Сувора наука

Коли знов заграла заграва української незалежности, потягнулися до нас навчителі нового, не знаного нам життя. Першими завітали розумніші земляки, що передніше спростували старосьвітську мудрість: "лучче їсти хліб з золою, та не жити з чужиною" або "краще своє латане, аніж чуже хапане". То були пійонери, осадники, що їх доля запроторила була до гамерицьких берегів, Канадії (бо-ж звалися канадійці), ба навіть предалекої Нової Зеляндії, чиє істнування мудрі люде й дотепер мають підстави під сумнів ставити. Ще, здається, ніби вчора вони були такі самі дурні, як і ми, били воші в спільній касарні, — аж раптом зненацька стрепенулися, порозумнішали, майнули, полинули, гай-гай полетіли й на голівку сіли.
Потім підтягнулися ближчі з сусідів, уже не наші — сторонні, а все-ж трохи свої, бо таки колишні: поляки, прошу пана. Навіть учити нас зачали й братушки-болгари. Ще потім почало здаватися, що нема державности над державність балтицьких держав.
І ось тепер нарешті з'ясувалося: ніхто не може дати лад нашому безладдю, а тільки московські менеджери. Шкода, що Москва така велика, а ми такі дрібнії. Через те не кожен москвач може стати в Київі за манаґера: не стане Київа. Не вистарчить і не стане.

З письменних все лихо встає

Колись завітав був до нотаря, пробачте, нотаріюса. Склавши потрібну мені й непотрібну сьвітові папірчину, та пані запитала, як звичайне в нотарів, чи не вбачаю якої помилки. Звісно-ж, малося на увазі, чи правильно записані моє прізвище, день і рік народження, адреса, то-що. Але я, замріяний, навіть не спробував виправити князівське "Володимирович" на людське "Володимирів". Натомісць заходився направляти помилки в українській мові. Помилки трапились, і були вони визнавані ще старою україно-радянською школою, а не ті, що накидалися новітніми моїми забаганками.
Пані нагло обурилися, ніби сказилися:
— А де Ви вчилися?
Це питання було, як ляпас, воно не передбачало відповіди: ясно-ж, що лобур ніде не вчився, а як учився, то не там, де треба.
— А я вчилася... — і щиро сказала, де. Розумна — аж страшно!
От вам ваша ріжниця між знаннями й информацією, між тим, чого ти вчився, і де ти вчився, як-що пишеш, скажімо, "вчився прав-у". От і джерел безліч, до кожного припадаєш, а хати ніщо не держиться. А може в тій хаті ніколи й не сьвітилося, й не палилося. Хтозна... Але адреса-ж єсть! І бомага на хату...

Дороговказ проводові

Ніколи не знав, що в нас в Україні так полюбляють керівництво. "Керівництво з експльоатації" — й за що таке керівництво любить? От "Керівництво — до дії!" — славне гасло! Хай діє! В керівництва голова велика, і руки довгі, хоч ноги короткі...

Як лопата чорнозему

Згуста чуємо: і чого так клопотатися тою мовою? А чим маю журитися, индексом Доу-Джонса? Кінець-кінцем все, що ми робимо — переважна більшість із нас, сучасних, — так це говоримо. Хтось балакає, а хтось і промовляє. Найліпше-ж ведеться тому, хто ґелґотить мовою тренінґів, брифінґів й аутсорсинґів.

Слово тепер — речове, тому не байдуже, чи буде воно як лопата чорнозему, чи як торба сьміття потайки із віконця автівки на чорнозем викинутого.

На сьмітнищі

Моя верства — то місток між добою, коли все збирали, й часами, коли все викидатимуть. 

Чудні наймення

Мартин Боруля сумнівався, чи він Боруля, чи Беруля, але чи так, чи так, а хотів бути в шляхетстві. Банітували Борулю, розкуркулили Берулю. Полишалися Мартиненки, Мартинюки й Мартиняки. І де-кого з них дуже вже кортить називати своїх нащадків Мартінами. А вже Давідами називають своїх Давидки, Давидяки й Давидяки.

