Сувора наука

Коли знов заграла заграва української незалежности, потягнулися до нас навчителі нового, не знаного нам життя. Першими завітали розумніші земляки, що передніше спростували старосьвітську мудрість: "лучче їсти хліб з золою, та не жити з чужиною" або "краще своє латане, аніж чуже хапане". То були пійонери, осадники, що їх доля запроторила була до гамерицьких берегів, Канадії (бо-ж звалися канадійці), ба навіть предалекої Нової Зеляндії, чиє істнування мудрі люде й дотепер мають підстави під сумнів ставити. Ще, здається, ніби вчора вони були такі самі дурні, як і ми, били воші в спільній касарні, — аж раптом зненацька стрепенулися, порозумнішали, майнули, полинули, гай-гай полетіли й на голівку сіли.
Потім підтягнулися ближчі з сусідів, уже не наші — сторонні, а все-ж трохи свої, бо таки колишні: поляки, прошу пана. Навіть учити нас зачали й братушки-болгари. Ще потім почало здаватися, що нема державности над державність балтицьких держав.
І ось тепер нарешті з'ясувалося: ніхто не може дати лад нашому безладдю, а тільки московські менеджери. Шкода, що Москва така велика, а ми такі дрібнії. Через те не кожен москвач може стати в Київі за манаґера: не стане Київа. Не вистарчить і не стане.