, не сьміливі! Намісць бігунової зорі маєш московську линву на полярній стації: тільки відчепись, то зразу кругом непроглядна шквиря, де конче замерзнеш і пропадеш.

Наше дослідницьке

 От чи запримітили ви, що в нас усе дослідницьке? А все того, що, на вченім слові пробачте, антропоцентризм: у середині всього, як тичина, стоїть дослідник, і все кругом його — дослідницьке. Не досліди він робить, до речи, а дослідження, довгі такі — не знати, відколи почалися й коли закінчаться. А раз не досліди, то воно й не дослідче, а досліджуване, дослідницьке.

Тьвс

 Читаємо скрізь: "Кожна робить все, що в її силах. Там, де вона є." От і коротенька ахвішка, а, бач, жадна з видатних і цитованих, роблячи все, що здоліє, якось не приміла висловити теє гасло по нашому. Сили їхньої на теє немає. На марш єсть, а на мову — дастьбі, не здужають. І вже скрізь, де вони є, ніхто не змага й не примага. Ніхто не здолає. Хоча роблять, кажуть, усе, на що спроможні, що до снаги. Та либонь не сила їхня. По змозі чинять: на марш є, а мову одібрало. Не годні, не ґулають. Чи здоровлям не змагають, що тільки марш-марш — й а ні телень. Подають, що спроможність їхня. Беруться на силу, а гласу не відтягнуть — неспосібні. Зате можуть вимовити "тьвс" лекше, ніж "тювс".

Слава молодая

 Відмінно від місяця, слава велика, поки молода. Старша слава, як іще жива, сухоребра, жилава й вічно голодна.

Будяк

 "Гарно будяк цьвіте, та ніхто квіток не рве." Та й не бачать цьвіту, а тільки знають шпильки. А будяк стоїть, квітує й гадає собі, що то його бережуть і на в'яз, і на плід, і на ґроно ягід.

Вигострена бритва

 Окамова бритва чисто голить, лишаючи по собі гладенькі, як ув акторів, лиця. Шкури гладенькі, а міни на них — крабовані.

Страшенно цікаво

 Жити по справжньому — цікаво. Але страшно. Тому мало кому страшно цікаво так жити.

З'ясовуючи й висьвітлюючи

 Як стосунки треба з'ясовувати, то вони вже злі — добрі взаємини спершу висьвітлюємо, а далі налагоджуємо, щоб були ладні.