Куме, солома суне!

Боротьба з ксенофобією, бо це таки фобія, а не μίσος,  — то змажка між Фобосом і Деймосом. Треба так нажахати своїми, щоб і чужих не страхались. І тоді справдиться старосьвітський совіцький тост: "Щоб наші діти не боялись паровоза!".

Далеко від вогнів і голосів

Мойсей намучився зо своїми, поки завів їх у пустелю, поки водив їх пустелею, але таки вивів. Ми теж мали своїх пророків, але завсіди, з превеликим рипом немащених паровиць зайшовши в пустелю, примудрювалися розминутися з тими вістунами, лишити їх там, де були. А самі вертали знайомою тропою на Єгипет.
Митрополит Іларіон — неканонічний, Іван Огієнко — небезпомильний. Бо жив тяжкою добою, неканонічною й геть чисто помилковою. Тепер уже маєм і канонічних, і безпомильних, а Іларіона проскочили, а Огієнка проминули. І таких у нас — цілий курінь, дошками можна всі вікна в Київі позабивати. Щоб бачили й пам'ятали. Дощок подостатком, а людей нема.
Немає пророка в своєму краю, хай-би був хоч у своїй родині. Але й сюди гаряче, й туди боляче. Дитина, що до батькової кобзи озивається балалайкою, — чия то квітка? Не нашої клюмби...
Як християнин я розумію, що Мойсей і мене вивів, але як українець — і досі блукаю. Далеко від вогнів і голосів...

На дві парі очей

Так звані соціяльні мережі — то острівці безугавної громадської гадки, те куп'я передовсім є покликане ніколи й ніде не давати нам залишитися наодинці з Богом.

За недовірство

Українець затято не вірить усьому врядовому, й, коли може, ненавидить усякого врядовця й урядника. Московит ненавидить усякого ґешефтаря, й ніколи не вірить добуткові й набуткові.

І грім біди не б'є

Чи раз замислишся над тим, як коїться лихе: сьвідомо чи несьвідомо? Бо-ж хоч кому майне гадка, що сьвітове зло споруджується злагодженими зусиллями потужної громади далеко розумніших за нас людей. А добрість сама в собі щаслива: дурна, бо бідна, бідна, бо дурна.
Мої молоді батьки колись переходили нашу Сирецьку вулицю, йдучи на кіно до клюбу від винарні, що випускала в Київі недошампанізоване, але всеохопне й поглиблене "Советское шампанское", тепер відоме як напів солодке іскристе вино. Мене, недорослого, брали на перегляд неймовірної трилогії — французьких фільмів за Фантомаса. Я заїдав пригоди того бісового пекельника ще теплим борщем із шкляної баньки. І смакувало, та ще й дуже! Фантомасові було сороківник, коли 1911 року про його дізналася читацька публіка. Отже, під час появи французьких екранізацій йому, безсмертному непереможному злочинникові, перейшло вже за сотню. Шістдесяті роки могли зустріти п'ятдесяту річницю жахливої літературної кар'єри тільки згідним реготом: беззглядне зло здавалося сьміховиною. А як же-ж: We shall overcome ...someday!
А проте правдивий книгогриз може ще відшукати в завалах Интернету принаймні перші п'ять романів П'єра Сувестра й Марселя Алена скрізь уживаною ангелянською мовою. Сучасників, а між ними передовиків-модерністів, проєкт, а це був таки він, проєкт-передвісник, вразив найперше не красністю письменства, а новацтвом втіленого в Фантомасових підступах усепереможливого зла. Непереборність, нездоланність того зла крилася в ідельності зрадецьких заходів, а за тою ідеальністю мріла просто незбагненність, то-б-то несьвідомість. У рямцях подій багатирський комісар Жюв і жвавий журналіст Фандор не мають змоги пожити власним життям, не встигають міняти машкари, безнастанно з хапливим угайством розплутуючи бородаті Фантомасові клубки. Читач завсіди потрапляє дізнатися, як воно скоїлося, але питання чому, на віщо — залишається без відповіди, як-що тільки не визнати за таку врочисте велезначне мовчання зла. Романів було з тридцять, могло бути й з триста, бо з клубка вибивалося щодалі більше кінців...
От і фройдівський когут воліє порпатися в підсьвідомій імлі, знаходячи там гробака, та не розпізнючи в хробакові злого. Зло готове навіть заперечувати своє власне доцільне істнування. Гаспидові сьвідомість не потрібна, сьвідомість потрібна тільки Богові.

