Загублений ключ — найневтішниший виріб. Ще вчора ніби з тебе була відмикачка до майстерної таємниці, розгадка вигадливої загадки, а тепер — ну, так собі, ні до чого об'єкт.
Яко суб'єктові, мені бракне замка. Підозрюю, що так почувається чималенько панства з мого покоління. Замка ще видно, але він якось так оддаляється. Якийсь духовний промінчик іще добиває до змалілого, далеченького замочка, ще собі примудрюється влізти й крутнутися, відмикаючи. Ще є невіддаване відчуття закладености в замкову щілину. А чи не взавтра на місці замочка буде цяточка. Сьому вікові непотрібні саме замочки, а не ключі. Бо тепер усі кругом — ключі невикиданні: тільки гляньте, як штудерно виточені, які різьблені! А відмикати, а замки — то вже зайвина, що принижує гідність високо встромленого в космос предмета.
А таки мені тужиться за моїм замком: що далі він одліта в свій замковий вирій, то більше здається незламним, вічним і навіки втраченим логосом.
Немає коментарів:
Дописати коментар