Без плоду нема роду

Такий народ, який з його нарід. Або такий нарід, який з його нащад. Щоб ми ото не обернулися на барвисту писанкову шкаралупу, оздоблену родовими прадавніми свастиками, але протяту зо споду голочкою, з виссаним на підставі гіґієнічних міркованнів зародом життя.

З україн далеких

У київській школі, ще й імени Довженка, на покутті виставлено національно застарілий зачин державного славня: "Ще не вмерли України..." Як глибоко знана осьвітянам славна історія нашого гимну! Мені особисто до сподоби те, як воно було в київському першотворі Чубинського ("Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля..."), але й иньчі відміни є прикметні й цікаві. В своїй цілокупності вони складають певне соборне бачення, так ніби й справді їх писало кілька різних, але суголосних Україн "від Сяну до Дону".
Чи завважила громада, що від 6-го дня місяця березоля року Божого 2003-го ми заховуємо від славного славня тільки одне коліно з присьпівом? А завзяття, праця щира свого ще докаже? Поки що свого доказує надія, що воріженьки згинуть, що "запануєм і ми, браття, на своїй сторонці", напевно, поруч із тими сторонськими, що вже на тій сторонці й так запанували.
Я не поділяю песимізму А.Кочерги з приводу песимізму першотвору: як кажуть поляки, що-правда, з приводу кока-колі, to jest to. Не поділяю й песимізму заступника (депутата) Ветвицького, що пропонував "вже нам, браття, українці, посьміхнулась доля." Просто не згоден: посьміхувалася, але остаточно ще не посьміхнулась.
Цікаво, якої думки був про це Довженко? І про те, що став Олександр, а не Олександер? Риторичні питання — бо не знайдено адресата...
Гадаю, шкільники мають слушність: україн в Україні кілька, і, поки вони живуть, живе й надія, що ще повкраїняться. Словом, "ще, нам, браття молодії (й старії молодці), усьміхнеться доля"! А поки можна сьпівати необчухрану пісню потай. Любов до Вкраїни — діло позакутнє.

По всьому

Як я чого боюся, батьком бувши, так це того, що по мені не буде по моєму, це-б-то буде вже по мойому всьому, по Вкраїні буде — в насінні, в наслідді мому. Як подати що в потомство?
Отак журюся, але певність маю, що тим не журилися діди мої. Вони дожидали видимого кінця роду й кінця сьвіту разом. Їх замикано, хоч людської вини за собою не мали, а чи завинили перед Богом — Сьвятий знає, не наша то річ.

Коли за мною, вояком прикордонної совіцької варти, затулилися були двері калавурні, я почутив, як просто з кістки поліз мені страх. Просто з кістки, наче ні крови, ні тіла не було. В нас, українців, не як ув ангелян: там кістяки в прикомірку, а в нас — у собі. Ніхто не знайде, але торохтить. І з усім отим захованим скарбом, ми — клапті нашої землі. Що на ній проросте?

Напровсяк

Признаючися до вкраїнського, ми ото все побоюємося, що хтось не втямить, не втне, не второпає, не розбере. А мабуть і не треба прочиняти хатніх дверей навстяж. Так завсігди чинили мудрі, сьвідомі народи.
Бо як не зрозуміють, то й не поймуть, а як не злапають, то й не зобидять. 

Мова М.М.

Мова в Марії Матіос не бездоганна. Просто то мова Маріїного краю, де ще єсть чи нещодавно був наш нарід чи народ. Ото мова джорелиться й дзюркотить, а до неї дослухається й часом мовляє щось по нововченому переинакшене чернівецький кореспондент.

Вишневі уплачки

Бути тутешнім, та ще й православним — це вже не так і мало. Особливо й зокрема як на теперішні небагаті на істинність часи "Ч". Бо тоді вже можна помалу відколупувати від нашого чухраїнства чухраність — і чухрати далі. Потім кожен тутешній-православний, як чіп, заб'є собою самостійну дірку, а навколо тої дірки зіб'ється ціла самостійна бочка.

За навіяння

Чужими, німими словами віщуємо серцеві щастя й радість. Серце не вірить і не хоче чути.

За притомність

Я не знаю, на віщо я й куди я. Одначе знаю, що я й до чого. Знаю й боюся. Боюся й пишу, бо є письменний.

Пересторога немарна й ненадмірна

Віршомазе, май страх Божий! Це-ж бо саме з поганих поетів постала сила чародіїв, лиходіїв і просто злодіїв. Навіть тоді, коли майже не читають, ще багато хто пише, наклавши венеційську личину на нечисту порожнечу.

Гасло на відступ

Кримський і Єфремов мали словника по "печеніє", а далі "всякоє отложив попеченіє", пішли з речами на вихід. Забракло слів. І далі не буде...

На все добре

Заблукало до нас із далеких гамериканських степів-прерій, через близьку мову прибилося поздоровне "Желаю хорошего дня!". Замісць прощання, благословіння, замісць усякого доброго слова. У нас казали були "Ходіть здорові!", "Помагай-Бі на все добре!", а ще ліпше — "Днюйте з Богом!". Ось що є важливе, а не добрий день до вечора.

Криза людности

Колись купка старших провадила валявою молоднечи, водила її, куди могла й хотіла. Тепер маємо безцільні натовпи досугих людей і купочок молоди, що сам бреде, куди знає.

Козацький Лісо-Степ

У своїй праці "Древняя Русь и Великая Степь" Лев Ґумільов має розділ 140 під назвою "Ещё одна точка зрения". Тут першим стоїть Микола Костомаров, "считавший украинский народ если не вечным, то очень древним и всегда не похожим на великороссов.". Далі погляди Костомарова "нашли последователей среди украинских националистов, например М.С.Грушевского и др.". Але "120 лет спустя этот воинствующий провинциализм представляется несерьезным.". Видатний московський історіософ твердить, і далі намагається довести, що не Степ здолав Ліс, то-б-то Київські Діброви, а згризли те все підступні пні европейської цивілізації. Кочівники й пальцем не кивнули, — а вже покотилася лавина, розвалилася руїна. На превеликий — звісно, для Ґумільова — жаль, і де-які пізніші дієписці вперто трималися старожитнього дуренства: "Вот что дает гипноз предвзятых мнений.".
Для пасійонарного вкраїнця, чи то лісовика, чи то степовика, нічого милішого бути не може за схожу на вічність стародавність власного народу, бо так, і тільки так, затятість провінціялізму обертається на завзятість центризму. Ми були й на возі, й під возом, мали Чорний ліс і Врадіївську Хліборобську республіку, — тому гаразд усьвідомлюємо, відчуваючи й дотепер, те, що дає гіпноза упередніх думок, і передсуд, що царював "і над самим побутом руським". Дуже вже ми різні.

Палімпсести

На шкурі молодого теляти правда Сьвятого Письма може ще й не виявлятися, але вона конче проступає на перґаменових палімпсестах задавненого вікування.

Правдонька

Де-хто славить, що вкраїнський народ — нездалий пахолок: не знає, в якого пана ласки запобігти. Це — обмова. Український народ — нескорений, але, на жаль, полеглий. Поки що лежить у Холоднім Яру. А там — де покладовлять.

Сьвідоме парубоцтво

Ще він не одружився, ще навіть і не сватався, а вже веде кохану до мамолога: так її спізнав, і такий сьвідомий того, що скорбота від гріха може бути й невідкладна.

Кицюнчик

Українська радянська, чи пак, українська совіцька мова, скукобилася в клубок у прохвесорськім фотелі. Хай-би там і лежала.

Наше картярство й шахівництво

Що я можу вдіяти, як-що вкраїнці даму мислили як кралю. Кажу в минулім часі, бо не маю ніякісінької тями про те, як тепер мислять мої земляки. Краля — то, ясно, королева, але слово це чомусь найбільше відгонить красою й коханням.
Тому, коли одну пушкінську оперу ми доки що постережемося називати "Ївгеном Онеженком", то друга вже певно має зватися "Винова краля". В нас і "ферзь" — краля. Затямте, теперішні й майбутні вкраїнські чемпійони з шахів і преферансу!

Далина чи близина

Нині одна молода перекладачка сказала мені медове слово: "Ви, мабуть, уже років із сорок працюєте!" Так, я років уже сорок пробую вибратися з словесної пустелі, але то не та пустеля, щоб так скоро виблудитися.

Подобизна

В людській подобі закладено симетрію. Але та симетрія в житті не може цілком вивершитися й одбитися. В людській душі насіяно зернятко спасіння, та виросле з його дерево, поки життя, не в змозі остаточно вґрунтуватися й випростатися.

Найлучче в нас гостеприймання

Київське місце — московський говір. Найбільша таїна нашого Київа в тім, що ми всі тут — історично чужі. І найчужиннішим чужинцям ведеться найлучче.

Пересторога

Найбільше слід остерігатися людей, що не відповідають на дзвінки й не віддзвонюються потім. Так нам пороблено останніми часами.

Єдиний привід

"22 приводи пишатися по-українськи" обіцяє криклива рекляма. Як це — пишатися по українськи? Пишайся тим, що ти — вкраїнець. Пишайся вкраїнством — і того досить.
І вже роби (без оклику й знаку).

Дібрана пара, як пироги й сметана

Геній і безум — нерозлучні, нездарність і навіженство — цілком сполучні.

За очевистість

Хто не повздержується, не може бути собі паном і володарем, а Господеві — рабом і слугою. 

Камо грядеши

У ніч іди — як у гріб, у день іди — як у смерть. Оттоді наперед помолишся. 

A good start in life

Перекупка на базарі (там можна здибатися й з двома вищими осьвітами в одній особі) сказала впевнено:
— Нашої мови ні Ви, ні я до ладу не знаємо. Наша мова важка. Бідні наші діти, що мусять її вчити.
Таки важка, тому й дають дітвакам носити за плечима необтяжливого суржика чи легку, як монґольф'єр, чужу мову. Не що давно зустрів у сьвятошинському парку бабусю з онуком. Вони говорили... поправною вкраїнською мовою! Я був такий заскочений, що мало не почав дорогих земляків за поли хапати!..
А над отакими нами синястим осіннім небом пролітала у вирій повітряна фльота окрилених чужою й не обтяжених своєю наукою мандрівних птахів. Усі в сорочках і з срібними ложками в дзюбах...

Добрий чоловік із Січеслава

Добра людина, що з доброї волі не пристала до Христа, тяжко обтяжується злими дивацтвами й примхами.

За панотецтво

Там, де ми скніємо й животіємо, вони мусять зноситися й буяти над нами.

Як Гамлет-богослов

Говорити з Богом — то добрий звичай і навіть обов'язок християнинів. Але коли хто й говорить отак молитовно, то заглушливо промовляє за себе й од себе, майже ніколи не наслухаючи й не начуваючись, а отже й не чуючи. А вже як хто очутиться, наслухає, почує — який то захват, який то страх Божий!

У шорах радости

Саме тому, що наші втіхи такі зрадливі, щербаті й кривобокі, такі залежні від повіву вітерця й поруху настрою нашого, —  незугарні ми в'явити собі вічного, несхибного, ненастанного раювання. Тільки в злигоднях і скорботах повстає спомин обіцяного краю.

Хто господар хати

Одного чужинця похвалили при бутності моїй: "О, з пана такий дипльомат!". "Та ні," — заперечує той добродій, — "я не дипльомат, я просто одружений!"

На землі ввесь людський рід

Коли їдеш ескалатором, то на ліхтарних стовчиках завважуеш оповістки, зо три низочки впереміш, що прибулому на плятформу складаються вже в якусь гадку чи вигадку, саме потрібну продавцям ідей. Виїздиш цнотливим — приїздиш розбещеним.
Отак раз на першому-ж ступені читаю горде "Я на Землі!", й під кінець сходинок сподіваюся прочитати остаточне "Я в землі!". Але-ж ні — про таке не пишуть.

Малолітність і многомовність

Що-разу як заходжу до метра зо своїми недорослими княжатами, чую в гучномовці добрячим українським голосом, "з належним виголосом і чуттям міри" проказану пересторогу: "Слідкуйте за своїми малолітніми дітьми!". Бігме, це занадто пишно! З мене досить було-б і такого: "Старий дурню, пильнуй свої діти!"

На ясній поляні

Придивився оце нещодавно в метрі й по стількох роках їзди нарешті завважив по настінній станційній назві, що "площу" для найулюбленішого в нашому народові письменника (ну, може, після Пушкіна), колись розчистили, відтявши дві літері від законної "площади". От і я гадаю, що на "майдані" Левові (чи пак Льву) робити нічого.
Таким побитом виявила свою таємницю й неясна галява вкраїнізації — такої, якою її замислювали ще року 1991-го. Мова вкраїнська — це та сама московська, тільки що без хвоста.

Nomen est omen

 Ой, у Київі на риночку нічим иньшим, як Владою називають дівчинку. Маленьку Владу славлять — владиславлять, владославлять. А от Влади великої чомусь у нас ніколи не люблять.

Та й заходиться вже будить

У крамниці, де продають уселякий металевий посуд, пробують привабити покупця ще й "професійною заточкою". Відай, десь заховується давня ота професія — й далі "кров, як воду, точать". А де-ж і коли "добре вигострить сокиру"?

Наша господарка

Мільйонове військо наших домохазяйств (а кажучи з-проста — хатів) друком упевняє, що живе на 20 гривень на днину. Не вірю: така дорожнеча, що в день і колишнім карбованцем не обкрутишся.

Чуже брати, своє віддавати

Чимало людей не в жарт ремствує на Вкраїну. Це так як дихати важким духом на того, в кого позичав непорадною добою, а тепер не думаєш повертати, хоч і маєш чисту годину.

До язика

Знайшов у Марії Матіос гарнюню відміну поширеного жіночого ймення — Їлена. Оце вже, думаю, має сподобатися нашим упертим не-Оленам, усім отим Альонам і Лєнам.

Потайного собаки гірш треба боятися

Потайне слово до суржика — "недоумкуватий".

За мовство й знавство

У мовознавстві напереді мовці — як наступ, а за мовцями — знавці, як перепинний відділ. Тепер маємо з'яву знавців-немовців, що пасуть мовців як зайців. А ті зайці де-далі, то все полохливіші й безладніші. А ті знавці щод-алі, то все безжурніші й захмарніші.
Волію бути мовцем-незнавцем.

Щоб ісклалось, як гадалось

Легкі шлюби складаються на землі. Складні шлюби ладнаються на небі — й уже як небесні розкладаються на землі.

Гіркота й солоднеча

Я вже давно читаю не літературу, а мову, не письменство, а письмо. Тому й поймаюся не солоддю, а гіркотою. Але гіркість моя — не трійло. Як молоко корови, що під'їдається полином.

Земля без назви

 "Україною" й "українським" уже схотіло називатися все, що цурається свого чи вашого в умісті й шкаралупі. Як-що далі так піде, то незабаром подвижникам доведеться хоч на рік давати зарік мовчанки. Хай німота окриває любов, даючи вибрехатися невстидові.